ПЛЕНУМ ВЕРХОВНОГО СУДУ УКРАЇНИ
П О С Т А Н О В А
N 6 від 28.06.85м.Київ
vd850628 vn6
( Постанова втратила чинність на підставі ПостановиПленуму Верховного суду
N 22 ( v0022700-95 ) від 22.12.95 )
Про хід виконання судами України законодавства, а також постанов Пленуму Верховного Суду України з питаньпризначення покарання
( Із змінами, внесеними згідно з Постановою ПленумуВерховного Суду України
N 3 ( v0003700-93 ) від 04.06.93
N 3 ( v0003700-95 ) від 13.01.95 )
Обговоривши методами узагальнення судової практики, Пленум
зазначає, що суди України в основному правильно призначають міри
кримінального покарання, ширше стали застосовувати додаткові
покарання у вигляді конфіскації майна і позбавлення права займати
певні посади чи займатися певною діяльністю. Проте суди не завжди додержують вимог закону про
індивідуальний підхід до обрання виду і розміру покарання на
підставі врахування характеру і ступеня суспільної небезпечності
вчиненого злочину, особи винного та обставин справи, пом'якшуючих
та обтяжуючих відповідальність. В ряді випадків особам, які вчинили тяжкі злочини, раніше
судимим, які вперто не бажають залучатися до чесного трудового
життя, необгрунтовано призначаються м'які міри покарання. Разом з
тим суди ще допускають факти безпідставного застосування
позбавлення волі до осіб, виправлення і перевиховання яких можливі
без ізоляції від суспільства. Не завжди, коли є до того підстави, суди обговорюють питання
про застосування умовного засудження до позбавлення волі з
обов'язковим залученням до праці, відстрочки виконання вироку. Деякі суди ще недооцінюють значення додаткових покарань у
справі виправлення і перевиховання засуджених і запобіганні
вчиненню нових злочинів. При відсутності умов, передбачених ст.44 КК України
( 2001-05 ), суди іноді не призначають додаткового покарання у
вигляді конфіскації майна особам, засудженим за статтями
кримінального закону, які передбачають обов'язкове її
застосування. Не завжди обговорюють питання про призначення
конфіскації майна, зазначеної у санкції закону в якості можливої
додаткової міри. У тих випадках, коли вчинений злочин пов'язаний з виконанням
обов'язків за посадою чи заняттям певною діяльністю, суди часто не
обговорюють питання про позбавлення винного права займати певні
посади або займатися певною діяльністю. Особам, визнаним винними у вчиненні кількох злочинів,
додаткове покарання іноді призначається лише за сукупністю
злочинів. Обласні і Київський міський суди при розгляді справ у
касаційному порядку не завжди виправляють помилки судів, допущені
при призначенні покарання, рідко реагують на факти
необгрунтованого незастосування додаткових покарань.( Преамбула із змінами, внесеними згідно з Постановою Пленуму
Верховного Суду України N 3 ( v0003700-93 ) від 04.06.93 )
Пленум Верховного Суду України П О С Т А Н О В Л Я Є:
1. Зобов'язати суди України усунути зазначені недоліки у
практиці застосування основних і додаткових мір кримінального
покарання. При цьому суди повинні суворо виконувати вимоги ст.39
КК України ( 2001-05 ) з тим, щоб при призначенні покарання у
кожному випадку враховувалися характер і ступінь суспільної
небезпечності вчиненого злочину, особа винного та обставини
справи, пом'якшуючі і обтяжуючі відповідальність. 2. Суди мають забезпечити застосування передбачених законом
суворих мір покарання до осіб, які вчинили тяжкі злочини, раніше
судимих та які вперто не бажають залучатися до чесного трудового
життя. Поряд з цим слід ширше використовувати надані законом
можливості призначення покарання, не пов'язаного з позбавленням
волі, щодо осіб, винних у вчиненні менш небезпечних злочинів і
здатних виправитися без ізоляції від суспільства.( Пункт 2 із змінами, внесеними згідно з Постановою Пленуму
Верховного Суду України N 3 ( v0003700-93 ) від 04.06.93 ) 3. Вказати судам, що коли санкція закону поряд з позбавленням
волі передбачає більш м'які види покарання, при постановленні
вироку слід обговорювати питання про застосування покарання, не
пов'язаного з позбавленням волі, зокрема, виправних робіт, штрафу
та ін. У зазначених випадках позбавлення волі, у тому числі на
короткі строки, має призначатися лише тим особам, дані про особу
яких свідчать про неможливість її виправлення без ізоляції від
суспільства. При цьому призначення позбавлення волі відповідно до
ст.334 КПК УКраїни ( 1003-05 ) обов'язково має бути мотивовано у
вироку. ( Пункт 3 із змінами, внесеними згідно з Постановою
Пленуму Верховного Суду України N 3 ( v0003700-93 ) від 04.06.93 ) 4. Якщо злочин вчинено особою, яка перебуває у стані
сп'яніння, суд має обговорювати питання про визнання стану
сп'яніння обтяжуючою відповідальність обставиною. При вирішенні
цього питання необхідно з'ясовувати і враховувати, чи був злочин
пов'язаний із сп'янінням винного, а також умови, за яких особа
опинилася в такому стані (доведення дорослим до стану сп'яніння
неповнолітнього тощо). При розгляді справ щодо осіб, які вчинили злочин на грунті
алкоголізму, суд за наявності відповідного медичного висновку у
кожному випадку зобов'язаний обговорювати питання про направлення
такої особи на примусове лікування.( Пункт 4 із змінами, внесеними згідно з Постановою Пленуму
Верховного Суду України N 3 ( v0003700-93 ) від 04.06.93 ) 5. Суди повинні кожний раз, коли до цього є підстави,
обговорювати питання про можливість умовного засудження до
позбавлення волі з обов'язковим залученням до праці. Разом з тим суди не повинні допускати застосування цієї міри
щодо осіб, до яких, з урахуванням обставин справи та особи
винного, можна застосувати покарання, не пов'язане з позбавленням
волі (виправні роботи, штраф та ін.), або умовне засудження (ст.45
КК України), або відстрочку виконання вироку (ст.46-1 КК України).
( Пункт 5 із змінами, внесеними згідно з Постановою Пленуму
Верховного Суду України N 3 ( v0003700-93 ) від 04.06.93 ) 6. За наявності підстав,передбачених ст.46-1 Кримінального
кодексу України, при призначенні покарання особі, вперше
засудженій до позбавлення волі на строк до трьох років,а також
вагітним жінкам і жінкам, які мають дітей віком до трьох років,
крім засуджених до позбавлення волі на строк більш як п'ять років
за тяжкі злочини, суд може відстрочити виконання вироку. При цьому
суди не повинні допускати відстрочку виконання вироку особам,
переліченим у пп. 1 і 2 ч.3 ст.25-1 КК України ( 2001-05 ).
( Абзац перший пункту 6 із змінами, внесеними згідно з Постановою
Пленуму Верховного Суду України N 3 ( v0003700-95 ) від 13.01.95 ) Судам необхідно особливо обережно підходити до надання
відстрочки виконання вироку винним у вчиненні тяжких злочинів чи
злочинів, що потягли за собою тяжкі наслідки, раніше засуджуваним
умовно або до міри покарання, не пов'язаної з позбавленням волі,
або тим, хто звільнявся від кримінальної відповідальності. 7. Звернути увагу судів на те, що умовне засудження, як
правило, не повинно застосовуватись до винних у вчиненні тяжких
злочинів. Суд може застосовувати умовне засудження до окремих
учасників таких злочинів лише тоді, коли роль цих осіб була
другорядною, а також коли дані про особу винного і обставини, за
яких вчинено злочин, дають підстави вважати, що засуджений може
виправитися без ізоляції від суспільства.( Пункт 7 із змінами, внесеними згідно з Постановою Пленуму
Верховного Суду України N 3 ( v0003700-93 ) від 04.06.93 ) 8. ( Пункт 8 виключено на підставі Постанови Пленуму
Верховного Суду України N 3 ( v0003700-93 ) від 04.06.93 ) 9. Вирішуючи питання про застосування додаткового покарання,
суди повинні мати на увазі, що коли така додаткова міра покарання
передбачена законом як обов'язкова, суди можуть її не
застосовувати лише за наявності умов, передбачених ст.44 КК
України, з обов'язковим наведенням у вироку мотивів прийнятого
рішення. Якщо санкція статті кримінального закону передбачає
можливість застосування чи незастосування додаткового покарання,
суди зобов'язані обговорити питання про його призначення і вказати
у вироку мотиви прийнятого рішення.( Пункт 9 із змінами, внесеними згідно з Постановою Пленуму
Верховного Суду України N 3 ( v0003700-93 ) від 04.06.93 ) 10. У тих випадках, коли санкцією статті кримінального закону
не передбачено додаткового покарання у вигляді позбавлення права
займати певні посади чи займатися певною діяльністю, суд при
призначенні цього виду додаткового покарання у резолютивній
частині вироку має послатися на ст.31 КК України ( 2001-05 ). 11. Особі, визнаній винною у вчиненні кількох злочинів,
передбачених різними статтями Кримінального кодексу, додаткове
покарання, як і основне, спочатку має бути призначено за один чи
кілька злочинів, а потім за їх сукупністю. При цьому суди повинні
мати на увазі, що призначення додаткового покарання лише за
сукупністю злочинів розглядається як неправильне застосування
кримінального закону, яке згідно зі статтями 367 і 370 КПК України
( 1003-05 ) може бути підставою для скасування вироку або для
виключення з вироку додаткового покарання.( Пункт 11 із змінами, внесеними згідно з Постановою Пленуму
Верховного Суду України N 3 ( v0003700-93 ) від 04.06.93 ) 12. Обласним, Київському і Севастопольському міським судам,
військовим судам регіонів і Військово-Морських Сил України, судам
касаційної та наглядної інстанцій, а також судовій колегії у
кримінальних справах Верховного Суду України необхідно
систематично узагальнювати практику призначення основних і
додаткових мір кримінального покарання, своєчасно виправляти
допущені судами помилки, реагувати на кожний факт необгрунтованого
незастосування додаткових покарань.( Пункт 12 із змінами, внесеними згідно з Постановою Пленуму
Верховного Суду України N 3 ( v0003700-93 ) від 04.06.93 )
Джерело:Офіційний портал ВРУ