ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
14 лютого 2023 року
м. Київ
справа № 640/22377/18
адміністративне провадження № К/9901/32912/19
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:
судді-доповідача - Чиркіна С.М.,
суддів: Кравчука В.М., Шарапа В.М.,
розглянувши у порядку письмового провадження касаційну скаргу Обслуговуючого кооперативу «Житлово-будівельний кооператив "Нагірна 18/16"» на постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 29.10.2019 (головуючий Пилипенко О.Є., судді Бєлова Л.В., Беспалова О.О.) у справі № 640/22377/18 за позовом Обслуговуючого кооперативу «Житлово-будівельний кооператив "Нагірна 18/16"» до Міністерства культури України про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити дії,
У С Т А Н О В И В:
І. РУХ СПРАВИ
1. У 2018 році Обслуговуючий кооператив «Житлово-будівельний кооператив "Нагірна, 18/16"» (далі - позивач) звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовом до Міністерства культури України (далі - відповідач), в якому просив:
визнати бездіяльність відповідача щодо непогодження історико-містобудівного обґрунтування, поданого за заявою позивача від 12.09.2018 за вихідним № 01-12/09-18, зареєстрованою відповідачем 19.09.2018 за вхідним № 2044/0/60-18 протиправною;
зобов`язати відповідача погодити вказане історико-містобудівне обґрунтування.
2. Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 02.02.2019 відкрито провадження у справі.
3. Також у провадженні Окружного адміністративного суду міста Києва перебувала справа № 640/20577/18 за позовом Обслуговуючого кооперативу «Житлово-будівельний кооператив "Нагірна 18/16"» до Міністерства культури України про визнання протиправним та скасування припису від 23.02.2018 № 14/10/74-18.
4. Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 14.01.2019 відкрито провадження у справі №640/20577/18.
5. Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 07.02.2019 об`єднано в одне провадження справу № 640/22377/18 про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити дії зі справою № 640/20577/18 про визнання протиправним та скасування припису від 23.02.2018 № 14/10/74-18.
6. Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 22.04.2019 позов задоволено частково.
Визнано протиправним та скасовано припис Міністерства культури України від 23 лютого 2018 року №14/10/74-18 про припинення проведення робіт без погодження Міністерством культури України проектної документації Обслуговуючого кооперативу «Житлово - будівельний кооператив «Нагірна, 18/16».
В задоволенні решти позовних вимог відмовлено.
7. Постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 29.10.2019 апеляційну скаргу відповідача задоволено:
рішення Окружного адміністративного суду м. Києва від 22.04.2019 скасовано;
прийнято нову постанову, якою у задоволенні позову відмовлено.
8. 26.11.2019 на адресу Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду надійшла касаційна скарга позивача, надіслана 15.11.2019, в якій скаржник просить скасувати постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 29.10.2019 і залишити в силі рішення Окружного адміністративного суду м. Києва від 22.04.2019.
9. Ухвалою Верховного Суду від 05 грудня 2019 року відкрито касаційне провадження у справі. Цією ж ухвалою витребувано справу з суду першої інстанції.
10. Ухвалою Верховного Суду від 08.02.2023 справу призначено до розгляду в порядку письмового провадження відповідно до статті 345 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України).
ІІ. ОБСТАВИНИ СПРАВИ
11. Судами попередніх інстанцій встановлено, що позивачем був отриманий дозвіл на виконання будівельних робіт Інспекції архітектурно-будівельного контролю у місті Києві від 15 вересня 2009 року №1595-Шв/р, який відповідно до пункту 8 розділу «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» є чинним до завершення будівельних робіт.
12. Згідно з актом обстеження містобудівної ситуації на території історичного ареалу міста Києва від 16 лютого 2018 року, складеним завідувачем сектору контролю та нагляду за дотриманням законодавства про охорону культурної спадщини Міністерства культури України Богдан Є.А., проведено візуальне обстеження та фотофіксацію містобудівної ситуації за адресою: місто Київ, вулиця Нагірна, 18/16 у Шевченківському районі міста Києва та встановлено таке.
13. На земельній ділянці за вказаною адресою зафіксовано облаштування будівельного майданчика, а саме: територія огороджена парканом та на вказаній території розташовано об`єкт незавершеного будівництва висотою 11 поверхів (продовжує будуватись), розміщені побутові та технологічні приміщення будівельників і охорони, наявні ознаки проведення масштабних земляних робіт.
14. За результатом перевірки електронної бази даних документообігу Міністерства культури України встановлено, що погоджень історико-містобудівних обґрунтувань, проектів будівництва, реконструкцій, дозволів на проведення земляних робіт по вулиці Нагірна, 18/16 у Шевченківському районі міста Києва Міністерством не видавалось.
15. У якості підтвердження виявлених порушень додатком до вказаного акта обстеження є матеріали фотофіксації містобудівної ситуації по вулиці Нагірна 18/16 у Шевченківському районі міста Києва.
16. На підставі акта обстеження містобудівної ситуації на території Центрального історичного ареалу міста Києва від 16 лютого 2018 року, Міністерством культури України 23 лютого 2018 року видано припис № 14/10/74-18, яким позивача зобов`язано негайно припинити проведення земляних та будь-яких інших будівельних робіт на об`єкті «Коригування проекту будівництва житлового будинку за адресою: вулиця Нагірна, 18/16 у Шевченківському районі міста Києва», які виконуються у межах історичного ареалу міста Києва (рішення Київської міської ради від 28 березня 2002 року №370/1804 «Про затвердження Генерального плану м. Києва та проекту планування його приміської зони за період до 2020 року») з порушенням вимог частини 3 статті 32, статті 35 Закону України «Про охорону культурної спадщини» без відповідних погоджень та дозволів центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері охорони культурної спадщини (Міністерства культурної спадщини України). Вжити заходів із приведення діяльності у відповідність до вимог законодавства у сфері охорони культурної спадщини.
17. 12 вересня 2018 року позивач звернувся до Міністерства культури України із заявою про погодження історико-містобудівного обґрунтування щодо коригування проекту будівництва житлового будинку за адресою: вулиця Нагірна, 18/16 у Шевченківському районі міста Києва, яке додано до заяви.
18. Листом від 22 листопада 2018 року № 1058/10-2/72-18 Міністерство культури України відмовило у погодженні історико-містобудівного обґрунтування та висловило готовність повернутись до його (історико-містобудівного обґрунтування) розгляду після доповнення матеріалів містобудівними умовами та обмеженнями забудови земельної ділянки.
19. Незгода позивача з приписом від 23 лютого 2018 року № 14/10/74-18 та бездіяльністю Міністерства культури України щодо погодження історико-містобудівного обґрунтування зумовила його звернення до суду з даними позовами.
ІІІ. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
20. В обґрунтування позовних вимог позивач зазначав, що ним було отримано дозвіл на виконання будівельних робіт Інспекції архітектурно-будівельного контролю у місті Києві від 15 вересня 2009 року №1595-Шв/р, який відповідно до пункту 8 розділу «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» є чинним до завершення будівельних робіт.
21. Оскільки дію наказу Міністерства культури України від 21 жовтня 2010 року №912/0/16-11, яким затверджено науково-проектну документацію з визначення меж зон охорони пам`яток та історичних ареалів міста Києва як складову «Генерального плану розвитку міста Києва та його приміської зони на період до 2025 року» зупинено, а історико-архітектурний опорний план міста Києва ще був не прийнятий, на думку позивача, відсутні підстави для погодження історико-містобудівного обґрунтування.
22. Також зазначив, що оскаржуваний припис від 23 лютого 2018 року №14/10/74-18 винесено за відсутності передбачених законодавством підстав, з порушенням прав позивача на участь у проведенні перевірки (обстеження) та участь при розгляді справи про порушення законодавства про охорону культурної спадщини.
23. Водночас позивач вказує, що ним відповідно до вимог діючого законодавства розроблено історико-містобудівне обґрунтування будівництва об`єкту забудови за адресою: вулиця Нагірна, 18/16 у місті Києві та направлено до Міністерства культури України для відповідного погодження.
24. Проте за позицією позивача, відповідачем в порушення Законів України «Про охорону культурної спадщини», «Про адміністративні послуги» надано відповідь про відсутність правових підстав для погодження науково-проектної роботи та запропоновано позивачу надати разом з історико-містобудівним обґрунтуванням містобудівні умови та обмеження забудови земельної ділянки.
25. Позивач стверджує, що у відповідача відсутні правові підстави для витребування будь-яких додаткових документів для погодження історико-містобудівного обґрунтування будівництва.
26. Відповідач проти позову заперечував і зазначив, що твердження про бездіяльність Міністерства культури України безпідставне, оскільки відповідач за результатом розгляду поданих позивачем матеріалів прийняв рішення про відмову у погодженні поданого позивачем історико-містобудівного обґрунтування від 22 листопада 2018 року № 1058/10-2/72-18.
27. Водночас, у зв`язку із набуттям чинності з 01 січня 2019 року постанови Кабінету Міністрів України від 21 лютого 2018 року № 92, до повноважень Міністерства культури України не належить погодження історико-містобудівного обґрунтування.
28. Відповідач стверджував, що земельна ділянка за адресою: вулиця Нагірна,18/16 у місті Києві згідно з історико-містобудівним опорним планом міста Києва, який входить до складу «Генерального плану міста Києва та проекту планування його приміської зони на період до 2020 року», затвердженого рішенням Київської міської ради від 28 березня 2002 року № 370/1804, розташовується в Центральному історичному ареалі міста Києва.
29. За позицією відповідача, підставою для винесення припису від 23 лютого 2018 року № 14/10/74-18 про припинення проведення робіт стала відсутність у позивача погодженого Міністерством культури України історико-містобудівного обґрунтування та проектної документації на об`єкт будівництва за вказаною адресою.
30. У якості нормативного обґрунтування відповідач посилався на вимоги пунктів 16, 18 частини 2 статті 5, частини 3 статті 32, статті 35 Закону України «Про охорону культурної спадщини», Положення про Міністерство культури України, затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 03 вересня 2015 року № 495.
31. Також представник відповідача зазначив, що відповідачем було здійснено охоронюваний захід (візуальне обстеження), пов`язаний із перевіркою стану збереження історичного ареалу та на предмет додержання вимог законодавства щодо охорони культурної спадщини в межах повноважень, визначних Законом України «Про охорону культурної спадщини» та Положенням про Міністерство культури України, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 03 вересня 2015 року № 495, а не захід державного нагляду у сфері господарської діяльності позивача, а тому на спірні правовідносини не повинна поширюватися дія Закону України «Про основні засади державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності».
ІV. ОЦІНКА СУДІВ ПЕРШОЇ ТА АПЕЛЯЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЙ
32. Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позову, суд першої інстанції виходив із того, що дії Міністерства культури України щодо здійснення заходів контролю у вигляді обстеження містобудівної ситуації за адресою: вулиця Нагірна, 18/16 у Шевченківському районі міста Києва вчинені не на підставі та не у спосіб, встановлені Законом України «Про основні засади державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності», а тому, виходячи із правової позиції Верховного Суду України, викладеної у постанові від 27 січня 2015 року у справі № 21-425а14, не створюють правових наслідків, що свідчить про наявність правових підстав для задоволення позову в частині визнання протиправним та скасування припису від 23 лютого 2018 року №14/10/74-18.
33. Водночас суд першої інстанції на підставі принципу мовчазної згоди дійшов висновку, що Міністерством культури України не було дотримано строку погодження історико-містобудівного обґрунтування та станом на 22 листопада 2018 року (дату прийняття рішення Міністерством культури України щодо погодження історико-містобудівного обґрунтування) вже було погоджено за принципом мовчазної згоди.
34. Також, задовольняючи частково позов, суд першої інстанції виходив із того, що при здійсненні заходів контролю, органи охорони культурної спадщини мають дотримуватись вимог законодавства, яким регламентовано порядок здійснення перевірок і застосування до суб`єкта господарювання, який допустив порушення вимог законодавства в сфері охорони культурної спадщини, таких заходів реагування, як внесення на його адресу припису про усунення таких порушень та накладення штрафних санкцій, дотримуватись, у тому числі, вимог Закону України «Про основні засади Державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності».
35. Суд апеляційної інстанції, скасовуючи рішення суду першої інстанції та відмовляючи у задоволені позовних вимог, дійшов висновку, що земельна ділянка, яка розташована в історичному ареалі, перебуває у приватній власності позивача, який є юридичною особою.
36. З урахуванням вимог статей 316-319 ЦК України суд апеляційної інстанції зазначив, що у спірних правовідносинах товариство виступає не як суб`єкт господарювання, а як власник. За таких умов, суд апеляційної інстанції, вказав, що незалежно від суб`єкта права власності на культурні цінності, особливості його використання встановлюються Законом України «Про охорону культурної спадщини».
37. Апеляційний суд вважає, що немає значення, який вид господарської діяльності здійснює товариство та чи здійснює діяльність взагалі. Визначальним є наявність у його власності земельної ділянки, яка розташована в історичному ареалі м. Києва.
38. Відповідач, у цьому випадку, виступає як орган охорони культурної спадщини, який в силу статті 30 Закону України «Про охорону культурної спадщини», зобов`язаний заборонити будь-яку діяльність юридичних або фізичних осіб, що створює загрозу пам`ятці або порушує законодавство, державні стандарти, норми і правила у сфері охорони культурної спадщини. Приписи органів охорони культурної спадщини є обов`язковими для виконання всіма юридичними та фізичними особами.
39. Водночас із посиланням на Закон України «Про основні засади державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності», з урахуванням роз`яснень Міністерства економічного розвитку і торгівлі України, викладених в листі від 25.07.2016 № 3632-06/23151-06, державної регуляторної служби України, зазначених у листі від 20.05.2016 року № 3200/0/20-16, суд апеляційної інстанції не погодився з висновками суду першої інстанції, що Міністерство культури України, у межах спірних правовідносин, повинно керуватись законодавством про державний нагляд (контроль) у сфері господарської діяльності.
40. За позицією суду апеляційної інстанції, позовні вимоги в частині визнання протиправним та скасування припису Міністерства культури України є необґрунтованими, адже останній винесений контролюючим органом в межах своїх повноважень та відповідно до норм чинного законодавства.
41. Також суд апеляційної інстанції зауважив, що відповідач не допустив бездіяльності щодо непогодження історико-містобудівного обґрунтування, поданого позивачем за вихідним номером 01-12/09-18 від 12 вересня 2018 року, оскільки листом від 22 листопада 2018 року відмовив позивачу у погодженні історико-містобудівного обґрунтування.
42. Стосовно позовних вимог в частині зобов`язання погодити історико-містобудівне обґрунтування від 12 вересня 2018 року, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про те, що з 01 січня 2019 року, у зв`язку із набуттям чинності постанови Кабінету Міністрів України від 21 лютого 2018 року № 92, до повноважень відповідача не належить відповідне погодження.
V. ДОВОДИ КАСАЦІЙНОЇ СКАРГИ ТА ЗАПЕРЕЧЕНЬ
43. Скаржник стверджує, що постанова суду апеляційної інстанції прийнята, з порушенням вимог процесуального права, зокрема: статей 7, 8, 9, 72, 77, 90, 132, 242, 296, 317, 322 КАС України.
44. Також, на думку скаржника, суд апеляційної інстанції невірно застосував норми матеріального права, зокрема: статтю 19 Конституції України; статтю 319 ЦК України; статті 1, 5, 6-1, 30, 32, 35 Закону України «Про охорону культурної спадщини»; статті 1, 3, 6, 7 Закону України «Про основні засади державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності»; статті 1, 4, 10 Закону України «Про адміністративні послуги», пункти 2, 4 Положення про Міністерство культури України, пункти 4, 5, 12 Порядку визначення меж та режимів використання історичних ареалів населених місць, обмеження господарської діяльності на території історичних ареалів населених місць, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 13.03.2002 № 318, наказ Міністерства культури України «Про затвердження інформаційних та технологічних карток з видачі Мінкультури адміністративних послуг у сфері охорони культурної спадщини, музейної справи, вивезення та повернення культурних цінностей» від 17.07.2014 № 562; пунктів 3-16 Методичних рекомендацій щодо розроблення історико-містобудівних обґрунтувань, затверджених наказом Міністерства культури України від 17.02.2012 № 122 чинних на момент виникнення спірних відносин.
45. За позицією скаржника, суд апеляційної інстанції дійшов помилкового висновку про перебування земельної ділянки за адресою: вул. Нагірна, 18/16 в м. Києві у приватній власності товариства, оскільки земельну ділянку передано Кооперативу в оренду - для завершення будівництва житлового будинку, а тому вважає помилковими твердження суду про те, що товариство у спірних правовідносинах виступає не як суб`єкт господарювання, а як власник.
46. 02.01.2020 відповідач подав відзив на касаційну скаргу, у якому навів обґрунтування своєї позиції та доводи, які на його думку спростовують положення касаційної скарги. Просив відмовити у задоволенні касаційної скарги та залишити без змін постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 29.10.2019.
47. 20.01.2020 позивач подав письмові пояснення на відзив відповідача, у яких навів доводи на підтвердження касаційної скарги та спростування позиції відповідача.
ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
48. Верховний Суд переглянув оскаржувані судові рішення у межах доводів касаційної скарги, з урахуванням вимог статті 341 КАС України з`ясував повноту фактичних обставин справи, встановлених судами, перевірив правильність застосування ним норм матеріального і процесуального права та встановив таке.
49. За приписами статті 341 КАС України суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.
50. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.
51. Також судом касаційної інстанції не приймаються і не розглядаються вимоги, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції. Зміна предмета та підстав позову у суді касаційної інстанції не допускається.
52. Відповідно до частин першої, другої та третьої статті 242 КАС України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
53. Крім того, стаття 2 та частина четверта статті 242 КАС України встановлюють, що судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, а саме бути справедливим та неупередженим, своєчасно вирішувати спір у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.
54. Ключовими для вирішення справи є такі питання:
1) чи є погодження історико-містобудівного обґрунтування адміністративною послугою Міністерства культури України та підстави його надання;
2) чи було погоджено Міністерством культури України історико-містобудівне обґрунтування позивача за принципом мовчазної згоди та його наслідки;
3) правомірність проведення перевірки та винесення припису.
55. Щодо погодження історико-містобудівного обґрунтування та віднесення цього погодження до адміністративних послуг Суд зазначає таке.
56. Закон України 17 лютого 2011 року № 3038-VI «Про регулювання містобудівної діяльності» (далі - Закон 3038-VI) визначає правові та організаційні основи містобудівної діяльності і спрямований на забезпечення сталого розвитку територій з урахуванням державних, громадських та приватних інтересів.
57. Відповідно до частини першої статті 1 Закону № 3038-VI містобудівна документація - затверджені текстові та графічні матеріали з питань регулювання планування, забудови та іншого використання територій.
58. Згідно з пунктом 8 частини 1 Закону № 3038-VI містобудівні умови та обмеження забудови земельної ділянки (далі - містобудівні умови та обмеження) - документ, що містить комплекс планувальних та архітектурних вимог до проектування і будівництва щодо поверховості та щільності забудови земельної ділянки, відступів будинків і споруд від червоних ліній, меж земельної ділянки, її благоустрою та озеленення, інші вимоги до об`єктів будівництва, встановлені законодавством та містобудівною документацією.
59. Відповідно до статті 2 цього Закону планування і забудова територій це діяльність державних органів, органів місцевого самоврядування, юридичних та фізичних осіб, яка передбачає у тому числі (…) визначення і раціональне взаємне розташування зон житлової та громадської забудови, виробничих, рекреаційних, природоохоронних, оздоровчих, історико-культурних та інших зон і об`єктів, встановлення режиму забудови територій, на яких передбачено провадження містобудівної діяльності.
60. Також Закон України від 6 вересня 2012 року № 5203-VI «Про адміністративні послуги» (далі також Закон № 5203-VI) визначає правові засади реалізації прав, свобод і законних інтересів фізичних та юридичних осіб у сфері надання адміністративних послуг.
61. Згідно із статтею 1 цього Закону адміністративна послуга - результат здійснення владних повноважень суб`єктом надання адміністративних послуг за заявою фізичної або юридичної особи, спрямований на набуття, зміну чи припинення прав та/або обов`язків такої особи відповідно до закону;
суб`єкт звернення - фізична особа, юридична особа, яка звертається за отриманням адміністративних послуг;
суб`єкт надання адміністративної послуги - орган виконавчої влади, інший державний орган, орган влади Автономної Республіки Крим, орган місцевого самоврядування, їх посадові особи, державний реєстратор, суб`єкт державної реєстрації, уповноважені відповідно до закону надавати адміністративні послуги.
62. Постановою Кабінету Міністрів України від 13.03.2002 № 318 затверджений Порядок визначення меж та режимів використання історичних ареалів населених місць, обмеження господарської діяльності на території історичних ареалів населених місць (далі Порядок № 318).
63. Пунктом 9 Порядку № 318 передбачено, що уразі незатвердження історико-архітектурного опорного плану населеного місця, що внесене до Списку історичних населених місць України, проектна документація на нове будівництво, реконструкцію та капітальний ремонт (крім реконструкції та капітального ремонту квартир чи окремих приміщень, які здійснюються без зміни об`ємно-просторових характеристик) у межах історичного ареалу розробляється з урахуванням вимог історико-містобудівного обґрунтування, порядок розроблення якого визначається наказом Мінкультури та Мінрегіону.
64. Отже, цим пунктом передбачені випадки у яких виникає необхідність розробки історико-містобудівного обґрунтування (далі - ІМО), а також визначено, що опрацюванню проектної документації на будівництво, реконструкцію будівель і споруд у межах історичних ареалів повинно передувати розроблення історико-містобудівних обґрунтувань.
65. У подальшому із посиланням на Порядок № 318, наказом Міністерства культури України від 17.02.2012 № 122 затверджені Методичні рекомендації щодо розроблення історико-містобудівних обґрунтувань (далі Наказ № 122).
66. За приписами пункту 1 Наказу № 122 методичні рекомендації розроблені відповідно до Закону України «Про охорону культурної спадщини» з метою впорядкування та аргументованого вирішення питань будівництва, реконструкції будівель і споруд у межах історичних ареалів населених місць України.
67. Згідно із пунктом 3 цього наказу Історико-містобудівне обґрунтування (ІМО) - це науково-проектна документація, яка визначає наукову концепцію врахування пам`яток, об`єктів культурної спадщини, традиційного характеру середовища як містоформувальних чинників при проектуванні будівель і споруд.
68. Відповідно до пункту 4 Наказу № 122 Історико-містобудівне обґрунтування повинне визначати принципову можливість будівництва, реконструкції будівель і споруд на відповідній земельній ділянці, а також граничні параметри цих будівель і споруд (тут і далі Закони та нормативні акти, в редакції на момент виникнення спірних правовідносин).
69. Порядок погодження ІМО визначається пунктом 11 Наказу № 122.
70.Згідно з цим пунктом розроблене історико-містобудівне обґрунтування замовник подає на погодження до Міністерства культури України або до іншого органу охорони культурної спадщини у разі делегування йому відповідних повноважень Міністерством культури України. Після отримання зазначеного погодження історико-містобудівне обґрунтування затверджується замовником у складі проектної документації.
71. Отже, Міністерство культури України є органом погодження ІМО, яке є складовою проектної документації.
72. Водночас згідно з наказом МКТ «Про затвердження інформаційних та технологічних карток з видачі Мінкультури адміністративних послуг у сферах охорони культурної спадщини, музейної справи, вивезення, ввезення та повернення культурних цінностей» її погодження віднесено до адміністративних послуг.
73. У зв`язку з тим, що ІМО є складовою частиною проектної документації, погодження якої Міністерством культури України віднесено до адміністративних послуг (технологічна картка такої адмінпослуги затверджена додатком № 18 до наказу МКТ від 17.07.2014 № 562), правовідносини, що виникають між Міністерством культури України та заявником, стосовно погодження ІМО також є адміністративною послугою.
74. Також розроблення ІМО передує підготовці проектної документації на будівництво, реконструкцію будівель і споруд у межах історичних ареалів.
75. Отже, складання та погодження ІМО здійснюється виключно в контексті правовідносин, пов`язаних із адміністративною процедурою погодження проектної документації.
76. З огляду на наведене, дії Міністерства культури України щодо погодження ІМО нерозривно пов`язані із процедурою погодження проектної документації, а тому також є адміністративною послугою.
77. Аналогічна позиція щодо погодження висловлена у тому числі (…) в ухвалі Вищого адміністративного суду України від 08.11.2017 у справі № 757/44152/15-а та ухвалі Вищого адміністративного суду України від 24.05.2016 у справі № 815/2818/15 (щодо поширення на відносини стосовно погодження ІМО положень Закону України «Про дозвільну систему у сфері господарської діяльності»).
78. Враховуючи зазначене, Суд погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про те, що Міністерство культури України при погодженні історико-містобудівного обґрунтування надає адміністративну послугу необхідну для вирішення питань будівництва, реконструкції будівель і споруд у межах історичних ареалів населених місць України.
79. Судами попередніх інстанцій встановлено, що позивач подав ІМО на погодження 12.09.2018 (отримано відповідачем 19.09.2019), а відповідне рішення Міністерства культури України було прийнято 22 листопада 2018 року, тобто через 63 дні після подачі документів.
80. Відповідно до вимог статей 4, 10 Закону України «Про адміністративні послуги» суб`єкт, який надає адміністративну послугу зобов`язаний дотримуватися принципів законності та юридичної визначеності, відкритості та прозорості, оперативності та своєчасності, неупередженості та справедливості, а граничний строк надання адміністративної послуги не може перевищувати 30 календарних днів з дня подання суб`єктом звернення заяви та документів, необхідних для отримання послуги.
81. Вказані вище документи визначають спосіб ухвалення Міністерством культури України рішення та вичерпний перелік підстав для відмови у наданні адміністративної послуги, а саме подання неповного комплекту документів згідно із встановленим вичерпним переліком, виявлення в поданих документах недостовірних відомостей та невідповідність вимогам щодо оформлення визначених законодавством та державно будівельними нормами.
82. Нормативними актами, що регулюють порядок отримання вказаного дозволу, є Закон України «Про дозвільну систему у сфері господарської діяльності», постанова Кабінету Міністрів України «Деякі питання застосування принципу мовчазної згоди» від 27.01.2010 № 77, Порядок видачі дозволів на проведення археологічних розвідок, розкопок, інших земляних робіт на території пам`ятки, охоронюваній археологічній території, у зонах охорони, в історичних ареалах населених місць, а також досліджень решток життєдіяльності людини, що містяться під земною поверхнею, під водою на території України, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 13.03.2002 № 316 (далі також - Порядок № 316).
83. Закон України 6 вересня 2005 року № 2806-IV «Про дозвільну систему у сфері господарської діяльності» (далі також Закон № 2806-IV).визначає правові та організаційні засади функціонування дозвільної системи у сфері господарської діяльності і встановлює порядок діяльності дозвільних органів, уповноважених видавати документи дозвільного характеру, та адміністраторів.
84. Згідно з пунктом 2 частини першої статті 1 Закону України № 2806-IV дозвільні органи є суб`єктами надання адміністративних послуг, їх посадові особи, уповноважені відповідно до закону видавати документи дозвільного характеру.
85. Відповідно до статті 1 Закону № 2806-IV принцип мовчазної згоди - принцип, згідно з яким суб`єкт господарювання набуває право на провадження певних дій щодо здійснення господарської діяльності або видів господарської діяльності без отримання відповідного документа дозвільного характеру, за умови якщо суб`єктом господарювання або уповноваженою ним особою подано в установленому порядку заяву та документи в повному обсязі, але у встановлений законом строк документ дозвільного характеру або рішення про відмову у його видачі не видано або не направлено.
86. Відповідно до частини шостої статті 4-1 цього Закону у разі якщо у встановлений законом строк суб`єкту господарювання не видано документ дозвільного характеру або не прийнято рішення про відмову у його видачі, через десять робочих днів з дня закінчення встановленого строку для видачі або відмови у видачі документа дозвільного характеру суб`єкт господарювання має право провадити певні дії щодо здійснення господарської діяльності або видів господарської діяльності.
87. Днем видачі документа дозвільного характеру вважається останній день строку розгляду заяви дозвільним органом, передбаченого законом.
88. Отже, принцип мовчазної згоди можна застосувати у випадку, коли у визначений термін відповідним органом не прийнято рішення про видачу або відмову у видачі документа дозвільного характеру, або відповідного погодження.
89. Оцінюючи цей принцип, Суд бере до уваги, що відповідно до частини першої статті 4-1 Закону № 2806-IV порядок проведення дозвільної (погоджувальної) процедури, переоформлення та анулювання документів дозвільного характеру центральними органами виконавчої влади, їх територіальними органами встановлюється Кабінетом Міністрів України за поданням відповідного дозвільного органу, погодженим з уповноваженим органом, якщо інше не передбачено міжнародними договорами України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України
90. Проте Порядок погодження ІМО, визначений пунктом 11 Наказу № 122, не передбачає строків погодження ІМО. Водночас Суд вважає, що дотримання чітких строків надання адміністративних послуг, визначених Законами № 5203-VI та № 2806-IV є запорукою уникнення корупційної загрози в діях органів державної влади.
91. Своєю чергою процедурною гарантією, що запобігає свавільній бездіяльності з боку державних органів, є принцип мовчазної згоди, запроваджений постановою Кабінету Міністрів України «Деякі питання застосування принципу мовчазної згоди» від 27.01.2010 № 77 (далі також Постанова № 77).
92. Відповідно пункту 1 Постанови № 77 у разі ненадання у визначений законом строк суб`єкту господарювання документа дозвільного характеру або рішення про відмову у його видачі суб`єкт господарювання має право провадити певні дії щодо здійснення господарської діяльності або видів господарської діяльності без одержання документа дозвільного характеру через 10 робочих днів з дня закінчення строку, встановленого для видачі документа дозвільного характеру або прийняття рішення про відмову в його видачі, на підставі копії опису прийнятих документів з відміткою про дату їх прийняття.
93. Як зазначено вище, відповідно до статті 10 Закону України «Про адміністративні послуги» граничний строк надання адміністративної послуги визначається законом. У разі якщо законом не визначено граничний строк надання адміністративної послуги, цей строк не може перевищувати 30 календарних днів з дня подання суб`єктом звернення заяви та документів, необхідних для отримання послуги.
94. У зв`язку з тим, що положеннями Методичних рекомендацій не передбачені граничні строки розгляду питання щодо погодження ІМО, то застосуванню підлягає строк, визначений Законом, який не може перевищувати 30 календарних днів.
95. Судами встановлено, що вищевказаний строк сплив 19.10.2018, тобто до 22.11.2018 (дати винесення відповідного рішення Міністерством культури України).
96. Проте під час затримки часу погодження ІМО відповідачем не вчинялись контролюючі або санкційні заходи щодо позивача, а отже, негативних наслідків в цьому контексті для останнього не наступило.
97. Водночас принцип мовчазної згоди (в контексті процедури отримання дозволу та наслідків неприйняття суб`єктом владних повноважень своєчасного рішення) можна застосувати у випадку, коли у визначений термін відповідним органом не прийнято жодного (позитивного або негативного) рішення про видачу або відмову у видачі документа дозвільного характеру, або відповідного погодження.
98. Суб`єкт господарювання вправі продовжувати виконання робіт до прийняття відповідного рішення (позитивного або негативного) компетентним органом.
99. Отже, юридичний факт, який полягає у бездіяльності дозвільного органу, стає передумовою для виникнення правовідносин, у яких суб`єкт господарювання може застосувати принцип мовчазної згоди.
100. Тобто виникнення у суб`єкта господарювання права на застосування принципу мовчазної згоди, за загальним правилом, настає за наявності системи таких умов: 1) суб`єктом господарювання подані всі визначені законом документи для отримання дозволу, що підтверджується копією заяви (опису прийнятих документів) з відміткою про дату їх прийняття;
2) закінчення строку розгляду поданих документів - 10 робочих днів від дня подання заяви;
3) відсутність/несвоєчасність відповіді суб`єкта владних повноважень по суті поданої заяви.
101. Зміст норм Закону України «Про дозвільну систему у сфері господарської діяльності» дає підстави для висновку, що за умови подання суб`єктом господарювання повного пакету документів, він має право на застосування принципу мовчазної згоди.
102. Відповідна правова позиція щодо застосування принципу мовчазної згоди викладена у постановах Верховного Суду від 05.09.2018 у справі №826/11460/17, від 10.01.2019 у справі № 813/3145/16, від 13.02.2019 у справі № 826/16335/17, від 21.03.2019 у справі № 817/498/17, від 16.05.2019 у справі № 818/600/17, від 21.08.2019 у справі № 826/25865/15, від 13.02.2019 у справі № 826/16335/17 та від 21.08.2019 у справі № 826/25865/15.
103. Колегія суддів звертає увагу, що у пункті 64 постанови від 26.06.2018 у справі № 826/2810/17 Верховний Суд наголосив, що принцип мовчазної згоди може бути застосований за умови, якщо суб`єктом господарювання дотримані всі вимоги законодавства, а у суб`єкта владних повноважень відсутня альтернатива у прийнятті або не прийнятті позитивного рішення за зверненням такого суб`єкта господарювання.
104. Відповідно до частини п`ятої статті 4-1 Закону № 2806-IV підставами для відмови у видачі документа дозвільного характеру у тому числі (…) є подання суб`єктом господарювання неповного пакета документів, необхідних для одержання документа дозвільного характеру, згідно із встановленим вичерпним переліком.
105. Верховний Суд у складі судової палати з розгляду справ щодо захисту соціальних прав Касаційного адміністративного суду у постанові від 17 березня 2021 року у справі № 826/9746/17 при оцінці умов застосування статті 4-1 Закону № 2806-IV зазначив, установлення цих обставин свідчить про відсутність підстав для видачі документа дозвільного характеру, про невідповідність діяльності вимогам законодавства, а отже і про неможливість застосування принципу мовчазної згоди.
106. Також у постанові від 26.06.2018 у справі № 826/2810/17 Верховний Суд зробив правовий висновок про те, що закріплені у законодавстві гарантії прав суб`єктів приватного права (зокрема, можливість застосування принципу мовчазної згоди), не повинні використовуватися для легалізації триваючого правопорушення або здійснення незаконної діяльності.
107. Водночас судами встановлено, що відповідач листом від 22 листопада 2018 року № 1058/10-2/72-18 відмовило у погодженні історико-містобудівного обґрунтування та висловило готовність повернутись до його (історико-містобудівного обґрунтування) розгляду після доповнення матеріалів містобудівними умовами та обмеженнями забудови земельної ділянки.
108. Згідно із частинами другою і третьою статті 9 КАС України суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог. Кожна особа, яка звернулася за судовим захистом, розпоряджається своїми вимогами на свій розсуд, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Таким правом користуються й особи, в інтересах яких подано позовну заяву, за винятком тих, які не мають адміністративної процесуальної дієздатності.
109. Проте позивачем рішення відповідача про відмову в погоджені ІМО не оскаржено, відповідно остання, в контексті вимог статей 9, 160 КАС України, не є предметом спору у справі.
110. За такого правового регулювання, суд не оцінює її правомірність та вважає, що наведені у відповіді обставини не спростовані, відповідно враховує відмову як факт розгляду подання.
111. Водночас в контексті предмету спору, Суд звертає увагу, що згідно із статтею 6-1 Закону України від 8 червня 2000 року № 1805-III «Про охорону культурної спадщини» (далі також Закон N 1805-III) рішення про надання або про відмову в наданні дозволу, погодження чи висновку приймається органом охорони культурної спадщини протягом одного місяця з дня подання фізичною чи юридичною особою відповідних документів у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
112. Набуття суб`єктом господарювання права на провадження будь-яких дій щодо здійснення господарської діяльності на об`єктах культурної спадщини за декларативним принципом забороняється.
113. Верховний Суд наголошує, що дотримання чітких строків виконання органами державної влади, визначених законами повноважень (обов`язків) є запорукою уникнення свавільності (явної неправомірності) рішень, дій або бездіяльності таких суб`єктів. Процедурною гарантією, що запобігає цьому з боку державних органів, є, зокрема, можливість для суб`єктів приватного права розпочати здійснювати свою діяльність з урахуванням принципу мовчазної згоди.
114. За такого правового регулювання судом першої інстанції правильно зроблений висновок, що Міністерством культури України не було дотримано строку погодження ІМО, проте колегія суддів наголошує, що у суду першої інстанції не було правових підстав вважати, що ІМО погоджено за принципом мовчазної згоди.
115. Водночас суд апеляційної інстанції встановив обставини, проте не надав належної правової оцінки дотриманню строку погодження ІМО.
116. Як зазначено вище, відповідач листом від 22 листопада 2018 року №1058/10-2/72-18 відмовив у погодженні історико-містобудівного обґрунтування та зазначив про необхідність доповнення матеріалів, та ці вимоги не спростовані.
117. За такого правового регулювання та встановлених обставин, у Суду відсутні підстави вважати, що суб`єктом господарювання дотримані всі вимоги законодавства.
118. Щодо підстав проведення перевірки, процедури її проведення, правомірності винесення припису та пріоритетності законів, які регламентують ці правовідносини, колегія суддів зазначає таке.
119. Згідно із частиною другою статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
120. Преамбулою Закону України «Про охорону культурної спадщини» визначено, що даний Закон регулює правові, організаційні, соціальні та економічні відносини у сфері охорони культурної спадщини з метою її збереження, використання об`єктів культурної спадщини у суспільному житті, захисту традиційного характеру середовища в інтересах нинішнього і майбутніх поколінь.
121. Згідно із статтею 1 вказаного Закону охорона культурної спадщини - система правових, організаційних, фінансових, матеріально-технічних, містобудівних, інформаційних та інших заходів з обліку (виявлення, наукове вивчення, класифікація, державна реєстрація), запобігання руйнуванню або заподіянню шкоди, забезпечення захисту, збереження, утримання, відповідного використання, консервації, реставрації, ремонту, реабілітації, пристосування та музеєфікації об`єктів культурної спадщини; предмет охорони об`єкта культурної спадщини - характерна властивість об`єкта культурної спадщини, що становить його історико-культурну цінність, на підставі якої цей об`єкт визнається пам`яткою.
122. Враховуючи наведені положення законодавства, під час здійснення охорони культурної спадщини уповноважені органи державної влади повинні керуватися у своїй діяльності приписами спеціального закону, а саме Закону України «Про охорону культурної спадщини», зокрема, якщо предметом охоронних заходів є забезпечення збереження характерних властивостей об`єкта культурної спадщини.
123. Такий висновок узгоджується з правовою позицією, викладеною у постанові Верховного Суду від 21.08.2019 у справі № 826/12524/18.
124. Ухвалюючи оскаржене рішення, відповідач фактично не здійснював захід державного контролю, оскільки не перебував на території будівництва, не здійснював перевірку суб`єкта містобудівної діяльності, а лише вживав охоронних заходів шляхом проведення візуального огляду, а тому неправильним є застосування судом першої інстанції до спірних правовідносин положень Закону України «Про основні засади державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності».
125. Відповідний висновок був зроблений у постанові Верховного Суду від 28 листопада 2019 року у справі №826/2440/18, та колегія судді не вбачає підстав для відступу від нього.
126. Своєю чергою, відповідно до статті 3 Закону України «Про охорону культурної спадщини» державне управління у сфері охорони культурної спадщини покладається на Кабінет Міністрів України, спеціально уповноважені органи охорони культурної спадщини.
127. На підставі пунктів 17, 18 частини 2 статті 5 Закону Закон № 1805-III до повноважень центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері охорони культурної спадщини, належить, зокрема, надання дозволів на проведення робіт на пам`ятках національного значення, об`єктах всесвітньої спадщини, їх територіях, в зонах охорони, буферних зонах, на охоронюваних археологічних територіях, в історичних ареалах населених місць, видання розпоряджень та приписів щодо охорони пам`яток національного значення, припинення робіт на цих пам`ятках, їхніх територіях та в зонах охорони, на охоронюваних археологічних територіях, в історичних ареалах населених місць, якщо ці роботи здійснюються за відсутності затверджених або погоджених із відповідними органами охорони культурної спадщини програм та проектів, передбачених цим Законом, дозволів або з відхиленням від них.
128. Згідно із статтями 53, 54 Земельного кодексу України до земель історико-культурного призначення належать землі, на яких розташовані пам`ятки культурної спадщини, їх комплекси (ансамблі), історико-культурні заповідники, історико-культурні заповідні території, охоронювані археологічні території, музеї просто неба, меморіальні музеї-садиби.
129. Землі історико-культурного призначення можуть перебувати у державній, комунальній та приватній власності.
130. Навколо історико-культурних заповідників, історико-культурних заповідних територій, музеїв просто неба, меморіальних музеїв-садиб, пам`яток культурної спадщини, їх комплексів (ансамблів) встановлюються зони охорони пам`яток із забороною діяльності, що шкідливо впливає або може вплинути на додержання режиму використання таких земель.
131. Порядок використання земель історико-культурного призначення визначається законом.
132. Отже, на противагу твердженню суду апеляційної інстанції незалежно від форми власності землі історико-культурного призначення порядок її використання та призначення визначається законом.
133. Водночас зі змісту наведених правових норм убачається, що в зонах охорони пам`яток, історичних ареалів населених місць, занесених до Списку історичних населених місць України, установлений особливий режим регулювання забудови. Зокрема, у таких зонах забороняється проведення будівельних робіт без попереднього отримання дозволу в органах охорони культурної спадщини, зокрема, Міністерства культури та інформаційної політики України як центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері охорони культурної спадщини.
134. Відповідно до пункту 1 Положення про Міністерство культури України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 03 вересня 2014 року № 495 (далі по тексту - Положення), Міністерство культури України (Мінкультури) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України.
Мінкультури є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сферах культури та мистецтв, охорони культурної спадщини.
135. Пункт 3 Положення визначає, що основними завданнями Мінкультури є зокрема забезпечення формування та реалізація державної політики у сферах культури та мистецтв, охорони культурної спадщини.
136.Згідно з підпунктом 59 пункту 4 Положення, Мінкультури відповідно до покладених на нього завдань здійснює відповідно до закону нагляд за виконанням робіт з дослідження, консервації, реабілітації, реставрації, ремонту, пристосування і музеєфікації пам`яток та інших робіт на пам`ятках, об`єктах археологічної спадщини і в зонах їх охорони, на охоронюваних археологічних територіях, в історичних ареалах населених місць.
137. Відповідно до частини першої статті 26 Закону України «Про охорону культурної спадщини» консервація, реставрація, реабілітація, музеєфікація, ремонт, пристосування пам`яток національного значення здійснюються лише за наявності письмового дозволу центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері охорони культурної спадщини, на підставі погодженої з ним науково-проектної документації.
138. Згідно з положеннями статті 30 Закону України «Про охорону культурної спадщини», органи охорони культурної спадщини зобов`язані заборонити будь-яку діяльність юридичних або фізичних осіб, що створює загрозу пам`ятці або порушує законодавство, державні стандарти, норми і правила у сфері охорони культурної спадщини.
139. Приписи органів охорони культурної спадщини є обов`язковими для виконання всіма юридичними та фізичними особами.
140. Отже, відповідач у цій справі є контролюючим органом уповноваженим здійснювати контроль за дотриманням суб`єктами господарювання вимог законодавства в галузі охорони культурної спадщини, зокрема шляхом проведення перевірок та оглядів а також приймати обов`язкові до виконання суб`єктами господарювання рішення.
141. Своєю чергою частина 3 статті 32 Закону України «Про охорону культурної спадщини» встановлює, що на охоронюваних археологічних територіях, у межах зон охорони пам`яток, історичних ареалів населених місць, занесених до Списку історичних населених місць України, забороняються містобудівні, архітектурні чи ландшафтні перетворення, будівельні, меліоративні, шляхові, земляні роботи без дозволу відповідного органу охорони культурної спадщини.
142. Відповідно до статті 37 Закону України «Про охорону культурної спадщини» будівельні, меліоративні, шляхові та інші роботи, що можуть призвести до руйнування, знищення чи пошкодження об`єктів культурної спадщини, проводяться тільки після повного дослідження цих об`єктів за рахунок коштів замовників зазначених робіт.
Роботи на щойно виявлених об`єктах культурної спадщини здійснюються за наявності письмового дозволу відповідного органу охорони культурної спадщини на підставі погодженої з ним науково-проектної документації.
143. Отже, Верховний Суд вважає, що будівельні роботи у зоні історико-культурного значення можуть здійснюватися суб`єктами господарської діяльності тільки на підставі проектної документації, погодженої з органом охорони культурної спадщини, і відповідного дозволу такого органу.
144. З урахуванням зазначеного Верховний Суд погоджується із висновком суду апеляційної інстанції щодо правомірності припису Міністерства культури України та відсутності підстав вважати історико-містобудівне обґрунтування погодженим.
145. Водночас мотивувальну частину постанови суду апеляційної інстанції щодо наслідків пропуску строку розгляду подання та оцінки підстав відмови у його погоджені необхідно змінити з урахуванням висновків Верховного Суду, викладених у цій постанові.
146. За такого правового регулювання та встановлених обставин, касаційна скарга Обслуговуючого кооперативу «Житлово-будівельний кооператив "Нагірна 18/16"» на постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 29.10.2019 підлягає задоволенню в частині зміни мотивів прийняття рішення.
147. Відповідно до вимог статті 139 КАС України відсутні підстави для нового розподілу судових витрат.
Керуючись статтями 341,345, 349, 350, 355, 356, 359 КАС України, Суд
П О С Т А Н О В И В:
Касаційну скаргу Обслуговуючого кооперативу «Житлово-будівельний кооператив "Нагірна 18/16"» задовольнити частково.
Постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 29.10.2019 у справі № 640/22377/18 змінити, виклавши її мотивувальну частину в редакції цієї постанови.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття є остаточною і оскарженню не підлягає.
Суддя-доповідач С.М. Чиркін
Судді В.М. Кравчук
В.М. Шарапа
