Справа № 463/9295/19 Головуючий у 1 інстанції: Зубачик Н.Б.

Провадження № 22-ц/811/900/20 Доповідач в 2-й інстанції: Ванівський О.М.

Категорія: 29

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

14 серпня 2020 року Львівський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого: Ванівського О.М.

суддів: Крайник Н.П., Мельничук О.Я.,

розглянувши в м. Львові в порядку письмового провадження, без повідомлення учасників справи, цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Галицького районного суду м. Львова від 04 лютого 2020 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Національної комісії з регулювання ринків фінансових послуг, Публічного акціонерного товариства «ВіЕс Банк», Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія» «Авістар» про визнання недійсним правочину та свідоцтва про реєстрацію фінансової установи,-

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до Національної комісії з регулювання ринків фінансових послуг, ПАТ «ВіЕс Банк», ТзОВ Фінансова компанія» «Авістар» про визнання недійсними: договору уступки вимоги від 06.09.2016 року, укладеного між ПАТ «ВіЕс Банк» та ТзОВ «Фінансова компанія «Авістар»; свідоцтва про реєстрацію фінансової установи, виданого ТзОВ ФК «Авістар» в частині надання йому права здійснення факторингу без отримання ліцензії.

Свої позовні вимоги мотивував тим, що 26.09.2008 року між ОСОБА_1 та ВАТ «Фольксбанк», яке змінило свою організаційно-правову форму на ПАТ, а назву на «ВіЕс Банк» укладено кредитний договір №KF52611 на суму 100000 доларів США, зі сплатою 13,5% річних на строк до 26.09.2023 року та договір іпотеки житлового будинку АДРЕСА_1 , земельної ділянки площею 0,0630 га, кадастровий номер 4610160300:04:004:0058.

У 2018 році позивачу стало відомо про те, що кредитор переуступив право вимоги до ОСОБА_1 за вказаними вище договорами ТзОВ «ФК «Авістар». Крім того, 28.05.2019 року ухвалою Шевченківського районного суду м. Львова змінено стягувача у виконавчому провадженні з первісного кредитора ПАТ «ВіЕс Банк» на ТзОВ ФК «Авістар». На його думку, договір про уступку вимог є недійсними, оскільки укладені за участю юридичної особи, яка на момент його укладення не мала ліцензії (дозволу) на вчинення таких правочинів, а також приймала платежі у іноземній валюті.

Крім того, стверджував, що оскаржуваний договір за своєю правовою природою не є правочином про зміну кредитора у зобов`язанні, а договором факторингу. На його думку, ТзОВ «ФК Авістар» не мало дозволу на здійснення операцій з факторингу та ліцензії на право здійснювати валютні операції, зокрема приймати платежі іноземною валютою. Також, стверджував, що копія свідоцтва про реєстрацію ТзОВ «ФК Авістар» за своїм змістом прямо суперечить імперативним нормам чинного законодавства, зокрема містить запис про право вказаної юридичної особи здійснювати операції з факторингу без отримання ліцензії.

Позивач вказував, що хоча він і не був стороною спірних правочинів, вони стосуються його прав боржника у зобов`язанні. Також, вважає, що вимога про визнання недійсним свідоцтва про реєстрацію фінансової установи є публічно-правовою, однак, оскільки вона поєднана із вимогами цивільно-правового характеру, тому підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.

Оскаржуваним рішенням в частині позовних вимог ОСОБА_1 до Національної комісії з регулювання ринків фінансових послуг, Публічного акціонерного товариства «ВіЕс Банк», Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія» «Авістар» про визнання недійсним свідоцтва про реєстрацію фінансової установи - закрито провадження у справі.

У задоволенні позову ОСОБА_1 до Національної комісії з регулювання ринків фінансових послуг, Публічного акціонерного товариства «ВіЕс Банк», Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія» «Авістар» в частині визнання недійсним договору відступлення права вимоги від 06.09.2016 року - відмовлено.

Судові витрати залишено за позивачем.

Рішення суду оскаржив ОСОБА_1 .

В апеляційній скарзі посилається на те, що рішення суду першої інстанції ухвалене з порушенням норм матеріального та процесуального права. Зазначає, що ним оспорювалось не рішення Національної комісії з регулювання ринків фінансових послуг, а правопосвідчувальний документ, виданий конкретній особі. Стверджує, що позови про визнання недійсними документів, виданих учасникам цивільних або господарських правовідносин на підтвердження, а не на встановлення цивільних прав, розглядаються за правилами цивільного судочинства. Не погоджується із рішенням суду першої інстанції в частині закриття провадження у справі, з огляду на те, що вважає спір у цій справі цивільно-правовим. Стверджує, що укладені між відповідачами по справі договори є операціями факторингу, а не правочинами з відступлення прав вимоги. Вважає безпідставним висновок суду першої інстанції про те, що на дату укладення договорів відступлення права вимоги, ліцензія на факторингові операції не видавалась й вимога, яка містилася б у нормативно-правовому акті про обов`язковість отримання ліцензії, відсутня. Стверджує, що наявність чи відсутність ліцензійних умов, які закріплюють процедуру ліцензування певної фінансової послуги не змінює правової природи спірних договорів як недійсних. Не погоджується з висновком суду першої інстанції про відсутність доказів на підтвердження того, що укладенням та виконанням спірних правочинів порушені права позивача. Наголошує на тому, що заперечує проти односторонньої зміни первісних кредитних умов фактором та перерахуванням суми боргу у національну грошову одиницю України.

Просить рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити.

Згідно з ч. 13 ст. 7 ЦПК України, розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться.

Справа призначена для розгляду апеляційним судом в порядку спрощеного провадження без повідомлення учасників справи.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга не підлягає до задоволення з наступних мотивів.

Згідно з ч.1 ст. 367 ЦПК України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (ч.1, ч.6 ст. 81 ЦПК України).

Згідно з ч.1 ст.89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Відповідно до вимог ст.263 ЦПК України, рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Апеляційний суд вважає, що рішення суду першої інстанції в оскарженій частині таким вимогам відповідає.

Колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції щодо необхідності закриття провадження у справі в частині вимог про визнання недійсним свідоцтва про реєстрацію фінансової установи, з огляду на наступне.

Відповідно до ст. 19 ЦПК України, суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.

Положеннями статей 2, 4 та 19 КАС України визначено завдання та основні засади адміністративного судочинства, зміст публічно-правового спору та справи, на які поширюється юрисдикція адміністративних судів. Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними під час здійснення владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення.

Публічно-правовий спір має особливий суб`єктний склад. Участь суб`єкта владних повноважень є обов`язковою ознакою для того, щоб класифікувати спір як публічно-правовий. Проте сама собою участь у спорі суб`єкта владних повноважень не дає підстав ототожнювати спір із публічно-правовим та відносити його до справ адміністративної юрисдикції.

Судом першої інстанції правильно враховано висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постанові від 22.01.2019 року у справі № 820/1992/17, згідно з якими, під час визначення предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулась особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин справи.

Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин.

Разом з тим приватно-правові відносини відрізняються наявністю майнового чи немайнового інтересу учасника. Спір має приватно-правовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу, яка правило майнового, конкретного суб`єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть якщо до порушення приватного права чи інтересу призвели управлінські дії суб`єктів владних повноважень.

Відповідно до пункту 2 розділу І «Положення про Державний реєстр фінансових установ» від 28 серпня 2003 року № 41 (далі - Положення), свідоцтво про реєстрацію фінансової установи - документ установленого зразка, який засвідчує факт набуття юридичною особою статусу фінансової установи та внесення фінансової установи до Реєстру.

Оскільки, спірні правовідносини виникли у зв`язку із оскарженням свідоцтва про реєстрацію фінансової установи, який є актом індивідуальної дії, виданого Національною комісією з регулювання ринків фінансових послуг, яка є особою, що здійснює публічно-владні управлінські функції, суд першої інстанції прийшов до обґрунтованого висновку про те, що такий спір має розглядається в межах адміністративного судочинства.

У зв`язку з наведеним, колегія суддів відхиляє доводи апеляційної скарги про заперечення наявності підстав для закриття провадження у справі в частині вимог про скасування свідоцтва про реєстрацію фінансової установи.

Згідно з ч. 1 ст. 255 ЦПК України, суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.

Відповідно до ч. 2 ст. 255 ЦПК України, про закриття провадження у справі суд постановляє ухвалу, а також вирішує питання про розподіл між сторонами судових витрат, повернення судового збору з державного бюджету.

Згідно з абз. 2 ч. 2 ст. 376 ЦПК України, порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення, якщо це порушення призвело до неправильного вирішення справи.

Суд першої інстанції, вирішуючи питання закриття провадження у справі, не постановив окремого судового рішення у виді ухвали, яка підлягає оскарженню окремо від рішення суду, однак вирішив вказане питання у рішенні суду.

Разом з тим, вказане порушення процесуального права не призвело до неправильного вирішення справи, а відтак колегія суддів вважає, що відсутні підстави для скасування рішення суду у вказаній частині.

Щодо позовних вимог про визнання недійсним договору відступлення права вимоги від 06.09.2016 року, суд першої інстанції виходив з наступного.

Встановлено, що 26 вересня 2008 року між ЗАК «Фольксбанк» та ОСОБА_1 укладено кредитний договір №KF 52611, відповідно до умов якого, ОСОБА_1 отримав у кредит кошти в розмірі 100 000 доларів США, строком на 15 років, до 26 вересня 2023 року, зі сплатою 13,5 % річних (арк. спр. 7-10).

На виконання зобов`язань за вказаним вище кредитним договором, 29 вересня 2008 року між ЗАК «Фольксбанк» та ОСОБА_1 укладено іпотечний договір, предметом якого є будинок АДРЕСА_1 та земельна ділянка, площею 0,0630 га, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , кадастровий номер: 4610160300:04:004:0058 (арк. спр. 13-16).

Згідно довідки про стан заборгованості за кредитним договором, від 06.09.2016 року, заборгованість ОСОБА_1 за договором №KF 52611, становить 103663 долари США, 23 центи (арк. спр. 68).

06 вересня 2016 року між ПАТ «ВіЕс Банк» та ТзОВ ФК «Авістар» укладено договір відступлення права вимоги (арк. спр. 65-67).

ТОВ «ФК «Авістар» 24.10.2013 року було зареєстроване як фінансова установа та включено до Державного реєстру фінансових установ, про що отримало відповідне свідоцтво (арк. спр. 72-75).

26.08.2015 року, Нацкомфінпослуг видано ТОВ «ФК Авістар» переоформлене свідоцтво про реєстрацію фінансової установи. Переоформлення було здійснено у зв`язку зі зміною місцезнаходження Товариства.

Відповідно до розпорядження Нацкомфінпослуг від 11.07.2017 року №3127, ТОВ "ФК «Авістар» видано ліцензію на провадження господарської діяльності з надання фінансових послуг (крім професійної діяльності на ринку цінних паперів).

Відповідно до ст.1 Закону України «Про ліцензування видів господарської діяльності» (в редакції Закону №2042-VIII, що був чинним станом на 11.07.2017 року), ліцензія - запис у Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань про рішення органу ліцензування щодо наявності у суб`єкта господарювання права на провадження визначеного ним виду господарської діяльності, що підлягає ліцензуванню.

Факторинг є фінансовою послугою згідно з ч.1 ст. 4 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг».

Відповідно до пункту 2 частини першої статті 28 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг», Нацкомфінпослуг в межах своєї компетенції здійснює реєстрацію та веде Державний реєстр фінансових установ, а у визначених нею випадках - реєстри осіб, які не є фінансовими установами, але мають право надавати окремі фінансові послуги, забезпечує ведення загальнодоступної інформаційної бази даних про фінансові установи та визначає перелік і вимоги до документів, що подаються для внесення інформації до зазначених реєстрів та бази даних.

Відповідно до пунктів 2-4 розділу XI Положення №41: У разі внесення фінансової компанії до Реєстру (ДРФУ), нацкомфінпослуг оформлює та видає заявнику додаток до Свідоцтва встановленої форми згідно з додатком 2 до цього Положення.

У додаток до Свідоцтва відповідно до встановлених законодавством обмежень на суміщення діяльності з надання певних видів фінансових послуг Нацкомфінпослуг вносить такі види послуг, як зокрема, факторинг.

Норми Положення №41, які передбачають право фінансової установи надавати послуги факторингу на підставі отриманого свідоцтва про реєстрацію фінансової установи та додатку до нього, набрали чинності 11.09.2003 року (дата реєстрації в Міністерстві юстиції України Розпорядження про затвердження Положення №41).

02.03.2015 року прийнятий, а 28.06.2015 року вступив в дію Закону України №222-VIII «Про ліцензування видів господарської діяльності».

Відповідно до пункту 2 частини першої статті 7 Закону України №222-VIII «Про ліцензування видів господарської діяльності», ліцензуванню підлягають такі види господарської діяльності, як надання фінансових послуг (крім професійної діяльності на ринку цінних паперів).

Згідно з частиною другою статті 9 вказаного Закону, ліцензійні умови та зміни до них розробляються органом ліцензування, підлягають погодженню спеціально уповноваженим органом з питань ліцензування та затверджуються Кабінетом Міністрів України, крім випадків, визначених законом.

Відповідно до пункту 4 розділу XI Положення №41, після отримання Свідоцтва та додатка до нього фінансова компанія має право надавати виключно ті фінансові послуги, які зазначені в додатку до Свідоцтва та надання яких не потребує отримання відповідного дозволу/ліцензії.

Постановою Кабінету Міністрів України від 7 грудня 2016 року №913 затверджено Ліцензійні умови провадження господарської діяльності з надання фінансових послуг (крім професійної діяльності на ринку цінних паперів).

Відповідно до абзацу другого пункту 2 Постанови КМУ від 7 грудня 2016 року №913, ліцензійні умови у частині, що стосується суб`єктів господарювання, які провадять діяльність з надання послуг з фінансового лізингу, надання коштів у позику, в тому числі на умовах фінансового кредиту, надання гарантій та поручительств, надання послуг факторингу та довірчого управління фінансовими активами та внесені до дня набрання чинності цією постановою до Державного реєстру фінансових установ або реєстру осіб, які не є фінансовими установами, але мають право надавати окремі фінансові послуги, застосовуються через шість місяців з дня набрання чинності цією постановою.

Постанова КМУ від 7 грудня 2016 року №913 набрала чинності 10 грудня 2016 року.

Отже, саме після спливу шести місяців з дня набрання чинності Постановою КМУ від 7 грудня 2016 року №913, господарська діяльність з надання послуг факторингу почала підлягати обов`язковому ліцензуванню.

До спливу шестимісячного строку після набрання чинності Постановою КМУ від 7 грудня 2016 року №913, ТОВ «ФК «Авістар» мало право надавати послуги факторингу на підставі свідоцтва про реєстрацію фінансової установи та додатку до нього.

Відтак, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що станом на дату укладення договорів відступлення права вимоги, чинним законодавством не встановлювалась обов`язковість наявності ліцензії на факторингові операції.

Зазначене свідчить про дотримання вимог законодавства, чинного на момент вчинення оскаржених правочинів та спростовує доводи апеляційної скарги про недійсність таких у зв`язку з відсутністю у фінансової установи ліцензії на факторингові операції.

Відповідно до ст. 215 ЦК України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

Правочин може бути визнаний недійсним лише з підстав, визначених законом, та із застосуванням наслідків недійсності, передбачених законом.

Доводи апеляційної скарги не містять доказів наявності підстав визнання оспорюваних правочинів недійсними, оскільки, з урахуванням положень ст. 215 ЦК України, встановлено, що на час вчинення таких, обставини, визначені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 ЦК України, відсутні.

Інші доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (PRONINA v. UKRAINE, № 63566/00, § 23, ЄСІІЛ, від 18 липня 2006 року).

Враховуючи наведене, вбачається, що рішення суду першої інстанції ухвалене згідно з вимогами чинного законодавства, належно обґрунтовано та не може бути скасовано з підстав, викладених в апеляційній скарзі.

Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Таким чином, переглядаючи справу відповідно до вимог ст. 367 ЦПК України в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених в суді першої інстанції, колегія суддів не вбачає підстав для скасування чи зміни рішення суду першої інстанції, у зв`язку з чим апеляційна скарга позивача задоволенню не підлягає.

Відповідно до вимог абзацу 2 частини 5 статті 268 ЦПК України, датою ухвалення рішення, ухваленого за відсутності учасників справи, є дата складення повного судового рішення.

Ураховуючи наведені вище вимоги процесуального закону, датою ухвалення апеляційним судом судового рішення в цій справі, є дата складення повного судового рішення 14 серпня 2020 року.

Керуючись ст. 367, ст. 368, п. 1 ч. 1 ст. 374, ст. 375, ст. 381, ст. 382, ст. 384 ЦПК України, Львівський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ,-

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Галицького районного суду м. Львова від 04 лютого 2020 року залишити без змін.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскарженою у касаційному порядку шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції протягом тридцяти днів з дня складення повної постанови.

Повний текст постанови складено 14 серпня 2020 року.

Головуючий: Ванівський О.М.

Судді: Крайник Н.П.

Мельничук О.Я.