Єдиний державний реєстр судових рішень
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
04 жовтня 2021 р. Справа № 440/930/21Другий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:
Головуючого судді Бершова Г.Є.,
Суддів: Ральченка І.М. , Чалого І.С. ,
розглянувши в порядку письмового провадження у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою Територіального управління Державної судової адміністрації України в Полтавській області на рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 15.04.2021 по справі № 440/930/21 (головуючий 1 інстанції Кукоба О.О.) за позовом ОСОБА_1 до Територіального управління Державної судової адміністрації України в Полтавській області треті особи Головне управління Державної казначейської служби України у Полтавській області про визнання дій неправомірними та зобов`язання вчинити дії,
ВСТАНОВИВ:
Позивач, ОСОБА_1 , звернувся до Полтавського окружного адміністративного суду з позовом до Територіального управління Державної судової адміністрації України в Полтавській області, у якому просив:
- визнати неправомірними дії ТУ ДСА України в Полтавській області щодо відмови у нарахуванні та виплаті ОСОБА_1 з 01.01.2020 щомісячної компенсації втраченого заробітку в розмірі і порядку, передбаченому Законом України від 02.06.2016 №1402-VII "Про судоустрій і статус суддів" з розрахунку суддівської винагороди в розмірі окладу судді місцевого суду - 30 прожиткових мінімумів для працездатних осіб та щомісячної доплати за вислугу років у розмірі 40% посадового окладу працюючого судді;
- стягнути з ТУ ДСА України в Полтавській області на користь ОСОБА_1 недоплачену компенсацію втраченого заробітку за 2020 рік в сумі 600000,00 грн;
- стягнути з ТУ ДСА України в Полтавській області на користь ОСОБА_1 моральну шкоду в сумі 300000,00 грн.
Позовні вимоги обґрунтував посиланням на те, що він є суддею у відставці за станом здоров`я.
При виході у відставку у 2005 році позивач набув право на одержання компенсації у розмірі різниці між втраченим заробітком і призначеною пенсією по інвалідності відповідно до частини третьої статті 45 Закону України "Про статус суддів" від 15.12.1992 №2862-ХІІ.
На переконання позивача, з 01.01.2020 нарахування такої компенсації мало проводитись йому виходячи з розміру посадового окладу судді місцевого суду, що визначений статтею 135 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 02.06.2016 №1402-VIII, з урахуванням доплати за вислугу років у розмірі 40%.
Однак, відповідач упродовж 2020 року проводив нарахування згаданої компенсації у меншому розмірі, а також несвоєчасно виплачував належні ОСОБА_1 суми, посилаючись на відсутність бюджетних асигнувань, чим завдав позивачу, як матеріальну шкоду у розмірі недоплаченої суми компенсації, так і моральну шкоду, що полягає у душевних стражданнях, погіршенні стану здоров`я, необхідності витрачати додатковий час та сили для захисту своїх прав.
Рішенням Полтавського окружного адміністративного суду від 15.04.2021 року позов задоволено частково.
Визнано неправомірними дії Територіального управління Державної судової адміністрації України в Полтавській області щодо відмови у нарахуванні та виплаті ОСОБА_1 з 01 січня 2020 року щомісячної компенсації втраченого заробітку в розмірі і порядку, передбаченому Законом України від 02.06.2016 №1402-VII "Про судоустрій і статус суддів" з розрахунку суддівської винагороди в розмірі окладу судді місцевого суду - 30 прожиткових мінімумів для працездатних осіб та щомісячної доплати за вислугу років у розмірі 40% посадового окладу працюючого судді.
Зобов`язано Територіальне управління Державної судової адміністрації України в Полтавській області здійснити перерахунок ОСОБА_1 з 01 січня 2020 року щомісячної компенсації втраченого заробітку в розмірі і порядку, передбаченому Законом України від 02.06.2016 №1402-VII "Про судоустрій і статус суддів" з розрахунку суддівської винагороди в розмірі окладу судді місцевого суду - 30 прожиткових мінімумів для працездатних осіб та щомісячної доплати за вислугу років у розмірі 40% посадового окладу працюючого судді та провести виплату з урахуванням фактично сплачених сум.
Визнано протиправним та скасовано наказ Територіального управління Державної судової адміністрації України в Полтавській області від 19 лютого 2021 року №11/од "Про припинення виплати компенсації ОСОБА_1 ".
У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено.
Не погодившись із рішенням суду першої інстанції, відповідач подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, просив скасувати рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 15.04.2021 року та прийняти нове судове рішення, яким відмовити у задоволенні позову в повному обсязі.
В обґрунтування вимог апеляційної скарги посилається на те, що позивачу у 2020 році нарахована та виплачена компенсація втраченого заробітку. Звертав увагу на те, що здійснення виплат управлінням проводиться в межах наданих бюджетних призначень, а при прогнозуванні у 2018 році бюджетного запиту на 2020 рік розмір компенсації заявнику було розраховано виходячи з розміру суддівської винагороди працюючого судді відповідно до пунктів 23, 24 розділу ХІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про судоустрій і статус суддів", тобто на підставі норм Закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 07.07.2010 №2453-VI. На цій підставі, для обчислення ОСОБА_1 у 2020 році компенсації ураховано посадовий оклад судді місцевого суду у розмірі 15 прожиткових мінімумів для працездатних осіб з урахуванням доплати за вислугу років у розмірі 40% ((2102,00 грн х 15 = 31530,00 грн) + (31530,00 грн х 40% = 12612,00 грн) = 44142,00 грн). Також відповідач зазначив, що Законом України «Про судоустрій і статус суддів» № 1402-VIII від 02.06.2016р. виплата компенсації, з приводу якої виник спір, не передбачена.
Позивач подав відзив на апеляційну скаргу в якому просить залишити апеляційну скаргу без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін.
Відповідно до ст. 311 Кодексу адміністративного судочинства України справа розглядається в порядку письмового провадження.
Відповідно до ч. 1 ст. 308 КАС України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Колегія суддів, заслухавши суддю-доповідача, перевіривши, в межах апеляційної скарги, рішення суду першої інстанції та доводи апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи, вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Судовим розглядом встановлено, що Рішенням Полтавської обласної Ради народних депутатів від 21.01.1993 ОСОБА_1 обрано народним суддею Оржицького районного народного суду Полтавської області /а.с. 5/.
Указом Президента України від 13.12.2002 №1155/2002 ОСОБА_1 призначено на посаду голови Оржицького районного суду Полтавської області /а.с. 122/.
26.06.2003 за наслідками огляду Полтавською обласною МСЕК №1 позивачу вперше встановлено інвалідність третьої групи з визначенням втрати працездатності 50% - захворювання отримане при виконанні обов`язків судді, що підтверджено копією довідки від 26.06.2003 №005769 /а.с. 6/.
Указом Президента України від 15.01.2005 ОСОБА_1 звільнено з посади судді Оржицького районного суду Полтавської області у зв`язку з поданням заяви про відставку за станом здоров`я, що перешкоджає продовженню виконання обов`язків /а.с. 183/.
Наказом ТУ ДСА України в Полтавській області від 30.03.2005 №30 встановлено ОСОБА_1 , судді Оржицького районного суду Полтавської області у відставці, з 01.02.2005 щомісячну компенсацію у розмірі різниці між втраченим заробітком і призначеною пенсією без врахування одноразової страхової суми /а.с. 184/.
20.09.2012 позивачу за результатами повторного огляду МСЕК безстроково з 14.09.2012 встановлено другу групу інвалідності /а.с. 21/.
Залученою до матеріалів справи інформацією щодо нарахування та виплати ОСОБА_1 компенсації у розмірі різниці між втраченим заробітком і призначеною пенсією за 2020 рік підтверджено, що позивачу у 2020 році виплачена відповідна компенсація загалом у розмірі 464513,04 грн (з урахуванням податків і зборів) /а.с. 187/.
Наказом територіального управління Державної судової адміністрації України в Полтавській області від 19.02.2021р. № 11/од припинено виплату ОСОБА_1 судді Оржицького районного суду Полтавської області відставці з 01 січня 2021 року щомісячної компенсації в розмірі різниці між втраченим заробітком і призначеною пенсією.
Не погодившись з діями відповідача щодо нарахування та виплати компенсації, позивач звернувся до суду з цим позовом.
Приймаючи рішення про часткове задоволення позовних вимог суд першої інстанції дійшов висновку про визнання неправомірними дії Територіального управління Державної судової адміністрації України в Полтавській області щодо відмови у нарахуванні та виплаті ОСОБА_1 з 01 січня 2020 року щомісячної компенсації втраченого заробітку в розмірі і порядку, передбаченому Законом України від 02.06.2016 №1402-VII "Про судоустрій і статус суддів" з розрахунку суддівської винагороди в розмірі окладу судді місцевого суду - 30 прожиткових мінімумів для працездатних осіб та щомісячної доплати за вислугу років у розмірі 40% посадового окладу працюючого судді; зобов`язання Територіальне управління Державної судової адміністрації України в Полтавській області здійснити перерахунок ОСОБА_1 з 01 січня 2020 року щомісячної компенсації втраченого заробітку в розмірі і порядку, передбаченому Законом України від 02.06.2016 №1402-VII "Про судоустрій і статус суддів" з розрахунку суддівської винагороди в розмірі окладу судді місцевого суду - 30 прожиткових мінімумів для працездатних осіб та щомісячної доплати за вислугу років у розмірі 40% посадового окладу працюючого судді та провести виплату з урахуванням фактично сплачених сум; визнання протиправним та скасувати наказ Територіального управління Державної судової адміністрації України в Полтавській області від 19 лютого 2021 року №11/од "Про припинення виплати компенсації ОСОБА_1 ".
Колегія суддів погоджується з вказаним висновком суду першої інстанції з огляду на наступне.
Статтею 8 Конституції України визначено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй.
Відповідно до частини 2 статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Статтею 130 Конституції України визначено, що держава забезпечує фінансування та належні умови для функціонування судів і діяльності суддів. У Державному бюджеті України окремо визначаються видатки на утримання судів з урахуванням пропозицій Вищої ради правосуддя. Розмір винагороди судді встановлюється законом про судоустрій.
Так, на дату звільнення позивача у відставку за станом здоров`я питання соціального захисту суддів регулювалось статтею 45 Закону України від 15.12.1992 №2862-ХІІ "Про статус суддів" (зі змінами, внесеними Законом України від 24.02.1994 №4015-ХІІ "Про внесення змін і доповнень до Закону України "Про статус суддів"), відповідно до частини третьої якої у разі заподіяння судді у зв`язку з виконанням відповідно до закону службових обов`язків каліцтва чи іншого стійкого ушкодження здоров`я, що виключає можливість продовження професійної діяльності, йому виплачується одноразова страхова сума за рахунок страхових платежів по обов`язковому державному особистому страхуванню суддів в розмірі п`ятирічного заробітку. Крім того, йому щомісячно виплачується компенсація в розмірі різниці між втраченим заробітком і призначеною пенсією без врахування одноразової страхової суми.
30.09.2016 набрав чинності Закон України "Про судоустрій і статус суддів" від 02.06.2016 №1402-VIII (далі Закон №1402-VIII).
За змістом частин першої та другої статті 135 Закону №1402-VIII суддівська винагорода регулюється цим Законом та не може визначатися іншими нормативно-правовими актами.
Суддівська винагорода складається з посадового окладу та доплат за: 1) вислугу років; 2) перебування на адміністративній посаді в суді; 3) науковий ступінь; 4) роботу, що передбачає доступ до державної таємниці.
Пунктом 1 частини третьої вказаної статті передбачено, що базовий розмір посадового окладу судді місцевого суду становить 30 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року.
Згідно з частиною п`ятою цієї ж статті суддям виплачується щомісячна доплата за вислугу років у розмірі: за наявності стажу роботи більше 15 років - 40 відсотків.
Проте пунктами 22, 23 розділу ХІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону №1402-VIII було визначено, що право на отримання суддівської винагороди у розмірах, визначених цим Законом, мають судді, які за результатами кваліфікаційного оцінювання підтвердили відповідність займаній посаді (здатність здійснювати правосуддя у відповідному суді) або призначені на посаду за результатами конкурсу, проведеного після набрання чинності цим Законом.
До проходження кваліфікаційного оцінювання суддя отримує суддівську винагороду, визначену відповідно до положень Закону України "Про судоустрій і статус суддів" (Відомості Верховної Ради України, 2010 р., №№ 41-45, ст. 529; 2015 р., №№ 18-20, ст. 132 із наступними змінами).
Частиною третьою статті 133 Закону України від 07.07.2010 №2453-VI "Про судоустрій і статус суддів" (надалі - Закон №2453-VI) у редакції Закону України від 12.02.2015 №192-VIII "Про забезпечення права на справедливий суд" визначено, що посадовий оклад судді місцевого суду встановлюється в розмірі 10 мінімальних заробітних плат.
Однак, рішенням Конституційного Суду України від 04.12.2018 №11-рп/2018 у справі за конституційним поданням Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень частин третьої, десятої статті 133 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" у редакції Закону України "Про забезпечення права на справедливий суд" визнано таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним), положення частини третьої статті 133 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 7 липня 2010 року № 2453-VI у редакції Закону України "Про забезпечення права на справедливий суд" від 12 лютого 2015 року № 192-VIII (пункт 1 резолютивної частини Рішення). При цьому, Конституційним Судом України визначено, що це положення підлягає застосуванню у його первинній редакції, а саме: "Посадовий оклад судді місцевого суду встановлюється у розмірі 15 мінімальних заробітних плат, визначених законом, що запроваджується поетапно: з 1 січня 2011 року - 6 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2012 року - 8 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2013 року - 10 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2014 року - 12 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2015 року - 15 мінімальних заробітних плат".
У свою чергу, пунктом 3 Прикінцевих та перехідних положень Закону України від 06.12.2016 №1774-VII "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України" установлено, що мінімальна заробітна плата після набрання чинності цим Законом не застосовується як розрахункова величина для визначення посадових окладів та заробітної плати працівників та інших виплат. До внесення змін до законів України щодо незастосування мінімальної заробітної плати як розрахункової величини вона застосовується у розмірі прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого на 1 січня календарного року, починаючи з 1 січня 2017 року.
Статтею 7 Закону України "Про Державний бюджет України на 2020 рік" визначено, що прожитковий мінімум для працездатних осіб з 1 січня 2020 року становить 2102 гривні.
Підпунктом 16 пункту 1 розділу I Закону №193-IX, який набрав чинності з 01.01.2020, пункти 22, 23 розділу XII "Прикінцеві та перехідні положення" із Закону №1402-VIII виключені.
У цій справі позивач оспорює протиправні, як на його думку, дії ТУ ДСА України в Полтавській області щодо обчислення ОСОБА_1 у 2020 році щомісячної компенсації у розмірі різниці між втраченим заробітком і призначеною пенсією по інвалідності. Зокрема, спірним у цих відносинах є визначення бази для обчислення такої компенсації.
Так, позивач наполягав, що для розрахунку розміру компенсації у 2020 році мав бути врахований посадовий оклад судді місцевого суду у розмірі 30 прожиткових мінімумів для працездатних осіб (2102,00 грн х 30 = 63060,00 грн) з урахуванням доплати за вислугу років, що становить 40% (60030,00 грн х 40% = 25224,00 грн); тобто загалом для обчислення компенсації мала бути врахована сума у розмірі 88284,00 грн (63060,00 грн + 25224,00 грн).
При цьому між сторонами відсутній спір щодо наявності у ОСОБА_1 права на отримання такої компенсації у 2020 році.
Натомість відповідач наполягав, що зазначена компенсація правомірно обчислена позивачу виходячи з базового розміру посадового окладу судді місцевого суду у 15 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, який був передбачений Законом №2453-VI з урахуванням рішення Конституційного Суду України від 04.12.2018 №11-рп/2018 та Закону №1774-VII, адже позивач не проходив кваліфікаційне оцінювання.
З цього приводу суд звертає увагу на такі обставини.
Згідно з приписами статей 21, 22 Конституції України права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними; при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.
Згідно з вимогами статті 64 Конституції України конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України.
Конституційний Суд України у своєму Рішенні від 11.10.2005 №8-рп/2005 зазначив, що право судді, який перебуває у відставці, на пенсійне або щомісячне довічне грошове утримання є гарантією незалежності працюючих суддів. Надання судді за рахунок держави матеріального і соціального захисту є гарантією забезпечення його незалежності. Разом з тим, будь-яке зниження рівня гарантій незалежності суддів суперечить конституційній вимозі неухильного забезпечення незалежного правосуддя.
У Рішенні Конституційного Суду України від 03.06.2013 №3-рп/2013 (справа щодо змін умов виплати пенсій і щомісячного довічного грошового утримання суддів у відставці) зазначено, що визначені Конституцією та законами України гарантії незалежності суддів є невід`ємним елементом їх статусу, поширюються на всіх суддів України та є необхідною умовою здійснення правосуддя неупередженим, безстороннім і справедливим судом. Такими гарантіями є надання їм за рахунок держави матеріального забезпечення (суддівська винагорода, пенсія, щомісячне довічне грошове утримання тощо) та надання їм у майбутньому статусу судді у відставці. Право судді у відставці на пенсійне або щомісячне довічне грошове утримання є гарантією належного здійснення правосуддя і незалежності працюючих суддів та дає підстави висувати до суддів високі вимоги, зберігати довіру до їх компетентності і неупередженості. Щомісячне довічне грошове утримання судді спрямоване на забезпечення гідного його статусу життєвого рівня, оскільки суддя обмежений у праві заробляти додаткові матеріальні блага, зокрема обіймати будь-які інші оплачувані посади, виконувати іншу оплачувану роботу. Конституційний принцип незалежності суддів означає, в тому числі, конституційно обумовлений імператив охорони матеріального забезпечення суддів від його скасування чи зниження досягнутого рівня без відповідної компенсації як гарантію недопущення впливу або втручання у здійснення правосуддя.
Конституційний Суд України також висловлював аналогічні позиції у відношенні гарантій незалежності суддів, їх матеріального та соціального забезпечення у рішеннях від 24.06.1999 №6-рп/99 (справа про фінансування судів), від 20.03.2002 №5-рп/2002 (справа щодо пільг, компенсацій та гарантій), від 01.12.2004 №19-рп/2004 (справа про незалежність суддів як складову їхнього статусу), від 11.10.2005 №8-рп/2005 (справа про рівень пенсії та щомісячного довічного грошового утримання), від 18.06.2007 №4-рп/2007 (справа про гарантії незалежності суддів).
З огляду на викладене, конституційний статус судді зумовлює обов`язок держави гарантувати достатнє матеріальне забезпечення судді як під час здійснення ним своїх повноважень (суддівська винагорода), так і в майбутньому у зв`язку з досягненням пенсійного віку чи внаслідок припинення повноважень і набуття статусу судді у відставці. Статус судді та його елементи, зокрема, матеріальне забезпечення судді після припинення його повноважень, є не особистим привілеєм, а виступає засобом забезпечення незалежності працюючих суддів і надається для гарантування верховенства права та в інтересах осіб, які звертаються до суду та очікують неупередженого правосуддя.
Аналогічний висновок викладений у постановах Верховного Суду від 09.11.2018 у справах №713/1064/17, №686/24597/16-а, №686/1938/17, №766/7021/17, №686/24597/16-а, від 11.12.2018 у справі №522/5168/17, від 22.10.2020 у справі №420/1234/19.
У контексті спірних відносин колегія суддів зауважує, що позивач на момент звільнення у відставку за станом здоров`я (що було передбачено чинним на момент його звільнення у 2005 році законодавством) набув право на одержання щомісячної компенсації у розмірі різниці між втраченим заробітком і призначеною пенсією по інвалідності.
Така компенсація у світлі спірних відносин має розглядатись як гарантія належного матеріального забезпечення судді у відставці, адже будь які інші виплати за нині чинним законодавством для судді, який звільнений у відставку за станом здоров`я (яким є ОСОБА_1 ), не передбачені.
За таких обставин, зважаючи на те, що розрахунковою величиною для обчислення позивачу спірної компенсації є втрачений заробіток, тобто розмір суддівської винагороди працюючого судді, зазначає, що відповідна компенсація ОСОБА_1 мала бути обчислена виходячи з посадового окладу судді місцевого суду у розмірі 30 прожиткових мінімумів для працездатних осіб з урахуванням доплати за вислугу років у розмірі 40%.
Доводи відповідача про відсутність бюджетних асигнувань для виплати ОСОБА_1 компенсації у зазначеному розмірі колегія суддів визнає безпідставними, адже гарантовані законом виплати, пільги тощо неможливо поставити в залежність від видатків бюджету.
Верховний Суд України у своїх рішеннях неодноразово вказував на те, що відсутність чи скорочення бюджетних асигнувань не може бути підставою для зменшення будь-яких виплат (постанови Верховного Суду України від 22.06.2010 у справі №21-399во10, від 07.12.2012 у справі №21-977во10, від 03.12.2010 у справі №21-44а10).
Конституційний Суд України неодноразово звертав увагу на недопустимість обмеження законом незалежності суддів, зокрема їх належного матеріального забезпечення, зміни розміру суддівської винагороди, рівня довічного грошового утримання суддів у відставці (рішення від 24.06.1999 №6-рп/99, від 20.03.2002 №5-рп/2002, від 01.12.2004 №19-рп/2004, від 11.10.2005 №8-рп/2005, від 18.06.2007 № 4-рп/2007, від 22.05.2008 №10-рп/2008, від 03.06.2013 №3-рп/2013, від 19.11.2013 №10-рп/2013, від 08.06.2016 № 4-рп/2016, від 04.12.2018 №11-р/2018, від 18.02.2020 №2-р/2020, від 11.03.2020 №4-р/2020).
До того ж, визначення відповідачем у бюджетному запиті на 2020 рік (при його плануванні у 2018 році) розміру компенсації позивачу виходячи з 15 прожиткових мінімумів для працездатних осіб не позбавляло його можливості на звернення до ДСА України як головного розпорядника бюджетних коштів з метою внесення зміну до кошторисних призначень на 2020 рік.
Отже, дії відповідача щодо нарахування та виплати ОСОБА_1 у 2020 році щомісячної компенсації у розмірі різниці між втраченим заробітком і призначеною пенсією по інвалідності у зменшеному розмірі є протиправними.
Суд враховує, що спосіб відновлення порушеного права позивача має бути ефективним та таким, який виключає подальші протиправні рішення, дії чи бездіяльність суб`єкта владних повноважень, а у випадку невиконання, або неналежного виконання рішення не виникала б необхідність повторного звернення до суду, а здійснювалося примусове виконання рішення.
Зазначена позиція повністю кореспондується з висновками Європейського суду з прав людини, відповідно до яких, обираючи спосіб захисту порушеного права, слід зважати на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка вимагає, щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності "небезпідставної заяви" за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування. Зміст зобов`язань за статтею 13 також залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією. Тим не менше, засіб захисту, що вимагається згаданою статтею, повинен бути "ефективним" як у законі, так і на практиці, зокрема, в тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (пункт 75 рішення Європейського суду з прав людини у справі "Афанасьєв проти України" від 05.04.2005 (заява №38722/02)).
Отже, "ефективний засіб правого захисту" в розумінні статті 13 Конвенції повинен забезпечити поновлення порушеного права й одержання особою бажаного результату.
Поряд з цим колегія суддів враховує, що завданням адміністративного суду є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень та їх відповідності правовим актам вищої юридичної сили. Завдання правосуддя полягає не у забезпеченні ефективності державного управління, а в гарантуванні дотримання вимог права, інакше порушується принцип розподілу влади.
За обставин цього спору, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про вихід за межі позовних вимог, а саме: визнання неправомірними дій відповідача щодо відмови у нарахуванні та виплаті ОСОБА_1 з 01.01.2020 щомісячної компенсації втраченого заробітку в розмірі і порядку, передбаченому Законом України від 02.06.2016 №1402-VII "Про судоустрій і статус суддів" з розрахунку суддівської винагороди в розмірі окладу судді місцевого суду - 30 прожиткових мінімумів для працездатних осіб та щомісячної доплати за вислугу років у розмірі 40% посадового окладу працюючого судді, зобов`язавши ТУ ДСА України в Полтавській області здійснити перерахунок ОСОБА_1 з 01.01.2020 щомісячної компенсації втраченого заробітку в розмірі і порядку, передбаченому Законом України від 02.06.2016 №1402-VII "Про судоустрій і статус суддів" з розрахунку суддівської винагороди в розмірі окладу судді місцевого суду - 30 прожиткових мінімумів для працездатних осіб та щомісячної доплати за вислугу років у розмірі 40% посадового окладу працюючого судді та провести виплату з урахуванням фактично сплачених сум.
Окрім того, колегія суддів враховує, що до матеріалів справи залучено копію наказу ТУ ДСА України в Полтавській області від 19.02.2021 №11/од "Про припинення виплати компенсації ОСОБА_1 " /а.с. 220/.
Зі змісту цього наказу судом встановлено, що відповідач з 01.01.2021 припинив виплату ОСОБА_1 , судді Оржицького районного суду Полтавської області у відставці, щомісячної компенсації в розмірі різниці між втраченим заробітком і призначеною пенсією.
Мотивуючи таке рішення відповідач зазначив, що Законом №1402-VIII не передбачена виплата компенсації в розмірі різниці між втраченим заробітком і призначеною пенсією у разі заподіяння судді у зв`язку з виконанням відповідно до закону службових обов`язків каліцтва чи іншого стійкого ушкодження здоров`я, що виключає можливість продовження професійної діяльності.
Колегія суддів не погоджується з такими доводами ТУ ДСА України в Полтавській області, адже припинення виплати позивачу спірної компенсації за відсутності у чинному законодавстві іншого механізму матеріального забезпечення судді у відставці ОСОБА_1 має розцінюватись як звуження прав позивача на належний рівень матеріального забезпечення, що є порушенням вимог статті 22 Конституції України.
Суд також враховує, що ДСА України листом від 18.03.2021 вих.№Ю393-21-520/21 звертало увагу ТУ ДСА України в Полтавській області на безпідставність припинення виплати позивачу компенсації /а.с. 239-240/.
За таких обставин, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про визнання протиправним та скасування наказу наказу від 19.02.2021 №11/од "Про припинення виплати компенсації ОСОБА_1 ".
Щодо інших доводів апелянта суд зазначає, що вони спростовані наведеними вище обставинами та нормативно-правовим обґрунтуванням.
Відповідно до п. 30. Рішення Європейського Суду з прав людини у справі Hirvisaari v. Finland від 27 вересня 2001 р., рішення судів повинні достатнім чином містити мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані, та для того, щоб забезпечити нагляд громадськості за здійсненням правосуддя.
Однак, згідно із п. 29 Рішення Європейського Суду з прав людини у справі RuizTorija v. Spain від 9 грудня 1994 р., статтю 6 п. 1 не можна розуміти як таку, що вимагає пояснень детальної відповіді на кожний аргумент сторін. Відповідно, питання, чи дотримався суд свого обов`язку обґрунтовувати рішення може розглядатися лише в світлі обставин кожної справи.
Пунктом 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень визначено, що обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.
Частиною 1 ст. 315 КАС України визначено, що за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін.
Відповідно до ст. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Під час апеляційного провадження, колегія суддів не встановила таких порушень судом першої інстанції норм матеріального і процесуального права, які б призвели до неправильного вирішення справи по суті, які були предметом розгляду і заявлені в суді першої інстанції.
Оскільки доводи апеляційної скарги не знайшли свого підтвердження та спростовуються висновками суду першої інстанції, які зроблені на підставі повного, всебічного та об`єктивного аналізу відповідних правових норм та фактичних обставин справи, колегія суддів дійшла висновку, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, а тому апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржуване рішення без змін.
Керуючись ст. ст. 242, 243, 250, 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 328 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
ПОСТАНОВИВ:
Апеляційну скаргу Територіального управління Державної судової адміністрації України в Полтавській області - залишити без задоволення.
Рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 15.04.2021 по справі № 440/930/21 - залишити без змін .
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 КАС України відповідно до вимог ст.327, ч.1 ст.329 КАС України.
Суддя-доповідач Г.Є. Бершов Судді І.М. Ральченко І.С. Чалий
