СУДОВА КОЛЕГІЯ В ЦИВІЛЬНИХ СПРАВАХ ВЕРХОВНОГО СУДУ УКРАЇНИ

                           У Х В А Л А

 від 15.11.2000
 

                             (Витяг)
 

     У березні  1997  р.  М.  пред'явив  позов   до   колективного
підприємства матеріально-технічного постачання "Дніпрохім" (далі -
КП) про  виділення  частки  зі  спільного  майна  і  відшкодування
моральної  шкоди.  Позивач  зазначав,  що  до  лютого 1997 р.  він
працював генеральним директором КП і є співвласником  майна  цього
підприємства з розміром частки 4,09 %  на суму 471 тис. 860 грн. У
зв'язку з виходом його з членів підприємства він 27 лютого 1997 р.
звернувся до відповідача із заявою про виділення його частки,  але
йому було безпідставно відмовлено в цьому.     Посилаючись на те,  що такими діями відповідача порушено його
права і заподіяно йому моральну шкоду,  позивач просив зобов'язати
КП   виділити  йому  частку  зі  спільного  майна  підприємства  в
грошовому вираженні в  сумі  471  тис.  860  грн.  і  відшкодувати
моральну шкоду в сумі 5 тис. грн.     Справа розглядалася  судами  неодноразово.   У   процесі   її
розгляду  позивач відмовився від вимог про відшкодування моральної
шкоди,  і ця відмова прийнята судом,  а  в  іншій  частині  позову
вимоги  змінив  та  просив  стягнути з відповідача на його користь
вартість вкладу (частки) в розмірі 450 тис. 959 грн.     Рішенням Кіровського  районного суду м.  Дніпропетровська від
19 листопада 1999 р.,  залишеним без зміни ухвалою судової колегії
в  цивільних  справах  Дніпропетровського  обласного  суду  від 13
грудня того ж року, позов було задоволено.     Заступник Голови  Верховного  Суду України порушив у протесті
питання про скасування постановлених у  справі  судових  рішень  і
направлення  її  на  новий  розгляд.  Судова  колегія  в цивільних
справах Верховного  Суду  України  протест  задовольнила  з  таких
підстав.     Задовольняючи позов,  районний  суд  виходив  із   того,   що
відповідно до статей 20,  21,  23 Закону від 7 лютого 1991 р. "Про
власність" ( 697-12 ),  ст. 112 ЦК ( 1540-06 ) і п. 1.6 статуту КП
позивач як член цього підприємства, який брав участь у викупі його
цілісного  майнового  комплексу  та  збільшенні  його   майна,   є
співвласником  у  колективній власності на підприємство і тому має
право після припинення трудових відносин  із  КП  одержати  частку
майна,  котра  має  визначатися  з  усього майна підприємства,  як
передбачено ст. 10 Закону від 27 березня 1991 р. "Про підприємства
в Україні"   (  887-12  ),  а  не  із  затвердженого  відповідачем
грошового  фонду,  і  згідно  з  висновком   експертів-бухгалтерів
Харківського  науково-дослідного Інституту судових експертиз (далі
- ХНДІСЕ) від 29 квітня 1998 р.  становить 4,09 % від цього майна,
тобто 450 тис. 959 грн.     Суд також  зазначив,  що  створенням на КП неподільного фонду
майна,  вартість якого не  враховувалась  при  визначенні  розміру
вкладів   працівників  у  майні  підприємства,  порушуються  права
позивача, передбачені  ст.  5  Закону "Про власність" ( 697-12 ) і
ст. 41 Конституції України ( 254к/96-ВР ).     Проте такі  висновки  не  є   обгрунтованими,   оскільки   на
порушення вимог  статей  15,   30,   62,   203,   319,   341   ЦПК
( 1501-06,  1502-06,  1503-06  )  суд  дійшов  їх  без достатнього
з'ясування дійсних прав і обов'язків сторін.     Як видно з матеріалів справи, організація орендарів орендного
підприємства  матеріально-технічного  постачання  "Дніпрохім"   за
договором  купівлі-продажу  від  8 липня 1993 р.  купила в порядку
приватизації державного майна за 217 млн.  283 тис.  крб. цілісний
майновий  комплекс  орендного  підприємства  "Дніпрохім" і на його
базі створила КП,  статут якого затверджено  на  загальних  зборах
членів  підприємства  колективної  власності "Дніпрохім" 2 вересня
1993 р.  і зареєстровано виконавчим комітетом Кіровської  районної
ради м.  Дніпропетровська  рішенням  від  9  вересня  того  ж року
N 1475.     Первісний внесок   позивача   на   приватизацію   зазначеного
державного майна становив 7 млн.  724 тис.  274 крб., у подальшому
ним було внесено підприємству ще 50 млн.  крб. у 1994 р. і 30 млн.
крб.  у 1995 р.,  а разом сума внеску склала 87 млн.  724 тис. 274
крб., або 87 тис. 724 грн.     Згідно зі  ст.  4  Закону  "Про   підприємства   в   Україні"
( 887-12  )  відносини,  пов'язані  з  підприємствами  в  Україні,
регулюються цим  Законом  та  іншим  законодавством,  що  визначає
окремі  особливості,  сторони  й  види  діяльності  підприємств  в
Україні, до  якого,  зокрема,  належить  Закон   "Про   власність"
( 697-12 ).     Статтею 9 Закону "Про підприємства  в  Україні"  (  887-12  )
також  передбачено,  що  підприємство діє на основі статуту,  який
затверджується  власником  (власниками)  майна,  а  для  державних
підприємств  -  власником майна за участю трудового колективу.  До
статуту можуть бути включені положення,  пов'язані з особливостями
діяльності підприємства.     Право колективної  власності  та його здійснення врегульовані
Законом "Про власність" ( 697-12 ),  згідно з яким суб'єктом цього
права  є  колективне  підприємство  (ст.  20),  а  не  члени  його
колективу,  як  помилково вважав суд.  Виникає воно,  зокрема,  на
підставі передачі державних підприємств в оренду, викупу трудовими
колективами   державного   майна  (ст.  21).  Встановлюючи,  що  у
власності  колективного  підприємства   є   вироблена   продукція,
одержані   доходи,  а  також  майно,  придбане  на  підставах,  не
заборонених законодавством,  ст.  23 передбачає,  що в цьому майні
колективного  підприємства  визначаються  вклади його працівників.
Розмір вкладу працівника визначається залежно  від  його  трудової
участі у діяльності державного або орендного підприємства, а також
участі у збільшенні майна  колективного  підприємства  після  його
створення.   На   вклад   працівника   колективного   підприємства
нараховуються і виплачуються проценти в розмірі,  що  визначається
трудовим   колективом   виходячи   з   результатів   господарської
діяльності  підприємства.  Працівникові,  який  припинив   трудові
відносини   з   підприємством,   а   також  спадкоємцям  померлого
працівника виплачується вартість вкладу.     Отже, відповідно   до   законодавства    член    колективного
підприємства  (працівник),  який припинив трудові відносини з ним,
має право на одержання вартості визначеного вкладу,  а не частки в
майні підприємства, з чого виходив суд.     Оскільки відповідно   до   ст.   30  Закону  "Про  власність"
( 697-12 ) право  колективної  власності  здійснюють  вищі  органи
управління  власника (загальні збори,  конференції,  з'їзди тощо),
які можуть покладати  окремі  функції  по  управлінню  колективним
майном  на  створені  ними  органи,  встановлення засад визначення
розміру  вкладу  працівника  колективного  підприємства  у   майні
підприємства належить до компетенції зазначених органів.     Як Законом "Про підприємства в Україні" ( 887-12  ),  у  тому
числі  ст.  10,  на  яку  посилається  суд,  так  і  Законом  "Про
власність" (  697-12  )  визначення  розміру   вкладу   працівника
колективного  підприємства  (члена  підприємства)  не  пов'язане з
певними  межами  або  з  відповідністю  суми  вкладів  працівників
вартості   всього  майна  підприємства,  тому  висновки  суду  про
неправомірність установлення підприємством  неподільного  фонду  і
про порушення ст.  5 Закону "Про власність" та ст.  41 Конституції
( 254к/96-ВР ), а також про застосування ст. 112 ЦК ( 1540-06 ) не
можуть бути визнані обгрунтованими.     У статуті КП зазначено,  що його  вищим  органом  управління,
яким  затверджено  і  сам  статут,  є загальні збори (конференції)
членів підприємства  -  співвласників  колективної  власності  (п.
6.1);  форма  власності на майно підприємства - колективна;  члени
організації орендарів,  внески  яких  на  момент  підписання  акта
прийому-передачі  з  Фондом  державного  майна  України  увійшли у
кошти,  спрямовані на викуп державного майна, є співвласниками; їх
первісними  внесками  вважаються  суми,  відображені  на  особових
рахунках  орендарів,  особисті  кошти  та  інвестиції  у   вигляді
майнових сертифікатів; сума колективної власності й частка кожного
співвласника визначається у відповідному Положенні,  затвердженому
радою  підприємства (п.  1.6).  Підприємство є власником належного
йому майна  і  здійснює  щодо  нього  володіння,  користування  та
розпорядження   (п.  3.1).  Членам  підприємства  -  співвласникам
колективної  власності,  які   припинили   трудові   відносини   з
підприємством,   виплачується   вартість   пайового   внеску   або
продовжується нарахування дивідендів  (п.  4.7).  Вартість  заново
створених основних засобів розподіляється між членами підприємства
- співвласниками колективної власності у відповідності з  трудовим
внеском і додається до пайового внеску (п. 4.8).     Аналізуючи статут КП,  можна  дійти  висновку,  що  до  нього
включено   не   передбачені   для   права  власності  колективного
підприємства Законом "Про власність" ( 697-12 ),  яким згідно з п.
1.4  статуту  підприємство  мало  керуватись  у  своїй діяльності,
поняття "співвласники колективної власності", "частка співвласника
в колективній власності", з тим, щоб відмежувати права працівників
підприємства,  за рахунок внесків  яких  було  викуплено  державне
майно, від працівників, які їх не вносили.     Що ж до членів підприємства,  які  припинили  з  ним  трудові
відносини,  то у статуті йдеться про їх право не на частку в майні
підприємства,  а  на  пайовий  внесок,  і  встановлено,   як   він
визначається  і  виплачується,  що  фактично  рівнозначно  внеску,
передбаченому ст. 23 Закону "Про власність" ( 697-12 ).     Неповно узгоджується   у   термінології   із   Законом   "Про
власність" ( 697-12 ) і Положення про порядок визначення  розмірів
вкладів    (часток)    співвласників   у   колективній   власності
підприємства та нарахування дивідендів,  затверджене радою  КП  14
червня 1996 р.     Суд не  взяв  до  уваги,  що  за  наявності  розбіжностей між
нормами статуту і зазначеного Положення та Закону "Про  власність"
( 697-12 ) їх слід  застосовувати  з  урахуванням  положень  цього
Закону.     Як роз'яснено  у  п.  5  постанови  Пленуму  Верховного  Суду
України від  1  листопада  1996  р.  N  9  (  v0009700-96  )  "Про
застосування Конституції України при здійсненні правосуддя",  якщо
при розгляді справи буде встановлено,  що нормативно-правовий акт,
який підлягає застосуванню,  не відповідає чи суперечить законові,
суд   зобов'язаний  застосувати  закон,  який  регулює  відповідні
правовідносини.     Таким чином,  суд  не  мав достатніх правових підстав вважати
позивача співвласником майна КП і відповідно  до  цього  визначати
обсяг його майнових прав.     У справі є різні дані щодо вартості вкладу позивача  у  майні
КП.  Згідно  з  розрахунком,  підписаним  позивачем як генеральним
директором  підприємства  до  припинення  трудових   відносин   із
відповідачем, ця вартість станом на 31 грудня 1996 р. становила 19
тис.  334 грн. Інститут економіко-правових досліджень Національної
академії наук України висновком від 23 грудня 1997 р.  визначив її
в сумі 21 тис.  68 грн.,  і в цьому  розмірі  відповідач  визнавав
позов.  За  висновком  експертів-бухгалтерів  ХНДІСЕ від 27 квітня
1998 р.  на користь позивача належить стягнути з  відповідача  450
тис.   959   грн.   Відповідно  до  висновку судово-бухгалтерської
експертизи від 17 листопада 1998 р.  N 1, проведеної спеціалістами
приватної  фірми "Аудит-практик",  величина вкладу позивача станом
на 31 березня 1997 р. дорівнює 12 тис. 886 грн.     При вирішенні  справи  суд  взяв  до  уваги  суму,  визначену
експертами-бухгалтерами ХНДІСЕ, пославшись на те, що в нього немає
підстав для сумніву в об'єктивності висновків даної експертизи,  а
висновки  Інституту  економіко-правових  досліджень  та  експертів
фірми  "Аудит-практик" відхилив із тих мотивів,  що особи,  які їх
давали,  не мали права проводити судову експертизу і відповідно до
ст. 27  ЦПК  (  1501-06  )  їх висновок не є доказом.  Розрахунку,
підписаному  позивачем  у  період,  коли   він   був   генеральним
директором підприємства, суд ніякої оцінки не дав.     Проте такий  підхід  до  оцінки  доказів  не  можна   визнати
безспірним. Відповідно до ст. 62 ЦПК ( 1501-06 ) суд оцінює докази
за своїм внутрішнім переконанням,  що грунтується  на  всебічному,
повному   та  об'єктивному  розгляді  в  судовому  засіданні  всіх
обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.     Хоча у  висновку  експертів-бухгалтерів ХНДІСЕ про належність
позивачеві  суми  у  450  тис.  959   грн.   і   визнавалося,   що
працівникові,   який  припинив  трудові  відносини  з  колективним
підприємством,  виплачується  згідно  зі  ст.   23   Закону   "Про
власність" ( 697-12 ) вартість вкладу, але в подальшому визначення
вартості вкладу позивача було ототожнено  з  визначенням  вартості
частки  в  майні  підприємства,  що  не відповідає ні змісту даної
норми  Закону,  ні  засадам  визначення   розміру   виплат   члену
підприємства,  який припинив трудові відносини з ним, передбаченим
статутом та іншими нормативними актами КП.     Інші розміри   належних   позивачеві   виплат  визначалися  з
посиланням на норми статуту КП і  прийнятих  відповідно  до  нього
радою  підприємства  положень  нормативних  актів,  на  з'ясування
обставин,  з  урахуванням  яких  давалися  вказівки  суду   першої
інстанції  при  скасуванні  попередніх рішень у постанові президії
Дніпропетровського обласного суду від 25 грудня 1997 р. і в ухвалі
судової колегії в цивільних справах цього суду від 20 вересня 1998
р.     Судово-бухгалтерська експертиза      спеціалістами      фірми
"Аудит-практик" проводилась на підставі ухвал  суду,  і  тому  при
визнанні того,  що ці спеціалісти не мали права проводити її, суду
належало не обмежуватись відхиленням  їх  висновку  як  доказу,  а
обговорити  питання  про  призначення  інших  експертів  згідно зі
статтями 57,  61 ЦПК ( 1501-06 ) і Законом від 25 лютого  1994  р.
"Про судову експертизу" ( 4038-12 ).     Інститут економіко-правових  досліджень  давав  висновок   на
запит КП.  Відповідно до ст.  27 ЦПК ( 1501-06 ) він був письмовим
доказом і мав оцінюватись на загальних підставах,  а не виходячи з
формальних міркувань, висловлених судом.     Оскільки справу  розглянуто  з  істотними  порушеннями   норм
матеріального  та процесуального права,  постановлені в ній судові
рішення не можуть залишатися в силі.     Виходячи з  наведеного і враховуючи,  що дана справа тривалий
час не знаходить правильного вирішення в  районному  суді,  судова
колегія  в  цивільних  справах  Верховного  Суду  України  протест
заступника Голови Верховного Суду  України  задовольнила,  рішення
Кіровського  районного суду м.  Дніпропетровська та ухвалу судової
колегії в  цивільних  справах  Дніпропетровського  обласного  суду
скасувала  і направила справу на новий розгляд по першій інстанції
до Дніпропетровського обласного суду.

 "Вісник Верховного Суду України",  N 5,  вересень - жовтень, 2001
р.