ОКРЕМА ДУМКА
суддів Великої Палати Верховного Суду Ситнік О. М., Анцупової Т. О., Князєва В. С.
на постанову Великої Палати Верховного Суду від 26 січня 2021 року у справі № 607/3693/17 (провадження № 14-151цс20)
за позовом Державного вищого навчального закладу «Тернопільський державний медичний університет імені І. Я. Горбачевського Міністерства охорони здоров`я України» до ОСОБА_1 про стягнення коштів за навчання,
за касаційною скаргою Державного вищого навчального закладу «Тернопільський державний медичний університет імені І. Я. Горбачевського Міністерства охорони здоров`я України» на рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 05 липня 2017 року, ухвалене суддею Дзюбичем В. Л., та ухвалу Апеляційного суду Тернопільської області від 26 жовтня 2017 року, постановлену у складі колегії суддів Сташківа Б. І., Дикун С. І., Костіва О. З.
У березні 2017 року Державний вищий навчальний заклад «Тернопільський державний медичний університет імені І. Я. Горбачевського Міністерства охорони здоров`я України» (нині - Тернопільський національний медичний університет ім. І. Я. Горбачевського МОЗ України; далі - Медуніверситет) звернувся з позовом до ОСОБА_1 , у якому просив стягнути з відповідача кошти в сумі 72 953,04 грн.
Позов обґрунтував тим, що 01 вересня 2006 року між сторонами укладена типова угода № 06075 про підготовку фахівця з вищою освітою (далі - угода від 01 вересня 2006 року). Цією угодою передбачено обов`язок відповідача після закінчення навчання в Медуніверситеті відпрацювати три роки в закладі охорони здоров`я, куди випускник буде направлений за розподілом, а в разі відмови їхати за призначенням відшкодувати до державного бюджету вартість цього навчання.
Після закінчення навчання відповідача в Медуніверситеті на підставі протоколу від 26 жовтня 2011 року засідання комісії з персонального розподілу спеціалістів, які закінчують Медуніверситет у червні 2012 року відповідач направлений на роботу в Збаразьку центральну районну комунальну лікарню Управління охорони здоров`я Тернопільської обласної державної адміністрації на посаду лікаря-хірурга.
31 травня 2012 року наказом ректора Медуніверситету на підставі результатів державних екзаменів ОСОБА_1 присвоєна кваліфікація лікаря і виданий диплом.
21 червня 2012 року наказом начальника Головного управління охорони здоров`я Тернопільської обласної державної адміністрації № 58-к «Про зарахування в інтернатуру та направлення на роботу після закінчення інтернатури» відповідача прийнято в інтернатуру на посаду лікаря-хірурга Збаразької центральної районної комунальної лікарні.
04 серпня 2015 року наказом в. о. головного лікаря Збаразької центральної районної комунальної лікарні № 118-к ОСОБА_1 прийнято на роботу на посаду лікаря-хірурга Збаразької центральної районної комунальної лікарні, проте 04 листопада 2016 року наказом в. о. головного лікаря Збаразької центральної районної комунальної лікарні № 107-к відповідача звільнено із займаної посади за власним бажанням згідно зі статтею 38 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України).
Згідно з розрахунком фактичних витрат на навчання одного студента медичного факультету за державним замовленням випуску 2012 року вартість відповідного навчання ОСОБА_1 становить 64 492,97 грн. Крім того, за період навчання в Медуніверситеті з вересня 2006 року по червень 2012 року відповідачу була нарахована та виплачена стипендія в розмірі 8 460,07 грн.
05 липня 2017 року рішенням Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області в задоволенні позовних вимог Медуніверситету відмовлено.
Відмовляючи в задоволенні позову суд першої інстанції керувався тим, що позивач не довів невиконання ОСОБА_1 умов угоди від 01 вересня 2006 року, тобто порушення ним своїх зобов`язань перед цим навчальним закладом. Правових підстав для стягнення вартості навчання відповідача в Медуніверситету немає у зв`язку з тим, що норми законів, на які посилається позивач як на підставу своїх вимог під час звернення до суду втратили чинність, а чинний на день звернення позивача з позовом до суду Закон України від 23 травня 1991 року № 1060-ХІІ «Про освіту» (далі - Закон № 1060-ХІІ) не містив умов про обов`язковість трирічного відпрацювання та відшкодування відповідачем в установленому порядку до державного бюджету вартості навчання, якщо таке відпрацювання не здійснене в повному обсязі.
Суд першої інстанції вказав, що умовами угоди від 01 вересня 2006 року передбачена відповідальність студента за відмову виїхати на місце працевлаштування за призначенням. Проте суд не встановив факту того, що відповідач відмовився виїхати на місце працевлаштування за призначенням після закінчення навчання в Медуніверситеті.
Крім того, угодою від 01 вересня 2006 року передбачено відшкодування відповідачем вартості навчання в установленому порядку. Однак на момент звернення позивача до суду відсутній нормативно затверджений порядок визначення та відшкодування випускниками вартості навчання в разі порушення ними умов угоди про працевлаштування. Положення угоди від 01 вересня 2006 року формувались відповідно до чинної на момент її укладання статті 52 Закону № 1060-ХІІ, яка нині виключена і відповідного Закону і згідно зі статтею 58 Конституції України втратила свою чинність. Тому, за висновками суду першої інстанції, положення Цивільного кодексу України(далі - ЦК України) щодо відповідальності відповідача у формі відшкодування вартості навчання за невиконання договірних зобов`язань не можуть бути застосовані до спірних правовідносин.
З урахуванням положень Конституції України, Міжнародної конвенції 1990 року № 105 «Про скасування примусової праці», Закону України від 01 липня 2014 року № 1556-VII «Про вищу освіту» (далі - Закон № 1556-VII) суд першої інстанції вважав, що будь-які матеріальні претензії до випускника вищого навчального закладу, підготовка якого здійснювалась за державним замовленням, є неправомірними, оскільки не існує законних підстав, які б зобов`язали його відшкодувати вартість навчання.
26 жовтня 2017 року ухвалою Апеляційного суду Тернопільської області апеляційну скаргу Медуніверситету залишено без задоволення, а рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 05 липня 2017 року - без змін.
Ухвала суду апеляційної інстанції мотивована тим, що умовами угоди від 01 вересня 2006 року передбачена відповідальність студента лише за відмову їхати за призначенням, проте відповідач не відмовлявся їхати за призначенням. За невідпрацювання студентом трьох років за направленням жодної відповідальності зазначеною угодою не передбачено. Зміни та доповнення до угоди не вносились.
Стягнення коштів за навчання ставить в істотно нерівні права студентів, які закінчили навчальні заклади до прийняття Закону № 1556-VІІ, і студентів, які продовжують навчання після його прийняття, а також порушує норму конституційного права на вільний вибір місця подальшої роботи осіб, які закінчили вищі навчальні заклади. Позивачем не доведено, що відповідач ОСОБА_1 не виконав умови угоди від 01 вересня 2006 року та порушив свої зобов`язання перед Медуніверситетом .
У листопаді 2017 року Медуніверситет подав до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу, у якій просить скасувати рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 05 липня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Тернопільської області від 26 жовтня 2017 року, передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.
Касаційна скарга обґрунтована тим, що суди не врахували частину третю статті 5 ЦК України та дійшли помилкового висновку про те, що частина друга статті 52 Закону № 1060-XII, на яку посилається позивач у позовній заяві, на час звернення з позовом до суду вже не була чинною. Також позивач не погоджується з висновком судів про неможливість застосування до спірних правовідносин положень Порядку працевлаштування випускників державних вищих медичних (фармацевтичних) закладів освіти, підготовка яких здійснювалась за державним замовленням, затвердженого наказом Міністерства охорони здоров`я України від 25 грудня 1997 року № 367, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 15 квітня 1998 року за № 246/2686 (далі - Порядок № 367) (зокрема, пункту 21) як такого, що суперечить статтям 43, 53 Конституції України та статті 64 Закону № 1556-VII.
10 листопада 2017 року ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ відкрито касаційне провадження в цій справі.
29 липня 2019 року ухвалою колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду справа призначена до судового розгляду.
07 жовтня 2020 року ухвалою колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду з підстави, передбаченої частиною п`ятою статті 403 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України).
20 жовтня 2020 року ухвалою Великої Палати Верховного Суду прийнято зазначену справу до провадження та призначено її до судового розгляду в порядку письмового провадження.
26 січня 2021 року постановою Великої Палати Верховного Суду касаційну скаргу Медуніверситету задоволено частково. Скасовано рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 05 липня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Тернопільської області від 26 жовтня 2017 року. Задоволено позов Медуніверситету та стягнуто з ОСОБА_1 на користь Медуніверситету кошти, витрачені на його навчання в цьому університеті в сумі 72 953,04 грн. Вирішено питання про розподіл судових витрат.
Велика Палата Верховного Суду вказала, що оскільки цивільні правовідносини виникли між сторонами з моменту укладення угоди від 01 вересня 2006 року, то вони регулюються частиною другою статті 52 Закону № 1060-ХІІ, яка була чинною на час вступу відповідача до Медуніверситету.
Положення частини першої статті 58 Конституції України та частини другої статті 5 ЦК України щодо зворотної дії в часі закону, коли він пом`якшує або скасовує цивільну відповідальність особи, у цьому випадку потрібно розуміти так, що особа звільняється від встановленої законом цивільної відповідальності в тому разі, коли така відповідальність закріплена лише скасованим законом, однак скасування закону, який передбачає цивільну відповідальність особи, за загальним правилом не звільняє її від цивільної відповідальності на користь контрагента, якщо така відповідальність закріплена і в чинному цивільно-правовому договорі, укладеному цією особою.
Отже, до спірних правовідносин між випускником вищого навчального закладу та замовником його навчання щодо повернення здійснених витрат на це навчання підлягає застосуванню відповідна норма статті 52 Закону № 1060-ХІІ, чинна на момент виникнення між випускником та вищим навчальним закладом правовідносин щодо навчання випускника, якщо відповідна міра цивільно-правової відповідальності передбачена укладеним договором про надання освітніх послуг.
Велика Палата Верховного Суду зазначила, що зобов`язання з відшкодування витрат на навчання є цивільно-правовим договірним зобов`язанням та мірою цивільно-правової відповідальності випускника і водночас способом захисту майнових прав та інтересів замовника навчання. Вважала розумним і справедливим відповідне договірне зобов`язання щодо відпрацювання фахівцем після закінчення відповідного навчання трьох років за направленням замовника такого навчання, який оплатив навчання фахівця.
На її переконання, покладення на фахівців, які отримали вищу освіту безкоштовно за державним замовленням, обов`язку щодо оплатного відпрацювання (на умовах не гірших, ніж ті, які надаються іншим працівникам державного сектора економіки) за направленням держави протягом визначеного періоду часу (трьох років) не суперечить самій суті конституційного права на безкоштовну вищу освіту і в сучасних умовах економічного розвитку країни відповідає інтересам суспільства, щодо отримання від держави якісних послуг у відповідних секторах.
Велика Палата Верховного Суду звернула увагу на те, що студентам, які навчаються за державним замовленням у закладах вищої освіти державної або комунальної власності, призначається академічна стипендія за результатами навчання з урахуванням критеріїв, визначених Кабінетом Міністрів України, або соціальна стипендія - як частина державних пільг і гарантій. Витрати на виплату академічної стипендії включаються до витрат на підготовку за державним замовленням одного фахівця.
З урахуванням пункту 1 частини першої статті 1215 ЦК України зроблено висновок про те, що стипендія, надана фізичній особі як засіб до існування, належить до особистих майнових виплат, яка виплачується громадянинові і не підлягає поверненню. Водночас академічна стипендія призначається студентам як засіб заохочення академічної успішності і не ставить на меті забезпечення студента засобами для існування, на відміну від соціальної стипендії, яка призначається студенту саме як частина державної допомоги, тобто надається саме як засіб до існування.
Зробила висновок, що академічні стипендії, які сплачуються студентам закладів вищої освіти, належать до категорії витрат на навчання таких студентів, які за наявності на те підстав підлягають компенсації замовникові відповідного навчання.
Законодавством передбачено обов`язок особи, яка не відпрацювала встановлений трирічний строк, компенсувати, крім вартості навчання, також всі витрати на освіту, тобто і виплати академічної стипендії.
Отже, отриману випускником вищого навчального закладу під час навчання академічну стипендію слід вважати такою, що входить до складу витрат, які випускник такого закладу має компенсувати замовникові його навчання в разі неприбуття цього випускника за направленням або його відмови без поважних причин приступити до роботи за призначенням (зокрема, відпрацювати три роки в закладі, куди випускник направлений за розподілом).
ОСОБА_1 добровільно підписуючи угоду від 01 вересня 2006 року, погодився на працевлаштування його навчальним закладом, отримав направлення на роботу та, навчаючись за кошти державного бюджету, погодився відшкодувати вартість свого навчання в разі відмови відпрацювати менше трьох років.
Велика Палата Верховного Суду виснувала, що суди попередніх інстанцій не врахували, що відповідачем не було дотримано вимог законодавства України та угоди від 01 вересня 2006 року в частині його зобов`язання відпрацювати після закінчення Медуніверситету три роки (відповідно до направлення на роботу), та дійшли неправильного висновку про звільнення ОСОБА_1 від відповідальності щодо відшкодування вартості його навчання в Медуніверситеті.
З такими висновками Великої Палати Верховного Суду не погоджуємося та відповідно до статті 35 ЦПК України висловлюємо окрему думку.
Суди попередніх інстанцій установили, що 30 червня 2006 року ОСОБА_1 звернувся до ректора Медуніверситету із заявою про допуск його до участі в конкурсному відборі на денну форму навчання медичного факультету цього університету. У заяві відповідач зобов`язався в разі вступу до Медуніверситету поїхати на роботу за державним розподілом, а в разі відмови від державного розподілу або неприбуття на місце роботи за розподілом - повернути витрачені державою кошти на навчання.
01 вересня 2006 року сторони уклали угоду № 06075 про підготовку фахівців з вищою освітою, відповідно до якої позивач зобов`язується оформити відповідачу направлення на працевлаштування. Натомість відповідний студент зобов`язується прибути після закінчення Медуніверситету на місце працевлаштування відповідно до направлення і відпрацювати не менше трьох років по закінченню навчання в інтернатурі, а в разі відмови їхати за призначенням - відшкодувати до державного бюджету вартість навчання в установленому порядку. Зміни та доповнення до цієї угоди вносяться шляхом підписання її сторонами додаткових угод.
26 жовтня 2011 року протоколом засідання комісії з персонального розподілу спеціалістів, які закінчують Медуніверситет у червні 2012 року ОСОБА_1 направлено на роботу на посаду лікаря-хірурга Збаразької центральної районної комунальної лікарні Управління охорони здоров`я Тернопільської обласної державної адміністрації.
31 травня 2012 року наказом ректора Медуніверситету на підставі результатів державних екзаменів відповідачу присвоєно кваліфікацію лікаря і видано диплом.
21 червня 2012 року наказом начальника Головного управління охорони здоров`я Тернопільської обласної державної адміністрації № 58-к «Про зарахування в інтернатуру та направлення на роботу після закінчення інтернатури» ОСОБА_1 було прийнято в інтернатуру на посаду лікаря-хірурга Збаразької центральної районної комунальної лікарні.
04 серпня 2015 року наказом в. о. головного лікаря Збаразької центральної районної комунальної лікарні № 118-к відповідача прийнято на роботу на посаду лікаря-хірурга Збаразької центральної районної комунальної лікарні.
04 листопада 2016 року наказом в. о. головного лікаря Збаразької центральної районної комунальної лікарні № 107-к ОСОБА_1 звільнено із займаної посади за власним бажанням згідно зі статтею 38 КЗпП України.
Тобто ОСОБА_1 працював у Збаразькій центральній районній комунальній лікарні з урахуванням роботи на посаді лікаря-інтерна 4 роки 4 місяці 13 днів.
Відповідно до розрахунку фактичних витрат на навчання одного студента медичного факультету за державним замовленням випуску 2012 року, зробленого позивачем, вартість навчання відповідача становила 64 492,97 грн.
За період навчання в Медуніверситеті з вересня 2006 року до червня 2012 року ОСОБА_1 було нараховано та виплачено стипендію в загальній сумі 8 460,07 грн.
Загальна сума коштів, витрачених на навчання ОСОБА_1 , за розрахунками позивача, становить 72 953,04 грн, яку він, звернувшись із цим позовом, і просив стягнути з відповідача.
У статті 8 Конституції Українизакріплено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права.
Частиною 2 статті 52 Закону № 1060-ХІІ (у редакції, чинній на час вступу відповідача до Медуніверситету) було передбачено, що випускники вищих навчальних закладів, які здобули освіту за кошти державного або місцевого бюджетів, направляються на роботу і зобов`язані відпрацювати за направленням і в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
Пунктом 2 Указу Президента України від 23 січня 1996 року № 77/96 «Про заходи щодо реформування системи підготовки спеціалістів та працевлаштування випускників вищих навчальних закладів»(далі - Указ № 77/96) визначено, що особи, які навчаються за рахунок державних коштів, укладають з адміністрацією вищого навчального закладу угоду, за якою вони зобов`язуються після закінчення навчання та одержання відповідної кваліфікації працювати в державному секторі народного господарства не менше ніж три роки. У разі відмови працювати в державному секторі народного господарства випускники відшкодовують в установленому порядку до державного бюджету повну вартість навчання.
Згідно з пунктами 4, 6, 8, 14 Порядку працевлаштування випускників вищих навчальних закладів, підготовка яких здійснювалась за державним замовленням, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 22 серпня 1996 року № 992 (далі - Порядок № 992), керівники вищих навчальних закладів після зарахування осіб на навчання за державним замовленням укладають з ними угоду за формою згідно з додатком № 1; згідно з угодою випускник зобов`язаний глибоко оволодіти всіма видами професійної діяльності, передбаченими відповідною кваліфікаційною характеристикою, та відпрацювати у замовника не менше трьох років, а вищий навчальний заклад забезпечити відповідні якість та рівень підготовки фахівця з вищою освітою; випускники, які уклали угоду з вищим навчальним закладом після зарахування на навчання, повинні відпрацювати за місцем призначення не менше трьох років; у разі неприбуття молодого фахівця за направленням або відмови без поважної причини приступити до роботи за призначенням, звільнення його з ініціативи адміністрації за порушення трудової дисципліни, звільнення за власним бажанням протягом трьох років випускник зобов`язаний відшкодувати у встановленому порядку до державного бюджету вартість навчання та компенсувати замовникові всі витрати.
Пунктом 21 Порядку працевлаштування випускників державних вищих медичних (фармацевтичних) закладів освіти, підготовка яких здійснювалась за державним замовленням, затвердженого наказом Міністерства охорони здоров`я України від 25 грудня 1997 року № 367 (далі - Порядок № 367), передбачено обов`язок особи, яка не відпрацювала встановлений трирічний строк, компенсувати, крім вартості навчання, також всі витрати.
При цьому, за змістом угоди від 01 вересня 2006 року, відповідач зобов`язується прибути після закінчення вищого навчального закладу освіти на місце направлення і відпрацювати не менше трьох років; у разі відмови їхати за призначенням відшкодувати відповідно до державного або місцевого бюджетів вартість навчання в установленому порядку. Зміни та доповнення до цієї угоди вносяться шляхом підписання додаткових угод.
Тобто угодою передбачено відповідальність студента лише за відмову їхати за призначенням.
Вважаємо, що сторони, укладаючи вказану угоду, реалізували принцип свободи договору, передбачений статтями 6, 627 ЦК України. Жодна сторона не просила визнати угоду недійсною.
Відповідач не відмовився їхати за призначенням, і вказана обставина не заперечувалася позивачем і підтверджена матеріалами справи, оскільки відповідач був зарахований в інтернатуру на посаду лікаря-хірурга Збаразької центральної районної лікарні 21 червня 2012 року, а 04 серпня 2015 року прийнятий на роботу на вказану посаду і звільнений із займаної посади лише 04 листопада 2016 року.
Умовами угоди відшкодування витрат за навчання не передбачено, і відповідні зміни та доповнення до угоди сторонами не вносились.
Також у заяві ОСОБА_1 від 30 червня 2006 року про допуск до вступних екзаменів йдеться мова лише про зобов`язання повернути затрачені державою кошти на навчання у випадку відмови від державного розподілу або неприбуття на місце роботи за розподілом.
Виплата стипендії, яку отримав ОСОБА_1 , залежала виключно від результатів навчання студента.
Пункт 14 Порядку № 992 не узгоджується з умовами погодженої сторонами угоди від 01 вересня 2006 року, оскільки у вказаній нормі наведено декілька підстав для відшкодування вартості навчання та компенсації витрат замовника: неприбуття молодого фахівця за направленням або відмова без поважної причини приступити до роботи за призначенням; звільнення його з ініціативи адміністрації за порушення трудової дисципліни; звільнення за власним бажанням протягом трьох років. При цьому угода містить лише одну підставу - відмова їхати за призначенням.
Також угодою від 01 вересня 2006 року не передбачено відшкодування вартості навчання та компенсацію замовнику всіх витрат у разі, якщо випускника звільнено за власним бажанням протягом навчання в інтернатурі та трьох років після закінчення останньої, що закріплено в пункті 21 Порядку № 367.
Частиною першою статті 627 ЦК України передбачено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Договір є обов`язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України).
Вважаємо, що в цьому випадку тлумачення правової норми не може бути розширеним, оскільки сторони, уклавши відповідну угоду, унормували свої відносини та зобов`язання, які випливають з них, тобто використали принцип свободи договору.
Крім того, 06 вересня 2014 року частину другу статті 52 Закону № 1060-ХІІ, якою передбачався обов`язок випускників вищих навчальних закладів, які здобули освіту за кошти державного або місцевого бюджетів, відпрацювати за направленням, було виключено із Закону № 1060-ХІІ у зв`язку з прийняттям 01 липня 2014 року Закону № 1556-VII, який набрав чинності 06 вересня 2014 року.
Закон № 1556-VII не містить умов про обов`язковість трирічного відпрацювання або відшкодування в установленому порядку до державного бюджету вартості навчання.
Згідно зі статтею 58 Конституції Українизакони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи.
Таким чином, до спірних правовідносин між випускником та замовником щодо повернення понесених на навчання витрат норма статті 52 Закону № 1060-ХІІ (у редакції, чинній на час вступу відповідача до університету) не застосовується, оскільки на час звернення позивача з позовом до суду ця норма втратила чинність.
Тому висновок апеляційного суду про те, що стягнення коштів за навчання ставить в істотно нерівні права студентів, які закінчили навчальні заклади до прийняття Закону № 1556-VІІ, і студентів, які продовжують навчання після прийняття цього Закону, а також порушує норму конституційного права на вільний вибір місця подальшої роботи осіб, які закінчили вищі навчальні заклади, є законним і обґрунтованим.
Вважаємо, що суди дослідили докази та надали їм правову оцінку, належно застосували норми права та зробили обґрунтований висновок про недоведеність Медуніверситетом невиконання відповідачем умов угоди від 01 вересня 2006 року та порушення ним своїх зобов`язань перед навчальним закладом.
У зв`язку з наведеним касаційну скаргу необхідно було залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.
Судді О. М. Ситнік
Т. О. Анцупова
В. С. Князєв
