Постанова
Іменем України
30 березня 2021 року
м. Київ
справа № 459/5027/13-ц
провадження № 61-17872св19
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Русинчука М. М. (суддя-доповідач), Антоненко Н. О., Крата В. І.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Червоноградського міського суду Львівської області від 08 жовтня 2018 року у складі судді Жураковського А. І. та постанову Львівського апеляційного суду від 15 серпня 2019 року у складі колегії суддів: Крайник Н. П., Шеремети Н. О., Цяцяка Р. П.,
ІСТОРІЯ СПРАВИ
Короткий зміст позовних вимог
У жовтні 2013 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до
ОСОБА_5 (яка в подальшому змінила прізвище та ім`я на ОСОБА_2 ), ОСОБА_3 про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням.
Свої вимоги обґрунтовував тим, що він є власником будинку АДРЕСА_1 .
Відповідачі зареєстровані у зазначеному будинку, однак фактично не проживають в ньому, не здійснюють комунальних платежів і не несуть жодних витрат, пов`язаних з утриманням житла.
Їхня реєстрація у належному йому будинку призводить до додаткових нарахувань комунальних платежів.
Посилаючись на те, що він як власник майна вправі вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження будинком, просив визнати відповідачів такими, що втратили право користування указаним житловим будинком, і зняти їх з реєстрації за вказаною адресою.
Короткий зміст судових рішень суду першої інстанції
Заочним рішенням Червоноградського міського суду Львівської області
від 27 грудня 2013 року позов ОСОБА_1 задоволено. Визнано ОСОБА_5 та ОСОБА_3 такими, що втратили право користування житловим приміщенням на АДРЕСА_1 .
Ухвалою Червоноградського міського Львівської області від 14 травня 2018 року задоволено заяву ОСОБА_5 про перегляд заочного рішення.
Скасовано заочне рішення Червоноградського міського суду Львівської області від 27 грудня 2013 року.
Рішенням Червоноградського міського суду Львівської області від 08 жовтня 2018 року позов ОСОБА_1 задоволено частково.
Визнано ОСОБА_3 такою, що втратила право користування житловим приміщенням у будинку АДРЕСА_1 .
У задоволенні іншої частини позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено.
Суд першої інстанції виходив з того, що починаючи з 01 жовтня 2013 року ОСОБА_3 не проживає у спірному будинку, збереження реєстрації місця її проживання перешкоджає позивачеві повноцінно користуватися та розпоряджатися своїм житлом і це призводить до додаткових витрат на оплату комунальних платежів, а тому вимоги про визнання її такою, що втратила право користування житлом, підлягають задоволенню. Відмовляючи у визнанні ОСОБА_2 такою, що втратила право користування жилим приміщенням, суд зазначив, що спірний будинок придбаний позивачем під час перебування у шлюбі із ОСОБА_5 , а тому з урахуванням положень статті 60 Сімейного кодексу України (далі - СК України), цей будинок має правовий режим спільної сумісної власності подружжя. У зв`язку з наведеним ОСОБА_2 як співвласник житла не може бути позбавлена права користування ним.
Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції
Постановою Львівського апеляційного суду від 15 серпня 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення. Рішення Червоноградського міського суду Львівської області від 08 жовтня 2018 року залишено без змін.
Апеляційний суд визнав рішення суду першої інстанції законним та обґрунтованим.
Короткий зміст вимог та доводи касаційної скарги
У жовтні 2019 року до Верховного Суду від ОСОБА_1 надійшла касаційна скарга, у якій він, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення та постанову судів попередніх інстанцій та ухвалити нове рішення про визнання ОСОБА_2 та ОСОБА_6 такими, що втратили право користування жилим приміщенням.
У касаційній скарзі ОСОБА_1 зазначає, що він і ОСОБА_2 (у минулому ОСОБА_5 ) перебували у зареєстрованому шлюбі, який заочним рішенням Червоноградського міського суду Львівської області від 02 липня 2013 року розірвано. ОСОБА_6 виїхала на постійне місце проживання до Російської Федерації до своєї матері ОСОБА_3 , залишивши на його утриманні трьох спільних дітей. Вважає, що суд першої інстанції безпідставно скасував заочне рішення через 5 років з моменту його ухвалення, порушивши при цьому принцип правової визначеності. Суди проігнорували, що спірний житловий будинок є лише його приватною власністю, що підтверджується даними з витягу про реєстрацію права власності на нерухоме майно від 06 жовтня 2004 року № 4973095. Шлюб між ним і ОСОБА_2 розірвано 02 липня 2013 року та вона мала право і можливість подати до суду позов про поділ майна подружжя, однак не зробила цього.
У грудні 2019 року до Верховного Суду від представника ОСОБА_2 надійшов відзив, у якому вона просить касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення судів попередніх інстанцій - без змін. Вказує, що будинок був набутий сторонами під час шлюбу, а тому є спільною сумісною власністю подружжя. Заочне рішення Червоноградського міського суду Львівської області від 27 грудня 2013 року оскаржене у квітні 2018 року у зв`язку з тим, що у жовтні 2013 року ОСОБА_5 , перебуваючи у місті Москва (Російська Федерація), потрапила у дорожньо-транспортну пригоду, внаслідок якої у неї були травмовані обидві ноги, після чого вона тривалий час проходила курс лікування та до цього часу триває реабілітаційний період. Ці обставини підтверджуються відповідною медичною документацією.
Аналіз доводів касаційної скарги свідчить про те, що ОСОБА_1 оскаржує рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції у частині відмови у задоволенні вимог про визнання ОСОБА_2 такою, що втратила право користування жилим приміщенням, а тому з урахуванням положень частини першої статті 400 ЦПК України (в редакції, чинній станом на
07 лютого 2020 року) оскаржені судові рішення в іншій частині касаційному перегляду не підлягають.
Рух справи в суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 04 листопада 2019 року поновлено ОСОБА_1 строк на касаційне оскарження рішення Червоноградського міського суду Львівської області від 08 жовтня 2018 року та постанови Львівського апеляційного суду від 15 серпня 2019 року, відкрито касаційне провадження у справі та витребувано її матеріали з суду першої інстанції.
Відповідно до пункту 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» від 15 січня 2020 року № 460-IX, який набрав чинності 08 лютого 2020 року, установлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.
Фактичні обставини справи
Суди встановили, що з 26 квітня 2001 року ОСОБА_1 та ОСОБА_5 перебували у зареєстрованому шлюбі, який заочним рішенням Червоноградського міського суду Львівської області від 02 липня 2013 року розірвано.
Відповідно до витягу про реєстрацію права власності на нерухоме майно від
06 жовтня 2004 року № 4973095 ОСОБА_1 є власником житлового будинку на АДРЕСА_1 на підставі договору купівлі-продажу від 05 жовтня 2004 року.
ОСОБА_5 змінила прізвище та ім`я на ОСОБА_2 .
ОСОБА_2 ( ОСОБА_5 ) зареєстрована у вказаному будинку як член сім`ї (дружина) ОСОБА_1 , що підтверджується довідкою від 30 вересня 2013 року № 9689, виданою КП «Комінтех», та копією будинкової книги.
Згідно з актом КП «Червонограджитлокомунсервіс» від 01 жовтня 2013 року № 433 ОСОБА_5 у житловому будинку на АДРЕСА_1 не проживає.
Позиція Верховного Суду
Перевіривши доводи касаційної скарги та матеріали справи, колегія суддів дійшла висновку про відсутність підстав для її задоволення.
Відповідно до статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Конструкція норми статті 60 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом із тим зазначена презумпція може бути спростована, й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, у тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.
Згідно зі статтею 63 СК України дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.
Установивши, що спірний житловий будинок, придбаний під час перебування ОСОБА_1 і ОСОБА_2 ( ОСОБА_5 ) у зареєстрованому шлюбі, є їх спільною сумісною власністю, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про неможливість визнання ОСОБА_2 , яка є співвласником будинку, такою, що втратила право користування жилим приміщенням.
Колегія суддів відхиляє доводи касаційної скарги про те, що оскільки право власності на будинок зареєстроване тільки за позивачем, то він вважається єдиним власником.
Сама лише державна реєстрація права власності на нерухоме майно за позивачем не може свідчити про те, що таке майно належить позивачу на праві особистої приватної власності, з урахуванням того, що воно набуте під час зареєстрованого з відповідачкою шлюбу.
Крім того, скасовуючи заочне рішення, суд першої інстанції виходив із того, що
ОСОБА_2 тривалий час проживає поза межами України, про розгляд цієї справи їй нічого не було відомо, копію цього рішення її представник отримав лише 20 березня 2018 року, заяву про його перегляд подав 03 квітня 2018 року, а тому посилання ОСОБА_1 про незаконність скасування заочного рішення є необґрунтованими.
Інші доводи касаційної скарги зводяться до переоцінки доказів, що відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України (у редакції, чинній станом на 07 лютого 2020 року) не входить до компетенції суду касаційної інстанції.
Згідно з частиною другою статті 410 ЦПК України (в редакції, чинній станом на
07 лютого 2020 року) не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Оскільки судові рішення в оскарженій частині ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права, касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення та постанова судів попередніх інстанцій в оскарженій частині - без змін.
Керуючись статтями 400 (в редакції, чинній станом на 07 лютого 2020 року), 401, 409, 416 ЦПК, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Червоноградського міського суду Львівської області від 08 жовтня
2018 року та постанову Львівського апеляційного суду від 15 серпня 2019 року у частині відмови у задоволенні вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді М. М. Русинчук
Н. О. Антоненко
В. І. Крат
