Р І Ш Е Н Н Я
І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И
05.07.2017
Справа№607/3693/17
Тернопільський міськрайонний суд Тернопільської області в складі: головуючого Дзюбича В.Л.,
при секретарі Зубко О.Я.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м.Тернополі цивільну справу за позовом Державного вищого навчального закладу «Тернопільський державний медичний університет імені ОСОБА_1 Міністерства охорони здоров’я України» до ОСОБА_2 про стягнення коштів за навчання, -
ВСТАНОВИВ:
Позивач ОСОБА_3 вищий навчальний заклад «Тернопільський державний медичний університет імені ОСОБА_1 Міністерства охорони здоров’я України» звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про стягнення коштів, затрачених на навчання, в розмірі 72953,04 грн.
Позовні вимоги обґрунтовує тим, що 01 вересня 2006 року між сторонами укладено угоду №06075 про підготовку фахівця з вищою освітою. Даною угодою передбачено обов’язок відповідача після закінчення навчання відпрацювати три роки у закладі охорони здоров’я, куди випускник буде направлений за розподілом, а у разі відмови їхати за призначенням відшкодувати до бюджету вартість навчання. Після закінчення навчання відповідача в університеті, на підставі протоколу засідання комісії з персонального розподілу спеціалістів, які закінчують ТДМУ в червні 2012 року від 26.10.2011 року, відповідач направлений на роботу в Збаразьку центральну районну комунальну лікарню Управління охорони здоров’я Тернопільської обласної державної адміністрації на посаду лікаря-хірурга. Наказом ректора Університету від 31.05.2012 року на підставі результатів державних екзаменів присвоєно кваліфікацію лікаря і видано диплом. Згідно наказу начальника Головного управління охорони здоров’я Тернопільської обласної державної адміністрації №58-к від 21 червня 2012 року «Про зарахування в інтернатуру та направлення на роботу після закінчення інтернатури» відповідача було прийнято в інтернатуру на посаду лікаря-хірурга Збаразької центральної районної комунальної лікарні. В подальшому відповідно до наказу в.о. голови лікаря Збаразької центральної районної комунальної лікарні №118-к від 04 серпня 2015 року відповідача було прийнято на роботу на посаду лікаря-хірурга Збаразької центральної районної комунальної лікарні, проте наказом в.о. головного лікаря Збаразької центральної районної комунальної лікарні відповідача звільнено із займаної посади за власним бажанням згідно ст. 38 КЗпП України. Відповідно до розрахунку фактичних затрат на навчання одного студента медичного факультету за державним замовленням випуску 2012 року вартість навчання відповідача становить 64492,97 грн.
Представник позивача позовні вимоги підтримав та просить їх задовольнити у повному обсязі.
Представник відповідача щодо задоволення позовних вимог заперечив та просить у задоволенні позову відмовити з підстав, викладених у письмових запереченнях.
Заслухавши пояснення сторін, дослідивши матеріали цивільної справи, судом встановлено наступне.
30.06.2006 року відповідач ОСОБА_2 звернувся до ректора ДВНЗ «ТДМУ ім.І.Я. ОСОБА_1» із заявою про допуск його до участі у конкурсному відборі на денну форму навчання медичного факультету цього університету. У заяві відповідач зобов’язався в разі вступу до університету поїхати на роботу за державним розподілом, а в разі відмови від державного розподілу або неприбуття на місце роботи за розподілом повернути затрачені державою кошти на навчання.
01.09.2006 року сторони уклали угоду №06075 про підготовку фахівців з вищою освітою, відповідно до якої вищий заклад освіти зобов»язується оформити студентові направлення на працевлаштування. Натомість студент зобов»язується прибути після закінчення університету на місце працевлаштування відповідно до направлення і відпрацювати не менше трьох років по закінченню навчання в інтернатурі; у разі відмови їхати за призначенням відшкодувати відповідно до державного бюджету вартість навчання в установленому порядку. Зміни та доповнення до цієї угоди вносяться шляхом підписання додаткових угод.
Згідно протоколу від 26.10.2011 року засідання комісії з персонального розподілу спеціалістів, які закінчують ДВНЗ «ТДМУ ім. І.Я.Горбачевського» у червні 2012 року, ОСОБА_2 направлено на роботу на посаду лікаря-хірурга Збаразької центральної районної комунальної лікарні Управління охорони здоров’я Тернопільської обласної державної адміністрації.
Наказом ректора Університету від 31.05.2012 року на підставі результатів державних екзаменів відповідачу присвоєно кваліфікацію лікаря і видано диплом.
Відповідно до наказу начальника Головного управління охорони здоров’я Тернопільської обласної державної адміністрації №58-к від 21 червня 2012 року «Про зарахування в інтернатуру та направлення на роботу після закінчення інтернатури» ОСОБА_2 було прийнято в інтернатуру на посаду лікаря-хірурга Збаразької центральної районної комунальної лікарні.
В подальшому, згідно до наказу в.о. голови лікаря Збаразької центральної районної комунальної лікарні №118-к від 04 серпня 2015 року відповідача було прийнято на роботу на посаду лікаря-хірурга Збаразької центральної районної комунальної лікарні.
Наказом в.о. головного лікаря Збаразької центральної районної комунальної лікарні №107-к від 04.11.2016 року ОСОБА_2 звільнено із займаної посади за власним бажанням згідно ст. 38 КЗпП України.
Розглянувши матеріали справи, оцінивши належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності, суд прийшов до переконання про необхідність відмовити у задоволенні позову з наступних мотивів.
Згідно із статтею 11 ЦПК України, суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.
Відповідно до статті 57 ЦПК України, доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються на підставі пояснень сторін, третіх осіб, їхніх представників, допитаних як свідків, показань свідків, письмових доказів, речових доказів, зокрема звуко- і відеозаписів, висновків експертів. Згідно статті 58 ЦПК України, належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень.
В силу ч. 1 статті 60 ЦПК України, кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу.
Статтею 212 ЦПК визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Відповідно до положень ч. 1 ст. 8 ЦПК України суд вирішує справи відповідно до Конституції України, законів України та міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
У разі невідповідності закону України міжнародному договору, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, суд застосовує міжнародний договір (ч. 5 ст. 8 ЦПК України).
Згідно ст. 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй.
Стаття 43 Конституції України проголошує, що кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Використання примусової праці забороняється.
Положення статті 43 Конституції України узгоджуються зі статтею 4 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
В пункті 2 статті 4 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачено, що ніхто не може бути присилуваний виконувати примусову чи обов'язкову працю.
В пункті 3 статті 4 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зазначено, що для цілей цієї статті значення терміна "примусова чи обов'язкова праця" не поширюється: a) на будь-яку роботу, виконання якої зазвичай вимагається під час призначеного згідно з положеннями статті 5 цієї Конвенції тримання в умовах позбавлення свободи або під час умовного звільнення; b) на будь-яку службу військового характеру або - у випадку, коли особа відмовляється від неї з мотивів особистих переконань у країнах, де така відмова визнається, - службу, яка вимагається замість обов'язкової військової служби; c) на будь-яку службу, що вимагається у випадку надзвичайної ситуації або стихійного лиха, яке загрожує життю чи благополуччю суспільства; d) на будь-яку роботу чи службу, яка є частиною звичайних громадянських обов'язків.
Відповідно до положень ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 року № 3477-IV суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.
Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікована Україною в 1997 році, як і практика Європейського Суду по правам людини є джерелом права в Україні та не містить принципово відмінних тлумачень поняття примусової праці, користуючись при цьому універсальним визначенням з Конвенції МОП від 1930 року.
Конвенція Міжнародної організації праці № 29 «Про примусову чи обов'язкову працю», що набула чинності для України 10 серпня 1956 року, зобов'язує держави не допускати примусової праці. Згідно зі статтею 1 Міжнародної Конвенції «Про скасування примусової праці» № 105, що ратифікована Законом України від 05.10.2000 року №2021-III, держава зобов'язується скасувати обов'язкову працю і не вдаватися до будь-якої її форми як методу мобілізації і використання робочої сили для потреб економічного розвитку.
Окрім того, у статті 53 Конституції України вказано те, що держава забезпечує доступність і безоплатність дошкільної, повної загальної середньої, професійно-технічної, вищої освіти в державних і комунальних навчальних закладах. Громадяни мають право безоплатно здобути вищу освіту в державних і комунальних навчальних закладах на конкурсній основі.
Рішенням Конституційного Суду України від 04.03.2004 року у справі про доступність та безоплатність освіти визначено, що безоплатність вищої освіти у державних і комунальних навчальних закладах необхідно розуміти як можливість здобуття освіти у цих закладах без оплати, тобто без внесення плати у будь-якій формі за освітні послуги.
Безоплатність вищої освіти означає, що громадянин має право здобути її відповідно до стандартів вищої освіти без внесення плати в державних і комунальних навчальних закладах на конкурсній основі в межах обсягу підготовки фахівців для загальносуспільних потреб (державне замовлення).
Відповідно до ст. 151-2 Конституції України, рішення та висновки, ухвалені Конституційним Судом України, є обов’язковими, остаточними і не можуть бути оскаржені.
Частиною 2 статті 52 Закону України «Про освіту» (чинною на час вступу відповідача до університету) було передбачено, що випускники вищих навчальних закладів, які здобули освіту за кошти державного або місцевого бюджетів, направляються на роботу і зобов'язані відпрацювати за направленням і в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
Однак, ця частина статті 52 була виключена із Закону України «Про освіту», у зв’язку із прийняттям Закону №1556-VII від 01.07.2014 року «Про вищу освіту».
Щодо працевлаштування випускників вищих навчальних закладів у статті 64 Закону України «Про вищу освіту» (чинного на день звернення із позовом і на даний час) зазначається, що держава у співпраці з роботодавцями забезпечує створення умов для реалізації випускниками вищих навчальних закладів права на працю, гарантує створення рівних можливостей для вибору місця роботи, виду трудової діяльності з урахуванням здобутої вищої освіти та суспільних потреб.
Зазначений закон не містить умов про обов’язковість трирічного відпрацювання або відшкодування в установленому порядку до державного бюджету вартості навчання.
Згідно статті 58 Конституції України, закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи.
Таким чином, норма Закону, на яку посилається позивач у позовній заяві, на час звернення із позовом до суду, була не чинна.
Окрім того, Порядок працевлаштування випускників вищих навчальних закладів, підготовка яких здійснювалась за державним замовленням, затверджений постановою КМУ №992 від 22.08.1996 року, на який посилається позивач, приймався на виконання ч. 2 статті 52 Закону України "Про освіту", яка, як зазначено вище, на час звернення позивача із позовом до суду була нечинна.
Порядок працевлаштування випускників вищих навчальних закладів, підготовка яких здійснювалась за державним замовленням, затверджений постановою КМУ №992 від 22.08.1996 року і Порядок працевлаштування випускників державних вищих медичних (фармацевтичних) закладів освіти, підготовка яких здійснювалась за державним замовленням, затвердженого наказом МОЗ України №367 від 25.12.1997 року, в частині зобов’язання випускників відпрацювати за направленням три роки, або відшкодувати у встановленому порядку до державного бюджету вартість навчання у разі не прибуття за місцем розподілу, відмови приступити до роботи, не відпрацювання трьох років, суперечать статтям 43, 53 Конституції України та статті 64 Закону України «Про вищу освіту» і, відповідно, не можуть бути застосовані судом.
31 травня 2017 року прийнято Постанову Кабінету Міністрів України «Про визнання такими, що втратили чинність, деяких постанов Кабінету Міністрів України» №376 від 31.05.2017 року. Зокрема, втратила чинність і Постанова Кабінету Міністрів України від 22.08.1996 року №992 «Про Порядок працевлаштування випускників вищих начальних закладів, підготовка яких здійснювалась за державним замовленням».
Також слід зазначити, що на даний час відсутній нормативно затверджений Порядок визначення та відшкодування випускниками вартості навчання у разі порушення ними умов угоди про працевлаштування, розроблення якого було передбачено п. 4 постанови Кабміну від 22.08.1996 року №992, а тому для визначення конкретної суми, яку позивач просить стягнути з відповідача не існує нормативного підгрунтя. І, як наслідок, суд не може взяти до уваги наданий позивачем розрахунок фактичних затрат на навчання одного студента медичного факультету за державним замовленням випуску 2012року.
Окрім того, безпідставним є й посилання позивача на невиконання відповідачем умов договору, і як наслідок, відповідальність за невиконання договірних зобов’язань.
Згідно угоди №06075, укладеної між сторонами 01.09.2006 року відповідач зобов’язується прибути після закінчення університету на місце працевлаштування і відпрацювати не менше трьох років по закінченню навчання в інтернатурі; у разі відмови їхати за призначенням – відшкодувати відповідно до державного бюджету вартість навчання в установленому порядку. Зміни та доповнення до цієї угоди вносяться шляхом підписання додаткових угод.
Тобто умовами угоди передбачено відповідальність студента за відмову виїхати на місце працевлаштування за призначенням. Як слідує із матеріалів справи, відповідач був за зарахований в інтернатуру на посаду лікаря-хірурга Збаразької центральної районної комунальної лікарні 21.06.2012 року, 04.08.2015 року прийнятий на роботу на вказану посаду та звільнений із займаної посади 04.11.2016 року.
Таким чином судом не встановлено того факту, що відповідач відмовився виїхати на місце працевлаштування за призначенням після закінчення навчання у ОСОБА_3 вищому навчальному закладі «Тернопільський державний медичний університет імені ОСОБА_1 Міністерства охорони здоров’я України». Матеріали справи не містять жодного письмового підтвердження цьому.
Окрім того, угодою передбачено відшкодування вартості навчання в установленому порядку. Однак, як було зазначено вище, на даний час відсутній нормативно затверджений порядок визначення та відшкодування випускниками вартості навчання у разі порушення ними умов угоди про працевлаштування.
Також слід зазначити, що положення угоди формувались відповідно до чинної на той час статті 52 Закону України «Про освіту», яка на даний час виключена із цього закону, і в силу статті 58 Конституції України втратила свою дію.
Тому положення Цивільного кодексу України щодо відповідальності відповідача, у формі відшкодування вартості навчання, за невиконання договірних зобов’язань не можуть бути застосовані до спірних правовідносин.
Як вже зазначалося, обов’язковість відпрацювання або відшкодування вартості навчання випускником порушує конституційне право громадянина на працю, що вільно ним обирається або на яку він вільно погоджується, та право на безоплатність вищої освіти в державних і комунальних навчальних закладах, суперечить зобов’язанню держави скасувати обов»язкову працю і не вдаватися до будь-якої її форми як методу мобілізації і використання робочої сили для потреб економічного розвитку (ст.1 Міжнародної Конвенції «Про скасування примусової праці» №105, ратифікованої Законом України від 05.10.2000 №2021-III). Таким чином, враховуючи положення Конституції України, Міжнародної Конвенції «Про скасування примусової праці» №105, Закону України «Про вищу освіту», суд вважає, що будь-які матеріальні претензії до випускника вищого навчального закладу, підготовка якого здійснювалась за державним замовленням, є неправомірними, оскільки не існує законних підстав, які б зобов’язали його відшкодувати вартість навчання. З огляду на вище зазначене, суд приходить до переконання, що у задоволенні позовних вимог Державного вищого навчального закладу «Тернопільський державний медичний університет імені ОСОБА_1 Міністерства охорони здоров’я України» слід відмовити у зв»язку із необґрунтованістю.
Відповідно до статті 88 ЦПК України, судові витрати у разі відмови у позові не відшкодовуються.
Керуючись ст.ст. 4, 10, 11, 60-62, 88, 209, 212-215, 223, 294 Цивільно-процесуального кодексу України, суд, –
В И Р І Ш И В:
У задоволенні позову Державного вищого навчального закладу «Тернопільський державний медичний університет імені ОСОБА_1 Міністерства охорони здоров’я України» до ОСОБА_2 про стягнення 72953,04 гривень витрат на навчання – відмовити.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом десяти днів з дня його проголошення до апеляційного суду Тернопільської області через Тернопільський міськрайонний суд. Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом десяти днів з дня отримання копії цього рішення.
Головуючий суддя
ОСОБА_4
