Єдиний державний реєстр судових рішень
П О С Т А Н О В А
І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И
10 квітня 2024 року
м. Київ
Справа № 496/1059/18
Провадження № 14-209цс21
Велика Палата Верховного Суду у складі
судді-доповідачаМартєва С. Ю.,
суддів Банаська О. О., Булейко О. Л., Власова Ю. Л., Воробйової І. А., Гриціва М. І., Желєзного І. В., Кишакевича Л. Ю., Короля В. В., Кравченка С. І., Кривенди О. В., Пількова К. М., Погрібного С. О., Ступак О. В., Ткача І. В., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Усенко Є. А., Шевцової Н. В.,
розглянула касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Довіра та Гарантія» (далі - Товариство)
на рішення Біляївського районного суду Одеської області від 30.11.2018 (суддя Пендюра Л. О.)
та постанову Одеського апеляційного суду від 14.01.2020 (головуючий Сєвєрова Є. С., судді Ващенко Л. Г., Вадовська Л. М.) у справі
за позовом ОСОБА_1
до ОСОБА_2 та Товариства
про визнання недійсним договору іпотеки та вилучення реєстраційних записів щодо нерухомого майна
1. Короткий зміст позовних вимог
1.1. 22.03.2018 ОСОБА_1 звернувся до Біляївського районного суду Одеської області з позовом до Товариства та ОСОБА_2 , у якому просив визнати недійсним з моменту укладення договір іпотеки № 1-2716 від 30.06.2006, укладений між ОСОБА_2 і обласною дирекцією «Райффайзен Банк Аваль» (далі - Договір), а також вилучити з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна (далі - Реєстр) такі записи (далі - Записи):
«Актуальна інформація про державну реєстрацію іпотеки
Номер запису про іпотеку: 21564669 (спеціальний розділ)
Дата, час державної реєстрації: 04.07.2006 18:44:17
Державний реєстратор: приватний нотаріус Юдін Максим Анатолійович, Київський міський нотаріальний округ, м. Київ
Підстава виникнення іпотеки: Повідомленні про реєстрацію іпотеки, серія та номер: 15-28/20-421, видавник: Привокзальне відділення ООФ АППБ» Аваль»
Підстава внесення запису: Рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер: 36315001 від 26.07.2017 11:33:25, приватний нотаріус Юдін Максим Анатолійович, Київський міський нотаріальний округ, м. Київ
Відомості про суб`єктів: Іпотекодавець: ОСОБА_2 , реєстраційний номер облікової картки платника податків: НОМЕР_1 , країна громадянства: Україна, адреса: АДРЕСА_3.
Іпотекодержатель: Товариство з обмеженою відповідальністю «ФІНАНСОВА КОМПАНІЯ «ДОВІРА ТА ГАРАНТІЯ», код ЄДРПОУ: 38750239, країна реєстрації: Україна
Відомості про реєстрацію до 01.01.2013 р.: Державний реєстр іпотек, реєстраційний номер іпотеки: 3414968, 04.07.2006 18:44:17, реєстратор: Одеський міський нотаріальний округ
ВІДОМОСТІ З ЄДИНОГО РЕЄСТРУ ЗАБОРОН ВІДЧУЖЕННЯ ОБ`ЄКТІВ НЕРУХОМОГО МАЙНА
Тип обтяження: заборона на нерухоме майно
Реєстраційний номер обтяження: 3400567
Зареєстровано: 30.06.2006 15:44:12 за № 3400567 реєстратором: Біляївська районна державна нотаріальна контора, 67600 Одеська обл., Біляївський р., м. Білявка, вул. Костіна, 19, (04852) 2-50-42
Підстава обтяження: Договір іпотеки, 1-2716, 30.06.2006, Біляївська ДНК Одеської області
Об`єкт обтяження: земельна ділянка, адреса: АДРЕСА_1
Власник: ОСОБА_2 , Код: НОМЕР_1, АДРЕСА_3
Заявник: Біляївська ДНК Одеської області».
1.2. Позов мотивовано тим, що ОСОБА_1 є власником земельної ділянки площею 0,1000 га з кадастровим номером 5121084200:04:001:0368 (далі - Земельна ділянка) для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), яка розташована на АДРЕСА_1 (далі - Рада) Біляївського району Одеської області, що підтверджується державними актами від 25.07.1995 серії ІІ-ОД № 078440 та від 10.08.2007 серії ЯЕ № 661753.
Однак 24.10.2002 на підставі рішення Ради від 11.10.2002 № 95/5-ХХІУ (далі - Рішення № 95/5-ХХІУ) ОСОБА_2 також було видано державний акт серії Р1 № 452433 (далі - Акт Р1 № 452433) на право власності на Земельну ділянку.
Заочним рішенням Біляївського районного суду Одеської області від 25.04.2008 у справі № 2-65/2008 (далі - Судове рішення) скасовано Рішення № 95/5-ХХІУ у частині надання ОСОБА_2 у власність Земельної ділянки та визнано недійсним Акт Р1 № 452433. Під час розгляду цієї справи суд установив, що Земельна ділянка є предметом Договору, у зв`язку із чим з 2007 року знаходиться під забороною / арештом.
Після ухвалення Судового рішення ОСОБА_1 був упевнений у відновленні свого порушеного права власності на Земельну ділянку, однак у подальшому дізнався, що Договір не припинено, а іпотекодержателем за ним стало Товариство, якому дирекція «Райффайзен Банк Аваль» відступила право вимоги за цим правочином.
ОСОБА_1 вважає, що Договір слід визнати недійсним, оскільки ОСОБА_2 на момент його укладення не мав прав власника на розпорядження Земельною ділянкою, а Записи необхідно вилучити з Реєстру, адже вони порушують право власності позивача.
2. Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій
2.1. Рішенням Біляївського районного суду Одеської області від 30.11.2018, залишеним без змін постановою Одеського апеляційного суду від 14.01.2020, позов задоволено, визнано недійсним Договір та вилучено з Реєстру запис щодо об`єкта нерухомого майна - Земельної ділянки, реєстраційний номер обтяження 3400567, зареєстрований Біляївською районною державною нотаріальною конторою на підставі Договору, Біляївська ДНК Одеської області, власник: ОСОБА_2 код:
НОМЕР_1, АДРЕСА_3. 2.2 . Рішення судів мотивовані тим, що ОСОБА_1 обрав правильний спосіб захисту свого порушеного права, оскільки Договір безпосередньо стосується його прав та охоронюваних законом інтересів, адже за цим правочином в іпотеку було передано майно, яке є власністю позивача.
Суди зауважили, що Судовим рішенням, яке не оскаржувалося і набрало законної сили 05.05.2008, скасовано Рішення № 95/5-ХХІУ у частині надання ОСОБА_2 у приватну власність Земельної ділянки, а також визнано недійсним Акт Р1 № 452433. При цьому іпотекодержатель за Договором - ВАТ «Райффайзен Банк Аваль», правонаступником якого у цьому зобов`язані є Товариство, був обізнаний про ухвалення Судового рішення, але не здійснив жодних дій, спрямованих на захист своїх майнових прав, а також не скористався закріпленим у розділі 3 Договору правом замінити предмет іпотеки.
Суд першої інстанції розцінив бездіяльність первісного іпотекодержателя як свідому, оскільки вважав, що наявність Судового рішення унеможливлює задоволення його майнових вимог у будь-який спосіб. Також суд першої інстанції відхилив доводи Товариства про те, що всі права, набуті сторонами правочину, повинні здійснюватися, а створені обов`язки підлягають виконанню, оскільки ОСОБА_1 ніколи не був стороною Договору, укладення якого для нього не створило жодних зобов`язань.
Беручи до уваги викладене, суди дійшли висновку про необхідність визнання Договору недійсним, оскільки в момент його укладення ОСОБА_2 не був власником Земельної ділянки, адже набув право власності на підставі правовстановлюючих документів, які суд визнав недійсними. Предмет іпотеки за Договором на момент його укладення належав на праві власності ОСОБА_1 , і це його право виникло на законних підставах з 25.07.1995 та було зареєстроване у встановленому порядку.
Ураховуючи, що при нотаріальному посвідченні Договору нотаріус вніс записи до реєстрів заборони та іпотек, суди дійшли висновку про те, що при визнанні недійсним цього правочину його сторони повинні повернутись у стан, який існував до його укладання, а тому вказані записи підлягають вилученню.
Суд першої інстанції залишив без задоволення заяву Товариства про сплив строку позовної давності за вимогами ОСОБА_1 , оскільки позивач є законним власником Земельної ділянки з 25.07.1995 і з того часу безперешкодно володіє цим майном, а його право власності ніким не оспорювалося. На думку суду першої інстанції, порушення прав позивача як власника Земельної ділянки є триваючим, а тому відсутні підстави для застосування строку позовної давності.
Суд апеляційної інстанції підтримав наведені вище мотиви суду першої інстанції, а також з посиланням на статті 319 та 391 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) зазначив, що з часу укладання Договору ОСОБА_1 створюються перешкоди в здійсненні його права власності, оскільки Договір та відповідні обтяження майна перешкоджають йому в повному обсязі здійснювати повноваження власника. Ці порушення є триваючими, а позов про їх усунення є негаторним.
3. Короткий зміст вимог касаційної скарги
3.1. 21.02.2020 Товариство звернулось до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду (далі - КЦС ВС) із касаційною скаргою, у якій просило скасувати рішення Біляївського районного суду Одеської області від 30.11.2018 та постанову Одеського апеляційного суду від 14.01.2020 і ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позову.
4. Доводи Скаржника, викладені в касаційній скарзі
4.1. Суди не врахували, що ОСОБА_1 пропустив строк позовної давності, оскільки із Судового рішення, яке ухвалено 25.04.2008 та набрало законної сили 05.05.2008, слідує, що в 2007 році він дізнався про накладення на Земельну ділянку заборони / арешту у зв`язку з укладенням Договору. Таким чином, позивач дізнався про порушення свого права щонайменше з 2008 року, а перебіг позовної давності розпочався 25.04.2008. Однак ОСОБА_1 звернуся до суду з позовом лише 22.03.2018 після спливу позовної давності, що за змістом частини четвертої статті 267 ЦК України є підставою для відмови в позові.
При цьому посилання суду першої інстанції на те, що після ухвалення Судового рішення позивач був упевнений у відновленні свого порушеного права власності на Земельну ділянку, ґрунтуються на припущеннях, що протирічить частині п`ятій статті 81 Цивільного процесуального кодексуУкраїни (далі - ЦПК України).
4.2. Суди порушили норми процесуального права та дійшли неправильного висновку про те, що порушення прав ОСОБА_1 є триваючим, оскільки не врахували, що за висновками, викладеними у пункті 10 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009 № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» (далі - Постанова № 9), реституція як спосіб захисту цивільного права (частина перша статті 216 ЦК України) застосовується лише в разі наявності між сторонами укладеного договору, який є нікчемним чи який визнано недійсним. У зв`язку із цим вимога про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, за правилами реституції може бути пред`явлена тільки стороні недійсного правочину. Норма частини першої статті 216 ЦК України не може застосовуватись як підстава позову про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, яке було відчужене третій особі. Не підлягають задоволенню позови власників майна про визнання недійсними наступних правочинів щодо відчуження цього майна, які були вчинені після недійсного правочину. У цьому разі майно може бути витребувано від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема, від добросовісного набувача з підстав, передбачених частиною першою статті 388 ЦК України.
На думку Товариства, ОСОБА_1 також неправомірно просив вилучити Записи з Реєстру, оскільки він мав обрати інший спосіб захисту своїх прав від стверджуваних порушень.
4.3. Суди порушили норму частини четвертої статті 263 ЦПК України, за змістом якої при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо їх застосування, викладені в постановах Верховного Суду. Так, суд першої інстанції не врахував, зокрема, що відповідно до пункту 28 Постанови № 9 перебіг позовної давності щодо вимог про визнання правочинів недійсними обчислюється не з моменту вчинення правочину, а відповідно до частини першої статті 621 ЦК України - від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
Також суд першої інстанції, визнаючи недійсним Договір, не врахував пункту 13 Постанови № 9, у якому вказано, зокрема, що у зв`язку з недодержанням вимог закону про нотаріальне посвідчення правочину договір може бути визнано недійсним лише з підстав, установлених статтями 218 та 220 ЦК України. Інші вимоги щодо визнання договорів дійсними, у тому числі заявлені в зустрічному позові у справах про визнання договорів недійсними, не відповідають можливим способам захисту цивільних прав та інтересів. Такі позови не підлягають задоволенню.
Окрім цього, суд першої інстанції не врахував пункту 26 Постанови № 9, у якому йдеться про те, що особами, які беруть участь у справі про визнання правочину недійсним, є насамперед сторони правочину. Нотаріуси, що посвідчували правочини, залучаються до участі у справі як треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, якщо позивач обґрунтовує недійсність правочину посиланням на неправомірні дії нотаріуса.
4.4. За наданою позивачем інформаційною довідкою № 109197947 від 27.12.2017 відомості про іпотеку щодо Земельної ділянки внесено до Реєстру 04.07.2006 за номером 3414968. При цьому 30.06.2006 за № 3400567 Біляївська районна державна нотаріальна контора зареєструвала в Реєстрі заборону на нерухоме майно на підставі Договору. Внесені записи є чинними на сьогодні. Це означає, що іпотека є дійсною з моменту внесення про неї первинного запису в Реєстр, що також узгоджується з положенням статті 204 ЦК України, яка закріплює презумпцію правомірності правочину. Таким чином, презумпція правомірності правочину не спростована, всі права, набуті сторонами правочину, повинні здійснюватися, а створені обов`язки підлягають виконанню. Така правова позиція викладена у постановах Верховного Суду України від 02.09.2015 у справі № 6-639цс15 та від 14.03.2018 у справі № 125/2360/16-ц.
5. Узагальнений виклад позиції інших учасників справи
5.1. 15.05.2020 ОСОБА_1 подав до КЦС ВС відзив на касаційну скаргу Товариства, в якому просив відмовити у її задоволенні та залишити без змін оскаржені судові рішення. Відзив обґрунтований такими доводами.
5.1.1. Товариство помилково стверджує, що заявлений ОСОБА_1 позов є віндикаційним, а тому в його задоволенні слід відмовити у зв`язку зі спливом позовної давності. Суд першої інстанції встановив, що позивач є законним власником Земельної ділянки з 25.07.1995 і з того часу безперешкодно володіє нею. Враховуючи зазначене, а також те, що віндикаційний позов є позовом про витребування речі неволодіючим власником від володіючого невласника, суди дійшли правильного висновку про те, що позов у цій справі є негаторним і до нього не застосовується позовна давність.
5.1.2. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 04.07.2018 у справі № 653/1096/16-ц та у постанові Верховного Суду України від 06.03.2018 у справі № 607/15489/15-ц надана правова характеристика негаторному позову, зокрема: позовна давність до вимог за цим позовом не застосовується, оскільки правопорушення є таким, що триває у часі, а тому негаторний позов може бути пред`явлений позивачем доти, доки існує саме правопорушення.
Оскільки порушення прав ОСОБА_1 триває і досі, то підстави для застосування позовної давності відсутні.
5.1.3. Звернення стягнення на предмет іпотеки за Договором за будь-яких обставин є неможливим, оскільки він належить ОСОБА_1 , який не є стороною цього правочину, та, відповідно, не має за ним жодних зобов`язань. У протилежному випадку будуть порушені фундаментальні принципи непорушності права власності. Відмова ОСОБА_1 в задоволенні позову призведе не тільки до порушення його права мирно володіти майном, але й порушить закладений у Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод принцип пропорційності, складовою частиною якого є справедлива рівновага (баланс), у тому числі і між приватними інтересами.
5.1.4. Решта доводів відзиву подібні до мотивів, викладених в оскаржуваних судових рішеннях.
5.2. У встановлений КЦС ВС строк відзив на касаційну скаргу від ОСОБА_2 не надійшов.
6. Розгляд справи Верховним Судом
6.1. Ухвалою від 15.04.2020 колегія суддів КЦС ВС відкрила касаційне провадження за скаргою Товариства, а ухвалою від 17.11.2021 передала справу разом із цією касаційною скаргою на розгляд Великої Палати Верховного Суду, оскільки вважає за необхідне відступити від висновків об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду (далі - КГС ВС), викладених у постанові від 06.08.2021 у справі № 910/20607/17, про те, що оскільки наявність обтяження нерухомого майна іпотекою передбачає заборону або обмеження розпорядження та/або користування нерухомим майном, позов про визнання недійсним договору іпотеки та зняття заборони відчуження з виключенням відповідних записів з Реєстру є негаторним, позаяк спрямований на усунення перешкод власнику в реалізації ним повноважень розпорядження та/або користування належним йому майном, і позовна давність до таких позовних вимог не застосовується.
6.2. Ухвала про передання мотивована тим, що наведений вище висновок об`єднаної палати КГС ВС суперечить сталій практиці Верховного Суду та Верховного Суду України, які тривалий час дотримуються позиції, що в разі передання майна власником за правочином, який є оспорюваним, ефективним способом захисту є позов про визнання правочину недійсним та/або про застосування наслідків недійсності правочину. На думку колегії суддів КЦС ВС, така правова позиція поширюється і на спірні правовідносини, що виникли у зв`язку з укладенням Договору особою, яка не була власником нерухомого майна, оскільки набула право власності на нього на підставі правовстановлюючих документів, що визнані судом недійсними.
Колегія суддів КЦС ВС звертає увагу на висновки Верховного Суду України, викладені у постанові від 18.11.2014 у справі № 3-176гс14, зокрема, про те, що до позовних вимог про визнання угод недійсними застосовуються правила про позовну давність. При цьому правила про позовну давність, встановлені ЦК України, будуть застосовуватися за умови, що право на пред`явлення такого позову виникло лише після 01.01.2004.
Ураховуючи наведене, на переконання колегії КЦС ВС, без відступу від висновків об`єднаної палати КГС ВС щодо незастосування положень ЦК України про позовну давність до позову про визнання недійсним договору іпотеки, які зроблені у постанові від 06.08.2021 у справі № 910/20607/17, неможливо правильно сформувати правову позицію у цій справі та ухвалити законне і обґрунтоване судове рішення.
6.3. Ухвалою від 30.12.2021 Велика Палата Верховного Суду прийняла та призначила до розгляду цю справу в порядку письмового провадження за наявними в ній матеріалами на 08.02.2022.
7. Установлені судами обставини
7.1. ОСОБА_1 належить Земельна ділянка, яка передана йому у власність на підставі рішення Ради від 10.03.1994 № 174 за державним актом на право приватної власності на землю серії ІІ-ОД № 078440, виданим Радою 25.07.1995, зареєстрованим у Книзі записів державних актів на право приватної власності на землю за № 215 (стара форма), і державним актом на право власності на земельну ділянку серії ЯЕ № 661753, виданим Радою 10.08.2007, зареєстрованим у Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право користування землею, договорів оренди землі за № 07.07.516.01084 (нова форма) (т. 1, а. с.10, 11).
7.2. ОСОБА_1 зареєстрував право власності на Земельну ділянку,про що свідчить витяг з Державного земельного кадастру від 03.12.2017 № НВ-5105574822017 (т. 1, а. с.14).
7.3. 24.10.2002 ОСОБА_2 на підставі Рішення № 95/5-XXIУ передано у власність Земельну ділянку за Актом Р1 № 452433, зареєстрованим у Книзі записів реєстрації державних актів на право приватної власності на землю за № 993.
7.4. 27.06.2006 Акціонерний поштово-пенсійний банк «Аваль» та ОСОБА_2 уклали кредитний договір № 014/0028/82/58178 на суму 10 000 (десять тисяч) доларів США, а 30.06.2006 для забезпечення виконання зобов`язань за цим правочином вони уклали Договір, предметом якого є Земельна ділянка, що належить іпотекодавцю на праві приватної власності на підставі Акта Р1 № 452433.
Одночасно з посвідченням Договору державний нотаріус Біляївської державної нотаріальної контори Одеської області наклав заборону на відчуження Земельної ділянки та вніс до Реєстру відповідні записи.
Станом на день укладення Договору предмет іпотеки (Земельна ділянка) належав на праві власності ОСОБА_1 .
7.5. Судовим рішенням, яке ухвалено 25.04.2008 та набрало законної сили 05.05.2008, скасовано Рішення № 95/5-ХХІУ у частині надання ОСОБА_2 у приватну власність Земельної ділянки та визнано недійсним Акт Р1 № 452433. За змістом Судового рішення з 2007 року Земельна ділянка знаходиться під забороною / арештом у зв`язку з укладенням Договору. Також в Судовому рішенні вказано, що відповідно до постанови Біляївської міжрайонної прокуратури від 26.02.2008 про закриття кримінальної справи Рада не ухвалювала на своїй сесії рішення від 11.10.2002 про виділ ОСОБА_2 . Земельної ділянки та про видачу відповідного державного акта (т. 1, а. с.13).
Ухвалою Біляївського районного суду Одеської області від 07.07.2008 заяву ОСОБА_2 про перегляд Судового рішення залишено без задоволення.
7.6. За даними інформаційної довідки з Реєстру від 27.12.2017 № 109197947 іпотекодержателем за Договором наразі є Товариство.
7.7. Первісний іпотекодержатель за Договором (ВАТ «Райффайзен Банк Аваль»), правонаступником якого у цьому зобов`язані є Товариство, був обізнаний про ухвалення Судового рішення, оскільки брав участь у розгляді відповідної судової справи, однак з 2008 року протягом десяти років не здійснив жодних дій, спрямованих на захист своїх майнових прав, а також не скористався передбаченим у розділі 3 Договору правом на заміну предмета іпотеки.
7.8. ОСОБА_1 є законним власником Земельної ділянки з 25.07.1995 і з того часу безперешкодно володіє нею.
8. Позиція Великої Палати Верховного Суду
Щодо порушення прав власника нерухомого майна, обтяженого іпотекою на користь особи, з якою він не перебуває у зобов`язальних відносинах
8.1. Відповідно до частини першої статті 316 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.
8.2. Частиною першою статті 317 ЦК України передбачено, що власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.
8.3. Згідно із частиною першою статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Отже, за загальним правилом саме власнику належить правоможність вчинення правочинів, спрямованих на розпорядженням його майном (див. пункт 99 постанови Великої Палати Верховного Суду від 15.06.2020 у справі № 826/20221/16).
8.4. Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом (частини перша та друга статті 321 ЦК України).
8.5. Суди встановили, що ОСОБА_1 на законних підставах (рішення Ради від 10.03.1994 № 174, державні акти на право приватної власності на землю від 25.07.1995 серії ІІ-ОД № 078440 та від 10.08.2007 серії ЯЕ № 661753) з 25.07.1995 є власником Земельної ділянки і з того часу володіє нею, а також здійснив державну реєстрацію права власності.
Однак 24.10.2002 за Рішенням № 95/5-ХХІУ ОСОБА_2 також було видано Акт Р1 № 452433 на право власності на Земельну ділянку, а 30.06.2006 він передав цю ділянку за Договором в іпотеку Акціонерному поштово-пенсійному банку «Аваль», про що в Реєстр внесено відповідні записи.
У подальшому Судовим рішенням, яке ухвалено 25.04.2008 та набрало законної сили 05.05.2008, скасовано Рішення № 95/5-ХХІУ у частині надання ОСОБА_2 у приватну власність Земельної ділянки та визнано недійсним Акт Р1 № 452433.
Разом із цим за даними інформаційної довідки з Реєструвід 27.12.2017 № 109197947 іпотекодержателем Земельної ділянки за Договором наразі є Товариство, яке є правонаступником ВАТ «Райффайзен Банк Аваль» у вказаному зобов`язані.
8.6. За визначенням, наведеним у частині першій статті 1 Закону України від 05.06.2003 № 898-IV «Про іпотеку» (далі - Закон № 898-IV) у редакції, чинній на момент звернення з позовом до суду, іпотека є видом забезпечення виконання зобов`язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.
8.7. Частиною першою статті 5 Закону № 898-IV передбачено, що предметом іпотеки можуть бути один або декілька об`єктів нерухомого майна за таких умов: нерухоме майно належить іпотекодавцю на праві власності або на праві господарського відання, якщо іпотекодавцем є державне або комунальне підприємство, установа чи організація; нерухоме майно може бути відчужене іпотекодавцем і на нього відповідно до законодавства може бути звернене стягнення; нерухоме майно зареєстроване у встановленому законом порядку як окремий виділений у натурі об`єкт права власності, якщо інше не встановлено цим Законом.
8.8. При цьому відповідно до частини першої статті 9 Закону № 898-IV іпотекодавець має право володіти та користуватись предметом іпотеки відповідно до його цільового призначення, якщо інше не встановлено цим Законом.
8.9. Відповідно до статті 4 Закону № 898-IV обтяження нерухомого майна іпотекою підлягає державній реєстрації відповідно до закону, що узгоджується з пунктом 2 частини першої статті 4 Закону України від 01.07.2004 № 1952-IV «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (далі - Закон № 1952-IV) у редакції, чинній на момент звернення з позовом до суду, за змістом якого іпотека підлягає державній реєстрації як речове право, похідне від права власності.
8.10. Пункт 5 частини першої статті 2 Закону № 1952-IV у згаданій вище редакції визначав обтяження як заборону розпоряджатися та/або користуватися нерухомим майном, встановлену законом, актами уповноважених на це органів державної влади, їх посадових осіб або таку, що виникла на підставі договору.
8.11. Аналіз наведених вище норм Законів № 898-IV та № 1952-IV дає підстави для висновку про те, що за загальним правилом власник обтяженого іпотекою нерухомого майна може володіти та користуватись ним, однак обмежується у здійсненні правоможності самостійно розпоряджатись таким майном. Схожі висновки викладені в абзаці одинадцятому пункту 3 Рішення Конституційного Суду України від 14.07.2020 № 8-р/2020 у справі № 3-67/2019(1457/19) та постанові об`єднаної палати КЦС ВС від 03.07.2023 у справі № 523/8641/15.
8.12. Беручи до уваги викладене вище, а також враховуючи, що ОСОБА_1 як власник не передавав Земельну ділянку в іпотеку за Договором, не був стороною цього правочину та не перебував з відповідачами в зобов`язальних відносинах, Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про незаконність державної реєстрації за Товариством права іпотеки на вказану ділянку, що створює позивачу перешкоди у здійсненні правоможності самостійно розпоряджатись своїм нерухомим майном.
Наведене спростовує неправильні доводи Товариства, викладені у підпункті 4.4 цієї постанови, щодо поширення на ОСОБА_1 . презумпції правомірності Договору, стороною якого він не був.
Інші доводи, викладені у касаційній скарзі, переважно зводяться до незгоди Товариства з мотивами судів попередніх інстанцій щодо правильності обрання ОСОБА_1 способів захисту його порушеного права власності, а також відсутності підстав для застосування положень ЦК України про позовну давність, що буде детально висвітлено в наступних розділах цієї постанови.
Щодо захисту прав власника нерухомого майна, обтяженого іпотекою на користь особи, з якою він не перебуває у зобов`язальних відносинах
8.13. За змістом статей 15 і 16 ЦК України кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
8.14. У підпунктах 11.82-11.85 постанови від 09.02.2022 у справі № 910/6939/20 та підпунктах 8.43-8.46 постанови від 16.11.2022 у справі № 911/3135/20 Велика Палата Верховного Суду вказувала, що правом на звернення до суду за захистом наділена особа у разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів. При цьому суд повинен установити, чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.
Під способами захисту суб`єктивних цивільних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких здійснюється поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав та вплив на правопорушника.
Оцінюючи належність обраного позивачем способу захисту та обґрунтовуючи відповідний висновок щодо нього, суди мають ураховувати його ефективність. Це означає, що вимога про захист цивільного права має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення та забезпечувати поновлення порушеного права, а в разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування.
8.15. Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від виду та змісту правовідносин, які виникли між сторонами, змісту права чи інтересу, по захист якого звернулась особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (схожі висновки викладені в постановах Великої Палати Верховного Суду від 5.06.2018 у справі № 338/180/17 (пункт 57), від 11.09.2018 у справі № 905/1926/16 (пункт 40), від 30.01.2019 у справі № 569/17272/15-ц, від 11.09.2019 у справі № 487/10132/14-ц (пункт 89), від 16.06.2020 у справі № 145/2047/16-ц (пункт 7.23) та від 16.11.2022 у справі № 911/3135/20 (підпункт 8.47)).
8.16. Крім того, за висновками Великої Палати Верховного Суду, викладеними в пункті 58 постанови від 26.01.2021 у справі № 522/1528/15-ц, пункті 23 постанови від 08.02.2022 у справі № 209/3085/20 та підпункті 8.49 постанови від 16.11.2022 у справі № 911/3135/20, спосіб захисту права або інтересу має бути таким, щоб у позивача не виникала необхідність повторного звернення до суду.
8.17. Обрання позивачем неналежного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови в позові. Такий висновок сформульований, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 25.01.2022 у справі № 143/591/20 (підпункт 8.46), від 19.01.2021 у справі № 916/1415/19 (підпункт 6.21), від 02.02.2021 у справі № 925/642/19 (пункт 54), від 22.06.2021 у справі № 200/606/18 (пункт 76), від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц (пункт 155).
8.18. Задовольняючи повністю позов ОСОБА_1 , суди виходили з того, що він обрав правильний спосіб захисту порушеного права шляхом визнання недійсним Договору, оскільки за цим правочином ОСОБА_2 незаконно передав в іпотеку Земельну ділянку, яка є власністю позивача. При цьому суди дійшли висновку про те, що при визнанні недійсним Договору його сторони повинні повернутись у стан, який існував до його укладення, а тому Записи підлягають вилученню з Реєстру.
Суди обох інстанцій вважали, що порушення права власності ОСОБА_1 є триваючим, а тому підстав для застосування положень ЦК України про позовну давність немає. Водночас суд апеляційної інстанції з посиланням на статті 319 та 391 ЦК України зазначив, що перешкоди в здійсненні права власності позивача створює як Договір, так і внесені на його підставі Записи, а позов про усунення таких перешкод є негаторним.
8.19. Велика Палата Верховного Суду не може в повній мірі погодитись з наведеними мотивами судів попередніх інстанцій виходячи з такого.
8.20. За загальним правилом речово-правові способи захисту прав особи застосовуються тоді, коли сторони не пов`язані зобов`язальними відносинами.
8.21. Якщо спір стосується правочину, укладеного власником майна, то його відносини з контрагентом мають зобов`язальний характер, що зумовлює і можливі способи захисту його прав.
8.22. Так у ситуації, коли майно передане власником за правочином, який є оспорюваним, ефективним способом захисту може бути, зокрема, позов про визнання правочину недійсним та про застосування наслідків недійсності правочину.
8.23. Водночас коли власник та особа, яка зареєструвала за собою право іпотеки на його нерухоме майно, не перебували у зобов`язальних відносинах, власник майна може скористатись речово-правовими способами захисту. У цьому висновку Велика Палата Верховного Суду звертається mutatis mutandis до власних висновків, викладених у пунктах 109, 110 постанови від 21.12.2022 у справі № 914/2350/18 (914/608/20).
8.24. Серед способів захисту речових прав цивільне законодавство виокремлює, зокрема, витребування майна з чужого незаконного володіння у порядку статей 387, 388 ЦК України (віндикаційний позов) й усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном згідно зі статтею 391 ЦК України (негаторний позов).
Позовом про витребування майна (віндикаційним позовом) є вимога власника, який не є володільцем належного йому на праві власності індивідуально визначеного майна, до особи, яка ним заволоділа, про витребування (повернення) цього майна з чужого незаконного володіння.
Негаторний позов - це вимога власника, який є володільцем майна, до будь-якої особи про усунення перешкод, які ця особа створює у користуванні чи розпорядженні відповідним майном. Позивач за негаторним позовом вправі вимагати усунути існуючі перешкоди чи зобов`язати відповідача утриматися від вчинення дій, які можуть призвести до виникнення таких перешкод. Схожі висновки викладені, зокрема, у пункті 88 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18.01.2023 у справі № 488/2807/17.
8.25. Власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном (стаття 391 ЦК України). За змістом цієї статті негаторний позов застосовується для захисту від порушень, які не пов`язані із позбавленням володіння (див. пункт 71 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц).
8.26. За висновками Великої Палати Верховного Суду, викладеними, зокрема, у пункті 72 постанови від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц та пункті 100 постанови від 18.01.2023 у справі № 488/2807/17, визначальним критерієм для розмежування віндикаційного та негаторного позовів є відсутність або наявність у позивача володіння майном; відсутність або наявність в особи володіння нерухомим майном визначається виходячи з принципу реєстраційного підтвердження володіння; особа, до якої перейшло право власності на об`єкт нерухомості, набуває щодо нього всі правоможності власника, включаючи право володіння.
8.27. Оскільки ОСОБА_1 з 25.07.1995 набув право власності на Земельну ділянку і з того часу вона не вибувала з його володіння, Велика Палата Верховного Суду висновує, що позивач є володіючим власником, який прагне усунути перешкоди у здійсненні правоможності самостійно розпоряджатись своїм нерухомим майном, що виникли через дії осіб, з якими він не перебував у зобов`язальних відносинах, а тому погоджується з висновками суду апеляційної інстанції про те, що позов у цій справі в частині вимог, спрямованих на усунення цих перешкод, є негаторним, та відхиляє доводи Товариства, викладені у підпункті 4.2 цієї постанови, про те, що ОСОБА_1 мав захищати свої права шляхом звернення до суду з віндикаційним позовом.
8.28. У практиці Великої Палати Верховного Суду закріпився принцип реєстраційного підтвердження речових прав на нерухоме майно (див., зокрема, пункт 98 постанови від 21.12.2022 у справі № 914/2350/18 (914/608/20)). Відомості державного реєстру прав на нерухомість презюмуються правильними, доки не доведено протилежне, тобто державна реєстрація права за певною особою не є безспірним підтвердженням наявності в цієї особи права, але створює спростовувану презумпцію права такої особи (постанови Великої Палати Верховного Суду від 02.07.2019 у справі № 48/340 (підпункт 6.30), від 12.03.2019 у справі № 911/3594/17 (підпункт 4.17), від 19.01.2021 у справі № 916/1415/19 (підпункт 6.13) та інші).
8.29. Отже, державна реєстрація права іпотеки на Земельну ділянку за Товариством - це офіційне визнання та підтвердження державою факту набуття ним такого права, а відповідні записи в Реєстрі створюють для ОСОБА_1 перешкоди у реалізації правоможності власника на розпорядження цим нерухомим майном (див. пункт 49 постанови Великої Палати Верховного Суду від 27.03.2019 у справі № 711/4556/16-ц).
8.30. Відповідно до частини другої статті 26 Закону № 1952-IV у редакції, чинній на момент подання позовної заяви, у разі скасування на підставі рішення суду рішення про державну реєстрацію прав, документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, скасування записів про проведену державну реєстрацію прав, а також у випадку, передбаченому підпунктом «а» пункту 2 частини шостої статті 37 цього Закону, до Державного реєстру прав вноситься запис про скасування державної реєстрації прав.
8.31. Відомості про припинення іпотеки підлягають державній реєстрації у встановленому законодавством порядку (частина третя статті 17 Закону № 898-IV).
8.32. Процедура внесення державним реєстратором відомостей до Реєстру регламентована Законом № 1952-IV. За загальним правилом, у разі скасування на підставі судового рішення державної реєстрації прав, що мало наслідком державну реєстрацію набуття речових прав чи їх обтяжень, державний реєстратор повинен керуватися нормами Закону № 1952-IV, чинними на момент вчинення ним дій на підставі такого судового рішення (див. mutatis mutandis висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у пункті 127 постанови від 21.12.2022 у справі № 914/2350/18 (914/608/20)).
8.33. Абзацами другим та четвертим частини третьої статті 26 Закону № 1952-IV у чинній редакції передбачено, зокрема, що у разі скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав на підставі судового рішення чи визнання його прийнятим з порушенням цього Закону, а також у разі визнання на підставі судового рішення недійсними чи скасування на підставі судового рішення документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, скасування на підставі судового рішення державної реєстрації прав, що мало наслідком державну реєстрацію набуття речових прав, обтяжень речових прав, відповідні права чи обтяження припиняються. У разі якщо в Державному реєстрі прав, у тому числі в його невід`ємній архівній складовій частині, наявні відомості про речові права, обтяження речових прав, припинені у зв`язку з проведенням відповідної державної реєстрації, або якщо відповідним судовим рішенням також визнаються речові права, обтяження речових прав, одночасно з державною реєстрацією припинення речових прав чи обтяжень речових прав проводиться державна реєстрація набуття відповідних прав чи обтяжень. При цьому дата і час державної реєстрації набуття речових прав, обтяжень речових прав, що були припинені у зв`язку з проведенням відповідної державної реєстрації та наявні в Державному реєстрі прав, у тому числі в його невід`ємній архівній складовій частині, залишаються незмінними.
Державна реєстрація прав у випадках, передбачених цією частиною, проводиться у порядку, визначеному цим Законом, крім випадку визнання її вчиненою з порушенням цього Закону та анулювання рішення державного реєстратора про державну реєстрацію на підставі рішення Міністерства юстиції України, що виконується посадовою особою Міністерства юстиції України відповідно до статті 37 цього Закону.
8.34. За змістом пункту 9 частини першої статті 27 Закону № 1952-IV у чинній редакції державна реєстрація права власності та інших речових прав проводиться на підставі судового рішення, що набрало законної сили, щодо набуття, зміни або припинення права власності та інших речових прав на нерухоме майно.
8.35. Отже, якщо суд дійшов висновку, що право власності позивача було порушено незаконною реєстрацією права іпотеки на його нерухоме майно за відповідачем, з яким він не перебував у зобов`язальних відносинах, державний реєстратор на підставі судового рішення про скасування державної реєстрації права іпотеки, яке набрало законної сили, проводить державну реєстрацію припинення права іпотеки відповідача, що усуває для позивача перешкоди у здійсненні ним правоможності розпоряджатись своїм нерухомим майном.
При цьому в силу положень абзацу першого частини третьої статті 26 Закону № 1952-IV у чинній редакції, відомості про право іпотеки відповідача не підлягають скасуванню та/або вилученню, крім випадків, передбачених пунктом 1 частини сьомої статті 37 цього Закону. Натомість державний реєстратор вчиняє нову реєстраційну дію - внесення до Реєстру відомостей про припинення права іпотеки відповідача на підставі судового рішення (див. mutatis mutandis висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені в пунктах 132, 133 постанови від 21.12.2022 у справі № 914/2350/18 (914/608/20)).
8.36. Велика Палата Верховного Суду неодноразово доходила висновку про те, що для застосування такого речово-правового способу захисту, як витребування майна за правилами статті 388 ЦК України, оспорювання рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, ланцюга договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника (див. постанови від 14.11.2018 у справі № 183/1617/16 (пункт 86), від 21.08.2019 у справі № 911/3681/17 (пункт 38), від 22.01.2020 у справі № 910/1809/18 (пункт 34). При цьому в пункті 49 постанови від 02.02.2021 у справі № 925/642/19 Велика Палата Верховного Суду виснувала, що позивач у межах розгляду справи про витребування майна із чужого володіння вправі посилатися, зокрема, на незаконність рішення органу державної влади чи місцевого самоврядування, без заявлення вимоги про визнання його недійсним. Таке рішення за умови його невідповідності закону не зумовлює правових наслідків, на які воно спрямоване.
8.37. У подальшому Велика Палата Верховного Суду поширила цей підхід та вказала, що оспорювання ланцюга договорів купівлі-продажу майнових прав (або інших правочинів) не є ефективним способом захисту в тому випадку, коли особа відступила право вимоги, яке їй не належить (у правовідносинах відсутній управнений на таке відступлення суб`єкт), а також коли відбулось відступлення припиненого права вимоги (тобто майнового права вимоги, якого не існує на момент укладення відповідного договору в будь-якого суб`єкта), що не створює жодних правових наслідків для особи - власника майна, яке було обтяжено іпотекою (див. пункти 139-141 постанови від 15.09.2022 у справі № 910/12525/20).
8.38. Велика Палата Верховного Суду вважає такий підхід застосовним і до спірних правовідносин, які склались у цій справі, адже укладення Договору між ОСОБА_2 та ВАТ «Райффайзен Банк Аваль», а також відступлення останнім на користь Товариства права вимоги за вказаним правочином не створило для ОСОБА_1 як дійсного власника Земельної ділянки жодних правових наслідків. При цьому сам Договір, на відміну від внесених до Реєстру на його підставі Записів, не створює для позивача перешкоди в розпорядженні Земельною ділянкою, а тому визнання його недійсним не призведе до відновлення порушених прав власника цієї нерухомості.
Оскільки вимога про визнання недійсним Договору не є ефективним способом захисту прав ОСОБА_1 , суди дійшли помилкового висновку про наявність підстав для її задоволення, а доводи Товариства, викладені в підпункті 4.2 цієї постанови, про обрання позивачем неефективного способу захисту знайшли підтвердження в частині цієї вимоги.
8.39. Беручи до уваги наведене, Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне конкретизувати висновки об`єднаної палати КГС ВС, викладені в постанові від 06.08.2021 у справі № 910/20607/17, та зазначити, що для ефективного захисту прав володіючого власника нерухомого майна, щодо якого до Реєстру незаконно внесено запис про право іпотеки іншої особи, з якою власник не перебував у зобов`язальних відносинах, має застосовуватись негаторний позов про усунення перешкод у здійсненні власником права розпорядження своїм майном (стаття 391 ЦК України), з яким власник може звернутись, зокрема, шляхом пред`явлення вимоги про скасування державної реєстрації права іпотеки зазначеної особи.
Судове рішення про задоволення такого позову, яке набрало законної сили, є підставою для державної реєстрації відомостей про припинення незаконно зареєстрованого за відповідачем права іпотеки, що усуває для позивача перешкоди у здійсненні ним правоможності розпоряджатись своїм нерухомим майном.
При цьому оспорювання ланцюга договорів, інших правочинів щодо спірного нерухомого майна або документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію права іпотеки за відповідачем, не є ефективним способом захисту прав власника від описаного вище порушення.
8.40. Разом із цим Велика Палата Верховного Суду враховує власні висновки, викладені в пункті 34 постанови від 04.07.2018 у справі № 653/1096/16-ц, про те, що до позовів про усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном позовна давність не застосовується, оскільки негаторний позов може бути пред`явлений позивачем доти, поки існує відповідне правопорушення, а тому погоджується в цій частині з відповідними висновками судів попередніх інстанцій та об`єднаної палати КГС ВС, викладеними в постанові від 06.08.2021 у справі № 910/20607/17, та відхиляє протилежні доводи Товариства, викладені у підпункті 4.1 цієї постанови, щодо наявності підстав для застосування положень ЦК України про позовну давність до вимоги ОСОБА_1 , спрямованої на усунення перешкод у здійсненні ним правоможності розпорядження Земельною ділянкою.
8.41. Крім того, Велика Палата Верховного Суду вважає незастосовними в цій справі висновки Верховного Суду України, викладені в постанові від 18.11.2014 у справі № 3-176гс14, на які посилалась колегія суддів КЦС ВС в ухвалі про передання цієї справи на розгляд Великої Палати (див. підпункт 6.2 цієї постанови), оскільки правовідносини у справі № 496/1059/18 та справі № 3-176гс14 не є подібними за змістовим критерієм, адже у вказаній справі юридична особа позивалась до свого контрагента про визнання недійсними укладених між ними додаткових угод до договору оренди майна через те, що під час їх підписання представник позивача діяв з перевищенням наданих йому повноважень.
Щодо належної інтерпретації вимоги про усунення перешкод у вигляді зареєстрованого обтяження іпотекою
8.42. Відповідно до принципу диспозитивності цивільного судочинства, закріпленого у статті 13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
8.43. Диспозитивність - це один з базових принципів судочинства, керуючись яким, позивач самостійно вирішує, які позовні вимоги заявляти. Суд позбавлений можливості формулювати позовні вимоги замість позивача.
8.44. Разом із цим надміру формалізований підхід до заявлених позовних вимог суперечить завданню цивільного судочинства, яким відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
8.45. Якщо позивач заявляє вимогу, яка за належної інтерпретації може ефективно захистити його порушене право, суди не повинні відмовляти у її задоволенні виключно з формальних міркувань, оскільки це призведе до необхідності повторного звернення позивача до суду за захистом його прав (які за наведених умов могли бути ефективно захищені), що не відповідатиме принципам верховенства права та процесуальної економії (див. mutatis mutandis висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені в пунктах 117-118 постанови від 21.12.2022 у справі № 914/2350/18 (914/608/20)).
8.46. У кожній справі за змістом обґрунтувань позовних вимог, наданих позивачем пояснень тощо суд має встановити, якого саме результату хоче досягнути позивач унаслідок вирішення спору. Суд розглядає справи у межах заявлених вимог (частина перша статті 13 ЦПК України), але, зберігаючи об`єктивність і неупередженість, сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом (пункт 4 частини п`ятої статті 12 ЦПК України). Виконання такого обов`язку пов`язане, зокрема, з тим, що суд має надавати позовним вимогам належну інтерпретацію, а не тлумачити їх лише буквально (див., наприклад, постанови Великої Палати Верховного Суду від 30.06.2021 у справі № 9901/172/20 (пункти 1, 80, 81, 83), від 01.07.2021 у справі № 9901/381/20 (пункти 1, 43-47), від 26.10.2021 у справі № 766/20797/18 (пункти 6, 20-26, 101, 102), від 01.02.2022 у справі № 750/3192/14 (пункти 4, 26, 47), від 22.09.2022 у справі № 462/5368/16-ц (пункти 4, 36), від 20.06.2023 у справі № 633/408/18 (підпункт 11.12) та від 04.07.2023 у справі № 233/4365/18 (пункт 31)).
8.47. ОСОБА_1 обґрунтовує заявлені ним вимоги про вилучення Записів з Реєстру наявністю в нього права власності на Земельну ділянку та незаконністю реєстрації за Товариством права іпотеки на підставі Договору, що створює для позивача перешкоди в реалізації правоможності власника на розпорядження цим нерухомим майном.
Виходячи з мети позову ОСОБА_1 , який спрямовано на усунення перешкод у здійсненні ним права розпорядження Земельною ділянкою, а також наведених у позові обґрунтувань заявлену позивачем вимогу вилучити Записи з Реєстру слід інтерпретувати як вимогу про скасування державної реєстрації права іпотеки Товариства на Земельну ділянку. У цьому висновку Велика Палата Верховного Суду звертається mutatis mutandis до власних висновків, викладених у підпункті 11.13 постанови від 20.06.2023 у справі № 633/408/18 та пункті 36 постанови від 04.07.2023 у справі № 233/4365/18.
9. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Щодо суті спору
9.1. Суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд (пункт 3 частини першої статті 409 ЦПК України).
9.2. Частинами першою та четвертою статті 412 ЦПК України передбачено, що суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини.
9.3. З огляду на викладені вище висновки, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційну скаргу Товариства слід задовольнити частково; рішення Біляївського районного суду Одеської області від 30.11.2018 та постанову Одеського апеляційного суду від 14.01.2020 необхідно скасувати в частині вимог про визнання недійсним Договору та ухвалити в цій частині нове рішення про відмову в задоволенні позову, а також змінити рішення суду першої інстанції, залишене без змін постановою апеляційного суду, в частині вимог про вилучення Записів з Реєстру з викладенням його в редакції постанови суду касаційної інстанції.
Щодо судових витрат
9.4. За змістом частин першої та тринадцятої статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Якщо суд касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, він змінює розподіл судових витрат.
9.5. Судовий збір справляється у відповідному розмірі від прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року, в якому відповідна заява або скарга подається до суду, - у відсотковому співвідношенні до ціни позову та у фіксованому розмірі.
За подання фізичною особою до суду позовної заяви немайнового характеру ставка судового збору становить 0,4 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, а за подання апеляційної та касаційної скарг на рішення суду - 150 та 200 відсотків ставки, що підлягала сплаті при поданні позовної заяви, відповідно (частини перша та друга статті 4 Закону України «Про судовий збір» у редакції, чинній на час подання позову).
9.6. У 2018 році прожитковий мінімум на одну особу в розрахунку на місяць для працездатних осіб з 01.01.2018 становив 1762 грн (стаття 7 Закону України «Про Державний бюджет України на 2018 рік»).
9.7. Таким чином, за подання цього позову до суду ОСОБА_1 двома квитанціями від 21.03.2018 (т. 1, а. с. 1, 2) правильно сплатив 1 409,60 грн судового збору (2 немайнові вимоги за ставкою 0,4 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, який з 01.01.2018 становив 1762,00 грн, а саме 1 762,00 х 0,4 х 2).
9.8. Водночас Товариство за подання апеляційної скарги двома платіжними дорученнями від 20.12.2018 № Т284002342 та від 28.03.2019 № Т284003295 (т. 1, а. с. 173, 190) також правильно сплатило 2 114,40 грн судового збору (1 409,60 х 150% / 100), однак за подання касаційної скарги платіжним дорученням № 1164 від 30.03.2020 (т. 2, а. с. 42) воно сплатило лише 1 409,60 грн, хоча мало сплатити 2 819,20 грн судового збору (1 409,60 х 200% / 100). Отже, з Товариства в дохід Державного бюджету України слід стягнути 1 409,60 грн судового збору за подання касаційної скарги. Схожі висновки викладені в пункті 99 постанови Великої Палати Верховного Суду від 26.10.2021 у справі № 766/20797/18.
9.9. За результатами касаційного перегляду цієї справи задоволено одну з двох заявлених позивачем немайнових вимог, а тому з Товариства на користь ОСОБА_1 слід стягнути сплачені ним при поданні позовної заяви 704,80 грн судового збору за вимогу про скасування державної реєстрації права іпотеки, яка підлягає задоволенню, а на користь Товариства з ОСОБА_1 у зв`язку з відмовою в задоволенні вимоги про визнання недійсним Договору має бути стягнуто 1057,20 грн та 1 409,60 грн (разом 2 466,80 грн) судового збору, сплаченого скаржником за подання апеляційної та касаційної скарг відповідно.
9.10. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу, що при частковому задоволенні позову, у випадку покладення судових витрат на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог, суд може зобов`язати сторону, на яку покладено більшу суму судових витрат, сплатити різницю іншій стороні. У такому випадку сторони звільняються від обов`язку сплачувати одна одній іншу частину судових витрат (частина десята статті 141 ЦПК України).
9.11. Оскільки на ОСОБА_1 покладається більша сума судових витрат, він має сплатити Товариству різницю: 2 466,80 - 704,80 грн = 1762 грн (див. пункт 75 постанови Великої Палати Верховного Суду від 07.07.2020 у справі № 712/8916/17).
10. Висновок щодо застосування норм права
10.1. Застосовуючи в контексті спірних правовідносин норми статті 391 Цивільного кодексу України та статті 26 Закону України від 01.07.2004 № 1952-IV «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що для ефективного захисту прав володіючого власника нерухомого майна, щодо якого до Реєстру незаконно внесено запис про право іпотеки іншої особи, з якою власник не перебував у зобов`язальних відносинах, має застосовуватись негаторний позов про усунення перешкод у здійсненні власником права розпорядження своїм майном (стаття 391 ЦК України) з яким власник може звернутись, зокрема, шляхом пред`явлення вимоги про скасування державної реєстрації права іпотеки зазначеної особи.
Позовна давність до такого позову не застосовується, а судове рішення про його задоволення, яке набрало законної сили, є підставою для державної реєстрації відомостей про припинення незаконно зареєстрованого за відповідачем права іпотеки, що усуває для позивача перешкоди у здійсненні ним правоможності розпоряджатись своїм нерухомим майном.
При цьому оспорювання ланцюга договорів, інших правочинів щодо спірного нерухомого майна або документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію права іпотеки за відповідачем, не є ефективним способом захисту прав власника від описаного вище порушення.
Керуючись статтями 400, 409, 412, 415, 416, 419 Цивільного процесуального кодексу України, Велика Палата Верховного Суду
П О С Т А Н О В И Л А:
1. Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Довіра та Гарантія» задовольнити частково.
2. Постанову Одеського апеляційного суду від 14.01.2020 та рішення Біляївського районного суду Одеської області від 30.11.2018 у справі № 496/1059/18 в частині вимоги про визнання недійсним договору іпотеки № 1-2716 від 30.06.2006 скасувати та ухвалити в цій частині нове рішення про відмову в задоволенні позову.
3. Постанову Одеського апеляційного суду від 14.01.2020 та рішення Біляївського районного суду Одеської області від 30.11.2018 у справі № 496/1059/18 в частині вимоги про вилучення записів з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно змінити, виклавши резолютивну частину рішення в такій редакції: «Скасувати проведену на підставі договору іпотеки № 1-2716 від 30.06.2006 державну реєстрацію права іпотеки Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Довіра та Гарантія» (04112, м. Київ, вул. Авіаконструктора Ігоря Сікорського, буд. 8, поверх 6, оф. 32; код ЄДРПОУ 38750239) на земельну ділянку площею 0,1000 га (кадастровий номер 5121084200:04:001:0368), яка належить на праві власності ОСОБА_1 ( АДРЕСА_4 ; РНОКПП НОМЕР_2 )».
4. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Довіра та Гарантія» (04112, м. Київ, вул. Авіаконструктора Ігоря Сікорського, буд. 8, поверх 6, оф. 32; код ЄДРПОУ 38750239) у дохід Державного бюджету України 1 409 (одну тисячу чотириста дев`ять) гривень 60 копійок судового збору за розгляд касаційної скарги.
5. Стягнути з ОСОБА_1 ( АДРЕСА_4 ; РНОКПП НОМЕР_2 ) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Довіра та Гарантія» (04112, м. Київ, вул. Авіаконструктора Ігоря Сікорського, буд. 8, поверх 6, оф. 32; код ЄДРПОУ 38750239) 1762 (одну тисячу сімсот шістдесят дві) гривні 00 копійок судового збору за розгляд апеляційної та касаційної скарг.
Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
Суддя-доповідач С. Ю. МартєвСудді:О. О. БанаськоО. В. Кривенда О. Л. Булейко К. М. Пільков Ю. Л. ВласовС. О. Погрібний І. А. ВоробйоваО. В. Ступак М. І. ГрицівІ. В. Ткач І. В. ЖелєзнийО. С. Ткачук Л. Ю. КишакевичВ. Ю. Уркевич В. В. КорольЄ. А. Усенко С. І. КравченкоН. В. ШевцоваВідповідно до частини третьої статті 415 ЦПК України постанову оформив суддя К. М. Пільков
