open
Про систему
  • Друкувати
  • PDF
  • DOCX
  • Копіювати скопійовано
  • Надіслати
emblem
Це рішення містить правові висновки, від яких відступлено Великою Палатою Верховного Суду

Правова позиція

Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду

згідно з Постановою

від 10 жовтня 2019 року

у справі № 718/194/17

Цивільна юрисдикція

Щодо недійсності кредитного договору у зв’язку з встановленням в ньому обов’язку зі сплати щомісячної комісії за обслуговування кредиту

Фабула справи: ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до АТ КБ «Приватбанк», у якому зазначала, що умова кредитного договору, укладеного між нею та АТ КБ «ПриватБанк», про встановлення щомісячної комісії є такою, що суперечить нормам діючого законодавства та є несправедливою щодо споживача відповідно до ст. 18 Закону України № 1023-XIІ «Про захист прав споживачів» (далі - Закон України № 1023- XIІ), а, отже, є недійсною з моменту укладення. Просила застосувати правові наслідки визнання недійсною умови договору; визнати частково недійсним п. 1.1 кредитного договору в частині стягнення платежів щомісячної комісії за розрахунково-касове обслуговування у розмірі 0,14% від суми наданого кредиту щомісячно в період сплати за кредитним договором; зобов`язати АТ КБ «ПриватБанк» повернути їй зайво сплачені платежі з комісії в розмірі 5 684 дол. США, що еквівалентно 154 661,64 грн; визнати незаконними дії банку щодо стягнення з 19 лютого 2007 року комісії відповідно до п. 1.1 кредитного договору.

Рішенням суду першої інстанції позов ОСОБА_1 задоволено частково. Визнано умову, викладену в п. 1.1 кредитного договору, укладеного між АТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_1, стосовно обов`язку позичальника сплачувати щомісячну комісію за розрахунково-касове обслуговування в розмірі 0,14% від суми виданого кредиту щомісяця - недійсною з моменту укладення договору. Стягнуто з АТ КБ «ПриватБанк» на користь ОСОБА_1 5 684 дол. США, що еквівалентно 154 661,64 грн, зайво сплачених платежів з комісії. Вирішено питання про розподіл судових витрат. В іншій частині позову відмовлено. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що умова кредитного договору щодо сплати комісії суперечить ст.ст. 11, 18 Закону України № 1023-XIІ і п. 3.6 Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених постановою Правління НБУ № 168 (далі – Правила №168), згідно з якими банки не мають право встановлювати платежі, які споживач повинен сплатити на користь банку за дії, які банк здійснює на власну користь.

Рішенням апеляційного суду апеляційну каргу АТ КБ «ПриватБанк» задоволено частково. Рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення про відмову в позові. Рішення апеляційного суду мотивовано тим, що оскільки спірний договір укладався до затвердження відповідних Правил №168 і внесення змін до Закону України № 1023-XIІ, підстави для визнання недійсними узгоджених сторонами умов кредитного договору щодо щомісячної сплати комісії за розрахунково-касове обслуговування у розмірі 0,14% від суми виданого кредиту відсутні. Крім того, укладений між сторонами кредитний договір відповідає вимогам чинного на той час законодавства та вільному волевиявленню сторін; під час укладення кредитного договору позивач була ознайомлена з його умовами, висловила своє волевиявлення шляхом підписання договору і тривалий час (10 років) виконувала його умови, що свідчить про прийняття нею таких умов, а також спрямованість на реальне настання правових наслідків.

Мотивація касаційної скарги: ОСОБА_1 вказала, що апеляційний суд, ухвалюючи рішення про відмову в позові, не звернув уваги на те, що положення п.п. 22, 23 ст. 1, ст. 11 Закону України № 1023-XIІ з подальшими змінами у взаємозв`язку з положеннями ч.4 ст. 42 Конституції України треба розуміти так, що їх дія поширюється на правовідносини між кредитодавцем та позичальником (споживачем) за договором про надання споживчого кредиту, що виникають як під час, так і виконання такого договору. Оскільки обслуговування кредиту є супутньою послугою, за надання якої можливе встановлення комісії, апеляційний суд не звернув уваги, що, встановивши в кредитному договорі сплату щомісячної комісії за обслуговування кредиту, відповідач не зазначив, які послуги за вказану комісію надаються позивачу. При цьому відповідач нараховував, а позивач сплатив комісію за послуги, що супроводжують кредит, а саме за компенсацію супутніх послуг банку за рахунок позивача, що є незаконним.

Правова позиція Верховного Суду: нова редакція Закону України № 1023-XIІ запровадила законодавче регулювання права споживача в разі придбання ним продукції у кредит (ст. 11) та визнання недійсними умов договорів, що обмежують права споживача внаслідок їх несправедливості (ст. 18). Натомість в ч.1 ст. 21 Закону України № 1023-XIІ «Про захист прав споживачів» (в редакції, чинній на момент укладення кредитного договору) передбачалося, що умови договору, що обмежують права споживача порівняно з правами, встановленими законодавством, визнаються недійсними. Тобто була закріплена інша правова конструкція недійсності умов договору.

Відповідно до ч.1 ст. 5 ЦК України встановлено, що акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності. Згідно з ч.2 ст. 5 ЦК України акт цивільного законодавства не має зворотної дії в часі, крім випадків, коли він пом`якшує або скасовує цивільну відповідальність особи. Відповідно до ч.3 ст. 5 ЦК України якщо цивільні відносини виникли раніше і регулювалися актом цивільного законодавства, який втратив чинність, новий акт цивільного законодавства застосовується до прав та обов`язків, що виникли з моменту набрання ним чинності.

Відповідно до ст. 58 Конституції України передбачено, що закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи.
У рішенні Конституційного Суду України від 09 лютого 1999 року № 1-рп/99 зазначено, що загальновизнаним принципом права закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі. Цей принцип закріплений у ч.1 ст.58 Конституції України, за якою дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце. Отже, за загальним правилом закон зворотної сили не має. Це правило надає визначеності і стабільності суспільним відносинам. Це означає, що закони поширюють свою дію тільки на ті відносини, які виникли після набуття законами чи іншими нормативно-правовими актами чинності. Винятки з цього правила допускаються виключно в наступних випадках: за наявності вказівки в законі про надання йому (або окремим статтям) зворотної сили; у загальному правилі про неодмінне надання зворотної сили кримінальному закону, який скасовує або пом`якшує кримінальну відповідальність. Закон України № 3161-IV «Про внесення змін до Закону України «Про захист прав споживачів» не містить вказівки про надання йому (або окремим статтям) зворотної сили, а також не скасовує й не пом`якшує цивільної відповідальності особи, а отже, не має зворотної дії в часі.

Загальні підстави визнання недійсними угод і настання відповідних наслідків встановлені ст.ст. 215, 216 ЦК України.

За змістом ч. 1,3 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недотримання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені ч. 1-3,5,6 ст. 203 цього Кодексу, відповідно до яких, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Відповідно до п. 2 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» відповідність чи невідповідність правочину вимогам законодавства має оцінюватися судом відповідно до законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину.

Кредитний договір було укладено сторонами у травні 2005 року, тобто до набрання чинності ст.ст. 11, 18 Закону України № 3161-IV «Про внесення змін до Закону України «Про захист прав споживачів», а відтак правильними є висновки апеляційного суду про те, що цей договір не може бути визнаний недійсним з підстав його невідповідності вказаним нормам закону. Укладений між сторонами кредитний договір відповідає вимогам чинного на той час законодавства та вільному волевиявленню сторін; під час укладення кредитного договору позивач була ознайомлена з його умовами, висловила своє волевиявлення шляхом підписання договору і тривалий час (10 років) виконувала його умови, що свідчить про прийняття нею таких умов, а також спрямованість на реальне настання правових наслідків

Висновки: положення ст.ст. 11, 18 Закону України «Про захист прав споживачів» в редакції від 01 грудня 2005 року № 3161-IV не мають зворотної дії в часі та не можуть застосовуватися для визнання недійсними кредитного договору або окремих його положень, якщо кредитний договір був укладений до набрання ними чинності.

Ключові слова: свобода договору, вимоги про визнання недійсними кредитних договорів, несправедливі умови кредитного договору

Повний текст рішення
Друкувати PDF DOCX
Копіювати скопійовано
Надіслати
Шукати у документі
  • PDF
  • DOCX
  • Копіювати скопійовано
  • Надіслати

Навчальні відео: Як користуватись системою

скопійовано Копіювати
Шукати у розділу
Шукати у документі

Пошук по тексту

Знайдено: