ПЛЕНУМ ВЕРХОВНОГО СУДУ УКРАЇНИ
П О С Т А Н О В А
N 22 від 22.12.95м. Київ
Про практику призначення судамикримінального покарання
Згідно зі ст.15 Кримінально-процесуального кодексу України
( 1001-05 ) ніхто не може бути визнаний винним у вчиненні злочину,
а також підданий кримінальному покаранню інакше як за вироком суду
й відповідно до закону. Ця вимога покладає на суди всю повноту
відповідальності за правильне застосування до осіб, які вчинили
злочини, кримінального покарання. Забезпечуючи в основному виконання законодавства, що
регламентує призначення кримінального покарання, суди в окремих
випадках допускають помилки, які негативно впливають на
ефективність виправлення і перевиховання засуджених та на стан
правопорядку в державі. З метою правильного і однакового застосування законодавства,
забезпечення законності та правопорядку, усунення недоліків і
помилок, які допускають суди при призначенні покарання, Пленум
Верховного Суду України П О С Т А Н О В Л Я Є:
1. Звернути увагу, що суди повинні суворо додержувати вимог
ст.39 Кримінального кодексу України ( 2001-05 ) (далі - КК) з тим,
щоб при призначенні покарання у кожному конкретному випадку
враховувались характер і ступінь суспільної небезпечності
вчиненого злочину, дані про особу винного та обставини справи, що
пом'якшують і обтяжують відповідальність. 2. Визначаючи ступінь суспільної небезпечності вчиненого
злочину, суд повинен виходити із сукупності всіх обставин справи,
зокрема, форми вини, мотиву й цілі, способу, обстановки і стадії
вчинення злочину, кількості епізодів, наявних кваліфікуючих ознак,
ролі кожного із співучасників (якщо злочин вчинено групою осіб),
тяжкості наслідків, що настали тощо. З'ясовуючи дані про особу підсудного, суд повинен
досліджувати його вік, стан здоров'я, поведінку до вчинення
злочину в побуті та за місцем роботи чи навчання, його минуле
(судимості, адміністративні стягнення, якщо вони мали місце), дані
про сім'ю (наявність на утриманні дітей та осіб похилого віку,
стан їх здоров'я, матеріальний стан сім'ї) тощо. При нез'ясуванні органами попереднього слідства даних про
особу обвинуваченого, які мають істотне значення для кваліфікації
вчиненого чи призначення покарання, і неможливості одержати їх у
судовому засіданні справу належить повернути на додаткове
розслідування. Наведений у ст.41 КК перелік обставин, що обтяжують
відповідальність особи, є вичерпним, тому суд у вироку не вправі
посилатися на інші обтяжуючі обставини, не передбачені цією
статтею (невизнання підсудним своєї вини, невідшкодування шкоди
тощо). Якщо ту чи іншу обставину, передбачену в ст.40, чи ст.41 КК,
вказано в диспозиції статті Особливої частини кримінального закону
як ознаку злочину, вона не повинна додатково враховуватись як
пом'якшуюча чи обтяжуюча обставина при призначенні покарання за
такий злочин. 3. Згідно з законом суд може призначити покарання в межах
санкції статті, нижче від найнижчої межі, передбаченої законом за
даний злочин, або перейти до більш м'якого виду покарання. Призначення покарання нижче від найнижчої межі, передбаченої
законом за даний злочин, або перехід до іншого, більш м'якого виду
покарання, може мати місце лише за наявності виняткових обставин
справи або виняткових даних про особу винного. У кожному такому
випадку суд зобов'язаний в мотивувальній частині вироку зазначити,
які саме обставини справи або дані про особу підсудного він визнає
винятковими, а в резолютивній частині послатись на застосування
ст.44 КК ( 2001-05 ). Строк покарання, призначеного судом із застосуванням ст.44
КК, не може бути нижчим за встановлену законом мінімальну межу
відповідного виду покарання, тобто меншим трьох місяців
позбавлення волі, двох місяців виправних робіт тощо. При застосуванні більш м'якого покарання, ніж передбачено
законом, до особи, винної у вчиненні декількох злочинів, суд може
призначити таке покарання за один із них або окремо за кожний і
остаточно визначити покарання за правилами ст.42 КК. Застосування
ст.44 КК щодо покарання, визначеного за сукупністю злочинів, є
неприпустимим. Це правило стосується як основних, так і додаткових
покарань. 4. Призначене покарання має бути належним чином мотивоване у
вироку. У випадках, коли санкція закону, за яким особа засуджується,
передбачає альтернативні покарання, суд повинен зазначити, чому
саме він призначає більш або менш суворе покарання. 5. Враховуючи, що ч.1 ст.46-1 КК ( 2001-05 ) може бути
застосована лише до особи, яка вперше засуджується до позбавлення
волі, суд не вправі відстрочити виконання вироку особі, яка раніше
вже засуджувалась до позбавлення волі строком до трьох років, в
тому числі умовно, умовно з обов'язковим залученням до праці чи з
відстрочкою виконання вироку, якщо судимість не знята або не
погашена у встановленому законом порядку. Разом з тим відповідно до ч.2 ст.46-1 КК попередня судимість
вагітної жінки і жінки, яка має дитину віком до трьох років, сама
по собі не є перешкодою для застосування відстрочки виконання
вироку. Таким жінкам виконання вироку може бути відстрочено при
засудженні їх на строк до п'яти років позбавлення волі або до
більш м'якого виду покарання за вчинення тяжкого злочину, а за
нетяжкий злочин - незалежно від строку або виду покарання. Судам слід мати на увазі, що ч.1 ст.46-1 КК передбачено
відстрочку виконання вироку особі, яка засуджується лише до
позбавлення волі, а тому суд не вправі відстрочити виконання
вироку особі, яка засуджується до інших видів покарання. Відповідно до вимог ст.46-1 КК виконання вироку щодо особи,
засудженої до основного і додаткового покарання, може бути
відстрочено як стосовно основного й додаткового покарання разом,
так і стосовно лише основного покарання з обов'язковим зазначенням
про це в резолютивній частині вироку. Відстрочка виконання вироку
лише в частині додаткового покарання не допускається. Приймаючи рішення про відстрочку виконання вироку, суд може
покласти на засудженого передбачені ст.46-1 КК обов'язки. Перелік
цих обов'язків є вичерпним і розширювальному тлумаченню не
підлягає. Відстрочка виконання вироку може бути застосована і до тієї
особи, яка засуджується за злочин, вчинений до винесення вироку,
виконання якого відстрочено на підставі ст.46-1 КК, якщо строк
покарання, призначеного за правилами ч.3 ст.42 КК, не перевищує
строків, передбачених ст.46-1 КК, і є інші підстави для її
застосування. Рішення про відстрочку виконання вироку має бути належним
чином мотивоване. Позбавлення волі з відстрочкою виконання вироку не повинно
призначатись підсудним, до яких з урахуванням обставин справи і
даних про особу може бути застосовано покарання без позбавлення
волі (наприклад, виправні роботи, штраф тощо). Слід мати на увазі, що справа про новий злочин, вчинений
після закінчення строку відстрочки виконання вироку (ст.46-1 КК)
чи строку відстрочки відбування покарання (ст.46-2 КК) може бути
розглянута судом лише за наявності даних про звільнення
засудженого від покарання або про направлення його для відбування
призначеного вироком позбавлення волі. У зв'язку з цим суди
повинні вимагати від органів розслідування приєднання до справи
відповідного судового рішення. За відсутності таких даних і
неможливості їх одержання в судовому засіданні справа про новий
злочин повинна бути повернута на додаткове розслідування. Якщо постановою судді, що набрала законної сили, засуджений
направлений для відбування позбавлення волі, призначеного вироком,
виконання якого чи відбування покарання за яким було відстрочено,
суд, призначивши покарання за новий злочин, зобов'язаний остаточно
визначити покарання за кількома вироками. Якщо ж засуджений
звільнений від покарання, то правила ст.43 КК не застосовуються. 6. Звернути увагу судів на те, що виправні роботи без
позбавлення волі можуть бути призначені, як правило, особам, котрі
вчинили менш небезпечний злочин, зайняті суспільно-корисною працею
і не потребують ізоляції від суспільства. Відповідно до ст.29 КК виправні роботи без позбавлення волі
призначаються з відбуванням за місцем роботи засудженого або в
інших місцях, що визначаються органами, які відають застосуванням
виправних робіт, але в районі проживання засудженого, тому суд
повинен зазначати у вироку, до якого виду виправних робіт особа
засуджується. Невиконання цієї вимоги закону або відсутність у
вироку вказівки про розмір відрахувань у доход держави є підставою
для скасування вироку. Суди, як правило, не повинні призначати виправні роботи з
відбуванням їх за місцем роботи особам, які вчинили злочини,
пов'язані з виконанням ними службових або професійних обов'язків,
коли залишення винного на тій самій роботі може призвести до
послаблення виховного і запобіжного впливу покарання. При призначенні покарання у вигляді виправних робіт без
позбавлення волі на підставі ст.42 КК за сукупністю злочинів суди
повинні мати на увазі, що в такому випадку допускається
поглинення, часткове або повне складання як строків виправних
робіт, так і розмірів відрахувань у доход держави із заробітку
засудженого. Разом з тим, при призначенні покарання у вигляді
виправних робіт за кількома вироками (ст.43 КК), складатися можуть
лише строки виправних робіт. В таких випадках, призначивши за
новий злочин виправні роботи із зазначенням розміру відрахувань із
заробітку в доход держави, суд повністю або частково приєднує
строк виправних робіт за попереднім вироком, залишивши для
приєднаного строку попередній розмір відрахувань. 7. Судам необхідно мати на увазі, що штраф як основне
покарання призначається у випадках, коли він передбачений в
санкції статті Кримінального кодексу ( 2001-05, 2002-05 ). Якщо
санкція статті не передбачає штрафу, він може бути призначений як
основне покарання лише в порядку переходу до більш м'якого виду
покарання за наявності підстав, передбачених ст.44 КК. 8. Передбачені статтями 31, 35, 37, 38 КК додаткові
покарання: конфіскація майна, позбавлення права займати певні
посади або займатися певною діяльністю, позбавлення військових,
спеціальних звань, рангів, чинів кваліфікаційних класів та
позбавлення батьківських прав, - поряд з основними покараннями
надають судам можливість повної реалізації принципу
індивідуального підходу до призначення винним покарання. У зв'язку з цим судам необхідно посилити увагу до питань
призначення додаткових покарань. Судам слід мати на увазі, що конфіскація майна і штраф як
додаткові покарання можуть бути призначені лише у випадках, коли
вони передбачені санкцією кримінального закону, за яким підсудний
визнаний винним. Інші встановлені кримінальним законодавством
України види покарань, які можуть застосовуватись як додаткові,
суд може призначити й тоді, коли вони не вказані в санкції закону
або названі в ній як основне покарання, але в даному випадку як
такі не призначаються. В цьому разі рішення про призначення
додаткового покарання, наведене в резолютивній частині вироку,
повинно містити посилання на статтю Загальної частини
Кримінального кодексу ( 2001-05 ), яка передбачає умови і порядок
застосування даного виду покарання. Коли згідно з законом, за яким засуджується винний,
призначення додаткового покарання є обов'язковим, незастосування
його можливе лише за наявності умов, передбачених ст.44 КК, з
обов'язковим наведенням мотивів такого пом'якшення та з посиланням
на цю норму закону в резолютивній частині вироку. 9. Визнавши підсудного винним у вчиненні кількох злочинів,
відповідальність за які передбачена різними статтями Кримінального
кодексу ( 2001-05, 2002-05 ) чи частинами або пунктами статті, суд
повинен призначити додаткове покарання окремо за кожний злочин, а
потім остаточно визначити його за сукупністю злочинів на підставі
ст.42 КК. Призначення додаткового покарання, як і основного, лише
за сукупністю злочинів, є неприпустимим. У разі призначення покарання за кількома вироками суд на
підставі ст.43 КК до покарання, визначеного за новим вироком,
приєднує повністю або частково те додаткове покарання (або його
невідбуту частину), яке було призначено за попереднім вироком. При цьому загальний строк додаткового покарання одного й того
ж виду не може перевищувати максимального строку, встановленого
законом для даного виду покарання. Різновидні додаткові покарання,
призначені на підставі ст.43 КК, виконуються самостійно. Судам слід мати на увазі, що призначення кількох різновидних
додаткових покарань може мати місце: - коли вони передбачені санкцією кримінального закону, за
яким засуджується винний; - із застосуванням статей 31, 37, 38 КК; - при призначенні покарання за сукупністю злочинів або за
кількома вироками. 10. Роз'яснити судам, що відповідно до ст.31 КК позбавлення
права займати певні посади або займатися певною діяльністю може
бути призначене як додаткове покарання лише у тих випадках, коли
вчинення злочину було пов'язане з посадовим становищем підсудного
або із зайняттям ним певною діяльністю. Звернути увагу судів на те, що рішення про позбавлення права
займати певні посади або займатися певною діяльністю має бути
чітко сформульовано в резолютивній частині вироку з тим, щоб не
виникло ніяких сумнівів при його виконанні. Якщо в санкції
кримінального закону зазначено характер посад або вид діяльності
(наприклад, статті 215, 215-2, 215-4 КК ( 2002-05 ) чи названо
підприємства, на яких особа може бути позбавлена права займати
певні посади (статті 155, 155-1 КК ( 2002-05 ), рішення про
призначення додаткового покарання, наведене в резолютивній частині
вироку, повинно відповідати змістові цієї санкції. 11. Позбавлення права керувати транспортними засобами може
бути призначено судом як додаткове покарання незалежно від того,
що особа вже позбавлена такого права в порядку адміністративного
стягнення. Разом з тим, призначити таке додаткове покарання особі,
яка не має права керувати транспортними засобами, суд не вправі. Додаткове покарання у вигляді позбавлення права займати певні
посади або займатися певною діяльністю призначається в межах,
встановлених санкцією кримінального закону, за яким підсудний
визнаний винним. Якщо це покарання застосовується на підставі
ст.31 КК ( 2001-05 ), його строк визначається у встановлених нею
межах. Та обставина, що до постановлення вироку підсудний вже не
займав посади або не займався діяльністю, з якими було пов'язане
вчинення злочину, не є перешкодою для застосування цього
додаткового покарання. 12. Вирішуючи питання про застосування конфіскації майна як
додаткового покарання, суди не повинні допускати формального
підходу до цього питання і зобов'язані враховувати в кожному
конкретному випадку суспільну небезпечність злочину, ступінь вини
підсудного і дані про його особу. Прийнявши рішення про
призначення конфіскації майна, суд зобов'язаний сформулювати його
в резолютивній частині вироку відповідно до вимог ст.35 КК.
Зокрема, у вироку має бути вказано, конфіскується все майно чи
його частина. В останньому випадку у вироку треба вказати, яка
саме частина майна засудженого конфіскується або перелічити
відповідні предмети. Конфіскація майна як додаткове покарання не може бути
призначена при умовному засудженні особи на підставі ст.45 КК. 13. Звернути увагу судів, що відповідно до змісту ст.37 КК
позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину чи
кваліфікаційного класу є згідно з п.2 ч.3 ст.23 КК додатковим
покаранням і може бути застосоване судом лише до особи, засудженої
за тяжкий злочин, зазначений у ст.7-1 КК, з наведенням відповідних
мотивів. В той же час засуджений не може бути позбавлений за
вироком суду державної нагороди або почесного звання. Встановивши,
що підсудному присвоєно почесне звання або він нагороджений
державною нагородою України, суд вирішує питання про внесення
Президентові України подання про їх позбавлення. Рішення про
внесення такого подання має бути мотивоване у вироку. Оскільки Кримінальним кодексом України ( 2001-05, 2002-05 )
не передбачено позбавлення осіб державних нагород колишнього Союзу
РСР, суд не вправі приймати таке рішення. 14. Судам необхідно мати на увазі, що позбавлення
батьківських прав може бути застосоване як додаткове покарання
лише у випадках, коли судом встановлено зловживання цими правами з
боку винного. Оскільки в жодній санкції статей Особливої частини
КК це додаткове покарання не передбачено, воно може бути
призначено судом за всі ті злочини, вчинення яких було пов'язане
зі зловживанням винним батьківськими правами (наприклад, це
можливо при засудженні за статтями 208, 117, 121 КК), з
обов'язковим посиланням у резолютивній частині вироку на ст.38 КК.
Строк цього додаткового покарання у вироку не зазначається. 15. Звернути увагу судів на те, що передбачені законом
правила призначення покарання за сукупністю злочинів
застосовуються у випадках самостійної кваліфікації вчиненого як за
різними статтями, так і за різними частинами або пунктами однієї
статті кримінального закону, якими передбачена відповідальність за
окремі склади злочинів і які мають самостійні санкції. В такому ж
порядку призначається покарання і в разі вчинення особою дій, одні
з яких кваліфікуються як закінчений злочин, а інші як готування,
замах або співучасть у злочині. Правила ст.42 КК застосовуються також тоді, коли після
винесення вироку в справі буде встановлено, що засуджений винен ще
й в іншому злочині, вчиненому ним до винесення вироку в першій
справі. За окремими епізодами злочинної діяльності або за окремими
пунктами статті Кримінального кодексу, які не мають самостійної
санкції (наприклад, ст.93 КК), покарання на підставі ч.1 ст.42 КК
не призначається. Встановлений ст.42 КК порядок, згідно з яким суд зобов'язаний
призначити і вказати у вироку покарання окремо за кожний злочин, а
потім визначити остаточне покарання за їх сукупністю, стосується
як основних, так і додаткових покарань. При вирішенні питання, який із передбачених ст.42 КК
принципів необхідно застосовувати при призначенні покарання за
сукупністю злочинів (поглинення менш суворого покарання більш
суворим або повного чи часткового складання покарань, призначених
за окремі злочини), суд повинен враховувати, крім даних про особу
винного та обставин, що пом'якшують і обтяжують відповідальність,
також кількість злочинів, що входять до сукупності, форму вини й
мотиви вчинення кожного з них, вид сукупності (реальна чи
ідеальна), тяжкість наслідків кожного злочину окремо та їх
сукупності тощо. За змістом ст.42 КК суд вправі визначити остаточне покарання
шляхом поглинення менш суворого покарання більш суворим при
призначенні за окремі злочини, що входять у сукупність як одного
виду покарання, так і різних видів. Однакові за видом і розміром
покарання поглиненню не підлягають, крім випадку, коли вони
призначені у максимальних межах санкцій статей Кримінального
кодексу. Застосовуючи на підставі ст.42 КК принцип поглинення менш
суворого покарання більш суворим, суд повинен вказати у вироку,
про яке саме покарання йдеться - основне чи додаткове. Принцип повного або часткового складання покарань за
сукупністю злочинів може застосовуватись у випадках призначення за
окремі злочини як однорідних, так і різновидних покарань. При
частковому складанні остаточне покарання в усякому разі має бути
за розміром більшим кожного з покарань, призначених за окремі
злочини. Остаточне покарання, що призначається за сукупністю злочинів,
повинно бути визначене за найбільш суворим видом і в межах санкції
того закону, який передбачає більш суворе покарання. При призначенні остаточного покарання за сукупністю злочинів
шляхом повного або їх часткового складання заміна покарань
провадиться за правилами, передбаченими ст.43 КК. Коли за злочини,
які входять до сукупності, призначено покарання різних видів, які
не підлягають заміні, суд може застосувати принцип поглинення менш
суворого покарання більш суворим або призначити кожне з них до
самостійного виконання. Призначивши за найбільш суворим законом, який передбачає
відповідальність за злочин, що входить до сукупності, максимальне
покарання, а за інші злочини - покарання, які не підлягають
заміні, в тому числі і штраф як основне покарання, суд при
визначенні остаточної міри покарання зобов'язаний застосувати
принцип поглинення покарань. Судам необхідно мати на увазі, що в разі визнання особи
винною у вчиненні кількох злочинів, рішення про умовне засудження,
а також про відстрочку виконання вироку приймається тільки після
визначення остаточного покарання, виходячи з його виду і розміру.
Коли особа, щодо якої були застосовані відстрочка виконання вироку
або умовне засудження, вчинила до винесення вироку в першій справі
інший злочин, за який вона засуджується до покарання, що належить
відбувати реально, застосування принципів поглинення, часткового
чи повного складання призначених покарань не допускається. За
таких умов кожний вирок виконується самостійно. Визначаючи покарання за правилами ч.3 ст.42 КК ( 2001-05 ),
суди повинні враховувати, що остаточне покарання за сукупністю
злочинів не може бути нижчим покарання, призначеного за першим
вироком, оскільки в таких випадках при поглиненні або складанні
покарань суд має виходити з розміру всього покарання, призначеного
за першим вироком, а не з його невідбутої частини. 16. Призначення покарання за кількома вироками (ст.43 КК)
застосовується, коли особа була засуджена і до повного відбуття
основного й додаткового покарання вчинила новий злочин. Ці вимоги
застосовуються й тоді, коли новий злочин вчинено після
проголошення вироку, але до набрання ним законної сили. Визначаючи покарання за кількома вироками, суд повинен
призначити вид і розмір основного й додаткового покарань за знову
вчинений злочин, а потім повністю чи частково приєднати невідбуту
частину покарання за попереднім вироком з посиланням на ст.43 КК. При складанні покарань у порядку, передбаченому цією статтею,
загальний його розмір не може бути більшим максимальної межі,
встановленої для даного виду покарання. Якщо за знову вчинений
злочин призначено передбачене законом максимальне покарання,
невідбута частина покарання за попереднім вироком підлягає
поглиненню. Коли після винесення вироку у справі буде встановлено, що
засуджений винний ще в кількох злочинах, одні з яких вчинено до, а
інші - після винесення першого вироку, покарання за другим вироком
призначається із застосуванням як ст.42 КК, так і ст.43 КК:
спочатку - за правилами ч.1 ст.42 КК за сукупністю злочинів,
вчинених до винесення першого вироку, після цього - за правилами
ч.3 ст.42 КК, потім - за сукупністю злочинів, вчинених після
винесення першого вироку, і остаточно - за кількома вироками. Маючи на увазі, що при визначенні покарання за правилами
ст.43 КК до покарання, призначеного за новим вироком, повністю або
частково приєднується невідбута частина покарання за попереднім
вироком, суди повинні точно встановлювати невідбуту частину
основного й додаткового покарань і вказувати їх вид та розмір у
вироку в новій справі. Невідбутою частиною покарання за попереднім вироком слід
вважати: - при умовному засудженні (ст.45 КК), а також при відстрочці
виконання вироку чи відбування покарання (статті 46-1, 46-2 КК
( 2001-05 ), ст.405 КПК ( 1003-05 ) - увесь строк покарання (за
винятком часу тримання під вартою в порядку запобіжного заходу або
затримання, перебування в медичному закладі за рішенням слідчого
чи суду тощо); - при умовно-достроковому звільненні від покарання - частину
покарання, від якої засуджений був фактично звільнений. При призначенні покарання за вчинення нового злочину особі,
якій внаслідок акту помилування, амністії або на підставі статей
52, 53 КК невідбуту частину покарання було замінено більш м'яким
покаранням, до покарання за новий злочин приєднується повністю або
частково невідбута частина більш м'якого покарання. В тому разі, коли новий злочин вчинено винним в період
відбування покарання у вигляді позбавлення волі, невідбуту частину
покарання слід обчислювати з моменту винесення постанови про
обрання запобіжного заходу за новий злочин. При цьому до строку
відбування покарання зараховується час перебування під вартою в
порядку запобіжного заходу в останній справі. Судам необхідно враховувати, що остаточне покарання за
кількома вироками за своїм розміром у будь-якому разі має бути
більшим як покарання, призначеного за новий злочин, так і
невідбутої частини покарання за попереднім вироком, в тому числі і
тієї міри, яка була призначена при умовному засудженні чи при
застосуванні відстрочки виконання вироку, відстрочки відбування
покарання, а також невідбутої частини покарання при
умовно-достроковому звільненні. У випадках, коли особа була засуджена до позбавлення волі
умовно (ст.45 КК), з відстрочкою виконання вироку (ст.46-1 КК),
або була звільнена з місць позбавлення волі умовно-достроково
(статті 52, 53 КК) чи їй було відстрочено відбування покарання
(ст.46-2 КК ( 2001-05 ), ст.405 КПК ( 1003-05 ) і в період
іспитового строку, відстрочки виконання вироку чи відстрочки
відбування покарання або строку умовно-дострокового звільнення з
місць позбавлення волі вчинила новий злочин, суд зобов'язаний
призначити остаточне покарання у вигляді позбавлення волі і тоді,
коли за останнім вироком призначаються більш м'які види покарання,
ніж позбавлення волі. Застосування статей 45, 46-1 КК в цьому
випадку є неприпустимим. 17. При постановленні вироків суди мають враховувати, що в
разі вчинення засудженим до чи під час відбування позбавлення волі
за злісне ухилення від відбування виправних робіт нового злочину,
за який йому призначено покарання у вигляді позбавлення волі,
остаточне покарання визначається з урахуванням покарання у вигляді
виправних робіт, призначених за першим вироком, за правилами,
передбаченими ст.43 КК, тобто невідбута частина виправних робіт
переводиться в позбавлення волі з розрахунку один день позбавлення
волі за три дні виправних робіт, а потім проводиться складання
покарань. При цьому до невідбутого строку виправних робіт
зараховується час перебування засудженого в місцях позбавлення
волі за злісне ухилення від відбування виправних робіт з
розрахунку один день позбавлення волі за один день виправних
робіт. 18. Звернути увагу судів на те, що відповідно до ст.24 КК
смертна кара є винятковою мірою покарання, яка до її повного
скасування призначається у передбачених законом випадках лише за
наявності виняткових обставин справи, що обтяжують
відповідальність, у поєднанні з винятковою небезпечністю особи,
котра вчинила особливо тяжкий злочин. Застосування смертної кари в
усіх випадках повинно бути належним чином мотивоване у вироку на
підставі встановлених обставин вчиненого злочину і даних, які з
вичерпною повнотою характеризують підсудного. 19. Судам касаційної та наглядної інстанцій необхідно
регулярно вивчати й узагальнювати практику призначення судами
кримінального покарання, своєчасно виправляти допущені помилки. 20. Судовій колегії в кримінальних справах та Військовій
колегії Верховного Суду України посилити нагляд за діяльністю
судів у питанні призначення кримінального покарання. 21. Визнати такими, що втратили силу: - постанову Пленуму Верховного Суду України від 29 квітня
1977 року N 2 ( v0002700-77 ) "Про практику призначення судами
додаткових мір покарання у вигляді конфіскації майна або
позбавлення права займати певні посади чи займатися певною
діяльністю в справах про розкрадання державного або колективного
майна"; - постанову Пленуму Верховного Суду України від 25 грудня
1981 року N 10 ( v0010700-81 ) "Про виконання судами України
законодавства з питань призначення покарання"; - постанову Пленуму Верховного Суду України від 28 червня
1985 року N 6 ( v0006700-85 ) "Про хід виконання судами України
законодавства, а також постанов Пленуму Верховного Суду України з
питань призначення покарання"; - постанову Пленуму Верховного Суду України від 18 грудня
1987 року N 12 ( v0012700-87 ) "Про судову практику по
застосуванню статті 37 Кримінального кодексу України". - постанову Пленуму Верховного Суду України від 29 червня
1990 року N 6 ( v0006700-90 ) "Про практику призначення судами
України мір кримінального покарання"; - постанову Пленуму Верховного Суду України від 1 квітня 1994
року N 2 ( v0002700-94 ) "Про практику призначення судами України
мір кримінального покарання за корисливі злочини".
Голова Верховного Суду України В.Ф. Бойко
Секретар Пленуму,
суддя Верховного Суду України М.П. Селіванов
