ПІВДЕННО-ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД
_____________________________________________________________________________________________
П О С Т А Н О В А
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
27 квітня 2021 року Справа № 916/1932/20
м.Одеса, проспект Шевченка, 29
Південно-західний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
головуючого судді М.А.Мишкіної
суддів О.Ю. Аленіна, Л.В. Лавриненко
секретар судового засідання Кияшко Р.О.
за участю представників учасників справи:
від ОСОБА_1 - Кравченко І.В. - за ордером;
від ОСОБА_2 - не з`явився;
від ПрАТ «Селена» - Прохода Ю.Л. - за ордером;
від ПАТ «Гібридний соняшник» - не з`явився
Розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1
на ухвалу Господарського суду Одеської області від 03 березня 2021 року про закриття провадження
у справі №916/1932/20
за позовом ОСОБА_1
до:
- ОСОБА_2 ;
- Приватного акціонерного товариства «Селена»
третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідачів Публічне акціонерне товариство «Гібридний соняшник»
про визнання договору недійсним
склад суду першої інстанції: головуючий суддя: Г.Є. Смелянець, судді Ю.А.Шаратов, Н.В.Рога
час і місце постановлення ухвали: 03.03.2021р., 12.21год., м.Одеса, Господарський суд Одеської області, зала судових засідань №16
повне судове рішення складене 09.03.2021р.
Учасники справи належним чином повідомлені про дату, час та місце розгляду апеляційної скарги.
В судовому засіданні 27.04.2020р. згідно ст.ст.233,240 ГПК України проголошено вступну та резолютивну частини постанови.
встановив:
01.07.2020р. ОСОБА_1 звернулась до Господарського суд Одеської області з позовом до ОСОБА_2 , Приватного акціонерного товариства «Селена», третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідачів Публічне акціонерне товариство «Гібридний соняшник», в якому просила суд визнати недійсним договір застави простих іменних акцій від 13.06.2019р., укладений між ОСОБА_2 , як майновим поручителем та Приватним акціонерним товариством «Селена».
В обґрунтування позовних вимог позивач зазначила, що в межах розгляду справи про розірвання шлюбу ухвалою Приморського районного суду м. Одеси від 04.12.2014р. у справі №522/19324/14-ц затверджено мирову угоду між позивачкою та ОСОБА_2 з приводу поділу спільного сумісного майна. Зокрема, п.1 затвердженої ухвалою суду від 04.12.2014р. мирової угоди було визначено, що цінні папери, а саме прості іменні акції ПАТ «Гібридний соняшник» в загальній кількості 1745794 штуки розподіляються наступним чином: ОСОБА_1 - 684476 штук, що становить 32,89% статутного капіталу, ОСОБА_2 - 1061318 штук, що становить 51% статутного капіталу. Позивачка як власник належних їй акцій ПАТ «Гібридний соняшник» зазначає, що договір застави від 13.06.2019р. є фіктивним, адже існує лише на папері та не забезпечував фактично укладеного і діючого договору поставки. Крім іншого, ОСОБА_2 не мав прав здійснювати розпорядження належними позивачці акціями у кількості 684476 штук ПАТ «Гібридний соняшник», адже на час підписання ним договору застави від 13.06.2019р. не був власником таких акцій.
З посиланням на норми ст.ст.15, 16, 215, 216,2354, 236, 316,317, 319, 321 ЦК України, ст.ст.4,6,8,18 ЗУ «Про депозитарну систему України», ст.ст.61,69,71 СК України позивач просила задовольнити позовні вимоги у повному обсязі.
10.08.2020р. ПрАТ «Селена» подало суд відзив на позовну заяву, в якому просило вирішити питання про закриття провадження у справі у зв`язку із порушенням правил підсудності та відмовити у задоволенні позову, зокрема, зазначаючи, що правочин щодо розподілу спільного сумісного майна подружжя, в тому числі цінних паперів, на який посилається позивач в обґрунтування своїх позовних вимог, було укладено ОСОБА_1 та ОСОБА_2 04.12.2014р., тобто, до розірвання шлюбу між ними (шлюб, відповідно до наявного у справі рішення Приморського районного суду м. Одеси від 10.12.2014р., розірвано 22.12.2014). Відтак, даний правочин слід вважати правочином у сімейних правовідносинах згідно ст. 64 Сімейного кодексу України. Відповідно ж до пункту 4 частини 1 ст. 20 ГПК України господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають з правочинів щодо акцій, часток, паїв, інших корпоративних прав в юридичній особі, крім правочинів у сімейних та спадкових правовідносинах.
10.08.2020р. ОСОБА_1 подав місцевому господарському суду відзив на позов, в якому також просив вирішити питання про закриття провадження у справі у зв`язку із порушенням правил підсудності та відмовити у задоволенні позову.
Зміст відзивів на позов відповідачів є ідентичним.
17.08.2020р. позивач подала суду відповідь на відзив, в якому, зокрема, зазначила, що мирову угоду не можна розглядати як договір (правочин) у цивільно-правовому розумінні, оскільки порядок її укладання та затвердження регламентові відповідними положеннями ГПК України або ЦПК України.
21.10.2020р.ПраТ «Селена» подало місцевому господарському суду клопотання про закриття провадження у справі з підстав, які зазначені у відзиві на позовну заяву.
16.11.2020р. позивач подала суду заперечення на клопотання про закриття провадження у справі, в яких зазначила, що зміст мирової угоди між нею та ОСОБА_2 не відповідає вимогам до цивільно-правових договорів. Укладена між сторонами мирова угода не свідчить про досягнення між сторонами істотних умов цивільно-правового договору. Зі змісту мирової угоди вбачається, що вона носить похідний характер і являє собою домовленість сторін про врегулювання спору щодо поділу спільного майна подружжя. Мирову угоду між позивачем та відповідачем було підписано сторонами угоди при поділі спільного майна подружжя ОСОБА_4 , вона не є цивільно-правовим договором або правочином у сімейних правовідносинах, а є процесуальною дією, передбаченою процесуальними Кодексами України. За таких обставин зазначений спір відноситься до юрисдикції господарського суду.
Ухвалою Господарського суду Одеської області від 03.03.2021р. (головуючий суддя Г.Є.Смілянець , судді Ю.А.Шаратов, Н.В.Рога) закрито провадження у справі №916/1932/20.
Ухвала обґрунтована посиланням на норми ст.15, ч.4 ст.215 ЦК України, ст.19 ЦПК України, ч.ч.1,2 ст.202 ЦК України, ст.64 СК України, ч.ч.1,2 ст.4, п.4 ч.1 ст.20, п.1 ч.1, ч.2 ст.231 ГПК України та вмотивована наступним. Позивачка, як власник належних їй акцій ПАТ «Гібридний соняшник» , вважає, що договір застави від 13.06.2019р. є фіктивним, адже існує лише на папері та не забезпечував фактично укладеного і діючого договору поставки. Крім іншого, ОСОБА_2 не мав прав здійснювати розпорядження належними позивачці акціями у кількості 684 476 штук ПАТ «Гібридний соняшник», адже на час підписання ним договору застави від 13.06.2019р. не був власником таких акцій. У порядку цивільного судочинства можуть розглядатися будь-які справи, у яких хоча б одна зі сторін, як правило, є фізичною особою, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства, а предметом позову є цивільні права, які, на думку позивача, є порушеними, оспореними чи невизнаними. Виходячи з того, що спір у даній справі виник внаслідок розподілу акцій ПАТ «Гібридний соняшник» між подружжям позивачкою та відповідачем -1 ( ОСОБА_2 ), і саме на цьому ґрунтується захист порушених прав позивачки, спір у даній справі не підлягає вирішенню в порядку господарського судочинства. При цьому, суд погоджується із доводами позивачки про те, що мирову угоду не можна розглядати як договір у цивільно-правовому розумінні. Проте, такі доводи не спростовують обставин виникнення спору у даній справі саме із сімейних правовідносин подружжя позивачки та ОСОБА_2 під час їх перебування у шлюбі, який було розірвано рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 11.12.2014р. у справі 3522/19324/14-ц, вже після укладення мирової угоди.
23.03.2021р. до Південно-західного апеляційного господарського суду через Господарський суд Одеської області надійшла апеляційна скарга ОСОБА_1 на ухвалу від 09.03.2021р. (подана 18.03.2021р.), в якій скаржник просить скасувати оскаржену ухвалу з передачею справи до суду першої інстанції для продовження розгляду.
В обґрунтування вимог апеляційної скарги позивач зазначає, що:
- місцевий господарський суд дійшов до висновків в ухвалі внаслідок довільного тлумачення унормованого в п.4 ч.1 ст.20 ГПК України положення, оскільки за змістом зазначеної норми господарським судам не підсудні лише справи у спорах, що виникають з правочинів щодо акцій у сімейних відносинах, а не будь-які справи у спорах, які так чи інакше випливають із сімейних відносин;
- в даному випадку має місце, коли господарський суд, визнавши, що між сторонами у справі №916/1932/20 не укладався правочин щодо акцій у сімейних відносинах, а таким правочином може бути лише правочин, передбачений ст.64 СК України, все одно на підставі п.4 ч.1 ст.20 ГПК України дійшов висновку про те, що спір, який є предметом зазначеної справи, не підлягає вирішенню в порядку господарського судочинства, оскільки він виник нібито із сімейних правовідносин, чим фактично здійснив довільне тлумачення зазначеної норми процесуального закону;
- спір, який є предметом справи № 916/1932/20 не виник із сімейних відносин, оскільки спір між подружжям ОСОБА_1 та ОСОБА_2 був вирішений судом в межах цивільної справи №522/19324/14 з постановленням ухвали про визнання мирової угоди про визначення порядку розподілу спільного майна подружжя. В даному випадку спір виник внаслідок порушення ОСОБА_2 як звичайною фізичною особою, а не як чоловіком, права власності ОСОБА_1 , як звичайної фізичної особи, а не як дружини, на акції ПАТ «Гібридний соняшник» в кількості 684476 штук, що становить 32,89% статутного капіталу, які в результаті поділу майна подружжя присуджені ОСОБА_1 ;
- вимогою позивача у справі №916/1932/20 є визнання недійсним договору застави простий іменних акцій від 13.06.2019р., укладеного між ОСОБА_2 та ПрАТ «Селена». При цьому, в даному випадку необхідно наголосити на тому, що позивачем оспорюється правочин, який стосується акцій; оспорюваний правочин (договір застави) не є правочином у сімейних правовідносин, що підтверджується тим, що він укладений не між подружжям, а між фізичною та юридичною особами;
- виходячи із змісту заявленої позивачем вимоги, яка становить предмет спору, можливо дійти очевидного висновку про те, що спір, який є предметом справи, не виник з правочину щодо акцій у сімейних правовідносинах, адже оспорюваним правочином є договір застави акцій, який укладався не між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 як подружжям. При цьому, враховуючи, що ст.20 ГПК України визначає справи, що відносяться до юрисдикції господарських судів, виходячи з предмету спору, в даному випадку не має жодного правового значення, які саме обставини слугували підставою для звернення до суду за судовим захистом;
- оскаржувана ухвала суду не відповідає статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, оскільки суд фактично позбавив позивача права на розгляд його справи судом, встановленим законом. При цьому, під «судом» у практиці ЄСПЛ розуміється будь-який юрисдикційний орган, що вирішує питання, віднесені до його компетенції на підставі норм права, відповідно до встановленої процедури. Окрім того, необrрунтоване закриття судом провадження у справі та вимушене оскарження відповідного судового рішення призводить до затягування строків розгляду справи і перебування в стані невизначеності учасників процесу, що є також порушенням положень частини 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка покладає на національні суди обов' язок здійснити швидкий та ефективний розгляд справ упродовж розумного строку.
Ухвалою Південно-західного апеляційного господарського суду від 29.03.2021р. відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на ухвалу Господарського суду Одеської області від 09 березня 2021 року про закриття провадження у справі №916/1932/20; встановлено іншим учасникам справи строк для подання суду апеляційної інстанції відзиву на апеляційну скаргу, будь-яких клопотань з процесуальних питань до 20.04.2021р.; призначено справу до розгляду у судовому засіданні 27.04.2021р. з повідомленням учасників справи.
22.04.2021р. до суду апеляційної інстанції надійшов відзив на апеляційну скаргу ПрАТ «Селена» (надісланий поштою 20.04.2021р.), в якому відповідач просить залишити оскаржену ухвалу без змін, а апеляційну скаргу - без задоволення. У відзиві, зокрема, зазначено, що відповідно до п.4 ч.1 ст.20 ГПК України господарському суду підсудні справи щодо оспорювання правочинів щодо акцій, і відтак, не підсудні справи щодо оспорювання правочинів у сімейних відносинах. Дана норма прямо вказує, що господарському суду підсудні справи у спорах, що виникають з правочинів щодо акцій: такими спорами можуть бути спори як про оспорювання правочинів, так і про зобов`язання вчинити дії. І господарському суду не підсудні всі справи у спорах, що виникають з правочинів у сімейних та спадкових правовідносинах правовідносинах. Тобто, господарському суду не підсудні, наприклад, справи щодо виконання заповіту в частині передачі права власності на акції, тому що цей спір хоча і стосується акцій, але виник в межах спадкових відносин. Спір виник з правочину щодо розподілу майна подружжя - правочину у сімейних правовідносинах, і суд першої інстанції дійшов правильного висновку про непідсудність даного спору господарському суду. Крім того, хибними є висновки апеляційної скарги про нібито відмову в доступі до правосуддя, оскільки судом прямо роз`яснено, до якого суду слід звертатися за захистом свого права.
Представник скаржника у судовому засіданні підтримав доводи та вимоги апеляційної скарги.
Представник ПрАТ «Селена» проти задоволення вимог апеляційної скарги заперечував.
Інші учасники справи своїх представників в засідання суду апеляційної інстанції не направили.
Відповідно до ст.269 ГПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. У суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.
Згідно із з.п.14 ч.1 ст.255 ГПК України окремо від рішення суду першої інстанції можуть бути оскаржені в апеляційному порядку ухвали суду першої інстанції про залишення позову (заяви) без розгляду.
Згідно із ч.1 ст.271 ГПК України апеляційні скарги на ухвали суду першої інстанції розглядаються в порядку, передбаченому для розгляду апеляційних скарг на рішення суду першої інстанції з урахуванням особливостей, визначених цією статтею.
Перевіривши матеріали справи, обговоривши доводи апеляційної скарги, заслухавши пояснення представників ОСОБА_1 та ПрАТ «Селена», колегія суддів дійшла висновку про відсутність підстав для задоволення скарги виходячи із наступного.
Позивачка, як власник належних їй акцій ПАТ "Гібридний соняшник" вважає, що договір застави від 13.06.2019р. є фіктивним, адже існує лише на папері та не забезпечував фактично укладеного і діючого договору поставки. Крім іншого, ОСОБА_2 не мав прав здійснювати розпорядження належними позивачці акціями у кількості 684 476 штук ПАТ "Гібридний соняшник", адже на час підписання ним договору застави від 13.06.2019р. не був власником таких акцій.
За таких обставин та підстав ОСОБА_1 оспорює договір застави в господарському суді.
Статтею 124 Конституції України закріплено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.
Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
Поняття "суд, встановлений законом" включає в себе, зокрема, таку складову, як дотримання правил юрисдикції та підсудності при вирішенні спору.
Критеріями розмежування судової юрисдикції є суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, в якому розглядається визначена категорія справ.
За змістом частини першої статті 15 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а за частиною першою статті 16 цього Кодексу кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права або інтересу.
За приписами частини другої статті 2 ГПК України завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов`язаних зі здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави.
Відповідно до частин першої та другої статті 4 ГПК України право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом. Юридичні особи та ФОП, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.
Критеріями розмежування між справами цивільного та господарського судочинства є одночасно суб`єктний склад учасників процесу та характер спірних правовідносин.
Разом з тим відповідно до частини першої статті 24 ЦК України людина як учасник цивільних відносин вважається фізичною особою.
Відповідно до ст.ст.25, 26 ЦК України здатність мати цивільні права та обов`язки (цивільну правоздатність) мають усі фізичні особи. Цивільна правоздатність фізичної особи виникає у момент її народження та припиняється у момент її смерті. Усі фізичні особи є рівними у здатності мати цивільні права та обов`язки. Фізична особа здатна мати усі майнові права, що встановлені цим Кодексом, іншим законом. Фізична особа здатна мати інші цивільні права, що не встановлені Конституцією України, цим Кодексом, іншим законом, якщо вони не суперечать закону та моральним засадам суспільства. Фізична особа здатна мати обов`язки як учасник цивільних відносин.
Кожна фізична особа має право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом (стаття 42 Конституції України). Це право закріплено й у статті 50 ЦК України, у якій передбачено, що право на здійснення підприємницької діяльності, яку не заборонено законом, має фізична особа з повною цивільною дієздатністю.
Відповідно до частин першої, другої статті 3 ГК України під господарською діяльністю у цьому Кодексі розуміється діяльність суб`єктів господарювання у сфері суспільного виробництва, спрямована на виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність. Господарська діяльність, що здійснюється для досягнення економічних і соціальних результатів та з метою одержання прибутку, є підприємництвом, а суб`єкти підприємництва - підприємцями. Господарська діяльність може здійснюватися і без мети одержання прибутку (некомерційна господарська діяльність).
Відповідно до частини 2 статті 55 Господарського кодексу України суб`єктами господарювання є:
1) господарські організації - юридичні особи, створені відповідно до Цивільного кодексу України, державні, комунальні та інші підприємства, створені відповідно до цього Кодексу, а також інші юридичні особи, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані в установленому законом порядку;
2) громадяни України, іноземці та особи без громадянства, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані відповідно до закону як підприємці.
Зобов`язання, що виникає між суб`єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених ГК України, в силу якого один суб`єкт (зобов`язана сторона) зобов`язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб`єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або відмовитися від певних дій, а інший суб`єкт (управнена сторона) має право вимагати від зобов`язаної сторони виконання її обов`язку, є господарським зобов`язанням (частина перша статті 173 ГК України).
Пунктами 1, 3, 4 частини 1 статті 20 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що справи у спорах, які виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні правочинів у господарській діяльності, крім правочинів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, а також у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання зобов`язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи - підприємці; справи у спорах, що виникають з корпоративних відносин, в тому числі у спорах між учасниками (засновниками, акціонерами, членами) юридичної особи або між юридичною особою та її учасником (засновником, акціонером, членом), у тому числі учасником, який вибув, пов`язані зі створенням, діяльністю, управлінням або припиненням діяльності такої юридичної особи, крім трудових спорів; справи у спорах, що виникають з правочинів щодо акцій, часток, паїв, інших корпоративних прав в юридичній особі, крім правочинів у сімейних та спадкових правовідносинах.
Тобто, якщо учасник (засновник, акціонер, член) юридичної особи обґрунтовує позовні вимоги щодо оспорення правочину, укладеного юридичною особою, порушенням останнім у ході статутної діяльності корпоративних прав такого учасника (засновника, акціонера, члена), то цей спір відноситься до юрисдикції господарських судів.
Відповідно до частини першої статті 19 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.
Отже, в порядку цивільного судочинства можуть розглядатися будь-які справи, у яких хоча б одна зі сторін є фізичною особою, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства, а предметом позову є цивільні права, які, на думку позивача, є порушеними, оспореними чи невизнаними.
Під час визначення предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі.
Ознаками господарського спору, підвідомчого господарському суду, є, зокрема: участь у спорі суб`єкта господарювання; наявність між сторонами господарських відносин, урегульованих Цивільним кодексом України, Господарським кодексом України, іншими актами господарського і цивільного законодавства, і спору про право, що виникає з відповідних відносин; наявність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення спору господарським судом; відсутність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення такого спору судом іншої юрисдикції.
При цьому фізична особа може звернутися з позовом до господарського суду у разі, якщо розгляд такого спору в господарському суді прямо передбачено Господарським процесуальним кодексом України чи відповідним законом.
З огляду на положення частини першої статті 20 ГПК України, а також статтей 4 і 45 цього кодексу для визначення юрисдикції господарського суду щодо розгляду конкретної справи має значення суб`єктний склад сторін правочину та наявність спору, що виник у зв`язку зі здійсненням господарської діяльності (пункт 4.12 постанови Великої Палати Верховного Суду від 13 лютого 2019 року у справі № 910/8729/18).
Як встановлено господарським судом, предметом спору у справі №916/1932/20 є визнання недійсним договору застави цінних паперів від 13.06.2019р. №61, який укладений між ОСОБА_2 (заставодавець) в якості майнового поручителя ПАТ "Гібридний соняшник" і ПрАТ "Селена" (Заставодержатель). Предметом застави є належні Заставодавцю цінні папери: акції, іменні, прості, бездокументні у кількості 1 225 540 шт., загальною номінальною вартістю пакету цінних паперів 306 385 грн., що належать заставодавцю на праві приватної власності. Заставою забезпечується виконання Боржником своїх зобов`язань перед Заставодержателем по договору поставки №11/3 від 30.11.2014р. Розмір забезпеченої заставою вимоги складає 10 014 152, 70 грн.
Ухвалою Приморського районного суду м. Одеси від 04.12.2014р. у справі №522/19324/14-ц затверджено мирову угоду між позивачкою та ОСОБА_2 щодо розподілу спільного сумісного майна подружжя.
Рішенням Приморського районного суду міста Одеси від 11.12.2014р. у справі №522/19324/14-ц ухвалено розірвати шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 .
Зокрема п.1 затвердженої ухвалою суду від 04.12.2014р. мирової угоди було визначено, що цінні папери, а саме прості іменні акції ПАТ "Гібридний соняшник" в загальній кількості 1 745 794 штуки розподіляються наступним чином: ОСОБА_1 (позивачка) - 684 476 штук, що становить 32,89 % статутного капіталу, ОСОБА_2 - 1 061 318 штук, що становить 51% статутного капіталу.
Відповідно до частини третьої статті 368 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом.
За загальним підходом, закріпленим у статті 60 СК України, майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Частиною першою статті 61 СК України встановлено, що об`єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту.
Оскільки предметом позову у справі №916/1932/20 є визнання недійсним договору застави цінних паперів від 13.06.2019р. №61, який укладений між колишнім чоловіком ОСОБА_1 ОСОБА_2 (заставодавець) в якості майнового поручителя ПАТ "Гібридний соняшник" і ПрАТ "Селена" (Заставодержатель) з підстав порушення ОСОБА_2 під час його укладення прав позивачки, укладення договору з метою можливого уникнення ОСОБА_2 виконання мирової угоди щодо поділу майна колишнього подружжя то колегія суддів вбачає, що цей спір за своєю природою є спором між подружжям щодо їх спільного майна та його вирішення впливає на права та обов`язки ОСОБА_1 та ОСОБА_2 як фізичних осіб.
Спір у даній справі не виник з корпоративних правовідносин, а виник із сімейних правовідносин і стосується визнання недійсним договору, укладеного колишнім чоловіком позивачки з ПрАТ «Селена» щодо належної позивачці (згідно позову ) частини акцій, що вплине на поділ майна, яке є спільною сумісною власністю подружжя згідно мирової угоди, затвердженої ухвалою Приморського районного суду від 04.12.2014р.
З позовної заяви ОСОБА_1 не вбачається, що між сторонами наявний спір, що виник у зв`язку зі здійсненням господарської діяльності підприємства, натомість, характер спірних правовідносин свідчить, що позов подано на захист прав ОСОБА_1 у правовідносинах, що є сімейними, вимоги позову спрямовані на захист прав позивачки у відносинах, що виникли як пов`язані із шлюбними правовідносинами позивачки із ОСОБА_2 як заставодавцем акцій, які позивачка вважає належними їй за ухвалою загального суду.
Викладене свідчить, що наявний спір, що виник саме із сімейних правовідносин, спрямований на захист права власності на акції акціонерного товариства у порядку поділу спільного майна подружжя.
Критерій спрямованості позовних вимог на захист прав у певному виді відносин є ключовим при визначенні питання юрисдикції спору та його належності до розгляду за правилами того чи іншого процесуального законодавства, на що неодноразово звертала увагу Велика Палата Верховного Суду.
Відтак, оскільки вимоги за позовом ОСОБА_1 виникли з правовідносин, які відповідно врегульовані нормами сімейного та цивільного права, не є корпоративними, це унеможливлює розгляд такого позову за правилами господарського судочинства.
Та обставина, що оспорюваним правочином є договір застави акцій, який укладався не між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 як подружжям та не є правочином у сімейних правовідносинах, не може бути підставою для розгляду спору господарськими судами, адже предмет спору безпосередньо випливає саме із правовідносин ОСОБА_2 та ОСОБА_7 як колишнього подружжя та щодо їх спільного майна.
Тому апеляційний господарський суд погоджується з висновками господарського суду, що позов ОСОБА_1 не підлягає розгляду в порядку господарського судочинства та має розглядатися у порядку цивільного судочинства.
Аргумент скаржника про те, що закривши провадження у справі суд фактично позбавив позивача права на розгляд його справи судом колегія суддів відхиляє
У рішенні Європейського суду з прав людини у справі "Креуз проти Польщі" від 19.06.2001 року зазначено, що право на суд може бути піддане обмеженням, дозволеним за змістом, тому що право на доступ до суду за самою своєю природою потребує регулювання з боку держави. Гарантуючи сторонам право доступу до суду для визначення їхніх "цивільних прав та обов`язків", п. 1 ст. 6 Конвенції залишає державі вільний вибір засобів, що використовуватимуться для досягнення цієї мети, але в той час, коли договірні держави мають можливість відхилення від дотримання вимог Конвенції щодо цього, остаточне рішення з дотримання вимог Конвенції залишається за судом.
Право на доступ до суду не є безумовним, а тому встановлення законодавцем процесуальних фільтрів доступу до суду не є обмеженням в отриманні судового захисту. Процесуальні обмеження зазвичай запроваджуються для забезпечення ефективності судочинства, а право на доступ до правосуддя, як відомо, не є абсолютним правом, і певні обмеження встановлюються законом з урахуванням потреб держави, суспільства чи окремих осіб.
Відповідно до пункту 1 частини першої статті 231 Господарського процесуального кодексу України господарський суд закриває провадження у справі, якщо спір не підлягає вирішенню в порядку господарського судочинства.
Підсумовуючи викладене, колегія суддів дійшла до висновку, що скаржником не обґрунтована наявність підстав для скасування чи зміни оскарженої ухвали господарського суду. Доводи апеляційної скарги не містять важливих та доречних аргументів на користь його позиції та не впливають на правильність висновку місцевого господарського суду про закриття провадження у справі за позовом ОСОБА_1 за п.1 ч.1 ст. 231 ГПК України.
Підстав для виходу судом апеляційної інстанції за межі доводів апелянта не убачається, оскільки при апеляційному розгляді справи не встановлено порушення норм процесуального права, які є безумовною підставою для скасування судового рішення, або неправильного застосування норм матеріального права, у зв`язку із чим ухвала господарського суду Одеської області від 03.03.2021р. залишається без змін, а апеляційна скарга ОСОБА_1 без задоволення.
Відповідно до п."в" ч.4 ст.282 ГПК України постанова суду апеляційної інстанції складається, зокрема, з резолютивної частини із зазначенням розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції.
В даному випадку витрати, понесені позивачем у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції (витрати по сплаті судового збору за подання апеляційної скарги), покладаються на скаржника, оскільки вимоги апеляційної скарги відхилені у повному обсязі.
Керуючись ст.ст. 232, 233, 240, 269-271, 275, 276, 281-284 ГПК України, колегія суддів -
ПОСТАНОВИЛА:
Апеляційну скаргу залишити без задоволення.
Ухвалу господарського суду Одеської області від 03.03.2021р. у справі №916/1932/20 залишити без змін.
Постанова в порядку ст.282 ГПК України набирає законної сили з дня її прийняття згідно ст.284 ГПК України.
Постанова суду апеляційної інстанції може бути оскаржена у касаційному порядку протягом двадцяти днів з дня складення повного судового рішення згідно положень ст.ст.287,288 ГПК України.
Повна постанова складена 11 травня 2021 року у зв`язку із перебуванням суддів у відпустці з 05.05.2021р. по 07.05.2021р. включно.
Головуючий суддя М.А. Мишкіна
Суддя О.Ю. Аленін
Суддя Л.В. Лавриненко
