Вирішуючи справи про звільнення за порушення присяги інших категорій публічних службовців, зокрема, у постановах від 21 травня 2013 року (справа № 21-403а12), від 4 червня 2013 року (справи №№ 21-167а13, 21-171а13), від 9 липня 2013 року (справа № 21-217а13), 10 вересня 2013 року (справи №№ 21-180а13, 21-218а13, 21-267а13), 17 вересня 2013 року (справи №№ 21-231а13, 21-234а13), 24 вересня 2013 року (справи №№ 21-219а13, 21-238а13) ВСУ неодноразово зазначав, що припинення державної служби за порушення Присяги є найсуворішою санкцією відповідальності державного службовця, який вчинив діяння, несумісне з посадою, тому рівень юридичних гарантій захисту прав зазначеної особи в процедурах вирішення питань застосування такої відповідальності повинен бути не меншим, ніж під час звільнення за вчинення дисциплінарного правопорушення, з дотриманням строків притягнення до дисциплінарної відповідальності. Оскільки припинення державної служби на підставі пункту 6 частини першої статті 30 Закону №3723-XII є крайнім заходом відповідальності державного службовця за порушення службової дисципліни, який виходить за межі дисциплінарної відповідальності, то неможливість застосування до посадової особи митної служби України інших дисциплінарних стягнень аж до звільнення має бути вмотивованою. Звільнення за порушення присяги може мати місце лише тоді, коли державний службовець скоїв проступок проти інтересів служби, який суперечить покладеним на нього обов`язкам, підриває довіру до нього як до носія влади, що призводить до приниження державного органу та унеможливлює подальше виконання ним своїх обов`язків. Державний службовець, який вчинив дисциплінарний проступок, не може бути звільнений за порушення Присяги, якщо цей проступок не можна кваліфікувати як порушення Присяги.

Не вбачаю підстав не застосувати той самий підхід і до суддів задля забезпечення принципу рівності й недискримінації за ознакою професії.

Дотримання дисциплінарної процедури й строків притягнення особи до відповідальності

Реальність будь-якого суб`єктивного права полягає у його гарантованості.

Процедурна справедливість важлива не тільки тому, що справедливий процес призводить до справедливого результату, а більшою мірою тому, що зі справедливого процесу, з бездоганної законності кожної процесуальної дії починається повага до права у суспільстві, зароджується впевненість у тому, що перед законом рівні усі, а не лише обрані.

Для цієї справи це ще більш важливо, адже питання дотримання процедурного аспекту під час притягнення судді до дисциплінарної відповідальності є однією з гарантій суддівської незалежності, органом, покликаним забезпечувати яку, і є Вища рада правосуддя.

Хочу звернути увагу й на міжнародні стандарти в частині принципів діяльності та обмеження дискреційних повноважень адміністративного органу, які достатньо чітко сформульовані в Рекомендаціях Комітету Міністрів Ради Європи від 11.03.1980р. №R(80)2.

Так, приймаючи конкретне рішення, адміністративний орган влади має:

прагнути досягнення мети, задля якої його наділено відповідними повноваженнями;

дотримуватися принципу об`єктивності та безсторонності, враховуючи лише ті чинники, які стосуються цієї конкретної справи;

дотримуватися принципу рівності перед законом, не допускати несправедливої дискримінації;

забезпечувати належну рівновагу (пропорційність) між метою рішення та його негативними наслідками для прав, свобод чи інтересів осіб;

приймати рішення в межах розумного строку, враховуючи характер справи;

послідовно та узгоджено застосовувати загальні адміністративні приписи, водночас враховуючи конкретні обставини кожної справи.

Європейська Хартія про Закон "Про статус суддів" від 10 липня 1998 року (Департамент з юридичних питань Ради Європи, Документ (98)23) передбачає таке: "У випадку невиконання суддею одного із своїх обов`язків, чітко визначених законом, він може підлягати санкції лише на підставі рішення за пропозицією, рекомендацією або згодою комітету або органу, принаймні половина складу якого -обрані судді. Справа такого судді повинна бути повністю розглянута цим органом, заслухано сторони, а суддя, справа якого розглядається, повинен мати право на представництво. Шкала застосовуваних санкцій має бути визначена суддівським законом, а застосування цих санкцій має підпорядковуватись принципу пропорційності (співрозмірності). Рішення виконавчого органу, комітету або органу, що визначає санкцію, як це передбачається законом, може підлягати оскарженню у вищій судовій інстанції" (п. 5.1 Розділу 5 "Відповідальність").

При цьому і законність, і пропорційність, і обмеження дискреції, і добросовісність (дотримання суб`єктом владних повноважень законної мети), і процедурні гарантії є законодавчими інструментами, які мають забезпечити захист особи від державного свавілля. Зокрема, у справі "Єчюс проти Латвії" ЄСПЛ акцентує увагу на тому, що захист від свавілля становить сполучну ланку між Конвенцією і принципом Верховенства права.

Аналізуючи процедурний аспект цієї справи, виходжу з того, що право - це дорога із зустрічним рухом. Не можна відмовляти судді у забезпеченні тих процедурних гарантій, недотримання яких для неї самої складають підставу до звільнення з дискредитуючих підстав. Тобто, в межах однієї адміністративної справи обставини і умови, які в одному випадку визнані підставою до застосування найсуворішої міри дисциплінарної відповідальності, в іншому - взагалі не вплинули на висновки суду щодо правомірності дій органу.

Так, за висновками дисциплінарного органу, ОСОБА_1 допустила істотне порушення норм процесуального права під час здійснення правосуддя, що позбавило учасника процесу реалізувати надані йому процесуальні права, призвело до порушення прав людини. Їй також поставлено у провину, що вона не взяла до уваги клопотання народних депутатів про особисту поруку за належну процесуальну поведінку підозрюваного. А, всупереч вимогам КПК України, в ухвалі суду містяться лише загальні формулювання про те, що, перебуваючи на волі, підозрюваний може переховуватися від органів розслідування. Такі ж загальні формулювання містилися у клопотанні і поясненнях слідчого.

Разом з тим, позивачем послідовно доводиться, і таке не спростовано відповідачем, що висунуті проти судді звинувачення містять лише загальні формулювання, а не перелік конкретних дій, що складають об`єктивну сторону правопорушення; з правами і обов`язками її ознайомили формально, шляхом проставлення підпису на бланку, а не оголошення складу Ради і роз`яснення права відводу в порядку, визначеному статтею 5.22 Регламенту ВРП; у задоволенні клопотання про відкладення засідання внаслідок неявки захисника через поважні причини, - немотивовано відмовлено; а відсутність в оскаржуваному рішенні мотивів, з яких Вища рада правосуддя приймає доводи й аргументи дисциплінарної палати й відхиляє доводи позивача свідчить, на її переконання, про те, що вона не була «почута».

Не погоджуюсь я і з висновками суду в частині визначення строків притягнення позивача до відповідальності. Касаційний адміністративний суд процитував у своєму рішенні й повністю погодився з висновками Вищої ради правосуддя та Великої палати Верховного Суду в означеній частині. Так, вирішуючи це питання, і Вища рада правосуддя, і Велика палата Верховного Суду виходили з того, що запровадження трирічного строку давності притягнення судді до відповідальності за дії, що підпадають під ознаки порушення присяги (істотний дисциплінарний проступок) є заходом, який покращує становище судді порівняно із ситуацією, коли строк законодавством визначений не був, а тому, в силу положень статті 58 Конституції України, він має бути застосований. За умови вирахування часу перебування судді у відпустці та на лікарняному цей строк визнано таким, що не закінчився на день притягнення судді до відповідальності Першою дисциплінарною палатою.

Однак ці висновки стосуються правової оцінки, а не обставин справи, що не може звільняти суд від обов`язку доказування та не унеможливлює спростування таких висновків у контексті вимог статті 78 КАС України. Разом з тим, позивач наполегливо й послідовно доводить помилковість наведених суджень під час розгляду справи. Ураховуючи, що підстави до застосування частини 5 статті 242 КАС України в цьому випадку відсутні, вважаю за можливе навести свої аргументи на користь висновку про пропуск строку притягнення судді до відповідальності.

Переконана, що такий висновок ВРП суперечить фундаментальним принципам права, безпідставно розширює коло винятків, визначених статтею 58 Конституції України, та без належної законодавчої підстави поширює дію закону, якому не надано зворотної дії, на правовідносини, що виникли задовго до його ухвалення.

Дійсно, протягом тривалого часу судова практика в Україні розрізняла дисциплінарну і конституційно-правову відповідальність суддів. Виходячи з тези, що "тільки Вища рада юстиції має виключне конституційне повноваження вносити подання про звільнення суддів з посади і що будь-яких застережень чи обмежень у реалізації цього повноваження Конституція України не передбачає", а також з того, що "на реалізацію повноважень статтею 32 Закону №22/98-ВР визначено, що питання про звільнення судді з підстав, передбачених пунктами 4-6 частини п`ятої статті 126 Конституції України, Вища рада юстиції розглядає після надання кваліфікаційною комісією відповідного висновку або за власною ініціативою", - Вищий адміністративний суд України у своєму рішенні від 01 квітня 2009 року у справі №к-14626/07 дійшов наступного висновку: "дисциплінарна відповідальність судді не співпадає з конституційно-правовою відповідальністю, а подання Вищої ради юстиції про звільнення судді є складовою механізму останньої"

(режим доступу: http://геуеstr.court.gov.ua/Review/3706490#).

Однак, ЄСПЛ, як свідчить його прецедентна практика, надає іншу кваліфікацію означеним правовідносинам.

Як відомо, пілотне рішення ЄСПЛ по справі "Олександр Волков проти України"

було постановлене 9 січня, а стало остаточним 27 травня 2013 року, тобто на час вчинення суддею діяння, яке кваліфіковане уповноваженим органом як порушення присяги, означене рішення як практика Суду вже було частиною національного законодавства України і з наведених вище підстав підлягало пріоритетному застосуванню як норма прямої дії (джерело права) усіма судами й адміністративними органами України.

За характером допущених державою-відповідачем порушень Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (Конвенції) і визначених заходів виконання це рішення безпрецедентне не лише для України, а й для діяльності ЄСПЛ загалом.

Це рішення ЄСПЛ не обмежується вирішенням персонального питання конкретної особи, а стосується принципів діяльності державної влади в Україні. Ключовим меседжем зазначеного рішення є необхідність вжиття Україною загальних заходів, спрямованих на розв`язання фундаментальних проблем правової системи України, що випливають з неспроможності держави дотриматися принципу розподілу влад і забезпечити дію принципу верховенства права.

Серед іншого, Суд дійшов таких висновків: "…У цій справі заявник, який мав спеціальний статус, був покараний за невиконання своїх професійних обов`язків - тобто за порушення, яке чітко підпадає під дію дисциплінарного права. Покарання, накладене на заявника, було класичним дисциплінарним стягненням за неналежне виконання професійних обов`язків" (п. 93).

Отже, звільнення за порушення присяги Суд визнав "класичним дисциплінарним стягненням". Правомірність такого висновку підтверджує й наступна відповідна зміна чинного національного законодавства. Нині і законодавство, і судова практика відносять порушення присяги до дисциплінарних проваджень як у матеріально-правовому, так і у процедурному аспектах.

За приписами частини 4 статті 96 Закону України "Про судоустрій та статус суддів" від 07.07.2010 № 2453-VI в редакції Закону України від 12 лютого 2015 року № 192-VIII "Про забезпечення права на справедливий суд" (станом на час набрання чинності відповідних змін- 28.03.2015р.) "дисциплінарне стягнення до судді застосовується не пізніше трьох років із дня вчинення проступку без урахування часу тимчасової непрацездатності або перебування судді у відпустці". Отже, початком відліку строку законом визначена дата вчинення проступку. Такий механізм є незмінним протягом тривалого часу: строк стосується усієї процедури притягнення судді до відповідальності - від дня допущення порушення до прийняття рішення про застосування заходу дисциплінарного впливу.

Пряма вказівка у тексті цієї норми закону щодо надання їй ретроактивної дії (можливість поширення його дії на правовідносини, що виникли до набрання ним чинності), теж відсутня.

Прадавній принцип римського права щодо неприпустимості зворотної дії в часі нормативних актів ("Lex ad praeterіan non valet") знайшов своє закріплення і в Основному законі України, і в ратифікованих нею міжнародно-правових актах, зокрема, в Міжнародному пакті про громадянські та політичні права, ухваленому Генеральною Асамблеєю ООН 16 грудня 1966 р., і в Конвенції про захист прав і основоположних свобод людини (стаття 7).

Дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється з втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце.

Конституція України, закріпивши частиною першою статті 58 положення щодо неприпустимості зворотної дії в часі законів та інших нормативно-правових актів, водночас допускає їх зворотну дію в часі у випадках, коли вони пом`якшують або скасовують юридичну відповідальність особи.

Юридична наука вже давно визначила конкретний зміст (наповнення) обох цих ознак: це обставини, що виключають (зменшують) протиправність (суспільну шкідливість) діяння та/або пом`якшують міру покарання за нього. Усі вони відносяться до стадії встановлення події та складу правопорушення. Питання застосування строків притягнення винної особи до відповідальності за вчинення такого порушення вирішується вже після цього і лише у разі, якщо такі подія і склад були встановлені у визначеному законом порядку. Отже, Закон № 192-VIII не є ані таким, що усуває караність діяння, ані тим, що пом`якшує відповідальність особи порівняно з тими поняттями (складом) правопорушення та мірою відповідальності, що були встановлені законом, який діяв на час вчинення особою цього діяння. Таким чином, до вичерпного переліку виключень із загального правила, визначеного ст. 58 Конституції України, питання застосування строків притягнення до відповідальності не відноситься, що зумовлює беззаперечне поширення дії цього загального принципу права на спірні правовідносини.

Більше того, в даному випадку це питання не матеріального права, а саме процесу як низки послідовних дій уповноважених органів (посадових осіб), які згідно з нормами чинного законодавства здійснюють заходи, спрямовані на притягнення порушників до відповідальності й забезпечення виконання винесеного рішення. А норми процесу, як відомо, "a priori" не можуть мати ретроспективної дії, навіть якщо містять більш сприятливі умови для особи. До прикладу, пропоную переглянути правовий висновок ВСУ

(http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(print)/D0C251360CB492DDC2257F46002C7217 ).

У вже наведеній вище справі "Олександр Волков проти України" ЄСПЛ констатував: "ця справа викриває серйозні системні проблеми функціонування судової системи України", серед яких, зокрема, правова невизначеність у питанні звільнення суддів з посади за порушення присяги. В Україні не встановлено строків давності для застосування звільнення судді з посади за порушення присяги, а його підстави - нечіткі й неоднозначні. Це зумовлює непередбачуваність і вибірковість застосування заходів відповідальності суддів.

"…Суд вважає, що строки давності слугують кільком важливим цілям, а саме: забезпеченню юридичної визначеності та остаточності, захисту потенційних відповідачів від не заявлених вчасно вимог, яким може бути важко протистояти, та запобігти будь-якій несправедливості, яка могла б виникнути, якби від судів вимагалося виносити рішення щодо подій, що мали місце у віддаленому минулому, на підставі доказів, які через сплив часу стали ненадійними та неповними (див. рішення від 22 жовтня 1996 року у справі "Стаббінгз та інші проти Сполученого Королівства" (Stubbings and Others v. the United Kingdom), п. 51, Reports 1996-IV). Строки давності є загальною рисою національних правових систем договірних держав щодо кримінальних, дисциплінарних та інших порушень" (п. 137).

У пункті 139 зазначено таке: "Національне законодавство не передбачало будь-яких часових обмежень для проваджень щодо звільнення з посади судді за "порушення присяги". Хоча Суд не вважає за належне вказувати на те, наскільки тривалим повинен бути строк давності, він вважає, що такий підхід, коли строк притягнення до дисциплінарної відповідальності у дисциплінарних справах, які стосуються суддів, є невизначеним, становить серйозну загрозу принципові юридичної визначеності". За таких обставин Суд встановив порушення пункту 1 статті 6 Конвенції.

"Суд також вважає, що необхідні процедурні гарантії, які б могли запобігти свавільному застосуванню відповідного матеріального законодавства, не були запроваджені. Зокрема, національне законодавство не передбачало будь-яких обмежень строків ініціювання та здійснення провадження щодо судді за "порушення присяги". Відсутність будь-яких строків давності, що розглядалася вище за статтею 6 Конвенції, давала дисциплінарним органам повну свободу дій та порушила принцип юридичної визначеності" (п. 181 рішення).

У пунктах 185-187 цього ж рішення наголошено: "Відповідно, відсутність керівних принципів та практики, які б визначали послідовне та обмежувальне тлумачення поняття "порушення присяги", а також відсутність належних юридичних захисних механізмів призвели до непередбачуваності наслідків застосування відповідних положень національного законодавства. Виходячи з цього, можна навіть припустити, що будь-яка провина судді, яка мала місце у будь-який момент протягом його професійної кар`єри, за бажанням могла бути розтлумачена дисциплінарним органом як достатня фактична підстава для обвинувачення у вчиненні такого дисциплінарного правопорушення, як "порушення присяги", та призвести до звільнення його з посади. У світлі вищенаведених міркувань Суд доходить висновку, що втручання у право заявника на повагу до його приватного життя було незаконним: воно не відповідало національному законодавству та, більш того, чинне національне законодавство не відповідало вимогам передбачуваності та належного захисту від свавілля". З огляду на викладене Суд встановив порушення статті 8 Конвенції.

Отже, відсутність такої процедурної гарантії, як строки притягнення до відповідальності за порушення присяги, ЄСПЛ визнав порушенням принципу юридичної визначеності та, відповідно, верховенства права.

З урахуванням наведеного вище встановлений Законом № 192-VIII трирічний строк за жодних умов чи обставин не може бути застосований до правовідносин, що склалися більш, як на рік раніше від часу набрання цим законом чинності. Застосуванню в даному разі підлягає виключно та сукупність нормативно-правових актів, що об`єктивно існувала на час вчинення суддею діяння, яке кваліфіковане як порушення присяги, а не на час винесення рішення уповноваженим органом, з урахуванням принципів законності, верховенства права та інших фундаментальних принципів права.

Наведене у сукупності дає підстави до застосування визначеного частиною 4 статті 87 Закону 2453- VІ (у редакції, яка діяла на час обрання суддею міри запобіжного заходу) присічного річного строку давності притягнення до дисциплінарної відповідальності судді і до спірного провадження, яке повною мірою визнане дисциплінарним як адміністративним органом, так і судом. Разом з тим, зазначений строк сплинув навіть на час набрання чинності (28 березня 2015 року) ухваленими Верховною радою України змінами до законодавства в цьому питанні (Закон № 2453 -VІ у редакції Закону № 192 VІІІ), і, тим більше, на час застосування до позивача заходу дисциплінарного впливу - 16 листопада 2017 року, - що виключає можливість притягнення до відповідальності судді за події, що відбулися 25 січня 2014 року. Отже, запровадження трирічного строку у жодному разі не «покращило становище судді» і такий підхід є помилковим.

У справах "Проніна проти України" (заява N 63566/00) і "Богатова проти України" (заява N 5231/04) "Мала проти України" (заява N 4436/07) "Петриченко проти України" (заява N 2586/07) "Бендерський проти України" (заява N 22750/02) ЄСПЛ встановив порушення пункту 1 статті 6 Конвенції з огляду на те, що національні суди, цілком проігнорувавши доводи заявника, навіть коли вони були конкретними, доречними та важливими, не дотримались свого зобов`язання за пунктом 1 статті 6 Конвенції.

Вважаю, що висунуті позивачем у цій справі важливі та суттєві доводи й аргументи теж не були належним чином розглянуті й проаналізовані судом.

Зазначене вище разом з бездоганними характеристиками особи, тривалого стажу сумлінної професійної діяльності і якості роботи судді ОСОБА_1 за відсутності безальтернативного обов`язку у відповідача щодо звільнення позивача призводить мене до переконання, що вимоги пропорційності у даному випадку теж дотримані не були.

Ураховуючи все наведене у сукупності, вважаю, що позовні вимоги є законними та обґрунтованими, а тому підлягали задоволенню.

Суддя І.Л. Желтобрюх