Правова позиція

Великої Палати Верховного Суду

згідно з Постановою

від 13 липня 2022 року

у справі № 363/1834/17

Цивільна юрисдикція

Щодо дійсності умови укладеного до 13 січня 2006 року договору про надання споживчого кредиту стосовно встановлення додаткової плати (комісії) за управління (обслуговування) кредитом, інших подібних платежів

ФАБУЛА СПРАВИ

ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ПАТ «Комерційний банк «Надра», в якому просив:

1. визнати недійсними пункти 1.1 і 1.3.2 кредитного договору, укладеного з ВАТ КБ «Надра», та викласти пункт 1.1 у такій редакції: «Банк передає позичальникові у тимчасове користування на умовах забезпеченості, повернення, строковості платності та цільового характеру використання грошові кошти у сумі 169 680,00 грн у порядку і на умовах, визначених цим Договором»;
2. визнати дії відповідача щодо стягнення плати за управління кредитом неправомірними;
3. зобов'язати відповідача перерахувати заборгованість позивача за кредитним договором.

Суд першої інстанції ухвалив рішення, згідно з яким відмовив у задоволенні позову.

Апеляційний суд прийняв постанову, згідно з якою рішення суду першої інстанції змінив у частині обґрунтування, а в іншій частині - залишив без змін.

ОЦІНКА СУДУ

Банкам забороняється вимагати від клієнта придбання будь-яких товарів чи послуг від банку або від спорідненої чи пов`язаної особи банку як обов'язкову умову надання банківських послуг (частина третя статті 55 Закону України «Про банки і банківську діяльність» (далі - Закон № 2121-III)).

Умови договору, що обмежують права споживача порівняно з правами, встановленими законодавством, визнаються недійсними (речення перше частини першої статті 21 Закону України «Про захист прав споживачів» (далі - Закон № 1023-XII), у редакції, чинній до 13 січня 2006 року).

З урахуванням принципів справедливості та добросовісності на позичальника не можна покладати обов'язок сплачувати платежі за послуги, за отриманням яких він до кредитодавця фактично не звертався. Недотримання вказаних принципів призводить до порушення прав та інтересів учасників цивільного обороту. Виконання позичальником умов кредитного договору, встановлених із порушенням зазначених принципів, не приводить ці умови у відповідність до засад цивільного законодавства.

Приписи ЦК України щодо недійсності правочинів, Закону № 1023-XII у редакції, чинній на момент укладення кредитного договору, та Закону № 2121-III прямо не вказували на недійсність умови кредитного договору про встановлення плати за управління кредитом. Станом на час укладення кредитного договору частина перша статті 21 Закону № 1023-XII передбачала можливість визнання недійсними умов договорів, у тому числі про надання кредитів на споживчі цілі, якщо ці умови обмежують права споживача порівняно з правами, встановленими законодавством.

Станом на час введення в дію Закону № 1023-XII (1 жовтня 1991 року), - частина перша статті 15 якого передбачала близькі за змістом приписи, як і редакція його частини першої статті 21, введена у дію з 15 січня 1994 року, - діяв Цивільний кодекс Української РСР. Він не встановлював інституту нікчемності правочину, який запровадили аж у ЦК України, що набрав чинності 1 січня 2004 року. Єдиним механізмом підтвердження недійсності угоди, що існував до появи вказаного інституту, було визнання такої недійсності за рішенням суду. Тому застосоване у чинній на час укладення кредитного договору редакції частини першої статті 21 Закону № 1023-XII формулювання «визнаються недійсними» потрібно розуміти як визнання саме судом недійсною умови договору, що обмежує права споживача порівняно з правами, встановленими законодавством, а не як її нікчемність, поняття якої запровадили значно пізніше, ніж зазначену редакцію Закону № 1023-XII.

Отже, припис частини першої статті 21 Закону № 1023-XII у редакції, чинній на час укладення кредитного договору, та припис частини третьої статті 215 ЦК України, передбачають визнання умови договору (правочину) недійсною (недійсним). За історичного та системного тлумачення цих приписів таке визнання в обох випадках здійснює суд.

Для визнання недійсними положень кредитного договору з огляду на приписи статті 5 ЦК України суд має застосувати акт цивільного законодавства, чинний на момент укладення договору.

Водночас умова кредитного договору про щомісячне внесення позивачем на користь банку плати за управління кредитом обмежує права позивача як сторони договору та клієнта банку. Ця умова не була спрямована на незаконне заволодіння майном позивача. Її встановлення пов`язане з різним тлумаченням сторонами приписів частини першої статті 21 Закону № 1023-XII у редакції, чинній на час укладення кредитного договору, та частини третьої статті 55 Закону № 2121-III. Тому відсутні визначені частиною першою статті 228 ЦК України підстави вважати пункт 1.3.2 кредитного договору таким, що порушує публічний порядок і є нікчемним.

ВИСНОВКИ: умова договору про надання споживчого кредиту, укладеного до 13 січня 2006 року, щодо встановлення додаткової плати (комісії) за управління споживчим кредитом (обслуговуванням його), інших подібних платежів є оспорюваною (частина перша статті 21 Закону № 1023-XII у редакції, чинній на час його укладення, частина третя статті 215 ЦК України). Таку умову суд може визнати недійсною, зокрема через невідповідність частині першій статті 203 ЦК України (пункту 6 частини першої статті 3, частині третій статті 509 ЦК України, частині першій статті 21 Закону № 1023-XII у вказаній редакції, частині третій статті 55 Закону № 2121-III).

КЛЮЧОВІ СЛОВА: правовідносини з банками, споживче кредитування, захист прав споживачів фінансових послуг, підстави недійсності правочинів, ознаки несправедливих умов договору, зворотна дія закону у часі