Постанова

Іменем України

15 вересня 2021 року

м. Київ

справа № 127/12247/17-ц

провадження № 61-32233св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Ступак О. В. (суддя-доповідач),

суддів: Гулейкова І. Ю., Олійник А. С., Погрібного С. О., Яремка В. В.,

учасники справи:

позивач - Вінницький національний медичний університет імені М. І. Пирогова,

відповідач - ОСОБА_1 ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Вінницького національного медичного університету імені М. І. Пирогова на рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 28 серпня 2017 року у складі судді Ан О. В. та ухвалу Апеляційного суду Вінницької області від 04 жовтня 2017 року у складі колегії суддів: Шемети Т. М., Зайцева А. Ю., Панасюка О. С.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог і рішень судів

У червні 2017 року Вінницький національний медичний університет ім. М. І. Пирогова звернувся до суду із позовом до ОСОБА_1 про стягнення вартості навчання.

Свої вимоги обґрунтовував тим, що 02 серпня 2008 року із ОСОБА_1 укладено угоду про підготовку лікаря, відповідно до умов якої останній зобов`язувався відпрацювати за місцем направлення на роботу три роки, проте відповідач відпрацював лише один рік та одинадцять місяців, а тому відповідно до законодавства повинен відшкодувати державному бюджету повну вартість навчання та компенсувати замовникові всі витрати.

Посилаючись на викладене, Вінницький національний медичний університет ім. М. І. Пироговапросив стягнути ОСОБА_1 на його користь 118 965,48 грн у рахунок відшкодування витрат за навчання, 678,10 грн суму збитків від інфляції, три відсотки річних від простроченої суми у розмірі 185,78 грн.

Рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 28 серпня 2017року у задоволенні позову Вінницького національного медичного університету ім. М. І. Пироговавідмовлено.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив із того, що положення Закону України «Про освіту» від 23 травня 1991 року № 1060-ХІІ та Закону України «Про вищу освіту» від 17 січня 2002 року № 2984-ІІІ не місять зобов`язальних норм права щодо відшкодування випускником державі вартості навчання у випадку, встановленому у пункті 14 Порядку, затвердженому Кабінетом Міністрів. Відсутність у вказаних законах обов`язку про відшкодування випускником вартості навчання є логічним виконанням положень частини третьої статті 53 Конституції України, якою встановлено, що держава забезпечує доступність і безоплатність дошкільної, повної загальної середньої, професійно-технічної, вищої освіти в державних і комунальних навчальних закладах; розвиток дошкільної, повної загальної середньої, позашкільної, професійно-технічної, вищої і післядипломної освіти, різних форм навчання; надання державних стипендій та пільг учням і студентам. Отже, в обсязі встановлених у цій справі фактичних обставин, зважаючи на їхній зміст та юридичну природу, Постанова Кабінету Міністрів України № 992 не є тим нормативним актом, що встановлює обов`язок для випускників вищих навчальних закладів, які навчаються за кошти державного бюджету, відшкодувати вартість навчання, оскільки Законами України № 2984-ІІІ і № 1060-ХІІ такого обов`язку не передбачено.

Наведені висновки узгоджуються із діями законодавця, який Законом України від 01 липня 2014 року № 1556-VII вніс зміни у Закон України «Про освіту» № 1060-ХІІ. Зокрема, частина друга статті 52, якою визначався обов`язок відпрацювати три роки, виключено, чим усунено розбіжності в законодавстві щодо обов`язку відпрацювати за направленням.Крім того, пункт 21 Порядку передбачає відшкодування до державного або місцевого бюджетів вартість навчання та компенсувати замовникові всі витрати. Тому вимоги позивача про стягнення коштів є безпідставними.

Ухвалою Апеляційного суду Вінницької області від 04 жовтня 2017 року рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Залишаючи рішення суду першої інстанції без змін, суд апеляційної інстанції виходив із того, що закон, який передбачав цивільно-правову відповідальність студента у вигляді відшкодування до державного або місцевого бюджетів вартості навчання за відмови відпрацювання за призначенням після закінчення навчання втратив силу, виходячи з положень статті 58 Конституції України. Положення статті 52 Закону України «Про освіту», у редакції, що існувала на час укладення угоди між позивачем та ОСОБА_1 , порушували конституційне право громадянина на вільний вибір праці (у тому числі і місця роботи), яке закріплено в статті 43 Конституції України, яка є нормою прямої дії. Доводи апеляційної скарги про те, що університет є належним позивачем не заслуговують на увагу, оскільки у задоволені позовних вимог відмовлено не з цих підстав.

Рух справи у суді касаційної інстанції

Ухвалою судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ Кузнєцова В. О. від 03 листопада 2017 року відкрито провадження у справі, витребувано справу та надано строк для подання заперечень на касаційну скаргу.

17 листопада 2017 року справа надійшла до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ.

30 травня 2018 року на підставі повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями, справу передано судді Верховного Суду Черняк Ю. В .

Рішення зборів суддів Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 28 травня 2019 року № 7 «Про заходи, спрямовані на своєчасний розгляд справ і їх вирішення у розумні строки», призначено повторний автоматизований розподіл справ.

11 червня 2019 року на підставі повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями, справу передано судді ОСОБА_4

Ухвалою Верховного Суду від 08 серпня 2019 року заяву судді Зайцева А. Ю. про самовідвід у справі задоволено.

Ухвалою Верховного Суду від 12 серпня 2019 року справу призначено до судового розгляду.

У зв`язку зі звільненням у відставку судді ОСОБА_4 на підставі повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями, справа передана судді-доповідачу Ступак О. В.

Ухвалою Верховного Суду від 27 травня 2020 року касаційне провадження зупинено до закінчення перегляду в касаційному порядку Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду справи № 607/11542/16-ц.

Ухвалою Верховного Суду від 27 липня 2021 року відновлено касаційне провадження у справі.

Короткий зміст та узагальнюючі доводи касаційної скарги

У жовтні 2017 року Вінницький національний медичний університет ім. М. І. Пироговаподав до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 28 серпня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Вінницької області від 04 жовтня 2017 року, в якій просить скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій та ухвалити нове рішення про задоволення позову, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права. Вказує на те, що суди не надали оцінку Наказу Міністерства охорони здоров`я України від 25 грудня 1997 року № 367 «Про затвердження Порядку працевлаштування випускників державних вищих медичних (фармацевтичних) закладів освіти, підготовка яких здійснювалась за державним замовленням», який зареєстрований у Міністерстві юстиції України 15 квітня 1998 року за № 246/2686, який є чинним і не скасованим на цей час.

Позиція Верховного Суду

08 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» (далі - Закон № 460-IX). Пункт 2 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» зазначеного Закону передбачає, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності тим Законом.

Оскільки Вінницький національний медичний університет ім. М. І. Пирогова подав касаційну скаргу у жовтні 2017 року, Верховний Суд переглядає оскаржувані рішення судів першої й апеляційної інстанцій на підставі приписів ЦПК України у редакції, чинній до набрання чинності Законом № 460-IX.

Відповідно до частини першої статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400цього Кодексу.

За змістом статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню, а рішення судів першої та апеляційної інстанцій - скасуванню з ухваленням нового рішення про задоволення позову.

Обставини встановлені судами

01 вересня 2008 року між Вінницьким національним медичним університет ім. М. І. Пирогова та студентом ОСОБА_1 укладена угода № 436 про підготовку лікаря, за якою університет зобов`язався забезпечити якісну теоретичну і практичну підготовку фахівця з вищою освітою та після закінчення навчання та одержання відповідної кваліфікації місцем працевлаштування в державному секторі народного господарства, де він зобов`язаний відпрацювати не менше трьох років, студент зобов`язався оволодіти всіма видами професійної діяльності, прибути після закінчення вищого навчального закладу на місце направлення і відпрацювати не менше трьох років, а в разі відмови їхати за призначенням відшкодувати до бюджету вартість навчання в установленому порядку.

01 серпня 2008 року ОСОБА_1 зараховано на перший курс Вінницьким національним медичним університет ім. М. І. Пирогова на денну форму навчання (на місця державного замовлення) на медичний факультет за спеціальністю «лікувальна справа».

24 червня 2015 року № 243 студенту шостого курсу ОСОБА_1 присвоєно кваліфікацію «лікаря» та видано диплом.

Згідно з карткою працевлаштування випускника, ОСОБА_1 запропоновано для працевлаштування ДОХ Хмельницької ОДА Кам`янець-Подільську міську лікарню № 1 на посаду лікаря патологоанатома, на що відповідач 30 січня 2015 року дав свою згоду.

Наказом від 11 травня 2017 року № 44-к Державного патологоанатомічного центру України ОСОБА_1 , лікаря-патологоанатома відділення гістологічних досліджень та 0,25 ставки посади лікаря-патологоанатома відділення гістологічних досліджень за сумісництвом, звільнено за прогули без поважних причин, здійсненні 10 та 11 травня 2017 року.

Згідно з розрахунком (довідка Вінницького національного медичного університету ім. М. І. Пирогова від 25 травня 2017 року) вартість навчання ОСОБА_1 із 01 вересня 2008 року по 31 липня 2015 року склала 99 241,54 грн, а отримана ним стипендія за весь період навчання становить 19 723,94 грн, а всього 118 965,48 грн.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й суд апеляційної інстанції, виходив із того, що частиною другою статті 52 Закону України «Про освіту», у редакції на час вступу відповідача до університету, передбачено, що випускники вищих навчальних закладів, які здобули освіту за кошти державного або місцевого бюджетів, направляються на роботу та зобов`язані відпрацювати за направленням і в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Проте стаття 52 виключена із Закону України «Про освіту» у зв`язку із прийняттям Закону України від 01 липня 2014 року №1556-VII «Про вищу освіту». Тобто, норма закону, на яку посилався позивач, на час звернення з позовом до суду втратила чинність, а закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі. Крім того, Порядок працевлаштування випускників вищих навчальних закладів, підготовка яких здійснювалась за державним замовленням, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 22 серпня 1996 року № 992, на який посилався позивач, прийнято на виконання частини другої статті 52 Закону України «Про освіту», яка на час звернення позивача із позовом до суду втратила чинність, а зазначений Порядок втратив чинність - на підставі постанови Кабінету Міністрів України від 31 травня 2017 року № 376 «Про визнання такими, що втратили чинність, деяких постанов Кабінету Міністрів України». Ураховуючи положення Конституції України, Міжнародної Конвенції № 105 «Про скасування примусової праці», ратифікованої Законом України від 05 жовтня 2000 року № 2021-III, Закону України «Про вищу освіту», вимоги до випускника вищого навчального закладу, підготовка якого здійснювалась за державним замовленням, про відшкодування витрат на навчання є безпідставними.

Разом з тим, Верховний Суд в повній мірі не погоджується з такими висновками судів попередніх інстанцій з огляду на таке.

Нормативно-правове обґрунтування

Постановою Кабінету Міністрів України від 22 серпня 1996 року № 992, було затверджено Порядок працевлаштування випускників вищих навчальних закладів (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин, далі -Порядок працевлаштування випускників ВНЗ), підготовка яких здійснювалась за державним замовленням, пунктом 3 якого передбачено, що цей Порядок поширюється на осіб, які навчаються за спеціальністю медичного профілю.

Згідно з пунктом 4 Порядку працевлаштування випускників ВНЗ, підготовка яких здійснювалась за державним замовленням, керівники вищих навчальних закладів після зарахування осіб на навчання за державним замовленням укладають з ними угоду за формою згідно з додатком № 1.

Згідно з Указом Президента України від 23 січня 1996 року № 77/96 «Про заходи щодо реформування системи підготовки спеціалістів та працевлаштування випускників вищих навчальних закладів» (в редакції, чинній на момент виникнення відповідних правовідносин, далі - Указ Президента № 77/96) особи, які навчаються за рахунок державних коштів, укладають з адміністрацією вищого навчального закладу угоду, за якою вони зобов`язуються після закінчення навчання та одержання відповідної кваліфікації працювати в державному секторі народного господарства не менше ніж три роки. У разі відмови працювати в державному секторі народного господарства випускники відшкодовують в установленому порядку до Державного бюджету повну вартість навчання.

Наказом Міністерства охорони здоров`я України від 25 грудня 1997 року № 367 затверджено Порядок працевлаштування випускників державних вищих медичних (фармацевтичних) закладів освіти, підготовка яких здійснювалась за державним замовленням (в редакції, чинній на момент виникнення відповідних правовідносин, далі - Порядок працевлаштування № 367), пунктом 6 цього Порядку передбачено, що випускники, які уклали угоду з вищим закладом освіти після зарахування на навчання, зобов`язані відпрацювати за місцем призначення не менше ніж три роки.

Договірне зобов`язання - це відносне правовідношення між юридично рівними і майново самостійними особами, що виникає на підставі укладеного договору, який виражає їх загальну волю на досягнення цивільно-правових результатів майнового чи немайнового характеру, настання яких відбувається у разі здійснення боржником певних активних дій, що відповідають праву вимоги кредитора і не зачіпають прав і законних інтересів третіх осіб, що не є учасниками зазначеного правовідношення. Оскільки метою договірних зобов`язань є досягнення їх сторонами певних правових результатів, особливого значення набуває їх виконання. Виконання зобов`язання - це вчинення кредитором і боржником дій, що становлять його предмет. При виконанні різноманітних договірних зобов`язань суб`єкти мусять керуватися загальними засадами, що йменуються принципами виконання зобов`язання. І в сучасних умовах до них відносять принципи належного та реального виконання зобов`язання, які, до речі, традиційно вважались такими.

Частиною першою статті 509 ЦК України визначено, що зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.

Відповідно до частини першої статті 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Згідно із частиною першою статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Частиною першою статті 638 ЦК України визначено, що договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.

Статтею 610 ЦК України визначено, що порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

За змістом статті 611 ЦК України у разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: припинення зобов`язання внаслідок односторонньої відмови від зобов`язання, якщо це встановлено договором або законом, або розірвання договору; відшкодування збитків та моральної шкоди.

Відповідно до частини другої статті 52 Закону України від 23 травня 1991 року «Про освіту» у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, випускники вищих навчальних закладів, які здобули освіту за кошти державного або місцевого бюджетів, направляються на роботу і зобов`язані відпрацювати за направленням і в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

У постанові від 26 січня 2021 року Велика Палата Верховного Суду вказала на те, що, якщо між сторонами укладеної угоди про підготовку фахівця з вищою освітою передбачений обов`язок цього фахівця після закінчення відповідного навчання відпрацювати три роки, наприклад, в закладі охорони здоров`я, куди цей фахівець (випускник) буде направлений за розподілом, а також його обов`язок компенсувати (відшкодувати) замовнику його навчання вартість витрат цього замовника на це навчання у разі неприбуття цього випускника за направленням або його відмови без поважних причин приступити до роботи за призначенням (наприклад, відпрацювати три роки в закладі охорони здоров`я, куди випускник направлений за розподілом), то зазначене зобов`язання з відшкодування витрат на навчання є цивільно-правовим договірним зобов`язанням.

Покладення на фахівців, які отримали вищу освіту безкоштовно за державним замовленням, обов`язку щодо оплатного відпрацювання (на умовах не гірших, ніж ті які надаються іншим працівниками державного сектора економіки) за направленням держави протягом визначеного періоду часу (трьох років) не суперечить самій суті конституційного права на безкоштовну вищу освіту і в сучасник умовах економічного розвитку країни відповідає інтересам суспільства, щодо отримання від держави якісних послуг у відповідних секторах.

Якщо частина друга статті 52 Закону України про освіту 1991 року була чинною на час вступу студента до вищого навчального закладу, та особа, яка претендує на отримання вищої освіти, добровільно підписала угоду про підготовку фахівця з вищою освітою, навчалася за кошти державного бюджету, погодилася відшкодувати вартість цього навчання, погодилася на працевлаштування її відповідним навчальним закладом на умовах зазначеної угоди та отримала направлення на роботу, то у разі відмови цієї особи відпрацювати відповідно до умов зазначеної угоди встановлений термін відпрацювання заклад освіти, який забезпечив відповідне навчання цієї особи, може в судовому порядку стягнути з неї кошти за навчання.

Як зазначається в Рішенні Конституційного Суду України від 09 лютого 1999 року № 1-рп/99 у справі за конституційним зверненням Національного банку України щодо офіційного тлумачення положення частини першої статті 58 Конституції України (справа про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів), до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце.

Оскільки частина друга статті 52 Закону України про освіту 1991 року у редакції, чинній на час виникнення правовідносин сторін цього спору щодо здобуття відповідачем зазначеної освіти, була чинною, то такі цивільні правовідносини, що виникли між сторонами з моменту укладення угоди від 01 вересня 2006 року, регулюються саме нею.

Положення частини першої статті 58 Конституції України та частини другої статті 5 ЦК України щодо зворотної дії в часі закону, коли він пом`якшує або скасовує цивільну відповідальність особи, в даному разі потрібно розуміти так, що особа звільняється від встановленої законом цивільної відповідальності, в тому разі коли така відповідальність закріплена лише скасованим законом, проте скасування закону, який передбачає цивільну відповідальність особи, за загальним правилом не звільняє її від цивільної відповідальності на користь контрагента, якщо така відповідальність закріплена і в чинному цивільно-правовому договорі, украденому цією особою.

Щодо нарахованої та виплаченої стипендії

Згідно із статтею 53 Конституції України кожен має право на освіту. Держава забезпечує доступність і безоплатність дошкільної, повної загальної середньої, професійно-технічної, вищої освіти в державних і комунальних навчальних закладах; розвиток дошкільної, повної загальної середньої, позашкільної, професійно-технічної, вищої і післядипломної освіти, різних форм навчання; надання державних стипендій та пільг учням і студентам (частина третя статті 53 Конституції України).

Відповідно до частини першої статті 54 Закону України від 17 січня 2002 року № 2984-III «Про вищу освіту» (в редакції, чинній на дату укладення угоди від 01 вересня 2006 року, далі - Закон про вищу освіту 2002 року) особи, які навчаються у вищих навчальних закладах, мають право на призначення стипендій. Абзац другий частини другої цієї ж статті передбачав, що студенти вищих навчальних закладів мають право на отримання стипендій, призначених юридичними та фізичними особами, які направили їх на навчання, а також інших стипендій відповідно до законодавства.

Абзац п`ятий частини шостої статті 64 Закону про вищу освіту 2002 року визначав, що особи, які успішно навчаються у вищих навчальних закладах державної або комунальної форми власності за денною (очною) формою навчання за кошти державного або місцевого бюджету, забезпечуються стипендіями у розмірі не менше ніж два неоподатковуваних мінімуми доходів громадян. Порядок призначення і виплати стипендій встановлюється Кабінетом Міністрів України.

Відповідно до частини першої статті 62 Закону України від 01 липня 2014 року № 1556-VII «Про вищу освіту» (в чинній редакції далі - Закон про вищу освіту 2014 року) особи, які навчаються у закладах вищої освіти, мають право на призначення стипендій (пункт 11).

Частина друга цієї ж статті Закону про вищу освіту 2014 року визначає, що особи, які навчаються у закладах вищої освіти за денною формою навчання за рахунок коштів державного або місцевих бюджетів, мають право на отримання академічних та соціальних стипендій у встановленому законодавством порядку.

Відповідно до частини четвертої цієї ж статті Закон про вищу освіту 2014 року соціальні стипендії призначаються студентам (курсантам) закладу вищої освіти в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Академічні стипендії призначаються особам, які досягли значних успіхів у навчанні та/або науковій діяльності згідно з критеріями, встановленими Кабінетом Міністрів України. Частка студентів (курсантів), які мають право на отримання академічних стипендій, встановлюється вченою радою закладу вищої освіти у межах визначеного Кабінетом Міністрів України загального відсотка студентів (курсантів), які мають право на отримання академічних стипендій, та стипендіального фонду. Студентам (курсантам) закладів вищої освіти, які мають право на отримання соціальної стипендії і набувають право на отримання академічної стипендії, надається один вид стипендії за їхнім вибором.

Частина п`ята статті 62 Закон про вищу освіту 2014 року визначає, що розмір академічної та соціальної стипендій, порядок їх призначення і виплати встановлюються Кабінетом Міністрів України.

Стаття 51 Закону України від 23 травня 1991 року № 1060-XII «Про освіту» (в редакції, чинній на дату укладення угоди від 01 вересня 2006 року, далі -Закон про освіту 1991 року) передбачала, що вихованці, учні, студенти, курсанти, слухачі, стажисти, клінічні ординатори, аспіранти, докторанти відповідно мають гарантоване державою право на призначення стипендій; забезпечення стипендіями, в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Частина перша статті 53 Закону України від 05 вересня 2017 року № 2145-VIII «Про освіту» (в чинній редакції далі - Закон про освіту 2017 року) передбачає, що здобувачі освіти мають право на забезпечення стипендіями у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Відповідно до пункту 4 Порядку призначення і виплати стипендій, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 12 липня 2004 року № 882 «Питання стипендіального забезпечення» (в редакції, чинній на дату укладення угоди від 01 вересня 2006 року, далі - Порядок призначення і виплати стипендій) особам, зазначеним у пункті 1 Порядку призначення і виплати стипендій, можуть призначатися академічні або соціальні стипендії, а окремим категоріям цих осіб можуть призначатися одночасно академічні і соціальні стипендії.

Відповідно до пункту 1 Порядку призначення і виплати стипендій його дія поширюється на осіб, які навчаються у навчальних закладах та наукових установах за рахунок коштів загального фонду державного бюджету, у навчальних закладах, що перебувають у власності Автономної Республіки Крим, та комунальних навчальних закладах за рахунок коштів відповідних бюджетів.

Пункт 6 Порядку призначення і виплати стипендій передбачав, що соціальні стипендії призначаються студентам і курсантам, які потребують соціального захисту та яким за підсумками навчання не призначена академічна стипендія. Підставою для призначення соціальної стипендії є наявність в особи права на отримання державних пільг і гарантій, установлених законами для відповідних категорій громадян.

Пункт 1 Порядку призначення і виплати стипендій (в чинній редакції, далі -чинна редакція Порядку призначення і виплати стипендій) передбачає, що його дія поширюється на осіб, які навчаються у навчальних закладах або наукових установах (далі - навчальні заклади) за державним (регіональним) замовленням за рахунок коштів загального фонду державного (відповідного місцевого) бюджету, зокрема, студентів денної форми навчання вищих навчальних закладів I-IV рівня акредитації (наукових установ) (далі - студенти) (підпункт 2).

Відповідно до пункту 4 чинної редакції Порядку призначення і виплати стипендій особам, визначеним пунктом 1 цього Порядку, призначаються такі стипендії:

1) академічні, зокрема, особам, зазначеним у підпункті 2 пункту 1 цього Порядку - за результатами навчання у закладах вищої освіти (наукових установах);

2) соціальні - на підставі законів, що встановлюють державні пільги і гарантії щодо призначення соціальних стипендій для окремих категорій громадян.

З наведених норм випливає, що студентам, які навчаються за державним замовленням у закладах вищої освіти державної або комунальної власності, призначається академічна стипендія за результатами навчання з урахуванням критеріїв, визначених Кабінетом Міністрів України, або соціальна стипендія - як частина державних пільг і гарантій.

Таким чином, витрати на виплату академічної стипендії включаються до витрат на підготовку за державним замовленням одного фахівця.

Враховуючи те, що академічні стипендії, які сплачуються студентам закладів вищої освіти, належать до категорії витрат на навчання таких студентів, які за наявності на те підстав підлягають компенсації замовникові відповідного навчання, Верховний Суд дійшов висновку про наявність достатніх правових підстав для стягнення з ОСОБА_1 19 723,94 грн стипендії за весь період навчання.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Судом встановлено, що відповідач, закінчивши навчання у Вінницькому національному медичному університеті імені М. І. Пирогова, за місцем направлення на роботу не відпрацював на посаді лікаря-патологоанатома протягом трьох років. Відповідач відпрацював лише 1 рік та 11 місяців.

Звільнення ОСОБА_1 із посади лікаря-патологоанатома відділення гістологічних досліджень та 0,25 посади лікаря-патологоанатома відділення гістологічних досліджень за сумісництвом Державного патологоанатомічного центру України за прогул без поважних причин до спливу трирічного строку з моменту направлення свідчить про те, що відповідач не виконав зобов`язання щодо відпрацювання за направленням не менше трьох років, отже недотримався вимог угоди про підготовку лікаря від 01 вересня 2008 № 436 року, укладеної з відповідачем,є підставою для відшкодування вартості навчання.

Висновку про звільнення ОСОБА_1 від відповідальності щодо відшкодування вартості навчання суди попередніх інстанцій дійшли внаслідок неправильного застосування частини першої статті 58 Конституції України. Положення частини першої статті 58 Конституції України та частини другої статті 5 ЦК України щодо зворотної дії в часі закону, коли він пом`якшує або скасовує цивільну відповідальність особи, потрібно розуміти так, що особа звільняється від встановленої законом цивільної відповідальності, в тому разі коли така відповідальність закріплена лише скасованим законом, проте скасування закону, який передбачає цивільну відповідальність особи, за загальним правилом не звільняє її від цивільної відповідальності на користь контрагента, якщо така відповідальність закріплена і в чинному цивільно-правовому договорі, украденому цією особою. (Дивись висновки Великої Палати Верховного Суду у справі № 607/3693/17 (провадження № 14-151цс20).

Обов`язок особи відшкодувати на користь держави кошти, витрачені на її навчання (пов`язані із цим витрати, їх окремі види тощо) за невиконання вимоги про відпрацювання за направленням не є втручанням у право власності особи, гарантоване статтею 1 Протоколу № 1 до Конвенції, та не становить порушення принципу пропорційності. Відповідно до практики ЄСПЛ такі суми відшкодування на корить держави можуть визначатись з урахуванням вартості навчання, виплат на утримання особи, яка навчається (наприклад, вартість проживання, їжі та обладнання, наданих особі під час навчання), субсидованої державою стипендії особі, яка навчається.

Відповідно до пункту 3 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд.

Підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права (частина перша статті 412 ЦПК України).

Зважаючи на те, що у справі не вимагається збирання або додаткової перевірки чи оцінки доказів, обставини справи встановлені судом повно, але допущено неправильне застосування норм матеріального права, оскаржувані судові рішення підлягають скасуванню з ухваленням нового рішення про задоволення позову.

Розмір витрат, які мають бути відшкодовані ОСОБА_1 у зв`язку із порушенням ним зобов`язання про відпрацювання за направленням, визначено на підставі фактичних затрат на навчання одного студента медичного факультету за державним замовленням у сумі 99 241,54 грн та нарахованої і виплаченої ОСОБА_1 стипендії у сумі 19 723,94 грн за період навчання у вищому навчальному закладі з вересня 2008 року по липень 2015 року.

Аналогічні висновки міститься у постановах Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду від 23 січня 2018 року (справа № 607/9099/15-ц), від 19 вересня 2018 року (справа № 607/3690/17), від 31 жовтня 2018 року (справа № 607/3681/17-ц), від 15 травня 2019 року (справа № 598/760/17), від 30 січня 2019 року (справа № 607/3682/17), від 26 червня 2019 року (справа № 607/7122/17-ц).

Статтею 625 ЦК Українипередбачено, що боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов`язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Отже, з відповідача підлягають стягненню 678,10 грн інфляційних втрат та три відсотки річних від простроченої суми у розмірі 185,78 грн.

Узагальнюючи викладене, Верховний Суд дійшов висновку про скасування судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій, з огляду на порушення норм матеріального права, та ухвалення нового рішення про задоволення позову.

Щодо розподілу судових витрат

Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

У зв`язку з цим із ОСОБА_1 на користь Вінницького національного медичного університету імені М. І. Пирогова підлягає стягненню 1 797,44 грн на відшкодування судового збору, сплаченого позивачем за подання позову, 1 976,71 грн на відшкодування судового збору, сплаченого позивачем за подання апеляційної скарги, та 1 600,00 грн на відшкодування судового збору, сплаченого позивачем за подання касаційної скарги.

Керуючись статтями 141, 406, 409, 411, 415, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Вінницького національного медичного університету ім. М. І. Пироговазадовольнити.

Рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 28 серпня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Вінницької області від 04 жовтня 2017 року скасувати та ухвалити нове рішення.

Позов Вінницького національного медичного університету імені М. І. Пирогова до ОСОБА_1 про стягнення вартості навчання задовольнити.

Стягнути з ОСОБА_1 на користь Вінницького національного медичного університету імені М. І. Пирогова 119 829,36 грн, інфляційні витрати у розмірі 678,10 грн та три відсотки річних від простроченої суми у розмірі 185,78 грн.

Стягнути з ОСОБА_1 на користь Вінницького національного медичного університету імені М. І. Пирогова 1 797,44 грн на відшкодування судового збору, сплаченого за подання позову, 1 976,71 грн за подання апеляційної скарги, та 1 600,00 грн за подання касаційної скарги.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий О. В. Ступак

Судді: І. Ю. Гулейков

А. С. Олійник

С. О. Погрібний

В. В. Яремко