Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Колегія суддів вважає, що рішення судів попередніх інстанцій є законними і обґрунтованими та підстав для їх скасування немає.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Частиною першою статті 15 Цивільного кодексу України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Відповідно до частини першої статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Подібні положення містить і стаття 368 ЦК України.

Статтею 63 СК України передбачено, що дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

Інститут шлюбу передбачає виникнення між подружжям тісного взаємозв`язку, і характер такого зв`язку не завжди дозволяє однозначно встановити, коли саме у відносинах з третіми особами кожен з подружжя виступає у власних особистих інтересах, а коли діє в інтересах сім`ї. Саме тому законодавцем встановлена презумпція спільності інтересів подружжя і сім`ї.

Належність майна до об`єктів права спільної сумісної власності визначено статтею 61 СК України, згідно із частиною третьою якої якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім`ї, то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Норма частини третьої статті 61 СК України кореспондує частині четвертій статті 65 цього Кодексу, яка передбачає, що договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім`ї, створює обов`язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім`ї. При укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового (частина друга статті 65 СК України).

Якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім`ї, то цивільні права та обов`язки за цим договором виникають в обох із подружжя.

Відповідно до частини другої статті 73 СК України стягнення може бути накладено на майно, яке є спільною сумісною власністю подружжя, якщо судом встановлено, що договір був укладений одним із подружжя в інтересах сім`ї і те, що було одержане за договором, використано на її потреби. За спільними зобов`язаннями подружжя останнє відповідає усім своїм майном.

Вказані правові висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 30 червня 2020 року у справі № 638/18231/15-ц, провадження № 14-72цс19.

Згідно частини третьої статті 50 Закону України «Про виконавче провадження» у разі звернення стягнення на об`єкт нерухомого майна виконавець здійснює в установленому законом порядку заходи щодо з`ясування належності майна боржнику на праві власності, а також перевірки, чи перебуває це майно під арештом.

Виконавець перед вирішенням питання про звернення стягнення на нерухоме майно боржника повинен з`ясувати питання, чи не володіє він даним нерухомим майном спільно з іншими особами, після чого вирішувати питання про визначення частки майна боржника у майні, яким він володіє спільно з іншими особами.

Відповідно до частини першої статті 59 Закону України «Про виконавче провадження» особа, яка вважає, що майно, на яке накладено арешт, належить їй, а не боржникові, може звернутися до суду з позовом про визнання права власності на це майно і про зняття з нього арешту.

Згідно зі статтею 392 ЦК Українивласник майна може пред`явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою.

Враховуючи вищевикладене та беручи до уваги, що спірне майно було придбано сторонами в період шлюбу, тобто є спільною сумісною власністю ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку, що накладення арешту на належну позивачці частку відповідного майна є порушенням її прав як співвласника вказаного майна.

Стаття 73 СК України регулює питання про накладення стягнення на майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Згідно частини 1 та 2 вказаної статті за зобов`язаннями одного з подружжя стягнення може бути накладено лише на його особисте майно і на частку у праві спільної сумісної власності подружжя, яка виділена йому в натурі. Стягнення може бути накладено на майно, яке є спільною сумісною власністю подружжя, якщо судом встановлено, що договір був укладений одним із подружжя в інтересах сім`ї і те, що було одержане за договором, використано на її потреби.

Судами попередніх інстанцій з рішення Тернопільського міськрайонного суду від 24 квітня 2017 року у справі №607/1838/15-ц про стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_3 коштів за договором позики встановлено, що ОСОБА_3 та ОСОБА_2 були засновниками ПП «Радичі», ОСОБА_2 у 2011-2012 роках позичав у ОСОБА_3 кошти на придбання і встановлення каменеобробного обладнання у розмірі, який стягнуто вказаним рішенням суду. Фактично вказане обладнання було придбане та встановлене у належному ОСОБА_3 нежитловому приміщенні в селі Радичі Володарсько-Волинського району Житомирської області.

В суді апеляційної інстанції ОСОБА_3 пояснив, що цех по переробці природного каменю не працював, ПП «Радичі» не здійснювало підприємницької діяльності і каменеобробне обладнання було передане йому приватним виконавцем на виконання рішення суду про стягнення боргу у зв`язку з тим, що торги двічі не відбулись, що підтверджується постановою приватного виконавця про передачу майна стягувачу в рахунок погашення боргу від 21 жовтня 2019 року.

З огляду на вказане суди попередніх інстанцій обґрунтовано відхилили доводи ОСОБА_3 про те, що договір позики ОСОБА_2 було укладено в інтересах сім`ї і те, що одержане за договором використано на її потреби. Факт перебування сторін у шлюбі не свідчить про використання коштів в інтересах сім`ї.

У справі, яка переглядається, апеляційним судом встановлено, що у боргових розписках було зазначено, на які цілі була отримана позика - на придбання каменеобробного обладнання та його встановлення.

Таким чином суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку, що доказів укладення ОСОБА_2 договору позики в інтересах сім`ї та використання грошових коштів, одержаних за договором, на задоволення потреб сім`ї не надано. ОСОБА_3 з позовом до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за договором позики до суду не звертався, а тому посилання ОСОБА_3 на наявність спільної відповідальності подружжя за зобов`язаннями за договором позики є необґрунтованим.

Висновки апеляційного суду не суперечать правовим позиціям, викладеним у постановах Великої Палати Верховного Суду від 30 червня 2020 року у справі № 638/18231/15-ц, Верховного Суду від 03 травня 2018 року у справі № 639/7335/15-ц, 27 грудня 2019 року у справі № 641/6191/17, 20 травня 2020 року у справі № 757/55453/18-ц, на які посилається заявник у касаційній скарзі.

Таким чином, враховуючи, що спірна квартира та транспортний засіб є спільною сумісною власністю ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , і доказів про укладення ОСОБА_2 договору позики в інтересах сім`ї та використання одержаного за договором на її потреби суду не надано, суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку, що накладення арешту на належну позивачці частку майна є порушенням її прав як співвласника вказаного майна.

Інші доводи, наведені на обґрунтування касаційної скарги, не можуть бути підставами для скасування рішень судів першої та апеляційної інстанцій, оскільки вони зводяться до переоцінки встановлених судами обставин, що в силу вимог частини першої статті 400 ЦПК України виходить за межі розгляду справи судом касаційної інстанції.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено як статтями 58, 59, 212 ЦПК України у попередній редакції 2004 року, так і статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.

Однакове застосування закону забезпечує загальнообов`язковість закону, рівність перед законом та правову визначеність у державі, яка керується верховенством права. Єдина практика застосування законів поліпшує громадське сприйняття справедливості та правосуддя, а також довіру до відправлення правосуддя.

Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (рішення у справах «Пономарьов проти України», «Рябих проти Російської Федерації», «Нєлюбін проти Російської Федерації») повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень.

Наведені у касаційній скарзі доводи були предметом дослідження в судах попередніх інстанцій із наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи, яка ґрунтується на вимогах чинного законодавства, і з якою погоджується суд касаційної інстанції.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

Частиною третьою статті 401 ЦПК України передбачено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судових рішень.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне касаційну скаргу залишити без задоволення, а рішення судів попередніх інстанцій - без змін, тому судовий збір покладається на особу, яка подала касаційну скаргу.

Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_3 залишити без задоволення.

Рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 03 липня 2020 року та постанову Тернопільського апеляційного суду від 16 лютого 2021 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Судді:Н. Ю. Сакара О. В. Білоконь О. М. Осіян