Номер провадження: 22-ц/813/5975/21
Номер справи місцевого суду: 522/18372/19
Головуючий у першій інстанції Науменко А.В.
Доповідач Погорєлова С. О.
ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
16.11.2021 року м. Одеса
Колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Одеського апеляційного суду у складі:
головуючого судді: Погорєлової С.О.
суддів: Заїкіна А.П., Таварткіладзе О.М.
за участю секретаря: Дубрянської Н.О.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційні скарги представника ОСОБА_1 , представника Приморської районної адміністрації Одеської міської ради у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 та ОСОБА_1 про визнання за особою права на реєстрацію місця проживання та визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, та за зустрічним позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 і ОСОБА_2 про вселення та виселення, на рішення Приморського районного суду м. Одеси, постановлене під головуванням судді Нацменко А.В. 14 грудня 2020 року у м. Одеса, -
встановила:
У жовтні 2019 року ОСОБА_2 звернулася до Приморського районного суду м. Одеси з позовом до ОСОБА_3 та ОСОБА_1 про визнання за особою права на реєстрацію місця проживання та визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням (т. 1 а.с. 2-4, 210-212).
В обґрунтування позову ОСОБА_2 посилалася на те, що починаючи з 2009 року та до теперішнього часу, позивачка та ОСОБА_3 проживають у квартирі АДРЕСА_1 , право на житлову площу якої визнано за ОСОБА_3 рішенням Центрального районного суду м. Одеси від 05.11.2002 року у справі № 2-2647/2002. Вказаним рішенням зобов`язано Центральну райадміністрацію виконавчого комітету Одеської міської ради укласти с ОСОБА_3 договір найму житлового приміщення, який в подальшому було укладено 03.05.2019 року. 07.12.2018 року між позивачкою та ОСОБА_3 укладено шлюб. Однак, під час звернення ОСОБА_2 до Департаменту надання адміністративних послуг ОМР з метою реєстрації місця проживання за адресою: АДРЕСА_1 . 21.05.2019 року місце проживання ОСОБА_2 було зареєстроване та видано довідку. В подальшому, 19.07.2019 року позивачка отримала лист, у якому зазначалося, що Департаментом здійснено скасування реєстрації її місця проживання з підстав відсутності документів, що підтверджують право на проживання в житлі, які передбачені Правилами реєстрації місця проживання, затвердженими Постановою Кабінету Міністрів України від 02.03.2016 р. № 207.
З довідки (виписки з домової книги про склад сім`ї та реєстрацію) вбачається, що за адресою: АДРЕСА_1 проживають: ОСОБА_3 (наймач) та члени його сім`ї: ОСОБА_1 (син наймача) та ОСОБА_2 (дружина наймача). Однак, у своїй позовній заяві ОСОБА_2 зазначала, що вона немає можливості отримати згоду на реєстрацію місця проживання за вищевказаною адресою від усіх членів сім`ї наймача, зокрема, від ОСОБА_1 (син наймача), оскільки, ані ОСОБА_2 , ані її чоловік, ОСОБА_3 , не мають зв`язку з ОСОБА_1 та, водночас, у подружжя відсутня будь-яка інформація щодо можливого його місця проживання та/або місця знаходження.
У лютому 2020 року ОСОБА_1 звернувся до Приморського районного суду м. Одеси із зустрічним позовом до ОСОБА_3 і ОСОБА_2 про вселення та виселення (т. 1 а.с. 54-57).
В обґрунтування позову ОСОБА_1 посилався на те, що він неодноразово звертався до правоохоронних органів з проханням вирішити питання щодо можливості його вселення в спірну квартиру та, водночас, вважає це звернення підтвердженням факту наявності перешкод у користуванні квартирою АДРЕСА_1 .
Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 14 грудня 2020 року первісний позов ОСОБА_2 було задоволено частково. Визнано за ОСОБА_2 право на реєстрацію місця проживання за адресою: АДРЕСА_1 , без отримання згоди власника/співвласників житла, наймача та членів його сім`ї. В іншій частині позовних вимог відмовлено. У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_1 відмовлено в повному обсязі (т. 2 а.с. 12-16).
В апеляційній скарзі представник ОСОБА_1 просить рішення суду першої інстанції скасувати, та ухвалити нове судове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_2 відмовити, а вимоги зустрічного позову задовольнити, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права (а.с. 20-23).
Апеляційна скарга мотивована тим, що оскільки ані апелянт, ані Приморська районна адміністрація Одеської міської ради згоди на вселення ОСОБА_2 до спірної квартири не надавали, то остання не набула права користування житловим приміщенням та, відповідно, не має право на реєстрацію місця проживання у даній квартирі.
В апеляційній скарзі представник Приморської районної адміністрації Одеської міської ради просить рішення суду першої інстанції скасувати, та ухвалити нове судове рішення, яким у задоволенні первісного позову та зустрічного позову відмовити, стягнути з ОСОБА_2 на користь Приморської районної адміністрації судові витрати за подання апеляційної скарги, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права (а.с. 38-41).
Апеляційна скарга мотивована тим, що апелянтом не надавався дозвіл на вселення ОСОБА_2 до спірної квартири, у зв`язку із чим остання не набула права користування даним нерухомим майном.
Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши наведені у апеляційних скаргах доводи, перевіривши матеріали справи, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга представника ОСОБА_1 підлягає частковому задоволенню, а апеляційна скарга, представника Приморської районної адміністрації Одеської міської ради підлягає залишенню без задоволення, виходячи з наступного.
Як вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_2 та ОСОБА_3 знаходяться в офіційному шлюбі з 2018 року, ведуть спільне господарство та проживають однією сім`єю у квартирі АДРЕСА_1 .
З довідки (виписки з домової книги про склад сім`ї та реєстрацію) вбачається, що за адресою: АДРЕСА_1 проживають: ОСОБА_3 (наймач) та члени його сім`ї: ОСОБА_1 (син наймача) та ОСОБА_2 (дружина наймача).
Нормами статті 3 СК України передбачено, що сім`ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки. Сім`я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства.
Згідно ч. ч. 1, 2 ст. 64 ЖК УРСР члени сім`ї наймача, які проживають разом з ним, користуються нарівні з наймачем усіма правами і несуть усі обов`язки, що випливають з договору найму жилого приміщення. До членів сім`ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім`ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство.
Наймач вправі, в установленому порядку за письмовою згодою всіх членів сім`ї, які проживають разом з ним, вселити в займане ним жиле приміщення свою дружину, дітей, батьків, а також інших осіб. На вселення до батьків їх неповнолітніх дітей зазначеної згоди не потрібно. Особи, що вселилися в жиле приміщення як члени сім`ї наймача, набувають рівного з іншими членами сім`ї права користування жилим приміщенням, якщо при вселенні між цими особами, наймачем та членами його сім`ї, які проживають з ним, не було іншої угоди про порядок користування жилим приміщенням.
Аналіз ст. 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, щодо права на повагу до приватного і сімейного життя, та дослідження практики Європейського суду з прав людини (рішення Європейського суду з прав людини по справі «Пек проти Сполученого Королівства» 2003 р.), дозволяють зробити висновок, що повага до приватного життя передбачає невтручання держави та інших суб`єктів у прийняття людиною рішення щодо власного життя.
Норми Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, перш за все, захищають інтереси біологічної сім`ї, створеної згідно з національними особливостями.
Крім того, у ст. 8 Європейської Конвенції з прав людини і основоположних свобод закріплено правило поваги до права людини на житло. Воно охоплює, насамперед, право займати житло, не бути виселеними чи позбавленим свого житла.
Це покладає на Україну в особі її державних органів зобов`язання вживати розумних і адекватних заходів для захисту прав особи на житло (рішення у справі «Пауел та Райнер проти Великобританії»). Такий загальний захист поширюється як на власника квартири (рішення у справі Gillow v. the U.K. від 24.11.1986 року), так і на наймача (рішення у справі Larkos v. Cyprus від 18.02.1999 року).
Згідно зі ст. ст. 2, 3, 6 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні», громадянам України, а також іноземцям та особам без громадянства, які на законних підставах перебувають в Україні, гарантуються свобода пересування та вільний вибір місця проживання на її території. Свобода пересування визначається як право громадянина України, а також іноземця та особи без громадянства, які на законних підставах перебувають в Україні, вільно та безперешкодно за своїм бажанням переміщатися по території України у будь-якому напрямку, у будь-який спосіб, у будь-який час, за винятком обмежень, які встановлюються законом. Вільний вибір місця проживання чи перебування є правом громадянина України, а також іноземця та особи без громадянства, які на законних підставах перебувають на території України, на вибір адміністративно-територіальної одиниці, де вони хочуть проживати чи перебувати. Громадянин України, а також іноземець чи особа без громадянства, які постійно або тимчасово проживають в Україні, зобов`язані протягом тридцяти календарних днів після зняття з реєстрації місця проживання та прибуття до нового місця проживання зареєструвати своє місце проживання.
Системний аналіз наведених норм дає підстави для висновку, що виселення або ж заборона сумісного проживання чоловіка та дружини однією сім`єю в спільному житлі є прямим порушенням національного та міжнародного законодавства.
Як встановлено в судовому засіданні, позивачка вселилась у спірну квартиру як член сім`ї наймача, на підставі укладеного її чоловіком Договору найму житлового приміщення від 03 травня 2019 р., постійно та тривалий час проживає у спірному житлі, доказів на підтвердження факту користування позивачкою іншим приміщенням відповідачем не надано, на підставі чого суд першої інстанції дійшов вірного висновку, що позивачка має право користуватися спірною квартирою.
Разом з тим, право на проживання особи у жилому приміщенні автоматично породжує право на реєстрацію, у зв`язку із чим суд дійшов обґрунтованого висновку про необхідність визнання за ОСОБА_2 право на реєстрацію місця проживання за адресою: АДРЕСА_1 , без отримання згоди власника/співвласників житла, наймача та членів його сім`ї.
Також колегія суддів погоджується із висновком суду про те, що первинним позивачем ОСОБА_2 не доведено наявність достатніх підстав для визнання ОСОБА_1 таким, що втратив право користування квартирою.
Відповідно до статті 47 Конституції України, кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше, як на підставі закону за рішенням суду.
Ст.9 ЖК України визначено, що ніхто не може бути обмежений у праві користування житлом інакше як на підставах і в порядку, передбачених законом.
Стаття 71 ЖК Української РСР встановлює загальні правила збереження жилого приміщення за тимчасово відсутніми громадянами. За змістом цієї статті при тимчасовій відсутності наймача або членів його сім`ї за ними зберігається жиле приміщення протягом шести місяців. Якщо наймач або члени його сім`ї були відсутні з поважних причин понад шість місяців, цей строк за заявою відсутнього може бути продовжено наймодавцем, а в разі спору - судом.
Відповідно до статті 72 ЖК Української РСР визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням внаслідок відсутності цієї особи понад встановлені строки, провадиться в судовому порядку.
Аналіз статей 71, 72 ЖК Української РСР дає підстави для висновку, що особа може бути визнана такою, що втратила право користування жилим приміщеннями за двох умов: не проживання особи в жилому приміщенні більше шести місяців та відсутність поважних причин.
Як роз`яснено у п.п.10, 11 постанови Пленуму Верховного Суду України від 12 квітня 1985 року №2 «Про деякі питання, що виникли в практиці застосування судами Житлового кодексу України у справах про визнання наймача або члена його сім`ї таким, що втратив право користування жилим приміщенням (ст.71 ЖК Української РСР), необхідно з`ясовувати причини відсутності відповідача понад встановлені строки. Наймачеві або членові його сім`ї, який був відсутнім понад встановлений законом строк без поважних причин, суд вправі з цих мотивів відмовити в позові про захист порушеного права (вселення, обмін, поділ жилого приміщення тощо). Наймач або член його сім`ї, який вибув на інше постійне місце проживання, втрачає право користування жилим приміщенням з дня вибуття, незалежно від пред`явлення позову про це. На ствердження вибуття суд може брати до уваги будь-які фактичні дані, які свідчать про обрання стороною іншого постійного місця проживання (повідомлення про це в листах, розписка, переадресовка кореспонденції, утворення сім`ї в іншому місці, перевезення майна в інше жиле приміщення, виїзд в інший населений пункт, укладення трудового договору на невизначений строк тощо).
Поважність причин відсутності особи за місцем проживання визначається судому у кожному конкретному випадку з урахуванням обставин справи та правил ЦПК України щодо оцінки доказів.
Саме на позивача процесуальний закон покладає обов`язок довести факт відсутності відповідача понад встановлені законом строки у жилому приміщенні без поважних причин, що позивач у даній справі не довів.
Дана позиція узгоджується із висновком Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у справі №490/12384/16-ц від 24 жовтня 2018 року.
Враховуючи вищевикладене, колегія суддів доходить до висновку, що відсутні правові підстави для визнання ОСОБА_1 таким, що втратив право користування житловим приміщенням, оскільки останній не втрачав інтересу до спірного житла та позивачем не доведений факт відсутності відповідача понад встановлені законом строки у жилому приміщенні без поважних причин.
Дійшовши вірних висновків щодо вказаних обставин справи, судом першої інстанції не було надано належної правової оцінки доводам ОСОБА_1 про створення йому відповідачами перешкод у користуванні спірною квартирою та у проживанні у ній.
Відповідно до частин першої і другої статті 61, статей 64, 65 ЖК Української РСР користування жилим приміщенням у будинках державного і громадського житлового фонду здійснюється відповідно до договору найму жилого приміщення. Договір найму жилого приміщення в будинках державного і громадського житлового фонду укладається в письмовій формі на підставі ордера на жиле приміщення між наймодавцем - житлово-експлуатаційною організацією (а в разі її відсутності відповідним підприємством, установою, організацією) і наймачем громадянином, на ім`я якого видано ордер.
Згідно із статтею 65 ЖК Української РСР, наймач вправі в установленому порядку за письмовою згодою всіх членів сім`ї, які проживають разом з ним, вселити в займане ним жиле приміщення свою дружину, дітей, батьків, а також інших осіб. На вселення до батьків їх неповнолітніх дітей зазначеної згоди не потрібно.
Особи, що вселилися в жиле приміщення як члени сім`ї наймача, набувають рівного з іншими членами сім`ї права користування жилим приміщенням, якщо при вселенні між цими особами, наймачем та членами його сім`ї, які проживають з ним, не було іншої угоди про порядок користування жилим приміщенням.
Отже, право користування жилим приміщенням нарівні з наймачем виникає у тих осіб, які вселилися в якості членів сім`ї наймача в установленому законом порядку.
У пункту 9 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 12 квітня 1985 року № 2 «Про деякі питання, що виникли в практиці застосування судами Житлового кодексу України» (зі змінами) вказано, що, вирішуючи спори про право користування жилим приміщенням осіб, які вселилися до наймача, суд повинен з`ясувати, чи дотриманий встановлений порядок при їх вселенні, зокрема: чи була письмова згода на це всіх членів сім`ї наймача, чи зареєстровані вони в даному жилому приміщенні, чи було це приміщення постійним місцем їх проживання, чи вели вони з наймачем спільне господарство, тривалість часу їх проживання, чи не обумовлювався угодою між цими особами, наймачем і членами сім`ї, що проживають з ним, певний порядок користування жилим приміщенням. Однак відсутність письмової згоди членів сім`ї наймача на вселення саме по собі не свідчить про те, що особи, які вселилися, не набули права користування жилим приміщенням, якщо за обставинами справи безспірно встановлено, що вони висловлювали таку згоду.
Встановивши, що ОСОБА_1 , на підставі Договору найму житла в будинках державного і комунального житлового фонду від 03 травня 2019 року, наймодавцем в особі Приморської районної адміністрації Одеської міської ради було надано право користування спірним житловим приміщенням, останній зареєстрований в указаній квартирі, сплачує витрати на її утримання та вважає її своїм житлом, колегія суддів доходить висновку про наявність правових підстав для вселення ОСОБА_1 у вказане житло.
Крім того, колегія суддів враховує, що між сторонами наявні тривалі конфліктні відносини, відповідачами створюються перешкод для проживання ОСОБА_1 у вищевказаній квартирі, підтвердженням чого є неодноразові звернення позивача до правоохоронних органів з проханням вирішити питання щодо можливості його вселення в спірну квартиру, що є підтвердженням факту наявності у нього перешкод у користуванні квартирою АДРЕСА_1 .
При цьому, колегія суддів виходить із недоведеності відповідачами факту втрати позивачем права користування спірною квартирою на підставі проживання ОСОБА_1 у житловому приміщенні, яке належить його дружині, оскільки вказане не є правовою підставою для позбавлення ОСОБА_1 права користування спірною квартирою, право користування якою він набув в установленому законом порядку.
Враховуючи положення зазначених норм матеріального права, фактичні обставини справи, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга ОСОБА_1 підлягає частковому задоволенню, а рішення суду першої інстанції в частині позовних вимог про вселення - скасуванню та ухвалення в цій частині нового судового рішення, яким позовні вимоги ОСОБА_1 задовольнити частково шляхом вселення апелянта у квартиру за адресою: АДРЕСА_1 , зобов`язавши ОСОБА_3 надати ОСОБА_1 ключі від вхідних дверей даної квартири № 14 .і.
Крім того, колегія суддів вважає обґрунтованим відмову судом першої інстанції у задоволенні вимоги за зустрічним позовом ОСОБА_1 про виселення ОСОБА_2 зі спірного житлового приміщення.
Підстави для виселення ОСОБА_2 , з якою позивач проживає у зареєстрованому шлюбі та яка тривалий час за згодою наймача квартири проживала у спірній квартирі та користувалась нею, необхідність і пропорційність такого заходу позивачем за зустрічним позовом не доведені.
Крім того, безпідставним є посилання представника ОСОБА_1 про те, що ОСОБА_2 було обрано неналежний спосіб захисту свого права.
Судом першої інстанції вірно зазначено, що відповідно до ст. 15 ЦК України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а ст. 16 ЦК України передбачено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Доводи апеляційних скарг ОСОБА_1 та Приморської районної адміністрації Одеської міської ради про те, що реєстрація місця проживання ОСОБА_2 у спірній квартирі порушує права та інтереси апелянтів, не заслуговують на увагу, оскільки не підтверджені належними та допустимими доказами.
Згідно ч.1 ст. 376 ЦПК України, підставами для скасування судового рішення та ухвалення нового рішення є: неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.
При вказаних обставинах, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції не в повній мірі визначився з характером спірних правовідносин, нормами права, які підлягають застосуванню, що, відповідно, призвело до частково неправильного вирішення справи, у зв`язку із чим рішення Приморського районного суду м. Одеси від 14 грудня 2020 року підлягає скасуванню в частині зустрічного позову ОСОБА_1 про вселення, із постановленням в цій частині нового судового рішення. В решті рішення суду є законним та обґрунтованим і підлягає залишенню без змін.
Керуючись ст. ст. ч.1 ст. 369, 367, 368, 374, 376, 381-384, 390 ЦПК України, колегія суддів, -
постановила:
Апеляційну скаргу представника Приморської районної адміністрації Одеської міської ради - залишити без задоволення.
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - задовольнити частково.
Рішення Приморського районного суду м. Одеси від 14 грудня 2020 року - скасувати в частині відмови у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_1 до ОСОБА_3 і ОСОБА_2 про вселення.
В цій частині ухвалити нове судове рішення.
Зустрічний позов ОСОБА_1 до ОСОБА_3 і ОСОБА_2 про вселення - задовольнити частково.
Вселити ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ) у квартиру за адресою: АДРЕСА_1 , зобов`язавши ОСОБА_3 (РНОКПП НОМЕР_2 ) надати ОСОБА_1 ключі від вхідних дверей квартири АДРЕСА_1 .
В решті рішення залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, та може бути оскаржена в касаційному порядку за правилами ст. 389 ЦПК України.
Повний текст судового рішення складений 26 листопада 2021 року.
Головуючий С.О. Погорєлова
Судді А.П. Заїкін
О.М. Таварткіладзе
