УХВАЛА
29 квітня 2021 року
м. Київ
Справа № 910/9841/20
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:
Бенедисюка І.М. (головуючий), Колос І.Б., Малашенкової Т.М.,
за участю секретаря судового засідання Ковалівської О.М.,
представників учасників справи:
позивача - Остапов В.В. (витяг ЄДРПОУ від 17.02.2021),
відповідача - Ногіна І.І. (довіреність від 02.08.2020 №б/н),
розглянув у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Чорноморської філії державного підприємства "Адміністрація морських портів України"
на рішення господарського суду міста Києва від 13.10.2020 та
постанову Північного апеляційного господарського суду від 24.02.2021
за позовом Чорноморської філії державного підприємства "Адміністрація морських портів України"
до Сhina Harbour Engineering Company ltd. (Чайна Харбор Енджиніринг компані лтд.)
про визнання договору частково недійсним.
ВСТАНОВИВ:
Чорноморська філія державного підприємства "Адміністрація морських портів України" (далі - Чорноморська філія ДП "АМПУ",позивач) звернулась до господарського суду міста Києва з позовом до Сhina Harbour Engineering Company ltd. [Чайна Харбор Енджиніринг компані лтд.] (далі - Компанія, відповідач) про визнання недійсним з моменту укладення пункту 18.5 договору підряду на виконання робіт № 89-В-ЮЖФ-18 від 06.04.2018 (далі - договір).
Позовні вимоги обґрунтовуються тим, що пункт 18.15 договору містить застереження про розгляд спорів між сторонами щодо тлумачення договору, його виконання, порушення, припинення чи недійсності у Міжнародному комерційному арбітражному суді при Торгово-промисловій палаті України (далі - МКАС при ТПП України) згідно з його Регламентом. Правом, яке регулює договір є матеріальне право України. Арбітражний суд складається з трьох арбітрів. Місцем проведення засідання Арбітражного суду є м. Київ. Мовами арбітражного розгляду є українська, російська.
Посилаючись на те, що арбітражне застереження порушує право позивача на судовий захист у національному суді та суперечить вимогам статті 22 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України). Зокрема, на думку позивача договір підряду на виконання робіт є договором про публічну закупівлю, а спори, які виникають при укладенні, зміні, розірванні та виконанні договорів про публічні закупівлі зачіпають публічний інтерес, у зв`язку із чим не можуть бути передані на розгляд арбітражу з огляду на їх правову природу. Позивач на підставі статей 203, 215 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) просив задовольнити позов та визнати договір в цій частині недійсним.
Рішенням господарського суду міста Києва від 13.10.2020 (суддя - Паламар П.І.), залишеним без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 24.02.2021 (колегія суддів: Агрикова О.В., Мальченко А.О., Чорногуз М.Г.) у задоволенні позовних вимог відмовлено.
Рішення та постанову суду мотивовано тим, що Закон не містить заборони на укладання такого застереження, а даний спір стосується цивільно-правових аспектів договору і не стосується його публічно-правових аспектів. Включення відповідних умов у господарський договір не суперечить вимогам законодавства, а тому зміст спірного договору в частині пункту 18.15 відповідає вимогам частини першої статті 203 ЦК України.
Апеляційний суд також вказував на те, що обмеження, передбачені частиною першою статті 22 ГПК України стосується спорів, які виникають з підстав невірного застосування законодавства щодо публічних закупівель, як то порушення процедури такої закупівлі та інше. Водночас частина друга статті 22 ГПК України вказує на можливість передання спорів на вирішення міжнародного комерційного арбітражу, а саме: цивільно-правових аспектів, що виникають при укладанні, зміні, розірванні та виконанні договорів про публічні закупівлі, тобто процесуальним законодавством передбачено передання спорів на вирішення міжнародного комерційного арбітражу, які регулюються ЦК України та Господарським кодексом України, тобто спорів, що стосуються своєчасного виконання договору, якості виконання договору, розрахунків та інше.
У свою чергу, Чорноморська філія ДП "АМПУ", посилаючись на неправильне застосування судами попередніх інстанцій інстанції норм матеріального та порушення процесуального права просить скасувати рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції, прийняти нове рішення яким позовні вимоги задовольнити.
Так за змістом касаційної скарги її подано на підставі пункту 3 частини другої статті 287 ГПК України зокрема, скаржник наголошує на тому, що відсутній висновок Верховного Суду щодо застосування пункту 1 частини першої статті 22 ГПК України при розгляді спорів між сторонами договору, який укладено відповідно до Закону України "Про публічні закупівлі" про визнання недійсним арбітражного застереження, яким визначено передачу спорів за договором на вирішення міжнародного комерційного арбітражного суду.
Ухвалою Верховного Суду від 05.04.2021 (головуючий - Бенедисюк І.М., судді: Булгакова І.В., Малашенкова Т.М.) відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою Чорноморської філії ДП "АМПУ" на рішення господарського суду міста Києва від 13.10.2020 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 24.02.2021 зі справи №910/9841/20; розгляд касаційної скарги призначено на 29.04.2021.
Відповідно до протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи (касаційної скарги) у зв`язку з перебуванням судді Булгакової І.Б. у відпустці касаційну скаргу Чорноморської філії ДП "АМПУ" зі справи №910/9841/20 передано на розгляд колегії суддів Касаційного господарського суду у складі: Бенедисюк І.М. (головуючий), Колос І.Б., Малашенкова Т.М.
Як свідчать матеріали справи та оскаржувані судові рішення, суди попередніх інстанцій приймаючи рішення про відмову у задоволенні позовних вимог виходили із того, що визнання пункту договору, який містить арбітражне застереження відповідно до положень статті 16 ЦК України є окремим видом захисту порушеного права чи інтересу сторони такого договору. Тобто, не може бути віднесено до суперечок, які виникають із приводу розбіжностей з інтерпретації чи з приводу виконання договору , а даний спір підлягає розгляду по суті заявлених позовних вимог.
Відповідно до частини 2 статті 302 ГПК України, суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів або палати, передає справу на розгляд об`єднаної палати, якщо ця колегія або палата вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду у складі колегії суддів з іншої палати або у складі іншої палати чи об`єднаної палати.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення представників сторін, розглянувши доводи та аргументи касаційної скарги разом з матеріалами справи, колегія суддів приходить до висновку про необхідність передачі справи №910/9841/20 на розгляд об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду на підставі частини другої статті 302 ГПК України, оскільки вважає за необхідне відступити від висновку про застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду у складі колегії суддів з іншої палати.
Так, постановою Верховного Суду від 07.10.2020 у справі №911/1803/19 предметом позову у якій було встановлення обставин щодо дійсності та виконуваності арбітражної угоди, колегія суддів дійшла висновку, що арбітражний суд не наділений компетенцією вирішення питання дійсності, чинності та виконуваності арбітражної угоди за статтею 2 Конвенції про визнання та виконання іноземних арбітражних рішень (Нью-Йорк, 1958 рік) та статті 8 Закону України "Про міжнародний комерційний арбітраж" у випадку подання позову до національного суду.
Колегія суддів зазначає, що відповідно до частини першої статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Положення частини другої статті 16 ЦК України та статті 20 Господарського кодексу України передбачають такий спосіб захисту порушеного права як визнання недійсним правочину (господарської угоди).
Відповідно до положень статті 124 Конституції України, статей 7, 8 Закону України "Про судоустрій і статус суддів", частини третьої статті 1 ГПК України, частини четвертої статті 4 ГПК України, юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір; ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи в суді, до підсудності якого вона віднесена процесуальним законом; кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу; відмова від права на звернення до господарського суду є недійсною.
Рішенням Конституційного Суду України від 09.07.2002 №15-рп/2002 визначено, що передбачене Конституцією України право юридичної особи на захист судом своїх прав, установлює юридичні гарантії їх реалізації, надаючи можливість кожному захищати свої права будь-якими не забороненими законом засобами. Кожна особа має право вільно обирати не заборонений законом спосіб захисту прав, у тому числі судовий захист. Суб`єкти правовідносин, у тому числі юридичні особи, у разі виникнення спору можуть звертатися до суду за його вирішенням. Юридичні особи мають право на звернення до суду за захистом своїх прав безпосередньо на підставі Конституції України. Держава має забезпечувати захист прав усіх суб`єктів правовідносин, у тому числі в судовому порядку. Право юридичної особи на звернення до суду за вирішенням спору не може бути обмежене законом, іншими нормативно-правовими актами.
Рішенням Конституційного Суду України у справі про завдання третейського суду від 10.01.2008 №1-рп/2008 встановлено, що гарантуючи судовий захист з боку держави, Основний Закон України водночас визнає право кожного будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань (частина п`ята статті 55). Це конституційне право не може бути скасоване або обмежене (частина друга статті 22, стаття 64 Конституції України). Це відповідає також нормі частини першої статті 55 Конституції України за якою, права і свободи людини і громадянина захищаються судом.
Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб`єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення. Таким чином, суд зобов`язаний з`ясувати характер спірних правовідносин (предмет і підстави позову), наявність/відсутність порушеного права чи інтересу та можливість його поновлення/захисту в обраний спосіб. Наведена правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 04.10.2017 у справі №914/1128/16.
Як установили суди попередніх інстанцій, позивач та відповідач під час укладення вищевказаного договору погодили, що усі спори, розбіжності чи вимоги, які виникають із цього договору або у зв`язку з ним, зокрема, щодо його тлумачення, виконання, порушення, припинення чи недійсності, підлягають вирішенню у Міжнародному комерційному арбітражному суді при Торгово-промисловій палаті України згідно з його Регламентом. Правом, яке регулює цей договір, є матеріальне право України. Арбітражний суд складається з трьох арбітрів. Місцем проведення засідання Арбітражного суду є м. Київ. Мовами арбітражного розгляду є українська, російська. (пункт 18.15 договору).
Позивачем у даній справі обрано спосіб захисту порушеного права шляхом визнання договору в частині недійсним.
Так, підставою для визнання договору частково недійсним, тобто обставин щодо невідповідності пункту 18.15 договору недійсним позивач зазначає заборону визначену у статті 22 ГПК України щодо передачі на розгляд арбітражного суду спорів пов`язаних із виконанням договорів про публічні закупівлі.
Відповідно до частин першої, другої статті 1 Закону України "Про міжнародний комерційний арбітраж" від 24.02.1994 №4002-ХІІ (далі - Закон №4002-ХІІ) цей закон застосовується до міжнародного комерційного арбітражу, якщо місце арбітражу знаходиться на території України. Однак положення, передбачені статтями 8, 9, 35 і 36 цього Закону, застосовуються і в тих випадках, коли місце арбітражу знаходиться за кордоном. До міжнародного комерційного арбітражу можуть за угодою сторін передаватися: спори з договірних та інших цивільно-правових відносин, що виникають при здійсненні зовнішньоторговельних та інших видів міжнародних економічних зв`язків, якщо комерційне підприємство хоча б однієї із сторін знаходиться за кордоном, а також спори підприємств з іноземними інвестиціями і міжнародних об`єднань та організацій, створених на території України, між собою, спори між їх учасниками, а так само їх спори з іншими суб`єктами права України.
Частиною четвертою статті 1 Закону №4002-ХІІ визначено, що цей Закон не зачіпає дії будь-якого іншого закону України, в силу якого певні спори не можуть передаватися до арбітражу або можуть бути передані до арбітражу тільки згідно з положеннями іншими, ніж ті, що є в цьому Законі.
Зміст частини п`ятої статті 4 ГПК України свідчить, що допускається угода сторін про передачу спору на розгляд третейського суду (міжнародного комерційного арбітражу). До міжнародного комерційного арбітражу за угодою сторін може бути переданий будь-який спір, що відповідає вимогам, визначеним законодавством України про міжнародний комерційний арбітраж, крім випадків, визначених законом.
Статтею 2 Закону №4002-ХІІ передбачено, що "арбітраж" - будь-який арбітраж (третейський суд) незалежно від того, чи утворюється він спеціально для розгляду окремої справи, чи здійснюється постійно діючою арбітражною установою, зокрема Міжнародним комерційним арбітражним судом або Морською арбітражною комісією при Торгово-промисловій палаті України.
Статтею 7 Закону №4002-ХІІ встановлено, що арбітражна угода - це угода сторін про передачу до арбітражу всіх або певних спорів, які виникли або можуть виникнути між ними в зв`язку з будь-якими конкретними правовідносинами, незалежно від того, чи мають вони договірний характер, чи ні. Арбітражна угода може бути укладена у вигляді арбітражного застереження в контракті або у вигляді окремої угоди. Арбітражна угода укладається в письмовій формі. Угода вважається укладеною в письмовій формі, якщо вона міститься в документі, підписаному сторонами, або укладена шляхом обміну листами, електронними повідомленнями, якщо інформація, що міститься в них, є доступною для подальшого використання, повідомленнями по телетайпу, телеграфу або з використанням інших засобів електрозв`язку, що забезпечують фіксацію такої угоди, або шляхом обміну позовною заявою та відзивом на позов, в яких одна із сторін стверджує наявність угоди, а інша проти цього не заперечує. Посилання в угоді на документ, що містить арбітражне застереження, є арбітражною угодою за умови, що угода укладена в письмовій формі і це посилання є таким, що робить згадане застереження частиною угоди.
Арбітражна угода має позитивний і негативний ефект: вона зобов`язує сторони передавати спори в арбітраж і надавати складу арбітражу компетенцію щодо спорів, охоплених арбітражною угодою (позитивний ефект). Якщо виникає спір, який належить до обсягу арбітражної угоди, будь-яка зі сторін може передати його на розгляд складу арбітражу. З іншої сторони, арбітражна угода перешкоджає сторонам у спробах вирішити їх спори в суді (негативний ефект). Уклавши арбітражну угоду, сторони визначили інший обов`язковий для них порядок реалізації належних їм прав застосування судових засобів правового захисту, саме у певному (або певних) міжнародному комерційному арбітражеві. Сторона, яка уклала арбітражну угоду, не може ігнорувати такі її умови і замість обраного арбітражу звернутися до суду держави, який був би компетентним вирішити спір у разі неукладення між сторонами такого роду арбітражної угоди.
У статті 5 Закону №4002-XII встановлено, що ніяке судове втручання не повинно мати місце, крім як у випадках, коли воно передбачене у цьому Законі.
Саме тому питання про неможливість виконання арбітражної угоди вирішується судом виключно у випадках, передбачених статтею 8 Закону №4002-XII та статтею ІІ Конвенції про визнання та виконання іноземних арбітражних рішень (Нью-Йорк, 10.06.1958).
Конвенція про визнання та виконання іноземних арбітражних рішень (Нью-Йорк, 10.06.1958 (далі - Нью-Йоркська конвенція) закріплює підхід здійснення примусового виконання арбітражних рішень і арбітражних угод, який ґрунтується на презумпції дійсності та автономності арбітражних угод, формальної і матеріально-правової (частина 1 статті ІІ Нью-Йоркської конвенції). Ця презумпція дійсності може бути спростована лише за обмеженим переліком підстав. Такий правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду від 20.03.2020 у справі №920/241/19.
Нью-Йоркська конвенція передбачає, що кожна договірна держава визнає арбітражну угоду, за якою сторони зобов`язуються передавати до арбітражу всі або будь-які суперечки, які виникають або можуть виникнути між ними у зв`язку з якими-небудь конкретними договірними або іншими правовідносинами, об`єкт яких може бути предметом арбітражного розгляду. Зазначений обов`язок визнання арбітражної угоди вимагає від суду також тлумачити будь-які неточності в тексті арбітражної угоди та розглядати сумніви щодо її дійсності, чинності та виконуваності на користь її дійсності, чинності та виконуваності (принцип імунітету та автономії арбітражної угоди).
Господарський суд може порушити провадження в справі у випадку наявності у зовнішньоекономічному договорі арбітражної угоди, якщо визначить, що така угода є недійсною, втратила чинність або не може бути виконана (пункт 3 статті 2 Нью-Йоркської конвенції).
Отже, принцип автономності арбітражної угоди (separabiliti) свідчить, по-перше, що дійсність основного договору в принципі не впливає на дійсність включеної до нього арбітражної угоди і, по-друге, основний договір і арбітражна угода можуть бути підпорядковані різним законам. Така автономність арбітражної угоди дає можливість сторонам спірних правовідносин мати гарантію, що спір буде розглянуто у будь-якому випадку саме арбітражем, оскільки наявність арбітражного застереження унеможливлює звернення до державних судових установ.
Укладаючи арбітражне застереження, сторони зазвичай передбачають передачу до арбітражу будь-яких спорів, у тому числі спорів щодо дійсності самого контракту (якщо такі спори прямо не виключені зі сфери дії арбітражного застереження). У подальшому, якби сторона могла відмовитися від арбітражу і заперечувати компетенцію арбітрів, посилаючись на недійсність контракту, то недобросовісна сторона завжди використовувала би таку можливість для зриву арбітражу. Близька за змістом правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 03.03.2020 зі справи №920/241/19 та постанові Верховного Суду від 24.09.2020 зі справи № 824/198/19.
Враховуючи наведене вище, колегія суддів вважає, що відповідно до національного законодавства та правил міжнародного договору національний суд здійснює перевірку того, чи є арбітражна угода недійсною, втратила чинність або не може бути виконана, перш за все на етапі, коли до нього надійшов позов із питання, з якого сторони уклали угоду, і суд за заявою відповідача вирішує питання про залишення позову без розгляду та направлення сторін до арбітражу для вирішення позову у питанні, що є предметом арбітражної угоди.
Близька за змістом правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 28.08.2018 у справі №906/493/16.
Водночас, відповідно до статті 4 Закону №4002-XII, сторона, яка знає про те, що яке-небудь положення цього Закону, від якого сторони можуть відступати, або яка-небудь вимога, згідно з арбітражною угодою, не були дотримані, і проте продовжує брати участь у арбітражному провадженні, не заявивши заперечень проти такого недотримування без невиправданої затримки, а якщо для цього передбачено будь-який строк, то протягом цього строку вважається такою, що відмовилась від свого права на заперечення.
За змістом статті 8 Закону №4002-XII суд, до якого подано позов у питанні, що є предметом арбітражної угоди, повинен, якщо будь-яка із сторін попросить про це не пізніше подання своєї першої заяви щодо суті спору, залишити позов без розгляду і направити сторони до арбітражу, якщо не визнає, що ця арбітражна угода є недійсною, втратила чинність або не може бути виконана. У разі подання позову, зазначеного в пункті 1 цієї статті, арбітражний розгляд проте може бути розпочато або продовжено і арбітражне рішення може бути винесено, поки сперечання про підсудність чекають розв`язання в суді.
Відповідно до статті 16 Закону №4002-XII третейський суд може сам прийняти постанову про свою компетенцію, в тому числі стосовно будь-яких заперечень щодо наявності або дійсності арбітражної угоди. З цією метою арбітражне застереження, що є частиною договору, повинно трактуватися як угода, що не залежить від інших умов договору. Винесення третейським судом рішення про недійсність договору не тягне за собою в силу закону недійсність арбітражного застереження. Заява про відсутність у третейського суду компетенції може бути зроблена не пізніше подання заперечень щодо позову. Призначення стороною арбітра або її участь у призначенні арбітра не позбавляє сторону права зробити таку заяву. Заява про те, що третейський суд перевищує межі своєї компетенції, повинна бути зроблена, як тільки питання, яке, на думку сторони, виходить за ці межі, буде поставлено в ході арбітражного розгляду. Третейський суд може в будь-якому з цих випадків прийняти заяву, зроблену пізніше, якщо він визнає затримку виправданою. Третейський суд може винести постанову щодо заяви, зазначеної в пункті 2 цієї статті, або як з питання попереднього характеру, або в рішенні щодо суті спору. Якщо третейський суд винесе постанову з питання попереднього характеру, що він має компетенцію, будь-яка сторона може протягом 30 днів після отримання повідомлення про цю постанову просити орган, зазначений в статті 6, прийняти рішення з цього питання; таке рішення не підлягає ніякому оскарженню; поки таке прохання чекає на своє вирішення, третейський суд може продовжувати розгляд та прийняти арбітражне рішення.
Отже, зміст частини першої статті 16 Закону №4002-XII свідчить, що арбітражу надано право самостійно вирішувати питання своєї компетенції. Водночас, з огляду на положення статті 5 Закону №4002-XII, на думку колегії суддів, національний суд може розглянути це питання (перегляд дійсності, виконуваності та обсягу арбітражної угоди) лише у випадках прямо передбачених законом та правилами міжнародного договору.
Водночас, як свідчать матеріали справи, відповідач звернувся до Міжнародного комерційного арбітражного суду при Торгово-промисловій палаті України за захистом своїх порушених прав позивачем у зв`язку із невиконанням останнім зобов`язань за договором.
Частиною четвертою статті 22 ГПК України визначено, що рішення третейського суду, міжнародного комерційного арбітражу може бути оскаржено (оспорено) в порядку, визначеному законом.
Поряд з тим, відповідно до пункту 7 частини першої статті 226 ГПК України суд залишає позов без розгляду, за наявності сукупності таких умов: 1) сторони до відкриття провадження у справі уклали угоду про передачу даного спору на вирішення третейського суду або міжнародного комерційного арбітражу; 2) від відповідача не пізніше початку розгляду справи по суті, але до подання ним першої заяви щодо суті спору надійшли заперечення проти вирішення спору в господарському суді; 3) суд не визнає, що така угода є недійсною, втратила чинність або не може бути виконана.
Водночас пункту 1 частини першої статті 231 ГПК України провадження у справі підлягає закриттю у разі спір не підлягає вирішенню в порядку господарського судочинства.
Враховуючи положення національного законодавства, правила міжнародного договору та зміст статті 22 ГПК України дають підстави для висновку, що національний суд здійснює перевірку того, чи є арбітражна угода недійсною, втратила чинність або ж не може бути виконана, перш за все на етапі, коли до суду надійшов позов із питання, з якого сторони уклали угоду. Саме у такому випадку суд за заявою відповідача вирішує питання щодо чинності/нечинності арбітражної угоди та приймає рішення про залишення позову без розгляду і направлення сторін до арбітражу для вирішення позову у питанні, що є предметом арбітражної угоди.
Здійснюючи касаційне провадження у даній справі колегією суддів також встановлено, що Верховним Судом у касаційному порядку переглядалася справа №920/241/19 предметом розгляду в якій було також встановлення судом prima facie дійсності, чинності та виконуваності арбітражної угоди. Переглядаючи судові рішення у справі №920/241/19 Верховний Суд висловив таку позицію: "як свідчать матеріали справи, згідно з розділом 12 "Арбітраж" (пункти 12.1, 12.2) контракту від 18.05.2017 сторони домовилися та визначили, що у разі розбіжностей стосовно інтерпретації або виконання цього контракту кожна зі сторін намагається врегулювати розбіжності шляхом переговорів (пункт 12.1); у випадку, якщо вони не дійдуть згоди у вирішенні питання, що слугувало виникненню суперечки, то будь-яка суперечка, що виникає по цьому контракту або у зв`язку з ним, підлягає передачі на розгляд до Міжнародного комерційного арбітражного суду при Торгово-промисловій палаті України, відповідно до матеріального права України. Сторони згодні з тим, що в процесі розгляду і вирішення суперечки буде застосовуватися Регламент Міжнародного комерційного арбітражного суду при Торгово-промисловій палаті України. Місце розгляду справи - м. Київ. Рішення такого органу є остаточним для обох сторін (пункт 12.2). Тобто у наведеному випадку формулювання, вжите у зазначеній арбітражній угоді "будь-яка суперечка, що виникає по цьому контракту або у зв`язку з ним" охоплює також і спори стосовно дійсності контракту".
Як свідчать матеріали справи №910/9841/20, згідно з пунктом 18.15 договору сторони погодили, що усі спори, розбіжності чи вимоги, які виникають із цього договору або у зв`язку з ним, зокрема, щодо його тлумачення, виконання, порушення, припинення чи недійсності, підлягають вирішенню у Міжнародному комерційному арбітражному суді при Торгово-промисловій палаті України згідно з його Регламентом. Правом, яке регулює цей договір, є матеріальне право України. Арбітражний суд складається з трьох арбітрів. Місцем проведення засідання Арбітражного суду є м. Київ. Мовами арбітражного розгляду є українська, російська. Тобто у даній справі також формулювання, вжите сторонами у зазначеній арбітражній угоді "усі спори, розбіжності чи вимоги, які виникають із цього договору або у зв`язку з ним, зокрема, щодо його тлумачення, виконання, порушення, припинення чи недійсності" охоплює також і спори стосовно дійсності та виконуваності арбітражного застереження.
Водночас у пункті 4.29 постанови від 07.10.2020 зі справи №911/1803/19 Верховний Суд зробив висновок, що приписами статті ІІ Конвенції про визнання та виконання іноземних арбітражних рішень (Нью-Йорк, 1958 рік), статті 8 Закону №4002-XII, статті 226 ГПК України у разі подання позову до національного суду у правовідносинах з арбітражним застереженням саме на національний суд покладено обов`язок вирішення питання дійсності, чинності та виконуваності арбітражної угоди. Арбітражний суд не наділений компетенцією вирішення питання дійсності, чинності та виконуваності арбітражної угоди за статтею 2 Конвенції про визнання та виконання іноземних арбітражних рішень (Нью-Йорк, 1958 рік) та статті 8 Закону України "Про міжнародний комерційний арбітраж".
Враховуючи те, що за змістом частини першої статті 16 Закону №4002-XII арбітражу надано право самостійно вирішувати питання своєї компетенції, колегія суддів вважає, що такий висновок суперечить змісту вказаної статті та може бути застосованим лише у разі, якщо до винесення арбітражного рішення до національного суду надійшов позов предметом якого є питання виконання договору, який містить арбітражне застереження. Зміст статті 4 №4002-XII свідчить про те, що позивач має право заявити всі свої заперечення проти арбітражної угоди та компетенції арбітрів в ході арбітражного розгляду. За змістом статті 36 Закону №4002-XII сторона може оспорити таке застереження у процедурі оспорювання арбітражного рішення в місці його винесення та процедурі надання дозволу на примусове виконання арбітражного рішення.
Тобто, на переконання Суду, позивач не наділений правом на розгляд цих заперечень в межах господарської справи, що переглядається, тим більше шляхом ініціювання нового судового розгляду.
Європейський суд з прав людини неодноразово наголошував, що право на доступ до суду, закріплене у статті 6 Конвенції, не є абсолютним: воно може підлягати дозволеним за змістом обмеженням, зокрема щодо умов прийнятності скарг. Такі обмеження не можуть шкодити самій суті права доступу до суду, мають переслідувати легітимну мету, а також має бути обґрунтована пропорційність між застосованими засобами та поставленою метою. Таку ж саме позицію займає й Велика Палата Верховного Суду.
Отже, на думку колегії суддів, обмеження особі юридичної можливості просити господарський суд вирішити спір про визнання недійсним арбітражного застереження не шкодить суті праву на доступ до правосуддя і є пропорційним визначеній меті, оскільки Законом №4002-XII, зокрема статтею 36 вказаного Закону, позивачу гарантовано право на подання національному (компетентному) суду всіх своїх заперечень щодо дійсності арбітражного застереження при вирішенні питання про надання дозволу на примусове виконання арбітражного рішення.
Враховуючи наведене вище, колегія суддів вважає за необхідне відступити від правового висновку у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного суду від 07.10.2020 у справі №911/1803/19 (Арбітражний суд не наділений компетенцією вирішення питання дійсності, чинності та виконуваності арбітражної угоди за статтею 2 Конвенції про визнання та виконання іноземних арбітражних рішень (Нью-Йорк, 1958 рік) та статті 8 Закону №4002-XII), а тому для формування за наведених вище обставин єдиної правозастосовчої практики, вважає, що справа №910/4891/20, відповідно до вимог частини другої статті 302 ГПК України підлягає передачі на розгляд об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду.
На підставі викладеного та керуючись статтями 234, 235, 302 ГПК України, Верховний Суд
УХВАЛИВ:
Справу №910/4891/20 разом з касаційною скаргою Чорноморської філії державного підприємства "Адміністрація морських портів України" на рішення господарського суду міста Києва від 13.10.2020 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 24.02.2021 передати на розгляд об`єднаної палати Верховного Суду.
Ухвала набирає законної сили негайно після її оголошення та оскарженню не підлягає.
Суддя І. Бенедисюк
Суддя І. Колос
Суддя Т. Малашенкова
