Єдиний державний реєстр судових рішень
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
23 травня 2024 року
м. Київ
справа № 185/4595/22
провадження № 51-7414 км 23
Верховний Суд колегією суддів Другої судової палати Касаційного кримінального суду у складі:
головуючого ОСОБА_1 ,
суддів ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,
за участю:
секретаря судового засідання ОСОБА_4 ,
прокурора ОСОБА_5 ,
розглянув у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу захисника ОСОБА_6 на вирок Дніпровського апеляційного суду від 11 вересня 2023 року в кримінальному провадженні, внесеному до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 62022050010000252, за обвинуваченням
ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , громадянина України, уродженця й жителя АДРЕСА_1 ,
у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 4 ст. 402 КК України.
Зміст оскаржених судових рішень і встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини
За вироком Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 14 лютого 2023 року ОСОБА_7 засуджено за ч. 4 ст. 402 КК України до покарання у виді позбавлення волі на строк 5 років і на підставі ст. 75 КК України звільнено від відбування цього покарання з випробуванням з іспитовим строком тривалістю 2 роки, з покладанням обов`язків, передбачених пунктами 1, 2 ч. 1 ст. 76 КК України.
Дніпровський апеляційний суд скасував вирок місцевого суду в частині призначеного покарання й ухвалив новий вирок від 11 вересня 2023 року, яким призначив ОСОБА_7 покарання у виді позбавлення волі на строк 5 років, а в решті вирок суду першої інстанції залишив без змін.
ОСОБА_7 визнано винуватим у тому, що він, будучи військовослужбовцем військової служби за контрактом, старшим солдатом, якого наказом командира від 01 червня 2022 року № 154 призначено на посаду водія десантно-штурмового взводу десантно-штурмової роти десантно-штурмового батальйону військової частини НОМЕР_1 , 21 червня 2022 року близько 09:03, перебуваючи в місці тимчасового розташування тилового пункту управління 1 десантно-штурмового батальйону зазначеної військової частини в АДРЕСА_2 , діючи з прямим умислом, в умовах воєнного стану, відкрито відмовився виконати законний усний наказ заступника командира бригади з морально-психологічного забезпечення - начальника відділення морально-психологічного забезпечення військової частини НОМЕР_1 щодо вибуття до командно-спостережного пункту 1 десантно-штурмового батальйону, розташованого в АДРЕСА_3 , для подальшого виконання завдань у складі своєї роти, чим підірвав бойову готовність та боєздатність підрозділу, що могло призвести до прориву російсько-окупаційними військами оборони Збройних Сил України на зазначеній ділянці.
Вимоги касаційної скарги й узагальнені доводи особи, яка її подала
У касаційній скарзі захисник ОСОБА_6 просить змінити вирок апеляційного суду і на підставі ст. 75 КК України звільнити ОСОБА_7 від відбування призначеного йому покарання з випробуванням з іспитовим строком 2 роки. Зазначає, що апеляційний суд не навів вагомих і достатніх обґрунтувань, які б свідчили про необхідність призначення ОСОБА_7 покарання, що належить відбувати реально, та невмотивовано відхилив аргументи сторони захисту про протилежне. Вказує, що апеляційний суд не зважив на конкретні обставини кримінального правопорушення, які, на думку захисника, не становлять підвищеної суспільної небезпеки, адже причиною відмови виконувати наказ начальника було погіршення стану здоров`я та потреба в лікуванні, через що ОСОБА_7 не мав можливості належно реалізувати поставлене завдання, а тяжких наслідків від його дій не настало. Також захисник вважає, що апеляційний суд не врахував даних про особу засудженого, який з 2015 року проходив військову службу в різних підрозділах, є учасником бойових дій, позитивно характеризується, має на утриманні неповнолітню дитину. Ці дані в сукупності із щирим каяттям ОСОБА_7 у вчиненні злочину, як наголошує захисник, доводять те, що його виправлення можливе без ізоляції від суспільства.
Позиції інших учасників судового провадження
Прокурор, який брав участь у провадженні в судах першої та апеляційної інстанцій, подав письмові заперечення на касаційну скаргу захисника, у яких просить залишити вирок апеляційного суду без змін як законний, а скаргу - без задоволення як необґрунтовану.
Прокурор ОСОБА_5 вважав, що підстави для задоволення касаційної скарги захисника й зміни вироку апеляційного суду відсутні, оскільки це судове рішення відповідає вимогам закону.
Мотиви Суду
Відповідно до ч. 1 ст. 433 КПК України суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального і процесуального права, правової оцінки обставин, і не має права досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в оскаржуваному судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.
Частиною 2 ст. 433 КПК України передбачено, що суд касаційної інстанції переглядає судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій у межах касаційної скарги.
Підставами для скасування або зміни судових рішень судом касаційної інстанції, згідно зі ст. 438 КПК України, є істотне порушення кримінального процесуального закону, неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність, невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення та особі засудженого. При вирішенні питання про наявність зазначених підстав суд касаційної інстанції має керуватися статтями 412-414 цього Кодексу.
Із жодних інших приводів касаційний суд не вправі втручатися в рішення судів першої та апеляційної інстанцій і зважає на фактичні обставини, встановлені ними.
У касаційній скарзі захисник ОСОБА_6 наголошує, що суд апеляційної інстанції, ухваливши вирок щодо ОСОБА_7 , не зважив на ряд обставин, які могли вплинути на прийняте рішення. Так, захисник твердить, що ОСОБА_7 не мав можливості виконати наказ начальника через незадовільний стан здоров`я, що виключає наявність прямого умислу на непокору. Обґрунтовуючи цю позицію, захисник послався на власну оцінку доказів, які були предметом дослідження суду першої інстанції, з точки зору їх належності й достовірності, й наголосив на тому, що апеляційний суд невмотивовано надав перевагу одним доказам над іншими, хоча в апеляційному порядку вирок місцевого суду ніким з учасників судового провадження не оскаржувався із цих підстав. Тобто захисник, констатувавши в касаційній скарзі незгоду сторони захисту лише з призначеним ОСОБА_7 покаранням, усупереч цьому послався на аргументи, які зводяться до невідповідності висновків суду фактичним обставинам кримінального провадження, та вдався до оспорювання встановлених за результатами судового розгляду фактів, що, з огляду на положення ст. 438 КПК України, не є предметом перевірки під час касаційного розгляду.
Колегія суддів Верховного Суду, перевіривши наведені захисником доводи в межах передбачених кримінальним процесуальним законом повноважень, дійшла висновку про їх неспроможність з урахуванням такого.
Основним безпосереднім об`єктом кримінального правопорушення, передбаченого ст. 402 КК України, є встановлений у Збройних Силах України, інших військах та військових формуваннях України порядок підлеглості в управлінні військами з метою забезпечення їхньої постійної боєготовності та боєздатності, нормального виконання військовими частинами та підрозділами покладених на них завдань. Додатковим факультативним об`єктом можуть бути безпека держави, власність, довкілля.
Під наказом розуміється одна з форм реалізації владних функцій, організаційно-розпорядчих або адміністративно-господарських обов`язків військової службової особи, змістом якої є пряма, обов`язкова для виконання вимога начальника про вчинення або невчинення підлеглим (групою підлеглих) певних дій по службі.
Так, відповідно до п. 30 Статуту внутрішньої служби Збройних Сил України, затвердженого Законом України від 24 березня 1999 року № 548-XIV, начальник має право віддавати підлеглому накази і зобов`язаний перевіряти їх виконання. Підлеглий зобов`язаний беззастережно виконувати накази начальника, крім випадків віддання явно злочинного наказу, і ставитися до нього з повагою.
Згідно з ч. 2 ст. 41 КК України наказ або розпорядження є законними, якщо вони віддані відповідною особою в належному порядку та в межах її повноважень і за змістом не суперечать чинному законодавству та не пов`язані з порушенням конституційних прав та свобод людини і громадянина.
Відповідно до п. 37 Статуту внутрішньої служби Збройних Сил України про виконання або невиконання наказу військовослужбовець зобов`язаний доповісти командирові (начальникові), який віддав наказ, і своєму безпосередньому командирові (начальникові), а також вказати причини невиконання наказу або його несвоєчасного (неповного) виконання. Якщо військовослужбовець розуміє, що він неспроможний виконати наказ своєчасно та у повному обсязі, він про це зобов`язаний доповісти вищезазначеним особам негайно.
Об`єктивна сторона кримінального правопорушення, передбаченого ст. 402 КК України, полягає у вчиненні діяння у вигляді відкритої відмови виконати законний наказ начальника (непокора), коли підлеглий відкрито та категорично заявляє, що не виконуватиме наказ, або у вчиненні іншого умисного невиконання наказу.
Склад цього кримінального правопорушення є формальним, тобто закінченим його слід вважати з моменту вчинення діяння, а саме з моменту відкритої відмови виконати наказ або з моменту умисного його невиконання.
Суб`єктивна сторона непокори характеризується виною у формі прямого умислу. Умисел на невиконання наказу може виникнути у винної особи як у момент отримання наказу, так і пізніше. Ставлення винного до наслідків непокори (ч. 2 ст. 402 КК України) характеризуються, зокрема, і необережністю. Мотиви можуть бути різними і для кваліфікації цього кримінального правопорушення значення не мають.
Зважаючи на встановлені судом першої інстанції обставини кримінального провадження та з урахуванням викладених вище положень, суди попередніх інстанцій дали правильну кримінально-правову оцінку вчиненому ОСОБА_7 суспільно небезпечному діянню, яке полягало у відкритій непокорі виконувати наказ начальника, вчинений в умовах воєнного стану. Водночас суд першої інстанції ретельно перевірив версію ОСОБА_7 , висунуту ним на свій захист, про неспроможність виконати наказ за станом здоров`я, а саме через травму плечового суглоба, отриману в березні 2021 року, за результатами чого не встановив підстав вважати, що існували будь-які перешкоди, які б об`єктивно унеможливлювали виконання ОСОБА_7 наказу, зокрема пов`язані зі станом його здоров`я.
Так, під час з`ясування цих обставин суд установив, що в березні 2021 року після отримання травми плечового суглоба ОСОБА_7 звертався до відділення діагностики медичного закладу та до лікаря травматологічного відділення клініки ушкоджень ІНФОРМАЦІЯ_2 . Згідно з лікарською довідкою від 29 березня 2021 року ОСОБА_7 було рекомендовано проведення планової операції, а в разі його відмови - прописано чітке терапевтичне лікування, для проходження якого лікар рекомендував звільнити ОСОБА_7 від стройової та фізичної підготовки на три місяці. Однак жодних даних про те, що ОСОБА_7 до червня 2022 року повторно звертався за медичною допомогою стосовно зазначеної травми або ж повідомляв про погіршення стану здоров`я внаслідок цієї травми безпосередньому начальникові, який зобов`язаний направити хворого до медичного пункту частини, матеріали справи не містять. Таким чином ОСОБА_7 після отримання травми та проходження її терапевтичного лікування у 2021 році не вжив заходів за рекомендацією лікаря щодо оперативного лікування, хоча об`єктивних перешкод для цього не було, і водночас відмовився виконувати наказ начальника з посиланням на необхідність проведення відповідної операції. Під час допиту в суді першої інстанції ОСОБА_7 не зміг пояснити конкретних переконливих причин, чому саме він не звертався щодо оперативного лікування плечового суглоба до червня 2022 року та чому він не ініціював припинення або розірвання контракту з огляду на неможливість виконання своїх обов`язків через травму. Такі дії ОСОБА_7 свідчать про його намагання уникнути кримінальної відповідальності за вчинений злочин шляхом посилання на надумані обставини, що начебто перешкодили йому виконати наказ начальника, хоча насправді таких обставин не існувало.
Отже, твердження захисника про те, що ОСОБА_7 не було надано можливості вилікувати зазначену травму, тому він не зміг виконати наказ, є непереконливим, адже жодних перешкод для отримання його підзахисним належного медичного обслуговування, які б порушували соціальні гарантії військовослужбовця, матеріалами справи не доведено. Навпаки, у матеріалах кримінального провадження містяться дані про те, що ОСОБА_7 скористався своїм правом на медичну допомогу, звернувшись 09 червня 2022 року до лікаря військової частини зі скаргами на роботу серцево-судинної системи, і йому було надано медичну допомогу. До того ж стан здоров`я ОСОБА_7 перевірила військово-лікарська комісія у встановленому порядку 18 червня 2022 року, тобто за три дні до події. З урахуванням характеру зазначеної травми, серцево-судинних та інших захворювань, ця комісія дійшла висновку про його придатність до військової служби за контрактом.
На додаток, з матеріалів кримінального провадження видно, що ОСОБА_7 16 травня 2022 року було призначено гранатометником десантно-штурмового взводу десантно-штурмової роти десантно-штурмового батальйону, однак після переведення до військової частини НОМЕР_1 наказом командира від 01 червня 2022 року його призначено водієм десантно-штурмової роти десантно-штурмового батальйону, основним обов`язком якого є перевезення військового персоналу та обладнання до місць призначення, що саме собою явно не передбачає підвищеного фізичного навантаження на плечові суглоби.
Водночас показаннями свідка, який безпосередньо віддав наказ, а також письмовими доказами підтверджено те, що ОСОБА_7 , не маючи жодних перешкод отримати медичну допомогу в разі необхідності, не повідомляв про погіршення стану свого здоров`я внаслідок цієї травми у встановленому порядку, тому аргументи захисника в касаційній скарзі про те, що начальник, усупереч своїм обов`язкам, не врахував того, що ОСОБА_7 не вилікував травми, є недоречними, адже стан його здоров`я був перевірений у визначеному порядку, за наслідками чого військово-лікарська комісія не вказала жодних застережень щодо неможливості виконання ним своїх обов`язків.
З урахуванням наведеного суд першої інстанції дійшов висновку, що посилання сторони захисту на дані про наявність у ОСОБА_7 травми плечового суглоба як на підставу невиконання ним наказу начальника, не доводять існування реальних перешкод, які б унеможливлювали його виконати, а зводяться лише до суб`єктивної оцінки ОСОБА_7 стану свого здоров`я на момент події та незгоди з висновком військово-лікарської комісії від 18 червня 2021 року, однак така його оцінка своєї неспроможності виконати наказ є надуманою і не ґрунтується на об`єктивних медичних даних. Саме собою твердження ОСОБА_7 про те, що в день отримання наказу він відчував больові прояви травми, тому й відмовився виконувати наказ, у цьому випадку суд першої інстанції правильно врахував як мотив кримінального правопорушення, однак наявності прямого умислу на вчинення непокори ці аргументи засудженого не спростовують.
Доводи, наведені в касаційній скарзі захисника, про неправильне застосування апеляційним судом закону України про кримінальну відповідальність унаслідок незастосування положень ст. 75 КК України, що зумовило невідповідність призначеного ОСОБА_7 покарання тяжкості кримінального правопорушення і його особі через суворість, є безпідставними.
Згідно з положеннями статей 50, 65 КК України особі, яка вчинила кримінальне правопорушення, має бути призначене покарання, необхідне й достатнє для її виправлення та попередження нових кримінальних правопорушень. Зважаючи на вказану мету й принципи справедливості, співмірності та індивідуалізації, покарання повинно бути адекватним характеру вчинених дій, їх небезпечності та даним про особу винного. Під час вибору заходу примусу мають значення й повинні братися до уваги обставини, які його пом`якшують і обтяжують.
Відповідно до ч. 1 ст. 75 КК України в редакції, яка діяла на час вчинення кримінального правопорушення, якщо суд, крім випадків засудження за корупційне кримінальне правопорушення, кримінальне правопорушення, пов`язане з корупцією, порушення правил безпеки дорожнього руху або експлуатації транспорту особами, які керували транспортними засобами у стані алкогольного, наркотичного чи іншого сп`яніння або перебували під впливом лікарських препаратів, що знижують увагу та швидкість реакції, при призначенні покарання у виді виправних робіт, службового обмеження для військовослужбовців, обмеження волі, а також позбавлення волі на строк не більше 5 років, враховуючи тяжкість кримінального правопорушення, особу винного та інші обставини справи, дійде висновку про можливість виправлення засудженого без відбування покарання, він може прийняти рішення про звільнення від відбування покарання з випробуванням.
Системний аналіз вимог закону України про кримінальну відповідальність свідчить про те, що, крім вирішення питання про призначення певного виду та розміру покарання, суду потрібно встановити достатню підставу для звільнення від його відбування з випробуванням, водночас належним чином умотивувати таке рішення, дослідивши й оцінивши всі обставини, що мають значення для справи, та врахувати, що ст. 75 КК України застосовується лише в тому разі, коли для цього є умови і підстави.
Так, суд першої інстанції, мотивуючи своє рішення щодо обрання ОСОБА_7 міри покарання, врахував, що він вчинив кримінальне правопорушення, яке згідно з положеннями ст. 12 КК України є тяжким злочином (санкція ч. 4 ст. 402 КК України передбачає покарання у виді позбавлення волі на строк від 5 до 10 років). Водночас суд зазначив, що вчинення ОСОБА_7 цього злочину, хоча й не призвело до настання тяжких наслідків, але за певних обставин могло призвести до прориву російськими окупаційними військами оборони Збройних Сил України на певній ділянці. Крім того, суд узяв до уваги дані про особу ОСОБА_7 , який має постійне місце проживання, сім`ю, стійкі соціальні зв`язки. Повне визнання ОСОБА_7 своєї вини в обсязі скоєного, каяття, висловлений жаль щодо вчиненого, активне сприяння встановленню істини у справі, наявність на утриманні дочки, 2007 року народження, а також той факт, що ОСОБА_7 уперше притягається до кримінальної відповідальності та є учасником бойових дій суд визнав обставинами, які пом`якшують покарання.
Також суд у вироку зазначив, що з 2015 року ОСОБА_7 брав активну участь в обороні й захисті держави, на цей час перебуває у зрілому та дієздатному віці, має певний життєвий досвід захисту Батьківщини у війні з військами Російської Федерації, який може стати при нагоді в майбутньому, за місцем проходження служби характеризується позитивно, у зв`язку з чим, за висновком місцевого суду, не зважаючи на суспільну небезпеку вчиненого ОСОБА_7 злочину, необхідно призначити йому мінімальне покарання, передбачене санкцією ч. 2 ст. 402 КК України, та звільнити від його відбування з випробуванням, оскільки виправлення засудженого можливе без ізоляції від суспільства.
Апеляційний суд, оцінюючи правильність та справедливість призначеного ОСОБА_7 покарання, зважив на обставини, які врахував місцевий суд.
Водночас апеляційний суд дійшов висновку, що під час звільнення засудженого від відбування покарання з випробуванням місцевий суд узяв до уваги ті ж обставини, що й під час визначення розміру покарання, та не навів обґрунтувань, які б свідчили про можливість досягти цілей покарання без ізоляції засудженого від суспільства.
Як зазначив апеляційний суд, по суті поза увагою суду першої інстанції залишилися зміст і обсяг небезпечних винних дій ОСОБА_7 , що доводять підвищений рівень суспільної небезпеки його діяння. Так, апеляційний суд дав належну оцінку тому, що ОСОБА_7 , уклавши контракт на проходження військової служби, добровільно взявши на себе обов`язки військовослужбовця, у період воєнного стану під час військової агресії ворога відкрито відмовився виконати наказ начальника, коли необхідні максимальна чіткість, стійкість та дисциплінованість усіх військовослужбовців.
У цьому контексті апеляційний суд акцентував, що в Україні продовжує діяти правовий режим воєнного стану у зв`язку зі збройною агресією Російської Федерації, а оборона України, захист її суверенітету, територіальної цілісності й недоторканності є конституційним обов`язком кожного громадянина. Відмова ОСОБА_7 виконати наказ командира в умовах воєнного стану змусила покласти на його співслужбовців додатковий тягар щодо виконання визначеного йому завдання, що могло призвести до конкретних тяжких наслідків.
Незважаючи на те, що суд апеляційної інстанції навів у вироку ґрунтовні підстави для визнання підвищеної суспільної небезпеки дій ОСОБА_7 , захисник у касаційній скарзі зазначив, що конкретних тяжких наслідків від вчиненого кримінального правопорушення, на його думку, не настало, а тому немає причин вважати, що він своїм діянням спричинив шкоду суспільним відносинам.
Однак ці доводи захисника не ґрунтуються на законодавчих вимогах і матеріалах кримінального провадження.
Так, тяжкі наслідки, спричинені непокорою, є кваліфікуючою ознакою, яка встановлена в ч. 2 ст. 402 КК України, утім у цьому кримінальному провадженні їх настання ОСОБА_7 не інкриміновано.
Водночас непокора є злочином із формальним складом, а отже кримінальна відповідальність за його вчинення не залежить від настання суспільно небезпечних наслідків. Цей злочин порушує закріплений у військових статутах порядок керування військами, який встановлюється з метою забезпечення їх постійної бойової готовності, перешкоджає нормальному виконанню військовими частинами та підрозділами покладених на них завдань. Тому відсутність конкретних тяжких наслідків сама собою не спростовує того, що вчинене ОСОБА_7 діяння в умовах воєнного стану за наведених вище обставин, посягаючи на встановлений порядок підлеглості, негативно позначилося на організованості й порядку у військовій частині, боєготовності та боєздатності військового формування, і тим самим заподіяло істотну шкоду суспільним відносинам у сфері встановленого порядку несення військової служби, що охороняються кримінальним законом, та було здатне створити реальну загрозу спричинення такої шкоди, що й визначає суспільну небезпеку вчиненого ним кримінального правопорушення.
Таким чином скоєна ОСОБА_7 непокора, навіть за відсутності конкретних тяжких наслідків, про які зазначає захисник, є діянням, яке характеризується всіма ознаками складу злочину, передбаченого ч. 4 ст. 402 КК України, та безсумнівно становить притаманну злочину суспільну небезпеку.
Апеляційний суд обґрунтовано зазначив і про те, що положення ст. 75 КК України застосовуються з урахуванням мети покарання, а тому звільнення від відбування покарання з випробуванням військовослужбовця за невиконання ним наказу в умовах воєнного стану не лише запобігатиме вчиненню нових злочинів іншими особами, а навпаки, створить у таких осіб впевненість у безкарності за відмову від виконання наказів командирів, а також відмову від захисту Батьківщини. Це може призвести до підриву військової дисципліни, розлагодженості дій, спрямованих на захист суверенітету держави, що в умовах воєнного стану є неприпустимим.
Відсутність належного реагування держави, зокрема суду під час призначення покарання за вчинення військовослужбовцями кримінальних правопорушень проти встановленого порядку несення військової служби під час збройної агресії та повномасштабного вторгнення збройних сил Російської Федерації на територію України, нівелює визначену статями 50, 65 КК України мету призначення покарання і може призвести до збільшення рівня злочинності у військах, зниження рівня дисципліни та підриву боєготовності військових підрозділів, неспроможності забезпечення командуванням військових частин належного виконання завдань з оборони держави, захисту незалежності й територіальної цілісності України, що призводить до порушення прав та інтересів суспільства і держави в цілому.
У касаційній скарзі захисник акцентував, що покарання має індивідуальний характер, тому, на його думку, висновки апеляційного суду про ймовірність настання зазначених негативних наслідків у вигляді вчинення аналогічних злочинів іншими особами в разі застосування щодо ОСОБА_7 положень ст. 75 КК України, є необґрунтованими, адже покарання не може застосуватися як показовий захід кримінально-правового примусу для інших осіб. Однак захисник не взяв до уваги, що принцип індивідуалізації покарання застосовується з урахуванням приписів ч. 2 ст. 50 КК України, відповідно до яких покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових кримінальних правопорушень як засудженими, так і іншими особами. Тому суд апеляційної інстанції правильно врахував превентивне значення покарання в контексті конкретного кримінального правопорушення, що жодним чином не свідчить про недотримання в цьому випадку принципу його індивідуалізації.
Зваживши на характер, тяжкість і конкретні обставини вчиненого ОСОБА_7 кримінального правопорушення, апеляційний суд дійшов обґрунтованого висновку, що виправлення засудженого та попередження вчинення нових злочинів можливе лише в умовах ізоляції його від суспільства, однак урахувавши дані про особу ОСОБА_7 , зокрема ті, на які посилається захисник у касаційній скарзі, апеляційний суд призначив йому покарання в мінімальному розмірі, передбаченому санкцією частини статті за вчинене ним кримінальне правопорушення, яке належить відбувати реально.
Отже, факти, на яких акцентує захисник: перебування ОСОБА_7 на військовій службі з 2015 року, його позитивні характеристики, й те, що він є учасником бойових дій і має відповідний досвід, у цьому конкретному випадку не можуть бути беззаперечною підставою для звільнення його від відбування покарання з випробуванням, адже він, хоча й не заперечував вчинення злочину, однак не висловив дійсного, відвертого, а не уявного визнання своєї провини, яке б могло свідчити про його щире каяття, та для залагодження своєї вини не вжив жодних активних дієвих заходів, спрямованих на виправлення наслідків скоєного, а тому ці дані про особу засудженого не є противагою суспільній небезпечності вчиненого ним військового кримінального правопорушення.
Вирок апеляційного суду в частині призначення покарання належним чином умотивований та відповідає приписам ст. 420 КПК України.
З огляду на вказані обставини, які підлягають обов`язковому врахуванню, у сукупності з тяжкістю кримінального правопорушення, конкретних обставин його вчинення й цінності об`єкта посягання, колегія суддів не вбачає підстав для застосування положень ст. 75 КК України та звільнення ОСОБА_7 від відбування покарання з випробуванням, адже обставини, на які посилається захисник у касаційній скарзі, не є такими, які б істотно вплинули на встановлення порядку відбування призначеного засудженому покарання.
Істотних порушень вимог кримінального процесуального закону, які би перешкодили чи могли перешкодити апеляційному суду повно й усебічно розглянути кримінальне провадження і постановити законне, обґрунтоване та справедливе рішення, за матеріалами справи не встановлено.
Зважаючи на викладене, підстави для задоволення касаційної скарги захисника відсутні.
Керуючись статтями 433, 436, 441, 442 КПК України, Верховний Суд
у х в а л и в :
Вирок Дніпровського апеляційного суду від 11 вересня 2023 року щодо ОСОБА_7 залишити без зміни, а касаційну скаргу захисника ОСОБА_6 - без задоволення.
Постанова Верховного Суду набирає законної сили з моменту проголошення, є остаточною та оскарженню не підлягає.
Судді
ОСОБА_8 ОСОБА_2 ОСОБА_3
