Ухвала
17 листопада 2021 року
м. Київ
справа № 496/1059/18
провадження № 61-3590св20
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Луспеника Д. Д.,
суддів: Воробйової І. А., Коломієць Г. В., Лідовця Р. А., Черняк Ю. В. (суддя-доповідач),
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідачі: Товариство з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Довіра та Гарантія», ОСОБА_2 ,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Довіра та Гарантія» на рішення Біляївського районного суду Одеської області від 30 листопада 2018 року у складі судді Пендюри Л. О. та постанову Одеського апеляційного суду від 14 січня 2020 року у складі колегії суддів: Сєвєрової Є. С., Ващенко Л. Г., Вадовської Л. М.,
ВСТАНОВИВ:
1. Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У березні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Довіра та Гарантія» (далі - ТОВ «ФК «Довіра та Гарантія»), ОСОБА_2 про визнання договору іпотеки недійсним та вилучення записів з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, Реєстру права власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна.
Позовну заяву мотивовано тим, що йому на підставі державних актів на право власності на земельну ділянку від 25 липня 1995 року серії ІІ-ОД № 078440 та від 10 серпня 2007 року серії ЯЕ № 661753 належить на праві приватної власності земельна ділянка, площею 0,1000 га, кадастровий номер 5121084200:04:001:0368, що розташована на АДРЕСА_1 .
24 жовтня 2002 року на підставі рішення Нерубайської сільської Ради народних депутатів від 11 жовтня 2002 року № 96/5-ХХІУ ОСОБА_2 також було видано державний акт серії Р1 № 452433 на право приватної власності на вказану земельну ділянку, яка фактично належала позивачу з 10 березня 1994 року.
Заочним рішенням Біляївського районного суду Одеської області від 25 квітня 2008 року у цивільній справі № 2-65/2008 рішення Нерубайської сільської Ради народних депутатів від 11 жовтня 2002 року № 96/5-ХХІУ в частині надання ОСОБА_2 у приватну власність земельної ділянки, розміром 0,10 га, на АДРЕСА_1 скасовано, а державний акт на право приватної власності на його ім`я від 24 жовтня 2002 року, серія Р1 № 452433, визнано недійсним.
Під час розгляду зазначеної цивільної справи судом було встановлено, що з 2007 року земельна ділянка на АДРЕСА_1 знаходиться під забороною/арештом у зв`язку з укладенням ОСОБА_2 з обласною дирекцією «Райффайзен Банк Аваль» договору іпотеки від 30 червня 2006 року, предметом якого є вказана земельна ділянка.
Після ухвалення судового рішення у справі № 2-65/2008 він був впевнений у відновленні свого порушеного права власності на земельну ділянку у повному обсязі, у тому числі і з огляду на те, що на момент передачі ОСОБА_2 майна в іпотеку, він, як іпотекодавець, вважав таким, що не був власником спірної земельної ділянки, і, як наслідок, укладений між ним та обласною дирекцією «Райффайзен Банк Аваль» договір іпотеки від 30 червня 2006 року не забезпечує належного виконання зобов`язання ОСОБА_2 за кредитним договором.
Під час підготовки документів з метою отримання кредиту йому стало відомо, що вказаний договір іпотеки не припинено, а іпотекодержателем є ТОВ «ФК «Довіра та Гарантія» у зв`язку з відступленням права вимоги обласною дирекцією «Райффайзен Банк Аваль».
Позивач вважав, що договір іпотеки від 30 червня 2006 року № 1-2716, укладений між ОСОБА_2 і обласною дирекцією «Райффайзен Банк Аваль», є недійсним з моменту його укладення, тобто з 30 червня 2006 року, оскільки наслідком набуття ОСОБА_2 права власності на земельну ділянку, передану ним в іпотеку, за недійсним рішенням органу місцевого самоврядування та скасованим державним актом є те, що ОСОБА_2 на момент укладення договору іпотеки не мав права власності та розпорядження цим майном.
Крім того, підлягають вилученню і відповідні записи з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна, оскільки їх наявність порушує його права.
З огляду на викладене ОСОБА_1 просив суд:
- визнати недійсним договір іпотеки від 30 червня 2006 року № 1-2716, укладений між ОСОБА_2 і обласною дирекцією «Райффайзен Банк Аваль», з моменту укладення, тобто з 30 червня 2006 року;
- вилучити з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна запис про заборону відчуження об`єкта нерухомого майна, а саме земельної ділянки, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 , вчинений Біляївською районною державною нотаріальною конторою на підставі договору іпотеки від 30 червня 2006 року № 1-2716, реєстраційний номер обтяження № 3400567.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції та постанови апеляційного суду
Рішенням Біляївського районного суду Одеської області від 30 листопада 2018 року, залишеним без змін постановою Одеського апеляційного суду від 14 січня 2020 року, позов ОСОБА_1 задоволено.
Визнано недійсним договір іпотеки, укладений між Акціонерним поштово-пенсійним банком «Аваль» та ОСОБА_2 , посвідчений 30 червня 2006 року державним нотаріусом Біляївської державної нотаріальної контори Одеської області Кифоренко Р. Б., зареєстрований в реєстрі за № 1-2716, з моменту укладення, тобто з 30 червня 2006 року.
Вилучено з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, Реєстру права власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна запис в Єдиному реєстрі заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна - земельної ділянки за адресою: АДРЕСА_1 , реєстраційний номер обтяження 3400567, зареєстрований Біляївською районною державною нотаріальною конторою на підставі договору іпотеки від 30 червня 2006 року № 1-2716.
Рішення суду першої інстанції та постанову апеляційного суду мотивовано тим, що позивачем обрано правильний спосіб захисту порушеного права, оскільки оскаржуваний договір іпотеки від 30 червня 2006 року № 1-2716, укладений між ОСОБА_2 і Акціонерним поштово-пенсійним банком «Аваль», безпосередньо стосується прав та охоронюваних законом інтересів позивача. За оспорюваною угодою в іпотеку банку було надано майно, яке є власністю ОСОБА_1 . Відповідач ОСОБА_2 не був власником земельної ділянки, так як набув право власності на неї на підставі правовстановлюючих документів, визнаних судом недійсними.
Іпотекодержатель ВАТ «Райффайзен Банк Аваль», правонаступником якого у вказаному зобов`язані є ТОВ «ФК «Довіра та Гарантія», був обізнаний про ухвалення судового рішення від 25 квітня 2008 року у справі № 2-65/2008, але не здійснив жодних дій, спрямованих на захист своїх майнових прав, та не скористався своїм правом іпотекодержателя на заміну предмета іпотеки, закріпленим у розділі 3 договору іпотеки від 30 червня 2006 року.
Враховуючи те, що при нотаріальному посвідченні договору іпотеки нотаріусом було внесено записи до реєстрів заборони та іпотек, то при визнанні недійсним іпотечного договору його сторони повинні повернутись у стан, який існував до укладення та посвідчення такого договору, тобто записи в реєстрах заборон та іпотек підлягають вилученню.
З часу укладення договору іпотеки ОСОБА_1 створюються перешкоди в здійсненні права власності, оскільки існування обтяження щодо майна перешкоджають йому в повному обсязі здійснювати права власника, і ці порушення є триваючими, а позов про їх усунення є негаторним. З огляду на це положення ЦК України про наслідки спливу позовної давності на спірні правовідносини не поширюються.
Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводів
21 лютого 2020 року ТОВ «ФК «Довіра та Гарантія» звернулося до Верховного Суду з касаційною скаргою на рішення Біляївського районного суду Одеської області від 30 листопада 2018 року та постанову Одеського апеляційного суду від 14 січня 2020 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просило скасувати оскаржувані судові рішення і ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову.
Касаційну скаргу мотивовано тим, що суди попередніх інстанцій неправильно визначили зміст правовідносин та дійшли помилкових висновків про неможливість застосування у цій справі положень ЦК України про наслідки спливу позовної давності. Факт обізнаності ОСОБА_1 про порушення його прав оспорюваним договором, починаючи з 2008 року, підтверджується рішенням Біляївського районного суду Одеської області від 25 квітня 2008 року у справі № 2-65/2008. Порушення майнових прав ОСОБА_1 не є триваючим.
На переконання заявника, за фактичних обставин у цій справі нерухоме майно, яке є предметом іпотеки, може бути витребуване від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача, з підстав, передбачених частиною першою статті 388 ЦК України.
Короткий зміст позиції інших учасників справи
У відзиві на касаційну скаргу, поданому до суду у травні 2020 року, представник ОСОБА_1 адвокат Щербакова Н. С. заперечувала проти доводів ТОВ «ФК «Довіра та Гарантія», просила залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.
Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 16 березня 2020 року касаційну скаргу ТОВ «ФК «Довіра та Гарантія» на рішення Біляївського районного суду Одеської області від 30 листопада 2018 року та постанову Одеського апеляційного суду від 14 січня 2020 року залишено без руху для усунення недоліків касаційної скарги.
У квітні 2020 року заявником у встановлений судом строк зазначені недоліки касаційної скарги усунуто.
Ухвалою Верховного Суду від 15 квітня 2020 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ТОВ «ФК «Довіра та Гарантія», витребувано з Біляївського районного суду Одеської області цивільну справу № 496/1059/18.
Ухвалою Верховного Суду від 02 листопада 2021 року справу призначено до судового розгляду.
Фактичні обставини справи
Згідно з державним актом на право приватної власності на землю серії ІІ-ОД № 078440, виданим Нерубайською сільською Радою народних депутатів 25 липня 1995 року, зареєстрованим в Книзі записів державних актів на право приватної власності на землю № 215 (стара форма), та державним актом на право власності на земельну ділянку серії ЯЕ №661753, виданим Нерубайською сільською радою 10 серпня 2007 року, ОСОБА_1 є власником земельної ділянки, площею 0,1000 га, для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), яка розташована на АДРЕСА_1 .
Указану земельну ділянку передано ОСОБА_1 у приватну власність на підставі рішення Нерубайської сільської Ради від 10 березня 1994 року № 174.
ОСОБА_1 зареєстрував своє право власності на вказану земельну ділянку, про що свідчить витяг з Державного земельного кадастру про земельну ділянку від 03 грудня 2017 року № НВ-5105574822017.
На підставі рішення Нерубайської сільської Ради народних депутатів від 11 жовтня 2002 року № 96/5-XXIУ ОСОБА_2 було передано у приватну власність земельну ділянку, площею 0,1000 га, яка розташована на АДРЕСА_1 .
Заочним рішенням Біляївського районного суду Одеської області від 25 квітня 2008 року у цивільній справі № 2-65/2008 за позовом ОСОБА_1 до Нерубайської сільської ради Біляївського району Одеської області, ОСОБА_2 про визнання незаконним та скасування рішення Нерубайської сільської ради, державного акта на право приватної власності на землю, рішення Нерубайської сільської ради Біляївського району Одеської області від 11 жовтня 2002 року № 95/5-ХХІУ в частині надання ОСОБА_2 у приватну власність земельної ділянки, розміром 0,10 га, на АДРЕСА_1 було скасовано; державний акт на право приватної власності на ім`я ОСОБА_2 , від 24 жовтня 2002 року серії Р1 № 452433, було визнано недійсним.
Заочне рішення Біляївського районного суду Одеської області від 25 квітня 2008 року набрало законної сили 05 травня 2008 року.
Ухвалою Біляївського районного суду Одеської області від 07 липня 2008 року заяву ОСОБА_2 про перегляд заочного рішення у цивільній справі № 2-65/2008 залишено без задоволення.
27 червня 2006 року між Акціонерним поштово-пенсійним банком «Аваль» та ОСОБА_2 був укладений кредитний договір № 014/0028/82/58178, згідно з умовами якого останній отримав кредитні кошти у розмірі 10 000 дол. США.
На забезпечення виконання зобов`язань за вказаним кредитним договором 30 червня 2006 року між Акціонерним поштово-пенсійним банком «Аваль» та ОСОБА_2 був укладений договір іпотеки, посвідчений державним нотаріусом Біляївської державної нотаріальної контори Одеської області Кифоренко Р. Б. та зареєстрований в реєстрі за № 1-2716, предметом якого є земельна ділянка несільськогосподарського призначення, площею 0,1000 га, яка розташована на АДРЕСА_1 , яка належить іпотекодавцю на праві приватної власності на підставі державного акта на право власності на землю серії Р1 № 452433, виданого Нерубайською сільською радою 24 жовтня 2002 року, зареєстрованого у Книзі записів реєстрації державних актів на право приватної власності на землю за № 993.
Зі змісту договору іпотеки вбачається, що одночасно із посвідченням договору іпотеки 30 червня 2006 року державним нотаріусом Біляївської державної нотаріальної контори Одеської області була накладена заборона відчуження на вказану земельну ділянку, яка належить на праві приватної власності ОСОБА_2 .
З інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна від 27 грудня 2017 року № 109197947 вбачається, що станом на 27 грудня 2017 року іпотекодержателем спірної земельної ділянки є ТОВ «Фінансова компанія «Довіра та гарантія».
Представник ТОВ «ФК «Довіра та Гарантія» в судовому засіданні у суді першої інстанції просив відмовити у задоволенні позову, у тому числі з огляду на пропуск позивачем строку звернення до суду з указаним позовом.
2. Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
08 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року № 460-IХ «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ».
Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Згідно з частиною третьою статті 403 ЦПК України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів, палати або об`єднаної палати, передає справу на розгляд Великої Палати, якщо така колегія (палата, об`єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду у складі колегії суддів (палати, об`єднаної палати) іншого касаційного суду.
Частинами першою та четвертою статті 404 ЦПК України передбачено, що питання про передачу справи на розгляд палати, об`єднаної палати або Великої Палати Верховного Суду вирішується судом за власною ініціативою або за клопотанням учасника справи. Про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду суд постановляє ухвалу із викладенням мотивів необхідності відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у рішенні, визначеному в частинах першій-четвертій статті 403 403 цього Кодексу, або із обґрунтуванням підстав, визначених у частинах п`ятій або шостій статті 403 цього Кодексу.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку про наявність правових підстав для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, враховуючи таке.
Предметом спору у цій справі є визнання недійсним договору іпотеки від 30 червня 2006року № 1-2716 та вилучення записів з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, Реєстру права власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна.
Положеннями статті 215 ЦК України встановлено загальне правило про те, що правочин є недійсним у зв`язку з недодержанням у момент його вчинення стороною (сторонами) загальних вимог, які необхідні для чинності правочину, передбачених статтею 203 ЦК України.
Статтею 203 ЦК України передбачено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Частиною третьою статті 215 ЦК України передбачено, що якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Відповідно до частини першої статті 216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю.
У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов`язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.
Згідно з частиною першою статті 236 ЦК України нікчемний правочин або правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення.
Суди встановили, що земельна ділянка на АДРЕСА_1 передана ОСОБА_1 у приватну власність на підставі рішення Нерубайської сільської Ради від 10 березня 1994 року № 174. Право власності ОСОБА_1 підтверджується державним актом на право приватної власності на землю серії ІІ-ОД № 078440, виданим Нерубайською сільською Радою народних депутатів 25 липня 1995 року, зареєстрованим в Книзі записів державних актів на право приватної власності на землю № 215 (стара форма), та державним актом на право власності на земельну ділянку серії ЯЕ № 661753, виданим Нерубайською сільською радою 10 серпня 2007 року, витягом з Державного земельного кадастру про земельну ділянку від 03 грудня 2017 року № НВ-5105574822017.
Право власності ОСОБА_1 на земельну ділянку на АДРЕСА_1 у встановленому законодавством України порядку не скасовувалось.
Заочним рішенням Біляївського районного суду Одеської області від 25 квітня 2008 року у цивільній справі № 2-65/2008 рішення Нерубайської сільської ради Біляївського району Одеської області від 11 жовтня 2002 року № 95/5-ХХІУ в частині надання ОСОБА_2 у приватну власність земельної ділянки розміром 0,10 га на АДРЕСА_1 та відповідний державний акт на право приватної власності на ім`я ОСОБА_2 скасовано.
Указаним рішенням, яке набрало законної сили 05 травня 2008 року, встановлено, що підставою для задоволення позову ОСОБА_1 стала постанова Біляївської міжрайпрокуратури від 26 лютого 2008 року про закриття кримінальної справи відносно ОСОБА_3 , відповідно до якої Нерубайська сільська рада не приймала рішення від 11 жовтня 2002 року про виділ земельної ділянки та про видачу державного акта на право власності на земельну ділянку ОСОБА_2 .
Враховуючи наведене, у справі, яка переглядається, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, визнав обґрунтованими позовні вимоги про визнання недійсним договору іпотеки від 30 червня 2006 року № 1-2716, укладеного між ОСОБА_2 і обласною дирекцією «Райффайзен Банк Аваль» з моменту укладення, тобто з 30 червня 2006 року.
Разом з тим, представник ТОВ «ФК «Довіра та Гарантія» в судовому засіданні у суді першої інстанції просив відмовити у задоволенні позову, у тому числі, з огляду на пропуск позивачем строку звернення до суду з указаним позовом (пропуск строку позовної джавсності).
Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).
Перебіг строку позовної давності починається з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (стаття 261 ЦК України).
Згідно з частиною третьою статті 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у справі, зробленою до винесення ним рішення.
Відповідно до частини четвертої статті 267 ЦК України сплив строку позовної давності, про застосування якого заявлено стороною у спорі, є самостійною підставою для відмови в позові.
Виходячи з вимог статті 261 ЦК України, позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи. Тобто, перш ніж застосувати позовну давність, суд має з`ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. Якщо таке право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстави його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв`язку зі спливом позовної давності за відсутності поважних причин її пропущення, наведених позивачем.
Такі правові висновки викладені в постановах Великої Палати Верховного Суду від 22 травня 2018 року у справі № 369/6892/15-ц, від 31 жовтня 2018 року у справі № 367/6105/16-ц, від 07 листопада 2018 року у справі № 575/476/16-ц та у справі № 372/1036/15-ц, від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16, від 28 листопада 2018 року у справі № 504/2864/13-ц, від 05 грудня 2018 року у справах № 522/2202/15-ц, № 522/2201/15-ц та № 522/2110/15-ц, від 07 серпня 2019 року у справі № 2004/1979/12, від 18 грудня 2019 року у справі № 522/1029/18, від 16 червня 2020 року у справі № 372/266/15-ц.
За таких обставин застосування наслідків спливу строку позовної давності можливе за умови наявності порушеного права позивача, тобто обґрунтованості позовних вимог.
Вирішуючи спір по суті, суди виходили з доведеності та обґрунтованості позовних вимог, а тому врахували наявність заяви ТОВ «ФК «Довіра та Гарантія» про застосування наслідків спливу строку позовної давності, встановленого статтею 257 ЦК України.
Разом з цим, суди вважали, що з часу укладення договору іпотеки ОСОБА_1 створюються перешкоди в здійсненні права власності, оскільки існування обтяження щодо майна перешкоджають йому в повному обсязі здійснювати права власника, і ці порушення є триваючими, а позов про їх усунення є негаторним. З огляду на це суди вважали, що положення ЦК України про наслідки спливу позовної давності на спірні правовідносини не поширюються.
Такий правовий висновок щодо неможливості застосування інституту позовної давності до спірних правовідносин у справі, що переглядається, узгоджується з правовим висновком, викладеним у постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 06 серпня 2021 року у справі № 910/20607/17, проте суперечить сталій практиці Верховного Суду з цього питання.
Так, предметом позову у справі № 910/20607/17 були позовні вимоги про визнання недійсним додатку до іпотечного договору, зобов`язання приватного нотаріуса зняти заборону відчуження та виключити з Державного реєстру іпотек записи про обтяження іпотекою об`єктів нерухомого майна.
У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 06 серпня 2021 року у цій справі зроблено правовий висновок про те, що оскільки наявність обтяження нерухомого майна іпотекою передбачає заборону або обмеження розпорядження та/або користування нерухомим майном, позов про визнання недійсним договору іпотеки та зняття заборони відчуження з виключенням відповідних записів з Державного реєстру іпотек є негаторним, оскільки спрямований на усунення перешкод власнику в реалізації ним повноважень розпорядження або (та) користування належним йому майном, і позовна давність до таких позовних вимог не застосовується.
Разом з цим, колегія суддів Касаційного цивільного суду з цим не погоджується і зазначає, що Верховний Суд, як і Верховний Суд України, тривалий час підтримує позицію, відповідно до якої в разі передання майна власником за правочином, який є оспорюваним, ефективним способом захисту є позов про визнання правочину недійсним та (або) про застосування наслідків недійсності правочину.
Така правова позиція Верховного Суду поширюється і на спірні правовідносини, що виникли у зв`язку з укладенням договору іпотеки особою, яка не була власником нерухомого майна, так як набула право власності на нього на підставі правовстановлюючих документів, визнаних судом недійсними.
У постанові Верховного Суду України від 18 листопада 2014 року у справі
№ 3-176гс14, прийнятій за результатами перегляду судових рішень щодо неоднакового застосування норм матеріального права, Верховний Суд України зазначив наступне: «… до позовних вимог про визнання угод недійсними застосовуються правила про позовну давність. При цьому правила про позовну давність, встановлені ЦК України, будуть застосовуватися за умови, що право на пред`явлення такого позову виникло лише після 1 січня 2004 року.
Усупереч наведеному, у справі, що розглядається, Вищий господарський суд України погодився з висновком суду апеляційної інстанції про те, що до заявлених позивачем вимог про визнання додаткових угод недійсними правила позовної давності не застосовуються.
Такий висновок Вищого господарського суду України ґрунтується на неправильному застосуванні норм матеріального права та суперечить висновкам цього ж суду в іншому судовому рішенні у подібних правовідносинах у справі № 919/175/13-г».
Відповідно до частини першої статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України).
Елементом верховенства права є принцип правової визначеності, який, зокрема, передбачає, що закон, як і будь-який інший акт держави, повинен характеризуватися якістю, щоб виключити ризик свавілля.
Відповідно до частини четвертої статті 17 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» єдність системи судоустрою забезпечується, зокрема, єдністю судової практики (пункт 4).
Єдність судової практики є фундаментальною засадою здійснення судочинства і визначається тим, що має гарантувати стабільність правопорядку, об`єктивність і прогнозованість правосуддя. Застосувань судами різних підходів до тлумачення законодавства, навпаки, призводить до невизначеності закону, його суперечливого та довільного застосування. Також єдність судової практики є складовою вимогою принципу правової визначеності.
Наявність розходжень у судовій практиці, неспроможність правової системи держави подолати їх призводить до порушення права на справедливий судовий розгляд, гарантованого пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Саме на державу покладається обов`язок створити у своїй правовій системі ефективні механізми, що нададуть можливість подолати можливі розбіжності в судовій практиці (рішення Європейського суду з прав людини від 29 березня 2011 року у справі «Брезовець проти Хорватії» (Вгего.ее V. Сrоаtіа), заява № 13488/07).
Європейський суд з прав людини також зауважив, що якщо конфліктна практика розвивається в межах одного з найвищих судових органів країни, цей суд сам стає джерелом правової невизначеності, тим самим підриває принцип правової визначеності та послаблює довіру громадськості до судової системи (Lupeni Greek Catholic Parish And Others V. Romania, № 76943/11, § 123, ЄСПЛ, від 29 листопада 2016 року). Судові рішення повинні бути розумно передбачуваними (S.W. v. The United Kingdom, № 20166/92, § 36, ЄСПЛ, від 22 листопада 1995 року).
Ураховуючи наведене, правильно сформувати правову позицію у справі, яка переглядається, ухвалити законне та обґрунтоване судове рішення без відступу від правової позиції, викладеної у постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 06 серпня 2021 року № 910/20607/17, є неможливим.
Виходячи з того, що колегія суддів Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду вважає за необхідне відступити від висновку Об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду щодо незастосування положень ЦК України про позовну давність до позову про визнання недійсним договору іпотеки, та враховуючи, що уніфікація позиції щодо застосування норм матеріального права необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовної практики, вказана справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду з підстав, передбачених частиною третьою статті 403 ЦПК України.
Керуючись частиною третьою статті 403, частинами першої та четвер статті 404 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої суді палати Касаційного цивільного суду
УХВАЛИВ:
Передати на розгляд Великої Палати Верховного Суду справу № 496/1059/18 за позовом ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Довіра та Гарантія», ОСОБА_2 про визнання договору іпотеки недійсним та вилучення записів з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, Реєстру права власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна.
Ухвала суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий Д. Д. Луспеник
Судді: І. А. Воробйова
Г. В. Коломієць
Р. А. Лідовець
Ю. В. Черняк
