ТЕРНОПІЛЬСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД
Справа № 607/2394/20Головуючий у 1-й інстанції Сливка Л.М. Провадження № 22-ц/817/18/21 Доповідач - Бершадська Г.В.Категорія -
П О С Т А Н О В А
І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И
16 лютого 2021 року м. Тернопіль
Тернопільський апеляційний суд в складі:
головуючого - Бершадська Г.В.
суддів - Гірський Б. О., Ходоровський М. В.,
з участю секретаря - Панькевич Т.І.
Дворського В.І. та представників сторін
розглянув у відкритому судовому засіданні в м. Тернополі апеляційні скарги ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 03 липня 2020 року (ухвалене суддею Сливкою Л.М., повний текст якого складено 13 липня 2020 року) у цивільній справі № 607/2394/20 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , приватного виконавця виконавчого округу Тернопільської області Мелих Анатолія Івановича, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору - ОСОБА_2 про зняття арешту з майна, -
В С Т А Н О В И В:
У лютому 2020 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до відповідачів ОСОБА_3 , приватного виконавця виконавчого округу Тернопільської області Мелиха Анатолія Івановича у якому просила зняти арешти накладені приватним виконавцем виконавчого округу Тернопільської області Мелихом Анатолієм Івановичем у виконавчому провадженні ВП № 57933221 на квартиру АДРЕСА_1 та транспортний засіб марки Infiniti, модель FX35, 2006 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_1 .
Свої вимоги обґрунтовувала тим, що з 1982 року вона перебуває у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_3 , під час якого ними за рахунок спільних коштів та спільними зусиллями було набуто вказану квартиру та транспортний засіб, тому вони є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. У лютому 2020 року їй стало відомо що 17 грудня 2018 року приватний виконавець у виконавчому провадженні ВП № 57933221 виніс постанову про арешт майна боржника, якою накладено арешт на зазначене майно. В подальшому 27 грудня 2018 року приватним виконавцем винесено постанову про розшук майна боржника, якою оголошено розшук належного їй та ОСОБА_3 на праві спільної сумісної власності транспортного засобу Infiniti FX 35, 2006 року випуску.
Вважає, що приватний виконавець при накладенні арешту на вищевказану квартиру та автомобіль не врахував того, що дане майно є спільною власністю її та відповідача ОСОБА_3 та всупереч нормам чинного законодавства не з`ясував питання про те, чи не володіє боржник даним майном спільно з іншими особами, та чи мають право на користування даним майном інші особи. Зазначила, що жодних судових рішень про визначення частки ОСОБА_3 у праві власності на квартиру АДРЕСА_1 та транспортному засобі Infiniti FX 35, 2006 року випуску, які належать їй із ОСОБА_3 на праві спільної сумісної власності, судами не приймалося, та із зверненнями (поданням) про виділ частки із спільного майна в натурі для звернення стягнення на неї та/або про визначення частки майна боржника у майні, яким він володіє спільно з іншими особами, ні кредитор, ні приватний виконавець до суду у встановленому законом порядку не зверталися. Враховуючи наведене, вважає, що накладені приватним виконавцем Мелихом А.І. арешти на належне їй та ОСОБА_3 на праві спільної сумісної власності майно, а саме вищевказані квартиру та транспортний засіб, порушують її права, як співвласника даного арештованого майна, та не дають змогу повноцінно користуватися своїми правами.
Рішенням Тернопільського міськрайонного суду від 3 липня 2020 року позов задоволено частково. Знято арешт із належного ОСОБА_1 майна, а саме: 1/2 частки квартири АДРЕСА_1 та 1/2 частки транспортного засобу Infiniti, модель FX35, 2006 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_1 , накладеного приватним виконавцем виконавчого округу Мелихом Анатолієм Івановичем, згідно постанови про арешт майна боржника від 17 грудня 2018 року у виконавчому провадженні ВП №57933221. Вирішено питання судових витрат.
Не погоджуючись з рішенням суду ОСОБА_1 звернулась з апеляційною скаргою, в якій просить рішення суду в частині відмови у задоволенні позовних вимог скасувати і ухвалити в цій частині нове рішення яким позов задовольнити.
Зазначила, що в порушення вимог ч.6 ст. 48 Закону України "Про виконавче провадження", ч.1 ст. 73 СК України, ст. 371 ЦК України та ст. 443 ЦПК України, які регулюють правовідносини із звернення стягнення на майно боржника яким боржник володіє разом (спільно) з іншими особами та передбачається можливість звернення стягнення лише на частку у такому майні, котра належить саме боржнику та котра визначається судом за позовом кредитора співвласника майна або за поданням державного чи приватного виконавця, приватний виконавець наклав арешт на майно, що належить їй та ОСОБА_3 на праві спільної сумісної власності і частки у праві власності на яке не визначені. Посилаючись на наведене та обґрунтування позовних вимог вважає, що її право, як співвласника даного майна, підлягає захисту шляхом зняття арешту з усього майна, яке належить їй та ОСОБА_3 на праві спільної сумісної власності.
З апеляційною скаргою на вказане рішення також звернувся ОСОБА_2 , в якій просив рішення суду скасувати та постановити нове рішення, яким відмовити ОСОБА_1 у задоволенні позовних вимог.
Вказав що, ухвалюючи рішення про часткове задоволення позовних вимог ОСОБА_1 , Тернопільський міськрайонний суд зняв арешт з 1/2 частки майна без урахування боргових зобов`язань подружжя за договорами позики. Правовий режим спільної сумісної власності подружжя свідчить саме про солідарний характер зобов`язань, незважаючи на відсутність в законі прямої вказівки на солідарну відповідальність подружжя за зобов`язаннями, що виникають з правочинів, вчинених в інтересах сім`ї, а отже подружжя має відповідати за такими зобов`язаннями солідарно усім своїм майном, якщо правочин було вчинено в інтересах сім`ї. ОСОБА_1 своїми діями (поданням позову про зняття арешту з майна) має намір уникнути відповідальності по сплаті боргових зобов`язань згідно договорів позики для якомога швидшого відчуження такого майна, що по суті унеможливить стягнення боргу в повному обсязі. Вважає, що ОСОБА_3 при укладенні договорів позики діяв в інтересах сім`ї, а не у своїх інтересах, тому у відповідності до ч.2 ст. 73 СК України стягнення може бути накладено на спільне майно подружжя.
В судовому засіданні представник ОСОБА_1 апеляційну скаргу підтримав та додатково пояснив, що спірні квартира та автомобіль були придбані за спільні кошти подружжя. На придбання каменеобробного обладнання сімейні кошти не використовувались і кошти отримані згідно розписок у ОСОБА_2 на потреби сім`ї не використовувались. Позов про визнання права на 1/2 частину квартири, автомобіля та каменеобробного обладнання було подано ОСОБА_1 після його роз`яснень, про те що все майно набуте подружжям під час шлюбу належить їм на праві спільної сумісної власності.
ОСОБА_2 апеляційну скаргу підтримав, апеляційної скарги ОСОБА_1 не визнав та пояснив, що він позичав у 2011-2012 роках ОСОБА_3 значну суму коштів для придбання і встановлення каменеобробного обладнання, яке було придбане і встановлене у належному йому приміщенні в селі Радичі Житомирської області. Ними було створено ПП "Радичі" з частками у статутному капіталі по 500000 грн. кожного для зайняття господарською діяльністю, однак каменеобробний цех не працював (звіти у податкову інспекцію подавались з "нулями"), ОСОБА_6 не вніс частки у статутний капітал і по спливу кількох років підприємство було ліквідоване. Кошти за договором позики йому не повернуті, на виконання рішення суду про стягнення коштів за договором позики він погодився отримати вказане каменеобробне обладнання для того щоб хоча би частково повернути позичені ним кошти. Вважає, що стягнення повинно бути накладено на майно, яке є спільною сумісною власністю подружжя, оскільки договір було укладено в інтересах сім`ї і отримане за договором було використано на її потреби.
Представник ОСОБА_6 апеляційну скаргу ОСОБА_1 визнав, апеляційну скаргу ОСОБА_2 заперечив та пояснив, що приватний виконавець повинен був з`ясувати сімейний стан боржника та чи не мають інші особи речові права на таке майно, оскільки стягнення за зобов`язаннями одного з подружжя може бути накладено лише на його особисте майно і на частку у праві спільної сумісної власності подружжя, яка виділена йому в натурі. За кошти отримані у позику ОСОБА_3 придбав каменеобробне обладнання, яке не було використане на потреби сім`ї. ОСОБА_2 вимог про стягнення коштів за договором позики до ОСОБА_1 не пред`являв. Каменеобробне обладнання було оцінене на суму близько 500000 грн. і у зв`язку з відсутністю покупців передане ОСОБА_2 в рахунок погашення боргу за 250000 грн.
Приватний виконавець Мелих А.І. апеляційну скаргу ОСОБА_2 визнав, апеляційної скарги ОСОБА_1 не визнав та пояснив, що здійснюючи виконання рішення суду він з метою забезпечення реального виконання рішення після відкриття виконавчого провадження виніс постанову про накладення арешту на майно боржника. Вважає, що договір позики було укладено в інтересах сім`ї, оскільки позивач стверджувала, що каменеобробне обладнання, яке було придбане за позичені кошти, перебуває у спільній сумісній власності подружжя у зв`язку з чим вона оскаржувала його постанову від 21.10.2019 року у виконавчому провадженні ВП №57933221 про передачу майна (каменеобробного обладнання) стягувачу у рахунок погашення боргу.
Перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та вимог заявлених у суді першої інстанції, заслухавши пояснення учасників справи, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційні скарги не підлягають до задоволення.
Судом встановлено, що ОСОБА_1 та відповідач ОСОБА_3 з 31 липня 1982 року перебувають у зареєстрованому шлюбі.
Сторони під час шлюбу придбали автомобіль та квартиру.
Згідно свідоцтва про реєстрацію транспортного засобу НОМЕР_2 виданого ВРЕР УДАІ УМВС в Тернопільській області транспортний засіб Infmiti FX 35, реєстраційний номер НОМЕР_1 2006 року випуску, чорного кольору, номер шасі: НОМЕР_3 , зареєстрований на ім`я ОСОБА_3 03.08.2010 року.
14 березня 2018 року приватним нотаріусом Тернопільського міського нотаріального округу Тернопільської області Жовніром І.Т. відповідно до ст. 61 Закону України "Про виконавче провадження" та на підставі акта про проведення прилюдних торгів арештованого нерухомого майна, видано свідоцтво, зареєстроване в реєстрі за №1382, згідно якого квартира АДРЕСА_1 , загальною площею 42.5 кв.м., житловою площею 28.5 кв.м. належить на праві власності ОСОБА_3 та внесено запис №25225281 про реєстрацію права власності ОСОБА_3 на вказану квартиру.
Внаслідок збільшення загальної площі цієї квартири на 31,8 кв.м. 29 жовтня 2018 року до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності внесено інформацію про об`єкт нерухомого майна - вказано загальну площу квартири 74,3 кв.м., житлову площу 28,5 кв.м.
11.12.2018 Тернопільським міськрайонним судом видано виконавчий лист №607/1838/15-ц про стягнення з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 1105350,00 грн. основного боргу; 189077,47 грн. інфляційних втрат та 88706,96 грн. - 3% річних, а всього - 1383134,43 грн., та 3434,76 грн. судового збору.
17.12.2018 року приватним виконавцем виконавчого округу Тернопільської області Мелихом А.І. винесено постанову про відкриття виконавчого провадження ВП №57933221 з примусового виконання вказаного виконавчого листа. Цього ж числа приватним виконавцем винесено постанову про арешт майна боржника, накладено арешт на квартиру АДРЕСА_1 та на все рухоме майно боржника ОСОБА_3 .
27.12.2018р. приватним виконавцем винесено постанову про розшук майна боржника, котрою оголошено розшук належного боржнику транспортного засобу Infiniti FX 35,2006 року випуску д.н.з. НОМЕР_4 .
Задовольняючи частково позов суд першої інстанції виходив з того, що спірна квартира та транспортний засіб є спільною сумісною власністю ОСОБА_3 та ОСОБА_1 , а тому накладення арешту на належну позивачу частку є порушенням прав позивача як співвласника вказаного майна. При цьому суд вказав на відсутність доказів про укладення ОСОБА_3 договору позики в інтересах сім`ї та використання одержаного за договором на її потреби. Приватний виконавець тільки пересвідчився в тому, що спірна квартира та автомобіль зареєстровані на боржника, проте не з`ясував його сімейний стан та не встановив, чи спірне майно було придбане в період шлюбу.
Колегія погоджується з такими висновками суду.
Відповідно до статті 41 Конституції України та частини першої статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
Згідно частини першої статті 386 ЦК України, держава забезпечує рівний захист прав усіх суб`єктів права власності. Таким чином, непорушність права власності є беззаперечною.
Поняття, зміст права власності та його здійснення закріплено у статтях 316, 317, 319 ЦК України, аналіз яких свідчить, що право власності має абсолютний характер, його зміст становлять правомочності власника з володіння, користування і розпорядження належним йому майном. Забезпечуючи всім власникам рівні умови здійснення своїх прав, держава гарантує власнику захист від порушень його права власності з боку будь-яких осіб.
За загальним правилом власник самостійно користується, володіє та розпоряджається своїм майном.
Володіння та розпорядження об`єктом спільної власності (часткової чи сумісної) має свої особливості.
Відповідно до частини першої статті 355 ЦК України майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно).
У статті 60 СК України закріплено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Таке ж положення містить і стаття 368 ЦК України.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18) підтверджено презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу.
Відповідно до статті 65 СК України дружина, чоловік розпоряджаються майном, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою. При укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового. Договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім`ї, створює обов`язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім`ї.
Відповідно до частини шостої статті 48 Закону України "Про виконавче провадження" стягнення на майно боржника звертається в розмірі та обсязі, необхідних для виконання за виконавчим документом, з урахуванням стягнення виконавчого збору, витрат виконавчого провадження, штрафів, накладених на боржника під час виконавчого провадження, основної винагороди приватного виконавця. У разі якщо боржник володіє майном разом з іншими особами, стягнення звертається на його частку, що визначається судом за поданням виконавця.
Згідно частини третьої статті 50 Закону України "Про виконавче провадження" у разі звернення стягнення на об`єкт нерухомого майна виконавець здійснює в установленому законом порядку заходи щодо з`ясування належності майна боржнику на праві власності, а також перевірки, чи перебуває це майно під арештом.
Виконавець перед вирішенням питання про звернення стягнення на нерухоме майно боржника повинен з`ясувати питання, чи не володіє він даним нерухомим майном спільно з іншими особами, після чого вирішувати питання про визначення частки майна боржника у майні, яким він володіє спільно з іншими особами.
Приватний виконавець виконавчого округу Тернопільської області Мелих А.І. тільки пересвідчився в тому, що квартира зареєстрована на боржника і не з`ясував його сімейний стан та не встановив, чи придбані автомобіль та квартира в період шлюбу.
Режим права спільної сумісної власності подружжя ОСОБА_3 на спірне майно учасниками процесу не заперечується та підтверджується матеріалами справи.
Встановивши, що квартира та автомобіль є спільною сумісною власністю ОСОБА_3 та ОСОБА_1 , як такі, що придбані ними у період шлюбу, суд першої інстанції прийшов до вірного висновку що накладення арешту на належну позивачці частку відповідного майна є порушенням прав позивачки як співвласника вказаного майна.
Доводи апеляційної скарги ОСОБА_1 про те, що не з`ясування приватним виконавцем правового статусу спірного майна та не визначення судом часток сторін є підставою для зняття арешту з усього спірного майна не заслуговують уваги суду, оскільки квартира та автомобіль належать сторонам на праві спільної сумісної власності і відповідно до ч.1 ст. 70 СК України частки дружини та чоловіка у праві спільної сумісної власності подружжя є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.
Посилання апелянта ОСОБА_1 на порушення вимог ч.6 ст. 48 Закону України "Про виконавче провадження", ч.1 ст.73 СК України, ст. 371 ЦК України та ст. 443 ЦПК України, які регулюють правовідносини із звернення стягнення на майно боржника яким боржник володіє разом (спільно) з іншими особами та передбачають можливість звернення стягнення лише на частку у такому майні, котра належить саме боржнику та котра визначається судом за позовом кредитора співвласника майна або за поданням державного чи приватного виконавця, не дають підстав для скасування рішення суду першої інстанції та зняття арешту з усього майна, оскільки відповідно до статті 56 Закону України "Про виконавче провадження" арешт майна боржника застосовується для забезпечення реального виконання рішення та постанова про арешт майна боржника виноситься виконавцем під час відкриття виконавчого провадження та не пізніше наступного робочого дня після виявлення майна (накладення арешту на майно при відкритті виконавчого провадження не є тотожним зверненню стягнення на майно, яке підлягає виділенню в натурі). Питання визначення частки боржника, яким він володіє з іншими особами вирішується до звернення стягнення на майно боржника.
У статті 73 СК України врегульовано питання про накладення стягнення на майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Згідно частини 1 та 2 вказаної статті за зобов`язаннями одного з подружжя стягнення може бути накладено лише на його особисте майно і на частку у праві спільної сумісної власності подружжя, яка виділена йому в натурі. Стягнення може бути накладено на майно, яке є спільною сумісною власністю подружжя, якщо судом встановлено, що договір був укладений одним із подружжя в інтересах сім`ї і те, що було одержане за договором, використано на її потреби.
З матеріалів справи вбачається, що виконавчий лист №607/1838/15-ц про стягнення з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 1105350,00 грн. основного боргу; 189077,47 грн. інфляційних втрат та 88706,96 грн. - 3% річних, а всього - 1383134,43 грн., та 3434,76 грн. судового збору виданий на підставі рішення Тернопільського міськрайонного суду від 24 квітня 2017 року у справі №607/1838/15-ц про стягнення з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 коштів за договором позики. Зі змісту вказаного рішення вбачається, що ОСОБА_2 та ОСОБА_3 були засновниками ПП "Радичі", ОСОБА_3 у 2011-2012 роках позичав у ОСОБА_2 кошти на придбання і встановлення каменеобробного обладнання у розмірі який стягнуто рішенням Тернопільського міськрайонного суду від 24.04.2017 року. Фактично вказане обладнання було придбане та встановлене у належному ОСОБА_2 нежитловому приміщенні в селі Радичі Володарсько-Волинського району Житомирської області.
В суді апеляційної інстанції ОСОБА_2 пояснив, що цех по переробці природного каменю не працював, ПП "Радичі" не здійснювало підприємницької діяльності і каменеобробне обладнання було передане йому приватним виконавцем на виконання рішення суду про стягнення боргу у зв`язку з тим, що торги двічі не відбулись, що підтверджується постановою приватного виконавця про передачу майна стягувачу в рахунок погашення боргу від 21.10.2019 року.
Наведене спростовує доводи апелянта ОСОБА_2 про те, що договір позики ОСОБА_3 було укладено в інтересах сім`ї і те, що одержане за договором використано на її потреби. Факт перебування сторін у шлюбі не свідчить про використання коштів в інтересах сім`ї.
ОСОБА_2 на підтвердження того, що ОСОБА_1 є зобов`язаною особою за договором позики, укладеним її чоловіком під час шлюбу, посилається на постанови Верховного Суду у справах за позовами позикодавців до подружжя про стягнення боргу у солідарному порядку та у справах про поділ майна подружжя.
У постановах від 03.05.2018 року у справі №639/7335/15-ц, від 27.12.2019 року у справі №641/6191/17 та від 20.05.2020 року у справі №757/55453/18-ц, на які він зіслався, Верховний Суд зробив висновок, що тлумачення частини четвертої статті 65 СК України свідчить, що той з подружжя, хто не брав безпосередньо участі в укладенні договору, стає зобов`язаною стороною (боржником), за наявності двох умов: 1) договір укладено другим із подружжя в інтересах сім`ї; 2) майно, одержане за договором, використане в інтересах сім`ї. Тільки поєднання вказаних умов дозволяє кваліфікувати другого з подружжя як зобов`язану особу (боржника). Тобто, на рівні закону закріплено об`єктивний підхід, оскільки він не пов`язує виникнення обов`язку другого з подружжя з фактом надання ним згоди на вчинення правочину. Навіть якщо другий з подружжя не знав про укладення договору він вважатиметься зобов`язаною особою, якщо об`єктивно цей договір було укладено в інтересах сім`ї та одержане майно було використано в інтересах сім`ї. Такий підхід в першу чергу спрямований на забезпечення інтересів кредиторів. Той з подружжя, хто не був учасником договору, не може посилатися на відсутність своєї згоди, якщо договір було укладено в інтересах сім`ї.
Аналогічний висновок зроблено і Верховним Судом України в постанові від 19 червня 2013 року у справі № 6-55цс13. Верховний Суд зазначив, що договір, укладений одним з подружжя, створює обов`язки для другого з подружжя в разі, якщо його укладено в інтересах сім"ї, а одержане за цим договором майно фактично використане на задоволення потреб сім"ї. Договір, укладений одним з подружжя, за яким майно використано не на задоволення потреб сім"ї, а на інші потреби, не створює обов`язків для іншого подружжя.
Отже, Верховний Суд вказав, що основною умовою виникнення обов`язку у іншого подружжя за договором позики є використання одержаного за договором на задоволення потреб сім`ї.
У постанові від 30.06.2020 року у справі № 638/18231//15-ц Велика Палата Верховного Суду зробила висновок про наявність підстав для солідарного стягнення заборгованості за договором позики з подружжя, незважаючи на відсутність в законі прямої вказівки на солідарну відповідальність подружжя за зобов`язаннями, що виникають з правочинів, вчинених в інтересах сім`ї. У вказаній справі особа, яка подала касаційну скаргу, стверджувала, що позичені кошти були використані на придбання обладнання для виробничих потреб - здійснення підприємницької діяльності, а тому не були використані в інтересах сім"ї і Велика Палата Верховного Суду зазначила про солідарний обов`язок подружжя за зобов`язанням, оскільки факт придбання обладнання для підприємницької діяльності не був підтверджений належними та допустимими доказами (п.70 постанови).
У справі, яка переглядається апеляційним судом встановлено, що у розписках було зазначено на які цілі була отримана позика - на придбання каменеобробного обладнання та його встановлення.
У постановах від 03.04.2019 року в справі №726/831/15-ц, від 22.10.2018 року у справі №654/1528/17, від 06.03.2019 року у справі № 317/3272/16-ц, на які посилався ОСОБА_2 , Верховний Суд зробив висновок про те, що поділ майна подружжя не може використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення сплати боргу боржником або виконання судового рішення про стягнення боргу. Вказані справи стосувалися поділу майна подружжя за якими позивачу (одному з подружжя) у власність виділялось нерухоме майно, а іншому рухоме (справа № 317/3272/16-ц), або ж все майно виділялось позивачу - одному з подружжя, з якого на користь іншого судовим рішенням проводилось стягнення компенсації в рахунок вартості 1/2 частки майна подружжя (№654/1528/17). У справі №726/831/15-ц позивачка просила визнати за нею право власності на 1/2 частину домоволодіння, яке було подароване її чоловіку під час шлюбу, посилаючись на те, що за рахунок спільної праці та грошових витрат збільшилась його вартість. У цих справах існували судові рішення про стягнення з відповідачів грошових коштів, що давало підстави для висновку про уникнення ними від виконання рішення суду.
Правовідносини та обставини у справі, яка переглядається апеляційним судом є іншими.
Інші постанови Верховного Суду, про які зазначав ОСОБА_2 у апеляційній скарзі стосуються презумпції спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу та солідарного зобов`язання подружжя у випадках встановленим договором або законом.
Посилання ОСОБА_2 на наявність спільної відповідальності подружжя за зобов`язаннями за договором позики є необґрунтованим, оскільки доказів укладення ОСОБА_3 договору позики в інтересах сім`ї та використання грошових коштів, одержаних за договором, на задоволення потреб сім`ї не надано. ОСОБА_2 з позовом до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за договором позики до суду не звертався.
Інші доводи апеляційних скарг висновків суду першої інстанції не спростовують, на законність судових рішень не впливають, а також спростовуються встановленими вище обставинами справи,
Враховуючи вищенаведене, колегія не вбачає підстав для скасування рішення суду з мотивів наведених в апеляційних скаргах.
Відповідно до ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.
На підставі ст. 375 ЦК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Судове рішення є законним та обґрунтованим, тому апеляційні скарги належить залишити без задоволення, а рішення суду без змін.
Згідно вимог ст. 141 ЦПК України судові витрати покладаються на сторони в межах ними понесених.
Керуючись ст.ст. 374, 375, 382, 390, 141 ЦПК України, суд апеляційної інстанції, -
П О С Т А Н О В И В:
Апеляційні скарги ОСОБА_1 та ОСОБА_2 залишити без задоволення.
Рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 03 липня 2020 року залишити без змін.
Судові витрати покласти на сторони в межах ними понесених.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Повний текст постанови складено 23 лютого 2021 року.
Головуючий Бершадська Г.В.
Судді: Гірський Б.О.
Ходоровський М.В.
