Єдиний унікальний номер 227/1044/20
Номер провадження 22-ц/804/2514/20
П О С Т А Н О В А
І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И
30 вересня 2020 року Донецький апеляційний суду складі:
головуючого-судді Мальованого Ю.М.,
суддів: Азевича В.Б., Канурної О.Д.,
за участю:
секретаря судового засідання Гладуха О.О.,
представника позивача Васильєвої Ю.Ю.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні у м. Бахмут Донецької області у залі судових засідань № 3 цивільну справу № 227/1044/20 за позовом Добропільської міської ради до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , третя особа: Комунальне підприємство «Добропільська служба єдиного замовника», про визнання осіб такими, що втратили право на користування житловим приміщенням, з апеляційною скаргою позивача Добропільської міської ради на рішення Добропільського міськрайонного суду Донецької області від 17 червня 2020 року (суддя першої інстанції Любчик В.М.),-
В С Т А Н О В И В :
У березні 2020 року Добропільська міська рада звернулася до Добропільського міськрайонного суду Донецької області з позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , третя особа: Комунальне підприємство «Добропільська служба єдиного замовника» (далі - КП «Добропільська служба єдиного замовника»), про визнання осіб такими, що втратили право на користування житловим приміщенням.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що за адресою: АДРЕСА_1 зареєстровані ОСОБА_1 та ОСОБА_2 . Вказана квартира була надана ОСОБА_1 на підставі ордеру № 26 від 20 березня 1995 року. Квартира однокімнатна, не приватизована, розташована на першому поверсі двоповерхового будинку. Будинок знаходиться на балансі КП «Добропільська служба єдиного замовника». На даний час квартира покинута, ОСОБА_1 та ОСОБА_2 у спірній квартирі не проживають вже більше п`яти років, обов`язків по схоронності житлового фонду, по сплаті комунальних послуг не виконують. Зазначене свідчить про те, що обов`язки передбачені договором найму житла ніхто не виконує, житло для проживання не використовується, не утримується, плата за комунальні послуги не здійснюється, квартира покинута без поважних причин усіма членами родини, що свідчить про відсутність зацікавленості сім`ї у її збереженні для проживання. Враховуючи викладене, позивач просив визнати ОСОБА_1 та ОСОБА_2 такими, що втратили право користування житловим приміщенням за адресою: АДРЕСА_1 .
Заочним рішенням Добропільського міськрайонного суду Донецької області від 17 червня 2020 року у задоволенні позову Добропільської міської ради відмовлено.
Не погоджуючись із рішенням суду позивач Добропільська міська рада в апеляційній скарзі, посилаючись на неправильне застосування норм процесуального права та порушення норм матеріального права, просить скасувати рішення Добропільського міськрайонного суду Донецької області від 17 червня 2020 року та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги Добропільської міської ради.
Апеляційна скарга мотивована тим, що посилання суду на відсутність належних та допустимих доказів на підтвердження факту відсутності відповідачів у спірній квартирі понад встановлений ст. 71 ЖК України строк саме без поважних причин є необґрунтованим. Відсутність наймача понад встановлений строк підтверджується актом житлової організації, в якому наявні підписи сусідів. Також судом факт несплати комунальних послуг було помилково розцінено як неналежний доказ для позбавлення права на користування цією житловою площею, а не як доказ не проживання осіб понад встановлений строк. Матеріалами справи підтверджено, що відповідачі тривалий час не проживають за місцем реєстрації без поважних причин, у зв`язку з чим, на думку заявника, наявні підстави для визнання їх такими, що втратили право користування житловим приміщенням. Відповідачі правом бронювання житлового приміщення або правом приватизації не скористалися, що свідчить про незацікавленість відповідачів у збереженні за ними права користування спірним житловим приміщенням. У даному випадку, відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд порушує права Добропільської міської ради як власника майна.
Також скаржник посилається, що доводи суду щодо підтвердження наявності іншого постійного місця проживання у відповідачів, окрім спірного, в рамках позовів про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням є необґрунтованими. Всі необхідні документи для розгляду справи надавалися позивачем суду першої інстанції та знаходяться в матеріалах справи.
Наголошує, що предметом позову є втрата права користування житловим приміщенням комунальної власності, а не виселення. Тому посилання суду на практику Європейського суду з прав людини в даному випадку, на думку заявника, про повагу до свого житла є помилковим та не відноситься до предмету спору.
Письмові відзиви на апеляційну скаргу позивача відповідачами на час розгляду справи не надані.
Відповідно до ч. 3 ст. 360 ЦПК України відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції.
Відповідно до ч. 1 ст. 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Згідно частин 1, 2 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
В судове засідання апеляційного суду представник позивача Добропільської міської ради, відповідачі ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та представник третьої особи КП «Добропільська служба єдиного замовника» не з`явилися, про дату, час та місце розгляду справи були повідомлені.
Судові повістки-повідомлення про розгляд справи 30 вересня 2020 року позивач Добропільська міська рада та третя особа КП «Добропільська служба єдиного замовника» отримали 08 вересня 2020 року відповідно, що підтверджується рекомендованими повідомленнями про отримання поштового відправлення (а.с. 108, 111).
Рекомендовані поштові відправлення з судовими повістками-повідомленнями про розгляд справи 30 вересня 2020 року на ім`я відповідачів ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , які були їм направлені за місцем їх реєстрації, повернуті до апеляційного суду з відміткою від 11 вересня 2020 року «адресат відсутній за вказаною адресою» (а.с. 112, 113), що у відповідності до положень п. 4 ч. 8 ст. 128 ЦПК України є днем вручення судової повістки.
Третьою особою КП «Добропільська служба єдиного замовника» до апеляційного суду надано заяву, в якій КП «Добропільська служба єдиного замовника» просить судове засідання з розгляду справи 30 вересня 2020 року о 10 годині 30 хвилин проводити без участі представника третьої особи (а.с. 114).
Апеляційний суд вважає можливим розглянути справу у відсутність представника позивача Добропільської міської ради, відповідачів ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та представника третьої особи КП «Добропільська служба єдиного замовника», явка яких у судове засідання обов`язковою не визнавалась, оскільки відповідно до ч. 2 ст. 372 ЦПК України неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час та місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.
Про причини неявки у судове засідання 30 вересня 2020 року позивач та відповідачі ОСОБА_1 та ОСОБА_2 не повідомили і відповідно до ч. 3 ст. 131 ЦПК України вважається, що вони не з`явилися у судове засідання без поважних причин.
Відповідно до ст. 263 ЦПК України рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права і з дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи та перевіривши доводи апеляційної скарги, апеляційний суд вважає, що апеляційна скарга позивача Добропільської міської ради не підлягає задоволенню.
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що позивачем не надано належних та допустимих доказів на підтвердження факту відсутності відповідачів у спірній квартирі понад встановлений ст. 71 ЖК України строк саме без поважних причин, отже не доведено наявність встановленого законодавством кола підстав для визнання осіб такими, що втратили право на користування спірним житловим приміщенням. Крім того, позивачем не надано доказів на підтвердження того, що у відповідачів існує інше постійне місце проживання, окрім спірного. А сам по собі факт несплати комунальних платежів за квартиру, на які посилається позивач, не має наслідком позбавлення права особи на користування цією житловою площею.
Перевіряючи законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги апеляційний суд погоджується з таким висновком суду.
Матеріалами справи встановлено, що згідно книги реєстрації ордерів, службових посвідчень та охоронних свідоцтв 1992-1994 років, ОСОБА_1 було видано ордер № 26 від 20 березня 1995 року про надання житлової площі за адресою: АДРЕСА_1 (а.с.6).
Згідно інформаційних довідок, виданих відділом реєстрації Добропільської міської ради Донецької області, № 16-23/221 від 20 березня 2020 року та № 16-23/220 від 20 березня 2020 року, за адресою: АДРЕСА_1 з 14 лютого 1995 року зареєстрований ОСОБА_1 , 1959 року народження, а з 05 червня 2007 року - ОСОБА_2 , 1983 року народження (а.с.22-23).
Відповідно довідки ТОВ «Добропільське БТІ» № 129 від 26 лютого 2020 року згідно архівних даних станом на 31 грудня 2012 року право власності на квартиру АДРЕСА_2 не зареєстроване. В інвентаризаційній справі правоустановчі документи відсутні (а.с.7).
Згідно Інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна № 203163685, сформованої 05 березня 2020 року, також вбачається, що відомості щодо реєстрації права власності на нерухоме майно за адресою: АДРЕСА_1 , відсутні (а.с.8).
Відповідно акту ТОВ «Добропільське експлуатаційне підприємство № 2» від 19 лютого 2020 року, який складений комісією у складі майстрів технічних дільниць (техніків-доглядачів) та в присутності мешканки квартири АДРЕСА_3 вбачається, що квартира АДРЕСА_4 за вищевказаною адресою однокімнатна, державна, розташована на першому поверсі двоповерхового житлового будинку. В квартирі не мешкають більше 5 років, вхідні двері старі, закриті на навісний замок, квартира знаходиться у зруйнованому стані. Заборгованість по квартирній платі станом на 01 лютого 2020 року становить 3 568 грн. 27 коп. (а.с.9).
З акту ТОВ «Добропільське експлуатаційне підприємство» від 10 червня 2020 року, складеного в тому ж складі комісії, вбачається, що у квартирі АДРЕСА_4 за вищевказаною адресою не мешкають з 2012 року, вхідні двері старі, закриті на навісний замок, квартира знаходиться у зруйнованому стані. Заборгованість по квартирній платі станом на 01 червня 2020 року становить 3 755 грн. 99 коп. (а.с. 54).
Відповідно листа КП «Добро» Добропільської міської ради № 158 від 26 лютого 2020 року вбачається, що за адресою: АДРЕСА_1 , послуга постачання теплової енергії відсутня (а.с.10).
Відповідно філії ТОВ «ДТЕК Добропіллявугілля» «Соцсервис» № 37 від 26 лютого 2020 року вбачається, що у липні 2016 року котельні були передані з балансу філії «УКК» ТОВ «ДТЕК Добропіллявугілля» в комунальну власність міста Добропілля. Послуги з теплопостачання з того часу не надаються. Оскільки за адресою: АДРЕСА_1 , послуги з теплопостачання ніколи не надавалися, то і заборгованості немає (а.с.11).
Згідно інформації Добропільського виробничого управління водопровідно-каналізаційного господарства від 10 березня 2020 року підтверджується, що за адресою: АДРЕСА_1 , відкрито особистий рахунок № НОМЕР_1 на ім`я ОСОБА_1 , нарахування за послуги водопостачання і водовідведення не провадиться з січня 2017 року у зв`язку з тим, що там ніхто не мешкає згідно акту інвентаризації. Оплата з 2017 року по теперішній час не здійснюється, заборгованість станом на 01 березня 2020 року складає 717 грн. 66 коп. (а.с.12-13).
Звертаючись до суду з позовом про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням, позивач посилався на положення ст. 71, 72 ЖК України.
За змістом ст. 47 Конституції України кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше, як на підставі закону за рішенням суду.
Згідно із ч. 4 ст. 9 ЖК України ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.
Стаття 71 ЖК України встановлює загальні правила збереження жилого приміщення за тимчасово відсутніми громадянами. За змістом цієї статті при тимчасовій відсутності наймача або членів його сім`ї за ними зберігається жиле приміщення протягом шести місяців. Якщо наймач або члени його сім`ї були відсутні з поважних причин понад шість місяців, цей строк за заявою відсутнього може бути продовжено наймодавцем, а в разі спору - судом.
Відповідно до ст. 72 ЖК України визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням внаслідок відсутності цієї особи понад встановлені строки, провадиться в судовому порядку.
Аналіз статей 71, 72 ЖК України дає підстави для висновку, що особа може бути визнана такою, що втратила право користування жилим приміщеннями за двох умов: непроживання особи в жилому приміщенні більше шести місяців та відсутність поважних причин.
Вичерпного переліку таких поважних причин житлове законодавство не встановлює, у зв`язку з чим поважність причин відсутності особи за місцем проживання визначається судом у кожному конкретному випадку з урахуванням обставин справи.
Відповідно до ст. 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції.
Згідно зі ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
У справі «Прокопович проти Росії» (рішення від 18 листопада 2004 року, заява № 58255/00) Європейський суд з прав людини визначив, що концепція «житла» за змістом ст. 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод не обмежена житлом, яке зайняте на законних підставах або встановленим у законному порядку. «Житло» - це автономна концепція, що не залежить від класифікації у національному праві. То чи є місце конкретного проживання «житлом», що б спричинило захист на підставі п. 1 ст. 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, залежить від фактичних обставин справи, а саме - від наявності достатніх триваючих зв`язків з конкретним місцем проживання.
Отже, за змістом указаних рішень Європейського суду з прав людини тривалий час проживання особи в житлі, незалежно від його правового режиму, є достатньою підставою для того, щоб вважати відповідне житло належним такій особі в розумінні ст. 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, а тому наступне виселення її з відповідного житла є невиправданим втручанням в приватну сферу особи, порушенням прав на повагу до житла.
Крім того, Європейський суд з прав людини у рішенні від 02 грудня 2010 року у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» (заява № 30856/03) також визначив, що втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема, бути співрозмірним із переслідуваною законною метою. Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві. Враховуючи, що виселення є серйозним втручанням у право особи на повагу до її житла, суд надає особливої уваги процесуальним гарантіям, наданим особі в процесі прийняття рішення. Зокрема, навіть якщо законне право на зайняття приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб співрозмірність заходу була визначена незалежним судом у світлі відповідних принципів ст. 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Саме на позивача процесуальний закон покладає обов`язок довести факт відсутності відповідача понад встановлені ст. 71 ЖК України строки у жилому приміщенні без поважних причин. Початок відліку часу відсутності визначається від дня, коли особа залишила приміщення. Повернення особи до жилого приміщення, яке вона займала, перериває строк тимчасової відсутності. При тимчасовій відсутності за особою продовжує зберігатись намір ставитися до жилого приміщення як до свого постійного місця проживання, тому при розгляді позову про визнання особи такою, що втратила право на жилу площу, суд повинен ретельно дослідити обставини, які мають значення для встановлення причин довготривалої відсутності.
Згідно із ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
За правилами ч. 1 ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
З обставин справи, встановлених судом першої інстанції, вбачається, що відповідачі ОСОБА_2 та ОСОБА_1 зареєстровані в спірній квартирі.
Суд першої інстанції, посилаючись на недоведеність наявності встановленого законодавством кола підстав для визнання осіб такими, що втратили право на користування спірним житловим приміщенням, на ненадання доказів на підтвердження наявності у відповідачів іншого постійного місця проживання крім спірного, обґрунтовано зазначив, що сам по собі факт несплати комунальних платежів за квартиру, на які посилається позивач, не має наслідком позбавлення права особи на користування цією житловою площею. При цьому апеляційний суд враховує, що акти житлової організації від 19 лютого 2020 року та від 10 червня 2020 року (а.с. 9, 54), на які позивач посилається як на підставу своїх вимог, підтверджують лише факт відсутності відповідачів у спірному житловому приміщенні більше шести місяців. Інших доказів, які б доводили факт відсутності відповідачів понад встановлені ст. 71 ЖК України строки у жилому приміщенні без поважних причин, матеріали справи не містять.
Врахувавши, що право на житло є конституційним правом людини, яке гарантується Основним Законом України, Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод, суд першої інстанції обґрунтовано відмовив у задоволенні позову, оскільки позбавлення цього права, у тому числі шляхом визнання особи такою, що втратила право користування житлом, можливо лише на підставі закону, повинно мати легітимну мету та відповідати принципу пропорційності втручання.
Згідно зі ст. 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.
Відповідно до ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) та протоколи до неї, а також практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Отже, крім принципів цивільного права - справедливості, добросовісності та розумності, суд керується аксіомою цивільного судочинства: «Placuit in omnibus rebus praecipuum esse iustitiae aequitatisque quam stricti iuris rationem», яка означає «У всіх юридичних справах правосуддя й справедливість мають перевагу перед строгим розумінням права».
Суд першої інстанції правомірно керувався тим, що, з урахуванням практики Європейського суду з прав людини, пріоритетним в даному випадку є саме захист житлових прав ОСОБА_1 та ОСОБА_2 від неправомірного втручання держави.
Таким чином, доводи апеляційної скарги про безпідставність застосування судом практики Європейського суду з прав людини не ґрунтуються на законі.
Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Серявін та інші проти України», заява № 4909/04, від 10 лютого 2010 року).
На думку судової колегії судове рішення, що переглядається в апеляційному порядку, є достатньо мотивованим.
З урахуванням наведеного, апеляційний суд відхиляє доводи апеляційної скарги, які фактично зводяться до посилань про доведеність пред`явлених позовних вимог та незаконність відмови у позові з підстав його недоведеності, оскільки суд першої інстанції розглянув дану справу, дотримавшись принципу диспозитивності цивільного судочинства, та вирішив спір в межах заявлених позовних вимог і на підставі наявних доказів.
Враховуючи зазначене, відповідно до ст. 375 ЦПК України апеляційна скарга позивача підлягає залишенню без задоволення, а судове рішення залишенню без змін.
Згідно з ч. 1 ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Оскільки апеляційний суд дійшов висновку про залишення апеляційної скарги позивача без задоволення, а рішення суду без змін, витрати по сплаті судового збору за подання апеляційної скарги відшкодуванню не підлягають.
Керуючись ст. ст. 368, 374, 375, 382-384 ЦПК України, апеляційний суд, -
П О С Т А Н О В И В:
Апеляційну скаргу Добропільської міської ради залишити без задоволення.
Заочне рішення Добропільського міськрайонного суду Донецької області від 17 червня 2020 року залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена у касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Повне судове рішення складено 30 вересня 2020 року.
Головуючий суддя: Ю.М. Мальований
Судді: В.Б. Азевич
О.Д. Канурна
