Постанова

Іменем України

08 липня 2021 року

м. Київ

справа № 264/1520/19

провадження № 61-6319св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

Висоцької В. С. (суддя-доповідач), Грушицького А. І., Литвиненко І. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - приватне акціонерне товариство «Металургійний комбінат «Азовсталь»,

третя особа - Маріупольська первинна профспілкова організація №141-2 Всеукраїнської профспілки «Народна солідарність»,

розглянув у попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Іллічівського районного суду м. Маріуполя Донецької області від 30 грудня 2020 року у складі судді Пустовойт Т. В. та постанову Донецького апеляційного суду від 02 березня 2021 року у складі колегії суддів Пономарьової О. М., Зайцевої С. А., Попової С. А.,

ОПИСОВА ЧАСТИНА

Короткий зміст позовних вимог

У березні 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду до приватного акціонерного товариства «Металургійний комбінат «Азовсталь» (далі - ПрАТ «МК «Азовсталь»), третя особа - Маріупольська первинна профспілкова організація №141-2 Всеукраїнської профспілки «Народна солідарність» (далі - Маріупольська первинна профспілкова організація) з позовом, у якому просила: визнати неправомірним та скасувати наказ №22тд від 06 лютого 2019 року, поновити її на роботі з дня звільнення, стягнути з відповідача заробітну плату за весь час вимушеного прогулу з 06 лютого 2019 року по день ухвалення рішення суду із розрахунку розміру середньої заробітної плати, стягнути у відшкодування моральної шкоди 50 000 грн.

Позов мотивовано тим, що позивач працювала на підставі трудового договору оператором поста управління 3 розряду, зайнятому на гарячих роботах ПУ № №14,15,16 змінних бригад холодильників ділянки сортообробки великосортного прокатноого цеху ПрАТ «МК «Азовсталь».

06 лютого 2019 року відповідачем видано наказ №22тд про її звільнення на підставі пункту 3 статті 40 КЗпП України за систематичне невиконання без поважних причин посадових обов`язків.

Підставою звільнення за наведених підстав передувало розпорядження начальника ВПЦ №1950 від 31 серпня 2019 року, яким з метою організації трудового процесу змінено графік роботи ОСОБА_1 з графіку роботи для бригади №1 на графік роботи для бригади №4 з 06 вересня 2018 року, що передбачало переведення у іншу бригаду зі зміною істотних умов праці працівника, а саме зміна режиму роботи змін, встановлених для бригади №1, на графік роботи змін встановлених для бригади №4.

04 вересня 2018 року начальником ВПЦ видано неправомірне розпорядження №1992, яким позивача змушували перейти з бригади №1 у бригаду №4, не вказуючи строку, на який її переводять у іншу бригаду та іншу зміну.

В той же день позивач склала заяву про відмову переходити, в іншу бригаду, а 05 вересня 2018 року - відповідна доповідна записка на ім`я Генерального директора.

З 16 вересня 2018 року позивач продовжувала виходити на роботу у свою бригаду, за якою її закріпили під час укладання трудового договору.

Керівництво цеху ігнорувало її присутність на робочому місці та безпідставно не допускала її до роботи.

08 січня 2019 року відповідачем видано наказ №2 про дисциплінарне стягнення у зв`язку з невиконанням позивачем розпорядження про направлення з однієї бригади в іншу.

Таким чином, за одну й ту ж саму обставину позивача двічі притягнуто до дисциплінарної відповідальності, при цьому не повідомлено про зміну істотних умов праці не пізніше ніж за два місці.

Зловживаючи своїм службовим становищем, керівництво цеху відсторонило позивача незаконним шляхом від посади та не надало можливості виконувати роботу у відповідності з трудовим договором, припинивши нарахування заробітної плати. При цьому з відповідним наказом про відсторонення позивача не ознайомлено.

На звернення роботодавця щодо отримання дозволу на звільнення

ОСОБА_1 профспілковим комітетом Маріупольської первинної профспілкової організації відмовлено, але відповідачем така відмова проігнорована та видано наказ про звільнення.

Неправомірні дії відповідача та порушення законних прав позивача призвели до моральних страждань останньої та їй завдано моральної шкоди, розмір якої нею оцінено у розмірі 50 000 грн.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Іллічівського районного суду міста Маріуполя Донецької області від 30 грудня 2020 року, залишеним без змін постановою Донецького апеляційного суду від 02 березня 2021 року, у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ПрАТ «МК «Азовсталь» судові витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, у розмірі 1 000 грн.

Рішення суду першої інстанції та постанова апеляційного суду мотивовані тим, що направлення позивача з однієї бригади до іншої у зв`язку з виробничою необхідністю, на підставі відповідних розпоряджень, не є зміною режиму роботи, і, відповідно, зміною істотних умов праці, передбачених частиною третьою статті 32 КЗпП України, а отже у роботодавця не виник обов`язок повідомляти про них позивача за два місяці, а також отримувати згоду профспілкового органу на підставі статті 252 КЗпП України.

Посилання позивача, що її незаконно не допускали до роботи в бригаді № 1 при відсутності розпорядження про відсторонення від роботи є необґрунтованими, оскільки за змістом статті 46 КЗпП України саме роботодавець вчиняє дії, направлені на тимчасове недопущення працівника до роботи з підстав, передбачених законом, тобто призупинення виконання безпосередньо працівником своїх посадових обов`язків.

Керівництво ПрАТ «МК «Азовсталь», видало відповідні розпорядження, з урахуванням виробничої необхідності, здійснив дії, направлені на раціональне використання праці та виконання позивачем своїх безпосередніх посадових обов`язків, як оператора поста управління у бригаді №4, що остання відмовилась виконувати, за що була притягнута до дисциплінарної відповідальності.

Надаючи оцінку рішенню профспілки, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, дійшов висновку, що рішення Маріупольської первинної профспілкової організації від 31 січня 2019 року про відмову в наданні згоди на притягнення позивача до дисциплінарної відповідальності у вигляді звільнення не містить належного правового обґрунтування незаконності притягнення її до дисциплінарної відповідальності, не містить обставин, які відповідають встановленим судом фактам та що відмова вказаної профспілки у наданні дозволу на накладення дисциплінарного стягнення на ОСОБА_1 є необґрунтованою.

При застосуванні роботодавцем до позивача заходів дисциплінарного впливу, а саме доган та, як наслідок, звільнення, судами не встановлено.

Виходячи з критеріїв реальності та розумності заявленого обсягу фактично наданих адвокатських послуг, їх розміру та складністю справи, виконання адвокатських робіт за часом, витраченим на них, а також із предметом позову та значенням справи для сторін, суд першої інстанції зменшив розмір витрат відповідача на професійну правничу допомогу до 1 000 грн, які стягнув з позивача.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі ОСОБА_1 не погодилась з висновками судів попередніх інстанцій, посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права, просить скасувати ухвалені у справі рішення та задовольнити позов.

Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що судами попередніх інстанцій неправильно застосовано норми матеріального права у спірних правовідносинах та не враховано відсутність висновку Верховного Суду щодо застосування у спірних правовідносинах положень статті 252-6 КЗпП України, а саме: відсутній правовий висновок щодо застосування даної норми у правовідносинах, що стосуються порядку та підстав переміщення працівника бригади до іншої бригади без його згоди відповідно до звернення інших працівників бригади, та правомірності звільнення такого працівника у разі його відмови переходити до іншої бригади.

Оскільки позивач працювала у бригаді, до спірних правовідносин застосовуються положення Глави ХVІ-А КЗпП України, а не положення статті 32 КЗпП України, які застосовано судами, та якими урегульовано відносним у випадку переміщення працівника, який не працює у бригаді та при наявності виробничої необхідності.

Згідно з частиною першою статті 252-6 КЗпП України, зарахування в бригаду нових працівників провадиться за згодою колективу бригади. Не допускається відмова бригади в зарахуванні працівників, направлених у бригаду в порядку працевлаштування відповідно до законодавства (молодих спеціалістів, випускників навчальних закладів системи професійно-технічної освіти, осіб, звільнених від покарання або примусового лікування та інших.

У матеріалах справи відсутні будь-які докази того, що колектив бригади № 4 надав згоду на зарахування позивача, тому не можна вважати, що направлення ОСОБА_1 до цієї бригади було оформлено відповідно до вимог трудового законодавства.

Крім того, частиною другою статті 252-6 КЗпП України встановлено, що колектив бригади має право вимагати від власника або уповноваженого ним органу виведення із складу бригади працівників у разі скорочення чисельності бригади, невідповідності працівника виконуваній роботі та в інших випадках, передбачених статтями 40 і 43 цього Кодексу. Власник або уповноважений ним орган відповідно до законодавства переводить таких працівників за їх згодою на іншу роботу, або звільняє у встановленому порядку.

При розгляді справи судами не було встановлено випадків скорочення чисельності бригади, у якій працювала позивач або її невідповідності виконуваній роботі. Інші випадки, передбачені статями 40, 41 КЗпП України судами попередніх інстанцій також не встановлено.

Будь-якої згоди позивачки на переміщення до іншої бригади позивач не надавала.

У позивача були поважні причини не виконувати розпорядження відповідача щодо направлення її до іншої бригади.

Відповідачем фактично спровоковано ситуацію, за якою позивач була вимушена відмовлятися від переходу до іншої бригади та продовжувати виходити на роботу до своєї. Це означає, що дії відповідача, спрямовані на переміщення позивачки з однієї бригади до іншої, були незаконними, та такими, що порушує конституційні та законні права позивачки на труд.

Відповідно звільнення за відмову виконувати незаконне розпорядження є незаконним, а позовні вимоги про поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та моральної шкоди є обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню.

Крім того, всупереч вимогам процесуального закону суди попередніх інстанцій не навели мотивів визнання необґрунтованим рішення профспілкової організації про відмову у наданні згоди на звільнення позивача.

Узагальнений виклад позиції інших учасників справи

У відзиві на касаційну скаргу ПрАТ «МК «Азовсталь» заперечує проти доводів позивача та просить залишити оскаржувані рішення без змін, посилаючись на їх законність і обґрунтованість.

Відзив на касаційну скаргу іншими учасниками справи до суду не направлено.

Фактичні обставини, встановлені судами

З 2017 року ОСОБА_1 перебувала у трудових відносинах з ПрАТ «МК «Азовсталь», працювала на посаді оператора поста управління 3 розряду, зайнятому на гарячих роботах ПУ №№14,15,16 змінних бригад холодильників ділянки сортообробки великосортного прокатного цеху ПрАТ «МК «Азовсталь», відповідно до розпоряджень щорічного графіку роботи та відпочинку робітників цеху, згідно з графіком №2, з сумарним обліком робочого часу чотирьох бригадний тризмінний безперервний з тривалістю робочої зміни 7,8,9 годин.

З 15 серпня 2018 року позивач прийнята до членів виборного органу Маріупольської первинної профспілкової організації №141-2 Всеукраїнської профспілки «Народна солідарність».

Розпорядженням від 04 вересня 2018 року з метою виконання виробничої програми та раціонального використання трудових ресурсів та організації трудового процесу на дільниці сортообробки ОСОБА_1 , яка працювала у бригаді №1, з 15 вересня 2018 року направлена у бригаду №4.

Відповідно до акту від 05 вересня 2018 року ОСОБА_1 відмовилась від підпису про ознайомлення з вказаним розпорядженням, у зв`язку з чим повний текст розпорядження про направлення в бригаду № 4 зачитано вголос у присутності ОСОБА_1

ОСОБА_1 відмовилась від виконання вказаного розпорядження про що складено акти про невихід на роботу у бригаду №4 та акти перебування ОСОБА_1 у бригаді №1 без виконання трудових обов`язків за період з 16 вересня 2018 року по 31 жовтня 2018 року.

ОСОБА_1 по факту порушення 17 вересня 2018 року та 02 жовтня 2018 року, надані пояснення у вигляді заяви про незгоду.

16 вересня 2018 року, за період з 18 вересня 2018 року по 01 жовтня 2018 року та за період з 03 жовтня 2018 року по 31 жовтня 2018 року письмові пояснення щодо невиконання розпорядження адміністрації ОСОБА_1 надавати відмовилась, про що 01 листопада 2018 року складено відповідний акт.

Внаслідок порушення пунктів 1.4, 2.3.1 Посадової інструкції 232-08-39-2017, пункту 5.2 Правил внутрішнього трудового розпорядку ОСОБА_1 наказом від 20 листопада 2018 року оголошено догану за невиконання розпорядження від 04 вересня 2018 року за період з 16 вересня 2018 року по 31 жовтня 2018 року, з яким ОСОБА_1 ознайомлено.

Розпорядженням від 31 жовтня 2018 року з метою виконання виробничої програми та раціонального використання трудових ресурсів, а також організації трудового процесу на дільниці сортообробки з 01 листопада 2018 року ОСОБА_1 , оператора поста управління 3 розряду направлено у бригаду №4 згідно з установленим графіком роботи №2, до особливого розпорядження.

Відповідно до акту від 02 листопада 2018 року ОСОБА_1 відмовилась від підпису про ознайомлення з даним розпорядженням, у зв`язку з чим повний текст розпорядження зачитано вголос у її присутності.

Вказане розпорядження ОСОБА_1 не виконала, про що складено акти перебування позивача у бригаді №1 без виконання трудових обов`язків, акти про відсутність на робочому місці та доповідна старшого майстра ВПЦ від 17 січня 2019 року про відсутність ОСОБА_1 на роботі у змінах встановлених для бригади №4, згідно з графіком роботи №2: з 15.00 год. до 22.00 год. 08 січня 2019 року; з 15.00 год. до 22.00 год. 09 січня 2019 року; з 22.00 год. 11 січня 2019 року до 07.00 год. 12 січня 2019 року; з 22.00 год. 12 січня 2019 року до 07.00 год. 13 січня 2019 року; з 22.00 год. 13 січня 2019 року до 07.00 год. 14 січня 2019 року; з 22.00 год. 14 січня 2019 року до 07.00 год. 15 січня 2019 року.

У зв`язку з порушенням пунктів 1.4, 2.3.1 Посадової інструкції 232-08-39-2017, пункту 5.2 Правил внутрішнього трудового розпорядку позивачу наказом від 08 січня 2019 року оголошено догану за невиконання розпорядження від 31 жовтня 2018 року за період з 15 листопада 2018 року по 28 листопада 2018 року, з яким ОСОБА_1 ознайомлено.

Наказом від 06 лютого 2019 року ОСОБА_1 звільнено на підставі пункту 3 статті 40 КЗпП України за систематичне невиконання без поважних причин посадових обов`язків, а саме, незважаючи на раніше застосовані до неї заходи дисциплінарного стягнення за порушення трудової дисципліни у вигляді догани (наказ від 20 листопада 2018 року, наказ від 08 січня 2019 року), ОСОБА_1 знову допустила порушення трудової дисципліни й не виконала розпорядження від 31 жовтня 2018 року, чим порушила вимоги пунктів 1.4, 2.3.1 посадової інструкції, пунктів 5.2, 7.1 Правил внутрішнього трудового розпорядку.

Рішенням виборного органу Маріупольської первинної профспілкової організації розглянуто подання відповідача про надання згоди на притягнення до дисциплінарної відповідальності у вигляді звільнення оператора поста управління 3 розряду у великосортному прокатному цеху ОСОБА_1 та відмовлено в наданні згоди на притягнення ОСОБА_1 до дисциплінарної відповідальності у вигляді звільнення.

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА

Позиція Верховного Суду

Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:

1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;

3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;

4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Касаційна скарга задоволенню не підлягає.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Звільнення позивача за пунктом 3 статті 40 КЗпП України проведено у зв`язку із систематичним невиконанням без поважних причин посадових об, покладених на неї трудовим договором та правилами внутрішнього трудового розпорядку.

Статтею 21 КЗпП України визначено, що трудовий договір є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов`язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов`язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.

Статтею 139 КЗпП України встановлено, що працівники зобов`язані працювати чесно і сумлінно, своєчасно і точно виконувати розпорядження власника або уповноваженого ним органу, додержувати трудової і технологічної дисципліни, вимог нормативних актів про охорону праці, дбайливо ставитися до майна власника, з яким укладено трудовий договір.

Пунктом 3 статті 40 КЗпП Українивстановлено, що трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом у випадку систематичного невиконання працівником без поважних причин обов`язків покладених на нього трудовим договором або правилами внутрішнього трудового розпорядку, якщо до працівника раніше застосовувалися заходи дисциплінарного чи громадського стягнення.

За змістом вказаної норми для звільнення працівника з підстав систематичного невиконання ним своїх трудових обов`язків необхідно невиконання їх без поважних причин.

Виходячи зі змісту даної норми, для звільнення працівника за систематичне порушення трудової дисципліни необхідно, щоб він вчинив конкретний дисциплінарний проступок, тобто допустив невиконання або неналежне виконання трудових обов`язків, щоб це невиконання або неналежне виконання трудових обов`язків було протиправним та винним і носило систематичний характер, а за попередні порушення трудової дисципліни (одне чи декілька) до працівника застосовувались заходи дисциплінарного чи громадського стягнення з додержанням порядку їх застосування, але вони не дали позитивних наслідків і працівник знову вчинив дисциплінарний проступок.

Систематичним порушенням трудової дисципліни вважається порушення, вчинене працівником, який і раніше порушував трудову дисципліну, за що притягувався до дисциплінарної відповідальності та порушив її знову.

При притягненні працівника до даного виду відповідальності, роботодавець повинен навести конкретні факти допущеного ним невиконання або неналежного виконання покладених на нього трудових обов`язків, роз`яснити ступінь тяжкості вчиненого проступку і заподіяну ним шкоду, врахувати обставини, за яких вчинено проступок, і попередню роботу працівника.

За порушення трудової дисципліни до працівника може бути застосовано тільки один з таких заходів стягнення: догана; звільнення (частина перша статті 147 КЗпП України).

Порушенням трудової дисципліни є невиконання або неналежне виконання з вини працівника покладених на нього трудових обов`язків, що проявилися в порушенні: правил внутрішнього трудового розпорядку; посадових інструкцій; положень, наказів та розпоряджень власника, якщо вони мають законний характер.

В силу статей 147-149 КЗпП Українироботодавець має право застосовувати до працівника дисциплінарне стягнення за винне невиконання або неналежне виконання працівником покладених на нього трудових обов`язків.

Пунктами 1.4, 2.3.1 посадової інструкції «Оператора поста управління 3 розряду, зайнятому на гарячих роботах ПУ №№14,15,16 змінних бригад холодильників ділянки сортообробки великосортного прокатного цеху», з якою позивач ознайомлена 02 жовтня 2017 року, передбачено, що оператор поста управління у своїй діяльності повинен знати, керуватися та виконувати: правила внутрішнього трудового розкладу, організаційно-розпорядчі документи, які видаються на комбінаті, розпорядження адміністрації цеху, дотримуватись виробничої й трудової дисципліни, зазначену посадову інструкцію.

Пунктом 5.2 Правил внутрішнього трудового розпорядку, передбачено, що робітники зобов`язані працювати чесно і сумлінно, виконувати особисто доручену роботу; дотримуватися дисципліни праці - основу порядку на виробництві; своєчасно і точно виконувати рішення, вказівки керівників комбінату, використовувати весь робочий час для продуктивної праці.

У пункті 4.1 посадової інструкції обумовлено, що оператор поста управління несе відповідальність за невиконання або неналежне виконання покладених на нього вказаної інструкцією обов`язків.

Пунктами 10.1, 10.2 Правил внутрішнього трудового розпорядку встановлено, що невиконання або неналежне виконання з вини робітника трудових обов`язків тягнуть за собою застосування заходів дисциплінарного впливу (догану або звільнення).

Установлено, що наведених вимог законодавства та локальних актів з трудової дисципліни ОСОБА_1 не виконала, та в рамках встановленого їй графіку робочого часу №2, будучі направленою з бригади №1 до бригади №4, фактично до роботи в бригаді №4 не приступила, була відсутня на робочому місці у змінах, встановлених для бригади №4, чим порушила трудову дисципліну та правила внутрішнього трудового розпорядку.

До позивача двічі застосовувались дисциплінарні стягнення відповідно до наказів від 20 листопада 2018 року та від 08 січня 2019 року за порушення трудової дисципліни та правил внутрішнього трудового розпорядку, та як наслідок третього порушення трудової дисципліни і невиконання розпорядження від 31 жовтня 2018 року наказом від 06 лютого 2019 року її звільнено.

У вказаному наказі про звільнення за пунктом 3 статті 40 КЗпП України за систематичне невиконання без поважних причин посадових обов`язків, зазначено підстави, а саме: незважаючи на раніше застосовані до неї заходи дисциплінарного стягнення за порушення трудової дисципліни у вигляді догани (наказ від 20 листопада 2018 року, наказ від 08 січня 2019 року), ОСОБА_1 знову допустила порушення трудової дисципліни й не виконала розпорядження від 31 жовтня 2018 року, чим порушила вимоги пунктів 1.4, 2.3.1 посадової інструкції, пунктів 5.2, 7.1 Правил внутрішнього трудового розпорядку.

При цьому, суди попередніх інстанцій дали належну оцінку доводам позивача про порушення відповідачем положень статті 32 КЗпП України та дійшли правильного висновку, що положення наведеної норми не поширюються на спірні правовідносини.

Так, частиною третьою статті 32 КЗпП України передбачено, що у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці допускається зміна істотних умов праці при продовженні роботи за тією ж спеціальністю, кваліфікацією чи посадою. Про зміну істотних умов праці - систем та розмірів оплати праці, пільг, режиму роботи, встановлення або скасування неповного робочого часу, суміщення професій, зміну розрядів і найменування посад та інших - працівник повинен бути повідомлений не пізніше ніж за два місяці.

Проте, у справі яка переглядається установлено, що переведення позивача з однієї бригади до іншої з восьмигодинним, чотирьохбригадним, тризмінним графіком роботи не є зміною режиму роботи останньої.

Суди попередніх інстанцій, на підставі належної оцінки зібраних у справі доказів, зокрема змісту Правил трудового розпорядку, які діють на підприємстві відповідача та інших локальних актів, правильно виходили з того, що розстановка працівників по бригадах зі збереженням усім єдиного графіка №2 (восьмигодинного, чотирьохбригадного, тризмінного), у тому числі направлення із бригади у бригаду у зв`язку з виробничою необхідністю, що мало місце у даному випадку з позивачем, не є зміною режиму роботи (істотних умов праці) у розумінні статті 32 КЗпП України.

Установивши, що направлення позивача з бригади №1 до бригади №4 у зв`язку з виробничою необхідністю на підставі відповідних розпоряджень не є зміною режиму роботи, зміною істотних умов праці, передбачених частиною третьою статті 32 КЗпП України, відповідач не повинен був повідомляти про них позивача за два місяці, а також отримувати згоду профспілкового органу на підставі статті 252 КЗпП України.

За таких обставин та з підстав, передбачених вищевказаними нормами матеріального права, правильним, законним та обґрунтованим є висновок суду першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, про відмову у задоволенні позову, оскільки, як установив суд на підставі зібраних у справі доказів, звільнення позивача з роботи на підставі пункту 3 частини першої статті 40 КЗпП Українивідбулося з дотриманням вимог, передбачених статтями 147, 148, 149 КЗпП України, тому підстави для її поновлення на роботі і задоволення похідних позовних вимог про стягнення середнього заробітку та відшкодування моральної шкоди відсутні.

Встановивши систематичність порушень трудової дисципліни, зокрема пунктів 1.4, 2.3.1 посадової інструкції, пунктів 5.2, 7.1 Правил внутрішнього трудового розпорядку, положень, наказів та розпоряджень власника, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, дійшов обґрунтованого висновку, що відповідачем дотримано норми трудового законодавства при звільненні ОСОБА_1 за пунктом 3 статті 40 КЗпП України.

Щодо доводів касаційної скарги про неотримання згоди профспілкового органу на звільнення позивача слід зазначити наступне.

Частиною першою статті 43 КЗпП України передбачено, що розірвання трудового договору з підстав, передбачених пунктами 1 (крім випадку ліквідації підприємства, установи, організації), 2-5, 7 статті 40 і пунктами 2 і 3 статті 41 цього Кодексу, може бути проведено лише за попередньою згодою виборного органу (профспілкового представника), первинної профспілкової організації, членом якої є працівник.

Рішення виборного органу первинної профспілкової організації (профспілкового представника) про відмову в наданні згоди на розірвання трудового договору повинно бути обґрунтованим. У разі якщо в рішенні немає обґрунтування відмови в наданні згоди на розірвання трудового договору, власник або уповноважений ним орган має право звільнити працівника без згоди виборного органу первинної профспілкової організації (профспілкового представника) - частина сьома статті 43 КЗпП України.

Таким чином, рішення профспілкового органу про відмову у наданні згоди на розірвання трудового договору повинно бути достатньо аргументованим та містити посилання на правове обґрунтування незаконності звільнення працівника або посилання на неврахування власником фактичних обставин, за яких розірвання трудового договору з працівником є порушенням його законних прав.

Висновок про обґрунтованість чи необґрунтованість рішення профспілкового комітету про відмову у наданні згоди на звільнення працівника може бути зроблений судом лише після перевірки відповідності такого рішення нормам трудового законодавства, фактичних обставин і підстав звільнення працівника, його ділових і професійних якостей, тому суд має достатні повноваження здійснювати перевірку та давати юридичну оцінку рішенню профспілкового комітету (правова позиція викладена в постанові Верховного Суду України від 01 липня 2015 року у справі № 6-703цс15 та постанові Верховного Суду від 06 вересня 2018 року № 265/6850/16).

30 січня 2019 року Маріупольська первинна профспілкова організація прийняла рішення, яким відмовила у наданні згоди на звільнення оператора поста управління ОСОБА_1 , вказавши ряд причин, а саме розбіжності графіку роботи бригад, застосування дисциплінарного стягнення за одне й те саме порушення, не ознайомлення з наказом, відсторонення від роботи, порушення конституційних норм та трудового законодавства.

Проте, надаючи оцінку вказаному рішенню профспілкового органу, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, дійшов обґрунтованого висновку, що відмова вказаної профспілки у наданні дозволу на накладення дисциплінарного стягнення на ОСОБА_1 у виді звільнення є необґрунтованою, оскільки не містить належного правового обґрунтування незаконності притягнення її до дисциплінарної відповідальності, не містить обставин, які відповідають встановленим судом фактам.

Суди дійшли правильних висновків, що така відмова не впливає на правильність звільнення ОСОБА_1 за встановлених обставин систематичності допущених вказаним працівником порушень Правил внутрішнього трудового розпорядку та посадової інструкції.

Доводи касаційної скарги, що спірні розпорядження про направлення позивача до іншої бригади є незаконними, порушують трудові права останньої, а тому вона мала права їх не виконувати, є безпідставними, оскільки за установлених у цій справі обставин бригада та зміна робітника визначаються безпосереднім керівником в залежності від виробничої необхідності в процесі здійснення робітником його функціональних обов`язків та у разі необхідності можуть змінюватися. Посадова інструкція оператора поста управління 3 розряду, зайнятому на гарячих роботах ПУ №№14,1516 змінних бригад холодильників ділянки сортообробки великосортного прокатного цеху чітко закріплює за позивачем обов`язки виконувати розпорядження адміністрації цеху, дотримуватися правил внутрішнього трудового розпорядку, виробничої і трудової дисципліни, які позивач повинна безпосередньо виконувати відповідно до статті 139 КЗпП України.

Колегія суддів не приймає до уваги доводи касаційної скарги, що до спірних правовідносин підлягають застосовуванню положення глави ХVІ-А КЗпП України, а у матеріалах справи відсутні докази надання колективом бригади № 4 згоди на зарахування позивача, що є порушенням статті 252-6 КЗпП України, та погоджується з висновками апеляційного суду, який, відхиляючи аналогічні доводи, з урахуванням установлених у справі обставин, правильно виходив з того, що існуючі на ПрАТ «МК «Азовсталь» в окремому структурному підрозділі бригади не являють собою окремі первинні виробничі одиниці, тобто відсутня бригадна форма організації робочих місць в розумінні положень статті 252-6 КЗпП України, а колективний договір не передбачає оплати праці на підставі вимог статей 252-7, 252-8 КЗпП України, а отже положення глави ХVІ-А КЗпП України не підлягають застосуванню до спірних правовідносин.

З урахуванням наведеного, колегія суддів відхиляє доводи касаційної скарги про відсутність висновку Верховного Суду щодо застосування у спірних правовідносинах положень статті 252-6 КЗпП України, оскільки, як правильно установлено судами у цій справі, до правовідносин, які виникли між сторонами положення Глави ХVІ-А КЗпП України не застосовуються, а отже наявність чи відсутність відповідного висновку Верховного Суду щодо застосування наведеної норми не впливає на правильність вирішення справи та застосування норм матеріального права.

Так, за встановлених у цій справі обставин та досліджених судами доказів, з урахуванням змісту заявлених в суді першої інстанції позовних вимог, суди попередніх інстанцій правильно застосували норми матеріального права до спірних правовідносин, а доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку, що суди допустили неправильне тлумачення наведених норм або застосували закон, який не підлягав застосуванню чи не застосували закон, який підлягав застосуванню.

Крім того, зі змісту підстави оскарження судових рішень у справі, передбаченої пункту 3 частини другої статті 389 ЦПК України вбачається, що вона спрямована на формування єдиної правозастосовчої практики шляхом висловлення Верховним Судом висновків щодо питань застосування тих чи інших норм права, які регулюють певну категорію правовідносин та підлягають застосуванню судами під час вирішення спору.

Таким чином, у разі подання касаційної скарги на підставі вказаної норми, крім встановлення відсутності висновку Верховного Суду щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, обов`язковому дослідженню підлягає також питання необхідності застосування таких правових норм для вирішення спору з огляду на встановлені фактичні обставини справи (схожі за змістом висновки викладені у постанові Верховного Суду від 29 жовтня 2020 року у справі № 910/18531/19).

У справі, яка переглядається, колегія суддів, проаналізувавши зміст судових рішень з точки зору застосування норми права, яка стала підставою для розгляду позову та вирішення справи по суті, дійшла висновку, що судами попередніх інстанцій правильно застосовано норми матеріального права у спірних правовідносинах та ухвалено рішення відповідно до встановлених обставин на підставі поданих сторонами доказів, які мають індивідуальний характер.

Тобто у даній справі судами досліджено докази та встановлені обставини, відповідно до яких суди попередніх інстанцій дійшли висновку про відсутність підстав для поновлення позивача на роботі, оскільки встановили дотримання порядку і процедури звільнення позивача за пунктом 3 статті 40 КЗпП України в силу допущених нею порушень трудової дисципліни, а також безпідставність і недоведеність заявлених нею позовних вимог.

За своїм змістом усі доводи касаційної скарги є аналогічними аргументам позовної заяви та апеляційної скарги позивача, яким судами обох інстанцій надано належну оцінку, в тому числі обставинам, на які посилається позивач щодо незаконності її звільнення. Обґрунтовані висновки щодо оцінки доводів позивача і обставин, на які вона посилається викладено в мотивувальних частинах оскаржуваних рішень, і з якими у повній мірі погоджується Верховний Суд.

Суд касаційної інстанції не може встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц).

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення у судових рішеннях, питання вичерпності висновків судів, Верховний Суд виходить з того, що у справі, що розглядається, сторонам надано вмотивовану відповідь на всі істотні питання, а доводи, викладені у касаційній скарзі не спростовують обґрунтованих та правильних висновків судів попередніх інстанцій.

ВИСНОВКИ ЗА РЕЗУЛЬТАТАМИ РОЗГЛЯДУ КАСАЦІЙНОЇ СКАРГИ

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані рішення суду першої інстанції та постанову апеляційного суду - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують.

Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду,

ПОСТАНОВИВ :

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Іллічівського районного суду м. Маріуполя Донецької області від 30 грудня 2020 року та постанову Донецького апеляційного суду від 02 березня 2021 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Судді: В. С. Висоцька

А. І. Грушицький

І. В. Литвиненко