ПЛЕНУМ ВЕРХОВНОГО СУДУ УКРАЇНИ
П О С Т А Н О В А
N 6 від 29.06.90м.Київ
vd900629 vn6
( Постанова втратила чинність на підставі ПостановиПленуму Верховного суду
N 22 ( v0022700-95 ) від 22.12.95 )
Про практику призначення судами України міркримінального покарання
( Із змінами, внесеними згідно з Постановою ПленумуВерховного Суду України
N 3 ( v0003700-93 ) від 04.06.93 )
Обговоривши матеріали узагальнення судової практики, Пленум
відмічає, що суди України в основному правильно застосовують
законодавство, що регламентує призначення мір кримінального
покарання. Разом з тим в діяльності судів в цьому питанні все ще мають
місце істотні недоліки. Не завжди забезпечується суворе виконання вимог закону про
індивідуальний підхід до призначення покарання з урахуванням
характеру і ступеню суспільної небезпечності вчиненого злочину,
особи винного та обставин справи, що пом'якшують і обтяжують
відповідальність. У ряді випадків особам, які вчинили тяжкі злочини, раніше
були судимі, а також особливо небезпечним рецидивістам
необгрунтовано призначаються м'які міри покарання. Мають місце
факти неправильного застосування ст.44 КК України ( 2001-05 ). Допускаються помилки при застосуванні статей 25-1 і 46-1 КК
України. Зокрема, ці норми безпідставно застосовуються до осіб,
які вказані в ч.3 ст.25-1 КК України ( 2002-05 ), або питання про
їх застосування вирішується без належного врахування характеру і
ступеня суспільної небезпечності вчиненого злочину, тяжкості
наслідків, що настали, і даних про особу винного. Мають місце факти призначення покарання у вигляді позбавлення
волі особам, які вперше вчинили менш небезпечні злочини і здатні
виправитись без ізоляції від суспільства. Окремі суди всупереч вимогам ст.334 КПК України ( 1003-05 )
не мотивують призначення покарання у вигляді позбавлення волі,
коли санкція кримінального закону передбачає й інші покарання, не
пов'язані з позбавленням волі. Не завжди обговорюється питання про можливість застосування
умовного засудження до позбавлення волі з обов'язковим залученням
засудженого до праці, відстрочки виконання вироку і штрафу, якщо
для цього є передбачені законом підстави. Допускаються помилки при призначенні покарання за сукупністю
злочинів і вироків. Призначаючи покарання за правилами ст.42 КК України
( 2001-05 ), суди не завжди враховують, що вчинення особою
декількох злочинів свідчить про її підвищену суспільну
небезпечність, і не у всіх необхідних випадках застосовують повне
або часткове складання покарань, призначених за окремі злочини. При призначенні покарання за кількома вироками окремі суди
недостатньо враховували тяжкість раніше і знову вчиненого
злочинів, дані про особу винного і обставини, що пом'якшують і
обтяжують відповідальність. Мають місце й інші помилки при призначенні покарання за
правилами статей 42 і 43 КК України. Інколи, призначаючи покарання, суди враховують обтяжуючі
відповідальність обставини, які не передбачені законом. В окремих випадках суди ще недооцінюють значення додаткових
мір покарання, а при їх призначенні допускають істотні помилки. Суди касаційної та наглядної інстанцій не завжди своєчасно
виправляють помилки, які допускають суди першої інстанції при
призначенні кримінального покарання. Пленум Верховного Суду України П О С Т А Н О В Л Я Є:
1. Зобов'язати суди усунути указані недоліки в практиці
призначення мір кримінального покарання. Відповідно до ст.39 КК
України ( 2001-05 ) суди повинні забезпечити суворо індивідуальний
підхід до призначення покарання з урахуванням характеру і ступеня
суспільної небезпечності вчиненого злочину, особи винного і
обставин справи, що пом'якшують і обтяжують відповідальність. Винним, які вчинили тяжкі злочини, особливо такі, як
розкрадання державного або громадського майна у великих та
особливо великих розмірах, одержання хабара, посередництво в
хабарництві або дача хабара за обтяжуючих обставин, спекуляція за
обтяжуючих обставин, розбій, умисні тяжкі тілесні ушкодження, а
також особам, раніше судимим і вперто не бажаючий залучатися до
чесного трудового життя, керівникам, організаторам і активним
учасникам організованих злочинних угруповань повинні призначатись
передбачені законом суворі міри покарання. Разом з тим, щодо осіб, які вчинили менш небезпечні злочини і
здатні виправитись без ізоляції від суспільства, потрібно ширше
використовувати надані законом можливості для призначення
покарань, не пов'язаних з позбавленням волі.( Пункт 1 із змінами, внесеними згідно з Постановою Пленуму
Верховного Суду України N 3 ( v0003700-93 ) від 04.06.93 ) 2. Вирішуючи питання про вид і розмір покарання в кожному
конкретному випадку, суд повинен визначати ступінь суспільної
небезпечності вчиненого злочину, виходячи із сукупності всіх
обставин вчинення злочину (форми вини, мотивів, способу,
обстановки і стадії вчинення злочину, тяжкості наслідків, ступеня
участі кожного із співучасників у вчиненні злочину та ін.). Враховуючи, що дані про особу підсудного мають істотне
значення для визначення виду і розміру покарання, суди повинні
всебічно, повно і об'єктивно їх досліджувати. Зокрема, необхідно
виявляти ставлення підсудного до праці, навчання, громадського
обов'язку, поведінку на виробництві і в побуті, працездатність,
стан здоров'я, сімейний стан, дані про минулі судимості. Всі
указані обставини повинні бути досліджені і оцінені судом. При відсутності у справі даних, що достатньо повно
характеризують підсудного, або коли ці обставини недостатньо повно
досліджені на попередньому слідстві, суд повинен усунути ці
прогалини. Якщо ж в умовах судового розгляду зробити це неможливо, то
справу належить повернути на додаткове розслідування. В мотивувальній частині вироку суд не може посилатися на
обтяжуючі відповідальність обставини, які не передбачені ст.41 КК
України ( 2001-05 ) (наприклад, невизнання підсудним своєї вини,
нерозкаяння, несприяння розкриттю злочину, невідшкодування
заподіяної шкоди, відсутність обставин, що пом'якшують
відповідальність, і та ін.). Недопустимо додатково враховувати при призначенні покарання
пом'якшуючі чи обтяжуючі обставини, що містяться в диспозиції
статті Особливої частини кримінального закону, як ознаки злочину.
( Пункт 2 із змінами, внесеними згідно з Постановою Пленуму
Верховного Суду України N 3 ( v0003700-93 ) від 04.06.93 ) 3. Судам необхідно мати на увазі, що призначення покарання
нижче від найнижчої межі, передбаченої законом за даний злочин,
або перехід до іншого, більш м'якого виду покарання, можливе лише
за наявності виняткових обставин справи в сукупності з даними про
особу винного. Суд не може допустити таке пом'якшення покарання без
встановлення по справі і наведення у вироку конкретних підстав
застосування ст.44 КК України ( 2001-05 ), а у випадках прийняття
такого рішення має вказати у вироку, які саме обставини він визнає
винятковими і які дані про особу підсудного він бере до уваги.( Пункт 3 із змінами, внесеними згідно з Постановою Пленуму
Верховного Суду України N 3 ( v0003700-93 ) від 04.06.93 ) 4. Звернути увагу судів на те, що відповідно до вимог статей
25-1 і 46-1 КК України за наявності передбачених законом підстав
суди мають обговорювати питання про умовне засудження до
позбавлення волі з обов'язковим залученням засудженого до праці
або застосування відстрочки виконання вироку і мотивувати своє
рішення, як того вимагає ст.334 КПК України (1003-05 ). Разом з
тим суди не повинні застосовувати умовне засудження до позбавлення
волі з обов'язковим залученням засудженого до праці або відстрочку
виконання вироку, якщо з урахуванням обставин справи і особи
винного можливе умовне засудження (ст.45 КК України) або
покарання, не пов'язані з позбавленням волі (виправні роботи,
штраф). Судам необхідно виключити помилки, пов'язані з застосуванням
ст.25-1 КК України до осіб, указаних в ч.3 ст.25-1 КК України та
ст.46-1 КК України до осіб, указаних у пунктах 1 і 2 ч.3 ст.25-1
КК України. Особам, відносно яких є формальні підстави для застосування
статей 25-1 і 46-1 КК України, але виправлення яких неможливе без
ізоляції від суспільства, суди відповідно до вимог закону повинні
призначати покарання у вигляді позбавлення волі з наведенням
відповідних мотивів прийнятого рішення. 5. Указати судам на необхідність неухильного виконання вимог
ст.334 КПК України про те, що в мотивувальній частині вироку
повинні бути вказані обставини як пом'якшуючі, так і обтяжуючі
відповідальність, мотиви призначення покарання у вигляді
позбавлення волі, якщо санкція кримінального закону передбачає й
інші міри покарання, не пов'язані з позбавленням волі; мотиви
застосування умовного засудження, умовного засудження до
позбавлення волі з обов'язковим залученням засудженого до праці,
призначення покарання нижче від найнижчої межі, передбаченої
законом за даний злочин. 6. Судам необхідно мати на увазі, що суворе додержання вимог
статей 42 та 43 КК України є однією з важливих умов виконання
принципу індивідуалізації покарання особам, винним у вчиненні
кількох злочинів, або які вчинили новий злочин після постановлення
вироку, але до повного відбуття покарання.( Пункт 6 із змінами, внесеними згідно з Постановою Пленуму
Верховного Суду України N 3 ( v0003700-93 ) від 04.06.93 ) 7. Правила призначення покарання за сукупністю злочинів
застосовуються, коли особа, визнана винною у вчиненні двох або
більше злочинів, ні за один з яких її не було засуджено, а також
коли після винесення вироку в справі буде встановлено, що
засуджений винен ще і в іншому злочині, вчиненому ним до винесення
вироку по першій справі. Призначення покарання за кількома вироками застосовується,
коли особа уже засуджена і після проголошення вироку, але до
повного відбуття основного і додаткового покарання вчинила новий
злочин. Вимоги ст.43 КК України застосовуються і тоді, коли новий
злочин вчинено після проголошення вироку, але до набрання ним
законної сили. 8. Визнавши підсудного винним у вчиненні кількох злочинів,
суд в силу ст.42 КК України ( 2001-05 ) та ч.1 ст.335 КПК України
( 1003-05 ) повинен спочатку призначити і вказати в резолютивній
частині вироку вид і розмір основного і додаткового покарання
окремо за кожний злочин, а потім остаточно визначити міру
покарання за сукупністю злочинів шляхом поглинення менш суворого
покарання більш суворим або шляхом повного чи часткового складання
призначених покарань. Додаткові покарання, в тому числі й
передбачені статтями 31 і 38 КК України, не можуть бути визначені
тільки за сукупністю злочинів, якщо вони не призначені ні за жоден
із злочинів, що входять у сукупність. 9. Принцип повного або часткового складання покарань за
сукупністю злочинів може застосовуватись як у випадках призначення
однорідних, так і різних видів покарань за окремі злочини. При
цьому судам слід керуватися правилами заміни покарань,
передбаченими ч.3 ст.43 КК України. Остаточне покарання повинно бути визначене по найбільш
суворому виду і в межах санкцій тієї статті, яка передбачає більш
суворе покарання. Якщо за злочини, які входять в сукупність, призначені
покарання різних видів, які не підлягають заміні, суд може або
застосувати принцип поглинення менш суворого покарання більш
суворим, або визначити кожне з них до самостійного виконання. Призначивши за найбільш суворим законом, який передбачає
відповідальність за злочин, що входить в сукупність, максимальне
покарання, а за інші злочини покарання, які не підлягають заміні,
у тому числі і штраф в якості основного покарання, суд при
визначенні остаточної міри покарання зобов'язаний застосувати
принцип поглинення покарань. 10. Визначаючи покарання за правилами ч.3 ст.42 КК
України ( 2001-05 ), судам треба мати на увазі, що остаточне
покарання за сукупністю злочинів не може бути нижче покарання,
призначеного за першим вироком, оскільки в таких випадках при
поглиненні або складанні покарань суд має виходити із розміру
всього покарання, призначеного за першим вироком, а не з його
невідбутої частини.( Пункт 10 із змінами, внесеними згідно з Постановою Пленуму
Верховного Суду України N 3 ( v0003700-93 ) від 04.06.93 ) 11. Якщо буде встановлено, що особа, відносно якої були
застосовані відстрочка виконання вироку, умовне засудження до
позбавлення волі з обов'язковим залученням засудженого до праці
або умовне звільнення з місць позбавлення волі з обов'язковим
залученням засудженого до праці, винна у злочині, який вона
вчинила до винесення вироку по першій справі, суд при призначенні
покарання у вигляді позбавлення волі має керуватись вимогами ч.3
ст.42 КК України. У випадку умовного засудження особи за першим вироком до
позбавлення волі або виправних робіт без позбавлення волі, а за
новим вироком за злочин, який вчинений до винесення вироку по
першій справі, до покарання, яке належить відбувати реально,
застосування принципів повного чи часткового складання або
поглинення призначених покарань виключається. За таких умов кожний
вирок виконується самостійно. 12. Призначаючи більш м'яке покарання, ніж передбачено
законом за даний злочин, особі, яка винна у вчиненні кількох
злочинів, суд має призначити таке покарання з застосуванням ст.44
КК України за один із них або окремо за кожний, а потім остаточно
визначити його за правилами ст.42 КК України. 13. У випадках, коли особа засуджується за сукупністю
злочинів, один із яких вчинений з необережності, а другий умисно,
при призначенні позбавлення волі за умисний злочин до 3-х років, а
за злочин, вчинений з необережності, до 5 років і за сукупністю на
строк до 5 років, суд може застосувати відносно винного умовне
засудження до позбавлення волі з обов'язковим залученням
засудженого до праці. 14. Визначаючи покарання за кількома вироками, суд має
призначити вид і розмір основного і додаткового покарань за знову
вчинений злочин, а потім, з посиланням на ст.43 КК України,
повністю чи частково приєднати невідбуту частину покарання за
попереднім вироком. При складанні покарань в порядку, передбаченому ст.43 КК
України, загальний строк покарання не може бути більшим
максимального строку, встановленого для даного виду покарання. Якщо за знову вчинений злочин призначено максимальне
покарання, встановлене законом для даного виду покарання,
невідбута частина покарання за попереднім вироком підлягає
поглиненню. Невідбуте за попереднім вироком додаткове покарання
приєднується як додаткове покарання до основного покарання,
визначеного за кількома вироками, або складається з призначеним за
новим вироком додатковим покаранням того ж виду в межах
встановленого законом строку для даного виду додаткового
покарання. Різновидні додаткові покарання в усіх випадках
виконуються самостійно. 15. Коли після винесення вироку буде встановлено, що
засуджений винен ще в інших злочинах, одні з яких вчинені до, а
другі після винесення першого вироку, покарання за другим вироком
призначається із застосуванням як ст.42 КК України, так і ст.43 КК
України спочатку - за сукупністю злочинів, вчинених до винесення
першого вироку, після цього - за правилами ч.3 ст.42 КК України,
потім - за сукупністю злочинів, вчинених після винесення першого
вироку, і - за сукупністю вироків.( Пункт 15 із змінами, внесеними згідно з Постановою Пленуму
Верховного Суду України N 3 ( v0003700-93 ) від 04.06.93 )
16. Беручи до уваги, що при визначенні покарання за правилами
ст.43 КК України ( 2001-05 ), до покарання, призначеного за новим
вироком, повністю або частково приєднується невідбута частина
покарання за попереднім вироком, суди повинні точно встановлювати
цю невідбуту частину і указувати її вид і розмір у вироку по новій
справі. Невідбутою частиною покарання за попереднім вироком слід
вважати: - при умовному засудженні (ст.45 КК України ( 2001-05 ), а
також при відстрочці виконання вироку в порядку, передбаченому
ст.46-1 КК України, або в порядку, передбаченому ст.405 КПК
України ( 1003-05 ), - увесь строк покарання (за винятком часу
тримання під вартою в порядку міри запобіжного заходу або
затримання); - при умовному засудженні до позбавлення волі з обов'язковим
залученням засудженого до праці і при умовному звільненні з місць
позбавлення волі з обов'язковим залученням засудженого до праці -
невідбуту частину обов'язкового строку роботи і час, протягом
якого засуджений ухилявся від роботи; - при умовно-достроковому звільненні від покарання - частину
покарання, від якої засуджений був фактично умовно-достроково
звільнений. При призначенні покарання за скоєння нового злочину особі,
якій внаслідок акта помилування або на підставі статей 52, 53 КК
України невідбута частина покарання була замінена більш м'яким
покаранням, до покарання за знову вчинений злочин приєднується
повністю або частково невідбута частина більш м'якого покарання. В тому випадку, коли новий злочин вчинений винним в період
відбуття покарання у вигляді позбавлення волі, невідбуту частину
покарання слід обчислювати з моменту обрання міри запобіжного
заходу за новий злочин. При цьому в строк відбуття покарання
зараховується час перебування під вартою по останній справі в
порядку міри запобіжного заходу.( Пункт 16 із змінами, внесеними згідно з Постановою Пленуму
Верховного Суду України N 3 ( v0003700-93 ) від 04.06.93 ) 17. Вирішуючи питання про повне чи часткове приєднання
покарання за раніше вчинений злочин до покарання, призначеного за
новий злочин, відповідно до ст.43 КК України, судам належить
враховувати тяжкість раніше і знову вчиненого злочинів, дані про
особу винного і всю сукупність обставин, що пом'якшують і
обтяжують відповідальність. При цьому слід мати на увазі, що остаточне покарання за
сукупністю вироків повинно бути у всякому разі за своїм розміром
більше як покарання, призначеного за знову вчинений злочин, так і
невідбутої частини покарання за попереднім вироком, в тому числі
тієї міри, яка була призначена при умовному засудженні чи при
застосуванні відстрочки виконання вироку, або більше невідбутої
частини покарання при умовно-достроковому звільненні, умовному
засудженні до позбавлення волі з обов'язковим залученням
засудженого до праці, умовному звільненні з місць позбавлення волі
з обов'язковим залученням засудженого до праці.( Пункт 17 із змінами, внесеними згідно з Постановою Пленуму
Верховного Суду України N 3 ( v0003700-93 ) від 04.06.93 ) 18. Роз'яснити судам, що особа, яка засуджується до
позбавлення волі умовно, із застосуванням відстрочки виконання
вироку, умовно до позбавлення волі з обов'язковим залученням
засудженого до праці, або яка була звільнена з місць позбавлення
волі умовно-достроково, або умовно з обов'язковим залученням
засудженого до праці, звільняється від реального відбуття
позбавлення волі під умовою не вчинення нового злочину. Якщо в
період іспитового строку, строку відстрочки виконання вироку,
строку обов'язкового залучення засудженого до праці, строку
умовно-дострокового звільнення з місць позбавлення волі ця особа
вчинить новий злочин, то суд зобов'язаний призначити остаточне
покарання у вигляді позбавлення волі, незалежно від покарання,
призначеного за останнім вироком. Застосування статей 25-1, 45,
46-1 КК України ( 2001-05 ) в цьому випадку недопустиме. 19. При призначенні покарання у вигляді виправних робіт за
кількома вироками судам необхідно мати на увазі, що за правилами
ст.43 КК України можуть складатися лише строки виправних робіт.
Розміри відрахувань із заробітку засудженого складанню не
підлягають. В таких випадках, призначивши за новий злочин виправні
роботи з відрахуванням із заробітку призначеного процента в доход
держави, суд повністю чи частково приєднує до призначеного за
останнім вироком покарання невідбутий строк виправних робіт за
попереднім вироком, залишивши для приєднаного строку попередній
розмір відрахувань.( Пункт 19 із змінами, внесеними згідно з Постановою Пленуму
Верховного Суду України N 3 ( v0003700-93 ) від 04.06.93 ) 20. При постановленні вироків суди мають враховувати, що у
випадку вчинення засудженим до чи під час відбуття позбавлення
волі за злісне ухилення від відбування виправних робіт нового
злочину, за який йому призначене покарання у вигляді позбавлення
волі, остаточне покарання визначається з врахуванням покарання у
вигляді виправних робіт, призначених за першим вироком, за
правилами, передбаченими ст.43 КК України, тобто невідбута частина
виправних робіт переводиться в позбавлення волі з розрахунку 1
день позбавлення волі за 3 дні виправних робіт, а потім
проводиться складання покарань. При цьому в невідбутий строк
виправних робіт зараховується час перебування засудженого в місцях
позбавлення волі за злісне ухилення від відбування виправних робіт
з розрахунку один день позбавлення волі за один день виправних
робіт.( Пункт 20 із змінами, внесеними згідно з Постановою Пленуму
Верховного Суду України N 3 ( v0003700-93 ) від 04.06.93 ) 21. Судам слід мати на увазі, що справа про новий злочин,
вчинений по закінченню строку відстрочки виконання вироку (ст.46-1
КК України ( 2001-05 ), може бути розглянута лише за наявності
даних про звільнення засудженого від покарання або про направлення
його для відбування позбавлення волі, призначеного вироком. В
зв'язку з цим суди повинні вимагати від органів розслідування
приєднання до справи відповідного судового рішення. При
відсутності таких даних і неможливості їх одержання в судовому
засіданні справа про новий злочин повинна бути направлена на
додаткове розслідування. ( Абзац перший пункту 21 із змінами,
внесеними згідно з Постановою Пленуму Верховного Суду України N 3
( v0003700-93 ) від 04.06.93 ) Якщо постановою суду, що набрала законної сили, засуджений
направлений для відбування позбавлення волі, призначеного вироком,
виконання якого було відстрочено, суд, призначивши покарання за
новий злочин, зобов'язаний остаточно визначити покарання за
кількома вироками. Якщо ж засуджений звільнений від покарання, то
суд призначає покарання тільки за останній злочин без застосування
ст.43 КК України. 22. Судам необхідно посилити увагу до питань призначення
додаткових мір покарань, маючи на увазі, що правильне поєднання
основного і додаткового покарань сприяє здійсненню принципу
індивідуалізації і більш успішному досягненню мети покарання. Коли закон, за яким засуджується винний, передбачає
обов'язкове призначення додаткового покарання, то незастосування
його можливо лише за наявності умов, передбачених ст.44 КК
України. Якщо санкція закону передбачає можливість застосування або
незастосування додаткового покарання, суд у всіх випадках повинен
обговорити питання про можливість його призначення і навести у
вироку мотиви прийнятого рішення. 23. Вирішуючи питання про застосування додаткового покарання,
судам належить мати на увазі, що відповідно до статей 32 і 35 КК
України штраф і конфіскація майна можуть бути призначені лише
тоді, коли таке додаткове покарання передбачене санкцією статті
закону, за яким підсудний визнаний винним. ( Абзац перший пункту
23 із змінами, внесеними згідно з Постановою Пленуму Верховного
Суду України N 3 ( v0003700-93 ) від 04.06.93 ) Такі види покарань, як позбавлення права займати певні посади
або займатися певною діяльністю, позбавлення військового або
спеціального звання і позбавлення батьківських прав, передбачені
статтями 31, 37 та 38 КК України, можуть застосовуватися як
додаткові і тоді, коли така міра не вказана у санкції закону. В
такому випадку рішення про призначення додаткового покарання в
резолютивній частині вироку повинно містити посилання на статті
31, 37 або 38 КК. Суди повинні суворо додержуватись вимог ст.31 КК України про
те, що покарання у вигляді позбавлення права займати певні посади
або займатися певною діяльністю може бути призначене лише у
випадках вчинення злочину, пов'язаного з виконанням повноважень за
посадою або в зв'язку з заняттям певною діяльністю. Прийнявши рішення про позбавлення права займати ті чи інші
посади, суд у вироку повинен це сформулювати так, щоб засуджений
не мав права займати вказані посади в будь-якій галузі народного
господарства, а також посади, однакові за характером з тими,
використовуючи які він вчинив злочин (наприклад, касирів або
комірників слід позбавляти права займати посади, пов'язані з
матеріальною відповідальністю; головних або старших бухгалтерів -
посади, пов'язані з веденням обліку товарно-матеріальних цінностей
і та ін.). 24. Судам касаційної та наглядної інстанції необхідно
регулярно вивчати і узагальнювати практику призначення судами мір
кримінального покарання, своєчасно виправляти допущені помилки. Судовій колегії в кримінальних справах Верховного Суду
України посилити нагляд за діяльністю судів України по призначенню
мір кримінального покарання.( Пункт 24 із змінами, внесеними згідно з Постановою Пленуму
Верховного Суду України N 3 ( v0003700-93 ) від 04.06.93 ) 25. В зв'язку з прийняттям цієї постанови визнати такими, що
втратили силу, постанови Пленуму Верховного Суду України від 11
травня 1979 року N 3 "Про практику призначення судами України мір
кримінального покарання" та від 30 березня 1984 року N 1 "Про
деякі питання застосування судами України мір кримінального
покарання".
