ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua
УХВАЛА
про закриття провадження у справі
м. Київ
08.12.2021Справа № 910/14795/21
Господарський суд міста Києва у складі: головуючого - судді Лиськова М.О.,
при секретарі судового засідання Свириденко А.С.
розглянувши у відкритому судовому засіданні матеріали справи
За позовом Фізичної особи-підприємця Арутюнова Рубена Оганесовича
до 1. Київської міської ради
2. Приватного акціонерного товариства "Акціонерна компанія "Київводоканал"
3. Акціонерного товариства "Київметробуд"
про стягнення 15 654 686,40 грн.
За участі представників учасників справи згідно протоколу судового засідання
ВСТАНОВИВ:
Фізична особа-підприємець Арутюнов Рубен Оганесович (далі-позивач) звернувся до Господарського суду міста Києва з позовною заявою до 1. Київської міської ради (далі-відповідач-1), 2. Приватного акціонерного товариства "Акціонерна компанія "Київводоканал" (далі-відповідач-2) та 3. Акціонерного товариства "Київметробуд" (далі-відповідач-3) про стягнення 15 654 686,40 грн.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 01.10.2021 року відкрито провадження у справі за правилами загального позовного провадження. Судове засідання у справі призначено на 20.10.2021.
У судове засідання 20.10.2021 року з`явились представники сторін.
Протокольною ухвалою від 20.10.2021 суд ухвалив відкласти розгляд клопотання позивача про витребування доказів до наступного судового засідання. Судом оголошено перерву в підготовчому засіданні до 10.11.2021.
09.11.2021 представником Приватного акціонерного товариства "Акціонерна компанія "Київводоканал" подано клопотання про закриття провадження у справі на підставі п.1 ч. 1 ст. 231 ГПК.
У судове засідання 10.11.2021 з`явились представники сторін.
У судовому засіданні 10.11.2021 представник позивача підтримав подане клопотання про витребування доказів у відповідачів.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 10.11.2021 клопотання Фізичної особи-підприємця Арутюнова Рубена Оганесовича задоволено частково та витребувано у відповідачів докази.
Протокольною ухвалою суду від 10.11.2021 судом відкладено розгляд заяв про закриття провадження у справі до наступного судового засідання та оголошено перерву в підготовчому засіданні до 08.12.2021.
29.11.2021 від Київської міської ради надійшли заперечення на заяву про закриття провадження у справі.
29.11.2021 від Фізичної особи-підприємця Арутюнова Рубена Оганесовича надійшли заперечення на заяву про закриття провадження у справі.
У судове засідання 08.12.2021 з`явились представники сторін, надали свої пояснення стосовно заяви про закриття провадження у справі
Представник позивача проти задоволення заяви заперечував, представник Київської міської ради проти закриття провадження у справі заперечував. Представники Приватного акціонерного товариства "Акціонерна компанія "Київводоканал" та Акціонерного товариства "Київметробуд" заяву про закриття провадження у справі підтримали, просили суд її задовольнити.
Розглянувши матеріали справи, заяви відповідача-2 та відповідача-3 про закриття провадження у справі заслухавши пояснення учасників справи, суд дійшов висновку про наявність підстав для закриття провадження у справі, з огляду на наступне.
У статті 124 Конституції України закріплено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.
За статтею 125 Конституції України судоустрій в Україні будується за принципами територіальності та спеціалізації і визначається законом.
За вимогами частини першої статті 18 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» суди спеціалізуються на розгляді цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ, а також справ про адміністративні правопорушення.
З метою якісної та чіткої роботи судової системи міжнародним і національним законодавством передбачено принцип спеціалізації судів.
Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних і юридичних осіб, державних та суспільних інтересів.
Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати між собою компетенцію як різних ланок судової системи, так і різні види судочинства - цивільне, кримінальне, господарське та адміністративне.
Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ.
Предметна юрисдикція - це розмежування компетенції цивільних, кримінальних, господарських та адміністративних судів. Кожен суд має право розглядати і вирішувати тільки ті справи (спори), які віднесені до їх відання законодавчими актами, тобто діяти в межах встановленої компетенції.
Критеріями розмежування між справами цивільного та господарського судочинства є одночасно суб`єктний склад учасників процесу та характер спірних правовідносин.
Відповідно до вимог статті 19 ЦПК України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.
Статтею 1 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.
Відповідно до ч. 1 ст. 4 Господарського процесуального кодексу України, право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом.
Перелік спорів, які відносяться до юрисдикції господарського суду, визначені у статті 20 Господарського процесуального кодексу України.
Відповідно до частини першої статті 20 ГПК України господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв`язку зі здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках, зокрема, інші справи у спорах між суб`єктами господарювання.
Відповідно до частини першої статті 173 Господарського кодексу України (далі - ГК України) господарським визнається зобов`язання, що виникає між суб`єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, у силу якого один суб`єкт (зобов`язана сторона, у тому числі боржник) зобов`язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько- господарського характеру на користь іншого суб`єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб`єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов`язаної сторони виконання її обов`язку.
Відповідно до частини першої статті 42 Конституції України кожен має право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом.
Згідно зі статтею 42 ГК України підприємництво - це самостійна, ініціативна, систематична, на власний ризик господарська діяльність, що здійснюється суб`єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку.
За частиною першою статті 50 ЦК України право на здійснення підприємницької діяльності, яку не заборонено законом, має фізична особа з повною цивільною дієздатністю.
Фізична особа здійснює своє право на підприємницьку діяльність за умови її державної реєстрації в порядку, встановленому законом (частина друга статті 50 ЦК України).
Відповідно до частини третьої статті 128 ГК України громадянин може здійснювати підприємницьку діяльність безпосередньо як підприємець або через приватне підприємство, що ним створюється.
Згідно із частиною першою статті 128 ГК України громадянин визнається суб`єктом господарювання у разі здійснення ним підприємницької діяльності за умови державної реєстрації його як підприємця без статусу юридичної особи відповідно до статті 58 цього Кодексу.
За частиною першою статті 58 ГК України суб`єкт господарювання підлягає державній реєстрації як юридична особа чи ФОП у порядку, визначеному законом.
Правовий статус ФОП надає людині з повною цивільною дієздатністю право займатися підприємницькою діяльністю.
Статтею 51 ЦК України передбачено, що до підприємницької діяльності фізичних осіб застосовуються нормативно-правові акти, що регулюють підприємницьку діяльність юридичних осіб, якщо інше не встановлено законом або не випливає із суті відносин.
Тобто фізична особа, яка бажає реалізувати своє конституційне право на підприємницьку діяльність, після проходження відповідних реєстраційних та інших передбачених законодавством процедур за жодних умов не втрачає і не змінює свого статусу фізичної особи, якого вона набула з моменту народження, а лише набуває до нього нової ознаки - підприємця.
При цьому правовий статус ФОП сам по собі не впливає на будь-які правомочності фізичної особи, зумовлені її цивільною право- і дієздатністю, та не обмежує їх.
Фізична особа, яка бажає реалізувати своє конституційне право на підприємницьку діяльність, після проходження відповідних реєстраційних та інших передбачених законодавством процедур не позбавляється статусу фізичної особи, а набуває до свого статусу фізичної особи нової ознаки - суб`єкта господарювання.
Вирішення питання про юрисдикційність спору залежить від того, чи виступає фізична особа - сторона у відповідних правовідносинах - як суб`єкт господарювання, та від визначення цих правовідносин як господарських.
Суд зауважує, що позивач у даній справі дійсно зареєстрований у Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань як фізична особа - підприємець, проте самого лише цього факту недостатньо для визначення цих взаємовідносин як господарських.
Суд погоджується із твердженням відповідачів 2 та 3 щодо того, що майно на вул. Кирилівській, 69, в тому числі приміщення з літерою «К», було придбано та зареєстровано за Позивачем як фізичною особою, а не ФОП для здійснення господарської діяльності. Належних та допустимих доказів на спростування даного твердження позивачем до матеріалів справи не представлено.
Закриваючи провадження у справі суд виходить також з того, що позивачем не надано первинних бухгалтерських документів, які б підтверджували факт здійснення господарських операцій Позивачем у статусі ФОП з використанням будівлі на вул. Кирилівській, 69, з літерою «К» в своїй господарській діяльності.
Оцінюючи надані Позивачем договори оренди нежилих приміщень, що укладені на інші будівлі та не стосуються приміщеним на вул. Кирилівській, 69, з літерою «К», суд вважає такі докази юридично неспроможними, оскільки зазначені договори датовані 2019 роком, в той час як оспорювані взаємовідносини щодо будівлі на вул. Кирилівській, 69, з літерою «К» існували в 2016 році.
Окрім того, з доданого до позовної заяви звіту про незалежну оцінку майна ТОВ «СТОУН БРІДЖ» судом встановлено, що демонтаж приміщення на вул. Кирилівській, 69, з літерою «К» проводився у січні 2016 року, а за даними Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань Позивач зареєстрований у ньому 18.10.2016, тобто уже після демонтажу зазначеного приміщення, що свідчить про фактичну неможливість його використання у господарській діяльності.
Таким чином, суд приходить до висновку, що у даному спорі шкоду завдано Позивачу саме як фізичній особі, а не фізичній особі - підприємцю, оскільки доказів використання зазначеної будівлі у господарській діяльності Позивачем не надано.
Частиною першою статті 20 Господарського процесуального кодексу України унормовано, що господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв`язку зі здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках, зокрема:
- справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні правочинів у господарській діяльності, крім правочинів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, а також у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання зобов`язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи - підприємці;
- справи у спорах щодо права власності чи іншого речового права на майно (рухоме та нерухоме, в тому числі землю), реєстрації або обліку прав на майно, яке (права на яке) є предметом спору, визнання недійсними актів, що порушують такі права, крім спорів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, та спорів щодо вилучення майна для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності, а також справи у спорах щодо майна, що є предметом забезпечення виконання зобов`язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи - підприємці.
В той же час відповідно до частини першої статті 19 Цивільного процесуального кодексу України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.
Таким чином, критеріями розмежування між справами цивільного та господарського судочинства є одночасно суб`єктний склад учасників процесу та характер спірних правовідносин.
Разом з тим відповідно до частини першої статті 24 Цивільного кодексу України людина як учасник цивільних відносин вважається фізичною особою.
Статтями 25, 26 цього ж Кодексу передбачено, що здатність мати цивільні права та обов`язки (цивільну правоздатність) мають усі фізичні особи. Цивільна правоздатність фізичної особи виникає у момент її народження та припиняється у момент її смерті. Усі фізичні особи є рівними у здатності мати цивільні права та обов`язки. Фізична особа здатна мати усі майнові права, що встановлені цим Кодексом, іншим законом. Фізична особа здатна мати інші цивільні права, що не встановлені Конституцією України, цим Кодексом, іншим законом, якщо вони не суперечать закону та моральним засадам суспільства. Фізична особа здатна мати обов`язки як учасник цивільних відносин.
Кожна фізична особа має право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом (стаття 42 Конституції України). Це право закріплено й у статті 50 Цивільного кодексу України, у якій передбачено, що право на здійснення підприємницької діяльності, яку не заборонено законом, має фізична особа з повною цивільною дієздатністю.
Фізична особа, яка бажає реалізувати своє конституційне право на підприємницьку діяльність, після проходження відповідних реєстраційних та інших передбачених законодавством процедур за жодних умов не втрачає і не змінює свого статусу фізичної особи, якого вона набула з моменту народження, а лише набуває до нього нової ознаки - підприємця. При цьому правовий статус фізичної особи - підприємця сам по собі не впливає на будь-які правомочності фізичної особи, зумовлені її цивільною право і дієздатністю, та не обмежує їх.
Набуття статусу фізичної особи - підприємця не означає, що усі подальші правовідносини за участю цієї особи мають ознаки господарських, а спори з її участю належать до господарських, адже фізична особа продовжує діяти як учасник цивільних відносин, зокрема, укладаючи правочини для забезпечення власних потреб, придбаваючи нерухоме та рухоме майно.
Отже, вирішення питання про юрисдикційність спору за участю фізичної особи - підприємця залежить від того, виступає чи не виступає фізична особа як сторона у спірних правовідносинах суб`єктом господарювання, та чи є ці правовідносини господарськими.
Відповідно до частин першої, другої статті 3 Господарського кодексу України під господарською діяльністю у цьому Кодексі розуміється діяльність суб`єктів господарювання у сфері суспільного виробництва, спрямована на виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність. Господарська діяльність, що здійснюється для досягнення економічних і соціальних результатів та з метою одержання прибутку, є підприємництвом, а суб`єкти підприємництва - підприємцями. Господарська діяльність може здійснюватися і без мети одержання прибутку (некомерційна господарська діяльність).
За статтею 42 Господарського кодексу України підприємництво - це самостійна, ініціативна, систематична, на власний ризик господарська діяльність, що здійснюється суб`єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку.
Відтак підприємець - це юридичний статус фізичної особи, який засвідчує право цієї особи на заняття самостійною, ініціативною, систематичною, на власний ризик господарською діяльністю з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку.
За положеннями статей 316, 317, 319 Цивільного кодексу України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. Власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Держава не втручається у здійснення власником права власності. Діяльність власника може бути обмежена чи припинена або власника може бути зобов`язано допустити до користування його майном інших осіб лише у випадках і в порядку, встановлених законом.
Власник має право використовувати своє майно для здійснення підприємницької діяльності (частина перша статті 320 Цивільного кодексу України).
Відповідно до усталеної практики Верховного Суду сформованої, зокрема, у постановах від 23.05.2018 у справі №629/4628/16-ц, від 27.06.2018 у справі №749/230/15-ц, від 03.10.2018 у справі №904/1182/17, від 15.05.2019 у справі №904/10132/17, від 19.06.2019 у справі №904/4713/18, від 25.02.2020 у справі №916/385/19 фізична особа, яка є власником, зокрема, нерухомого майна, має право використовувати його для здійснення підприємницької діяльності, разом з тим, наявність у особи статусу фізичної особи-підприємця не свідчить, що він виступає у такій якості у всіх правовідносинах.
Аналогічна правова позиція викладена у Постанові КГС ВС від 30.04.2020 у справі № 926/2617/17
З огляду на вказане правовідносини, які виникли між сторонами у даній справі, не є такими, що виникли під час здійснення правочину при здійсненні господарської діяльності.
Варто зазначити, що визначення правильної юрисдикції спору має надважливе значення. З цього приводу, в п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зазначено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
Європейський суд з прав людини у п. 24 рішення від 20.07.2006 у справі «Сокуренко і Стригун проти України» наголосив, що фраза «встановлений законом» поширюється не лише на правову основу самого існування «суду», але й на дотримання ним певних норм, які регулюють його діяльність. І, як зазначено Європейською комісією з прав людини у рішенні в справі «Занд проти Австрії» (доповідь від 12.10.1978), термін «судом, встановленим законом» у п.1 ст.6 Конвенції передбачає «всю організаційну структуру судів, включно з (...) питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів (...)».
Для визначення «суду встановленого законом», у процесуальному законодавстві України, застосовано підхід віднесення до юрисдикції загальних судів всіх справ, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин. Це не стосується справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. Отже, якщо справа не віднесена до юрисдикції інших (господарських чи адміністративних) судів, то вона підлягає розгляду загальним судом.
Аналіз змісту позовних вимог, свідчить про те, що спірні правовідносини в цій справі стосуються реалізації права позивача на захист майнових прав власника майна, при цьому позивачем ( Арутюновим Рубеном Оганесовичем ) належними та допустимими доказами не доведено суду, що правовідносини, які виникли між сторонами у даній справі, є такими, що виникли під час здійснення позивачем господарської діяльності.
Статтею 13 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.
Суд зазначає, що обов`язком сторін у господарському процесі є доведення суду тих обставин, на які вони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень.
Так, за змістом положень статті 74 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. У разі посилання учасника справи на невчинення іншим учасником справи певних дій або відсутність певної події, суд може зобов`язати такого іншого учасника справи надати відповідні докази вчинення цих дій або наявності певної події. У разі ненадання таких доказів суд може визнати обставину невчинення відповідних дій або відсутності події встановленою. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов`язків щодо доказів.
Згідно зі статтею 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Відповідно до частини першої статті 74 Господарського процесуального кодексу України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять до предмета доказування.
Необхідність доводити обставини, на які учасник справи посилається як на підставу своїх вимог і заперечень в господарському процесі, є складовою обов`язку сприяти всебічному, повному та об`єктивному встановленню усіх обставин справи, що передбачає, зокрема, подання належних доказів, тобто таких, що підтверджують обставини, які входять у предмет доказування у справі, з відповідним посиланням на те, які обставини цей доказ підтверджує.
Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 05.02.2019 у справі №914/1131/18, від 26.02.2019 у справі №914/385/18, від 10.04.2019 у справі № 04/6455/17, від 05.11.2019 у справі №915/641/18.
При цьому, одним з основних принципів господарського судочинства є принцип змагальності.
Названий принцип полягає в тому, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається на підтвердження чи заперечення вимог.
Принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов`язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний (близька за змістом правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 18.11.2019 зі справи № 902/761/18, від 20.08.2020 зі справи № 914/1680/18).
Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню господарського судочинства. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
Вимоги, як і заперечення на них, за загальним правилом обґрунтовуються певними обставинами та відповідними доказами, які підлягають дослідженню, зокрема, перевірці та аналізу. Все це має бути проаналізовано судом як у сукупності (в цілому), так і кожен доказ окремо, та відображено у судовому рішенні.
Відповідно до ст. 76, 77 Господарського процесуального кодексу України, належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Згідно із ст. ст. 78, 79 Господарського процесуального кодексу України, достовірними є докази, створені (отримані) за відсутності впливу, спрямованого на формування хибного уявлення про обставини справи, які мають значення для справи. Наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування.
Надаючи оцінку доводам всіх учасників судового процесу судом враховано, що обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи (ч.5 ст.236 ГПК України).
Відповідно до п.3 ч.4 ст.238 ГПК України у мотивувальній частині рішення зазначається, зокрема, мотивована оцінка кожного аргументу, наведеного учасниками справи, щодо наявності чи відсутності підстав для задоволення позову, крім випадку, якщо аргумент очевидно не відноситься до предмета спору, є явно необґрунтованим або неприйнятним з огляду на законодавство чи усталену судову практику.
Щодо інших аргументів сторін суд зазначає, що вони були досліджені та не наводяться у рішенні, позаяк не покладаються в його основу, тоді як Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п. 1 ст. 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (справа Серявін проти України, рішення від 10.02.2010). Крім того, аналогічна правова позиція викладена в Постанові Верховного Суду від 26.06.2018 у справі №127/3429/16-ц.
Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Суд зазначає, що позивачем не надано суду належних і допустимих доказів на підтвердження факту завдання шкоди від знищення майна йому фізичній особі-підприємцю, як і не надано доказів використання знищеного майна у власній господарській діяльності.
Таким чином, позивач не довів належними та допустимими доказами свою правову позицію.
З огляду на вищезазначене та беручи до уваги відсутність імперативних норм процесуального закону про віднесення такого виду спору до юрисдикції господарських судів, суд приходить до висновку, що майновий спір у даній справі між Арутюновим Рубеном Оганесовичем та Київською міською радою, Приватним акціонерним товариством "Акціонерна компанія "Київводоканал" та Акціонерним товариством "Київметробуд" про стягнення 15 654 686,40 грн. відшкодування шкоди, заподіяною знищенням майна, має вирішуватися в порядку цивільного судочинства.
Відповідно до п.1 ч.1 ст. 231 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд закриває провадження у справі, якщо спір не підлягає вирішенню в порядку господарського судочинства.
Положеннями ч. 2 ст. 231 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що якщо провадження у справі закривається з підстави, встановленої пунктом 1 частини першої цієї статті, суд повинен роз`яснити позивачеві, до юрисдикції якого суду віднесено розгляд справи.
Суд роз`яснює заявнику про те, що розгляд даного спору віднесено до юрисдикції місцевого загального суду, як суду першої інстанції.
Разом з тим суд зазначає, що відповідно до норм п. 5 ч. 1 ст. 7 Закону України «Про судовий збір» сплачена сума судового збору повертається за клопотанням особи, яка його сплатила за ухвалою суду в разі закриття (припинення) провадження у справі (крім випадків, якщо провадження у справі закрито, у зв`язку з відмовою позивача від позову і така відмова визнана судом), у тому числі в апеляційній та касаційній інстанціях.
Оскільки на момент постановлення даної ухвали позивач не звертався до Суду із відповідним клопотанням, у Суду на даний момент відсутні правові підстави для повернення судового збору.
З урахуванням викладеного, керуючись п. 1 ч. 1 ст. 231, ст. 232 - 235 Господарського процесуального кодексу України , ст. 7 Закону України «Про судовий збір», Господарський суд міста Києва
УХВАЛИВ:
1. Провадження у справі №910/1479521 закрити на підставі п. 1 ч. 1 ст. 231 Господарського процесуального кодексу України.
2. Роз`яснити Фізичній особі-підприємцю Арутюнову Рубену Оганесовичу, що даний позов підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.
Ухвала набирає законної сили 08.12.2021 та може бути оскаржена в порядку та строк, передбачені статтями 254 - 256 Господарського процесуального кодексу України.
Дата підписання повного тексту ухвали 21.12.2021
Суддя М.О. Лиськов
