справа № 760/10552/17
головуючий у суді І інстанції Усатова І.А.
провадження № 22-ц/824/5494/2020
КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД
ПОСТАНОВА
І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И
07 липня 2020 року м. Київ
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
судді-доповідача - Писаної Т.О.
суддів - Приходька К.П., Журби С.О.,
за участю секретаря судового засідання - Костецької М.М.
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Акціонерного товариства Комерційний банк «Приватбанк» на рішення Солом`янського районного суду м. Києва від 02 липня 2019 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Акціонерного товариства Комерційний банк «Приватбанк» про захист прав споживачів шляхом спонукання до виконання договору,
П О С Т А Н О В И В:
У червні 2017 року ОСОБА_1 звернулася до суду із позовом до відповідача, та з урахуванням заяви про збільшення позовних вимог від 01.02.2018, просила:
- визнати неправомірними дії відповідача в частині одностороннього підвищення позивачу відсоткової ставки за кредитним договором від 09.07.2007 №K3V3GK15006364 відповідно до листів від 31.12.2008 № 20.1.3.2/6-51403 та від 03.10.2008 №20.1.3.2/6-22855/5653;
- зобов`язати відповідача здійснити перерахунок одержаних періодичних платежів, що були сплачені позивачем за кредитним договором від 09.07.2007 №K3V3GK15006364 за весь строк його дії та зарахувати різницю між належними до сплати щомісячними платежами за процентною ставкою 10,08% та надмірно сплаченими у сумі 3414,18 доларів США в рахунок майбутніх платежів за кредитним договором від 09.07.2007 № K3V3GK15006364;
- визнати недійсною з 09.07.2007 умову пункту 7.1. кредитного договору від 09.07.2007 № K3V3GK15006364, укладеного між сторонами у частині щодо обов`язку позичальника сплачувати на користь банку винагороду за надання фінансового інструменту у розмірі суми 0,20% від суми виданого кредиту щомісяця в період сплати;
- зобов`язати відповідача здійснити перерахунок одержаних періодичних платежів, що були сплачені позивачкою за кредитним договором від 09.07.2007 №K3V3GK15006364 за весь строк його дії та зарахувати сплачену винагороду за надання фінансового інструменту у розмірі суми 0,20 % від суми виданого кредиту у сумі 4788,00 доларів США в рахунок майбутніх платежів за кредитним договором від 09.07.2007 № K3V3GK15006364.
На обґрунтування позову вказувала, що між ОСОБА_1 та Закритим акціонерним товариством Комерційним банком «Приватбанк», правонаступником якого є Акціонерного товариства Комерційний банк «Приватбанк» (далі по тексту - АТ КБ «Приватбанк», Банк, Кредитор), був укладений кредитний договір від 09.07.2007 № K3V3GK15006364.
Відповідно до умов кредитного договору, Банк зобов`язується надати позичальникові кредитні кошти шляхом: видачі готівки через касу на строк з 09.07.2007 року по 09.07.2022 року включно, у вигляді не поновлювальної лінії у розмірі 19 000 доларів США для купівлі квартири, а також у розмірі 6589,68 доларів США на сплату страхових платежів, зі сплатою за користування кредитом відсотків у розмірі 0,84% на місяць на суму залишку заборгованості за кредитом, винагороду за надання фінансового інструменту у розмірі суми 0,20% від суми виданого кредиту щомісяця в період сплати, відсотки за дострокове погашення кредиту та винагороди за проведення додаткового моніторингу. Розмір річної ставки дорівнює дванадцяти місячним відсотковим ставкам, у зв`язку з чим, річна відсоткова ставка становить 0,84*12=10,08.
Позивач вказала, що у лютому 2009 року, нею було отримано від відповідача лист від 31.12.2008 № 20.1.3.2/6-51403 про підвищення відсоткової ставки до 15,05 % на рік, у зв`язку з чим позивач надала письмову заяву від 16.02.2009 з проханням відміни підвищення відсоткової ставки у відділення банку, в якому обслуговувався її кредит, на що відповідач у своєму листі від 27.02.2009 зазначив, що відсоткову ставку за кредитом позивача збільшено не буде, та просив вважати лист від 31.12.2008 таким, що втратив силу.
Однак, як позивачем було зауважено, після сплати чергових щомісячних платежів, розмір рекомендованого щомісячного платежу збільшився, не зважаючи на зменшення тіла кредиту, тому вона звернулася до відділення банку із письмовою заявою від 13.05.2009 з проханням пояснити ситуацію, що склалася та відмінити нарахування підвищеної відсоткової ставки, однак, даний лист було залишено відповідачем без розгляду, а вимоги, що містилися в ньому без задоволення. Численні спроби у відділенні банку самостійно дізнатися про ситуацію, що склалася з відсотковою ставкою по платежах позивача, виявилися марними.
Позивач посилалася на те, що нею було самостійно здійснено обрахунок відсоткової ставки, та встановлено, що з щомісячних платежів відповідачем з незрозумілих для неї причин утримувалися кошти на оплату відсотків за період з 13.11.2008 по 13.08.2010 за ставкою 12,12% річних, а з 13.08.2010 за ставкою 11,62% річних, таким чином зменшуючи розмір відрахувань на тіло кредиту, а тому нею було повторно направлено відповідачу лист від 28.02.2015 з вимогою офіційно пояснити неналежне виконання банком своїх обов`язків по кредитному договору, а отримана від банку відповідь від 13.03.2015 не містила відповіді по суті на поставлені нею питання.
Вказала, що повторно направивши лист від 02.07.2015 із вимогою надати пояснення з приводу даної ситуації, вона отримала відповідь від відповідача від 23.07.2015, в якому останній повідомив, що відсоткова ставка становить 12,12% річних з 13.11.2008, оскільки банком направлено лист ще 03.10.2008 №20.1.3.2/6-22855/5653 та надав копію цього листа та докази його направлення на адресу: АДРЕСА_1 , однак, позивачка посилається на те, що зазначена адреса не є її адресою місцезнаходження, а згідно паспортних даних позивачки щодо зареєстрованого місця проживання, вона з 27.03.2008 зареєстрована за адресою: АДРЕСА_2 , а до цього часу була зареєстрована за адресою: АДРЕСА_3 , про що, відповідачу було відомо.
Таким чином, позивач зазначає, що дізналася про нарахування їй підвищеної відсоткової ставки та причини такого нарахування лише у липні 2015 року, та вважає такі дії відповідача незаконними.
Стверджувала, що в порушення п. 2.3.1. кредитного договору, банком не було повідомлено позивача протягом 7 календарних днів з дати вступу в чинність зміненої процентної ставки (було повідомлено на адресу, за якою позивач не проживає та ніколи не проживав, а тому не отримав та не міг отримати цього листа), а лише через 7 років, після неодноразових як усних, так і письмових звернень позивача.
Крім того, зазначено, що станом на дату повідомлення про зміну відсоткової ставки (02.07.2015) набули чинності та діяли з 9 січня 2009 року, зміни в ЦК України та ст. 55 ЗУ «Про банки та банківську діяльність», згідно яких: статтею 1056-1 ЦК України - встановлений договором розмір процентів не може бути збільшений банком в односторонньому порядку та умова договору щодо права банку змінювати розмір процентів в односторонньому порядку є нікчемною, ст. 55 ЗУ - банкам забороняється в односторонньому порядку змінювати умови укладених з клієнтами договорів, зокрема, збільшувати розмір процентної ставки за кредитними договорами або зменшувати її розмір за договорами банківського вкладу, за винятком випадків, встановлених законом.
Позивач зазначала, що згідно проведеного нею розрахунку, банком незаконно було утримано з її платежів суму у розмірі 2 775,09 доларів США на оплату безпідставно нарахованих відсотків та за умовами п. 3.3. кредитного договору згідно із зарахуванням черговості платежів, зазначені кошти мають бути зараховані на оплату тіла кредиту.
Крім того, позивач вважає незаконною умову кредитного договору про сплату 0,20% від суми виданого кредиту щомісяця як винагороди за надання фінансового інструменту, та такою, що підлягає визнанню судом не дійсною, виходячи з того, що відповідно до умов кредитного договору від 09.07.2007, що укладений між сторонами, банк надав позичальнику кредит на споживчі цілі, особливості регулювання відносин сторін визначаються Законом України «Про захист прав споживачів».
Вказувала на те, що відповідно до пункту 3.6 Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених Постановою правління Національного банку України від 10 травня 2007 року № 168 (яка діяла на день укладання кредитного договору), банки не мають права встановлювати платежі, які споживач має сплатити на користь банку за дії, які банк здійснює на власну користь (ведення справи, договору, облік заборгованості споживача тощо), або за дії, які споживач здійснює на користь банку (прийняття платежу від споживача, тощо), або що їх вчиняє банк або споживач з метою встановлення, зміни або припинення правовідносин (укладення кредитного договору, внесення змін до нього, прийняття повідомлення споживача про відкликання згоди на кредитного договору тощо).
Таким чином, позивач вважає несправедливими положення договору про споживчий кредит, які містять умови про зміни у витратах, зокрема щодо плати надання фінансового інструменту, і це є підставою для визнання таких положень недійсними.
Зазначала, що відповідно до проведеного позивачем розрахунку, останньою було сплачено відповідачу щомісячну винагороду за надання фінансового інструменту у розмірі суми 0,20 % від суми виданого кредиту загалом на суму 4 484,00 доларів США.
Рішенням Солом`янського районного суду м.Києва від 02 липня 2019 року у справі позов ОСОБА_1 до Акціонерного товариства Комерційний банк «Приватбанк» задоволено.
Визнано неправомірними дії Акціонерного товариства Комерційний банк «Приватбанк» в частині одностороннього підвищення ОСОБА_1 відсоткової ставки за кредитним договором від 09.07.2007 № K3V3GK15006364 відповідно до листів від 31.12.2008 № 20.1.3.2/6-51403 та від 03.10.2008 №20.1.3.2/6-22855/5653.
Зобов`язано Акціонерне товариство Комерційний банк «Приватбанк» здійснити перерахунок одержаних періодичних платежів, що були сплачені ОСОБА_1 за кредитним договором від 09.07.2007 № K3V3GK15006364 за весь строк його дії та зарахувати різницю між належними до сплати щомісячними платежами за процентною ставкою 10,08% та надмірно сплаченими у сумі 3414,18 доларів США в рахунок майбутніх платежів за кредитним договором від 09.07.2007 № K3V3GK15006364.
Визнано недійсною з 09.07.2007 умову пункту 7.1. кредитного договору від 09.07.2007 № K3V3GK15006364, укладеного між ОСОБА_1 та Акціонерним товариством Комерційний банк «Приватбанк» у частині щодо обов`язку позичальника сплачувати на користь банку винагороду за надання фінансового інструменту у розмірі суми 0,20% від суми виданого кредиту щомісяця в період сплати.
Зобов`язано Акціонерне товариство Комерційний банк «Приватбанк» здійснити перерахунок одержаних періодичних платежів, що були сплачені ОСОБА_1 за кредитним договором від 09.07.2007 № K3V3GK15006364 за весь строк його дії та зарахувати сплачену винагороду за надання фінансового інструменту у розмірі суми 0,20 % від суми виданого кредиту у сумі 4788,00 доларів США в рахунок майбутніх платежів за кредитним договором від 09.07.2007 № K3V3GK15006364.
Стягнено з Акціонерного товариства Комерційний банк «Приватбанк» на користь держави судовий збір у розмірі 2560 грн.
Не погоджуючись із указаним рішенням суду представник відповідача ОСОБА_2 звернулась із апеляційною скаргою, у якій просить скасувати рішення Солом`янського районного суду міста Київ від 02.07.2019 року в частині визнання недійсним пункту 7.1 Кредитного договору від 09.07.2007 року та ухвалити в цій частині нове рішення, яким в задоволенні позовної вимоги відмовити. В іншій частині рішення залишити без змін.
Апеляційну скаргу мотивує тим, що рішення місцевого суду в частині відмови у задоволенні позовної вимоги помилкове, винесене з порушенням норм матеріального та процесуального права, а висновки суду не відповідають обставинам справи.
Зазначає, що кредитний договір від 09.07.2007 року підписаний сторонами, які досягли згоди з усіх істотних умов договору, мали необхідний обсяг цивільної дієздатності, а їх волевиявлення було вільним і відповідало їхній внутрішній волі; позивач на момент укладення додаткової угоди не заявляв додаткових вимог щодо спірних умов кредитного договору та в подальшому виконував його умови. На підтвердження доводів апеляційної скарги відповідач наводить правові висновки, викладені Верховним Судом України у справі №6-1341цс15 від 02 грудня 2015 року.
Окрім того, відповідач звертає увагу, що судом першої інстанції безпідставно не застосовано до даних правовідносин позовну давність, оскільки позивач була ознайомлена з умовами кредитного договору з моменту укладення кредитного договору, а тому доводи позивача про те, що вона дізналася про порушення прав у 2015 році не відповідають дійсним обставинам у справі.
У відзиві на апеляційну скаргу позивач заперечує проти її задоволення та проти доводів апеляційної скарги зазначає, що встановивши в кредитному договорі сплату щомісячної комісії за обслуговування кредиту, відповідач не зазначив, які саме послуги за вказану комісію надаються позивачу. При цьому відповідач нараховував, а позивач сплатив комісію за послуги, що супроводжують кредит, а саме за компенсацію сукупних послуг банку за рахунок позивача, що є незаконним. На підтвердження своїх заперечень наводить правові висновки, викладені Верховним Судом України у справі №6-1746цс16 від 16 листопада 2016 року та Верховним судом у справі №666/4957/15-ц від 20 лютого 2019 року.
Крім того, вважає безпідставними доводи апеляційної скарги з приводу наявності підстав для застосування позовної давності щодо вимоги про визнання недійсним пункту 7.1 кредитного договору в частині нарахування винагороди за надання фінансового інструменту у розмірі 0,20% від суми виданого кредиту щомісяця, оскільки відповідні суми стягуються із позивача щомісяця, отже відповідач щомісяця протягом дії кредитного договору порушує права позивача.
У відповіді на відзив відповідач заперечує доводи позивача про наявність підстав для врахування правових висновків, висловлених у постанові Верховного Суду України від 19 березня 2014 року у справі №6-20цс14, оскільки у вказаній постанові вирішувалось питання обчислення строків позовної давності щодо виконання зобов`язань, а саме повернення кредиту черговими платежами. А оскільки предметом цього спору є визнання недійсним умови договору, який було укладено у 2007 році, слід застосовувати правові висновки, викладені у постанові Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі №176/1714/16-ц, відповідно до яких початок перебігу позовної давності для визнання недійсним договору (аналогічно умови договору) слід відраховувати з моменту укладення договору між сторонами.
Однак суд першої інстанції відмовляючи у застосуванні позовної давності неправильно визначив початок перебігу позовної давності зокрема щодо вимоги про визнання недійсною умови договору.
Також, відповідач не погоджується із визначенням початку перебігу позовної давності щодо вимоги про визнання неправомірним нарахування збільшеного розміру відсотка за користування кредитними коштами та зобов`язання здійснити перерахунок заборгованості.
З огляду на наведене відповідач у відповіді на відзив просить скасувати оскаржуване рішення в цілому та відмовити у задоволенні позову у повному обсязі.
Позивачем надані заперечення на відповідь на відзив відповідача, у яких позивач з урахуванням правового висновку Верховного Суду у справі №666/4957/15-ц зазначає, що оскільки умова договору ПАТ КБ «Приватбанк» у частині обов`язку сплачувати на користь банку 0,20% від суми виданого кредиту щомісяця є нікчемною з моменту її укладення, у суду відсутні підстави для застосування строків позовної давності у цій частині вимог позивача.
Відповідно до частин 1, 2 статті 364 ЦПК України особа, яка подала апеляційну скаргу, має право доповнити чи змінити її протягом строку на апеляційне оскарження. У разі доповнення чи зміни апеляційної скарги особа, яка подала апеляційну скаргу, повинна подати докази надсилання копій відповідних доповнень чи змін до апеляційної скарги іншим учасникам справи, в іншому випадку суд не враховує такі доповнення чи зміни.
Ураховуючи, що вимога про перегляд оскаржуваного рішення у повному обсязі заявлена відповідачем у відповіді на відзив поза межами строку на апеляційне оскарження, які визначені статтею 354 ЦПК України, підстави для врахування таких змін відсутні.
Частиною 1 ст. 367 ЦПК України визначено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Таким чином, апеляційний суд переглядає рішення суду у даній справі лише в частині задоволення вимог позову про визнання недійсною з 09.07.2007 умови пункту 7.1. кредитного договору від 09.07.2007 №K3V3GK15006364, укладеного між ОСОБА_1 та АТ КБ «Приватбанк» у частині щодо обов`язку позичальника сплачувати на користь банку винагороду за надання фінансового інструменту у розмірі суми 0,20% від суми виданого кредиту щомісяця в період сплати.
У судовому засіданні представник відповідача підтримав апеляційну скаргу, а представник позивачки проти її задоволення заперечив, просив рішення суду першої інстанції залишити без змін.
Заслухавши суддю - доповідача, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів уважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
Відповідно до статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Згідно із частиною 1 статті 376 ЦК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.
Задовольняючи позовні вимоги в частині визнання недійсними умови пункту 7.1. кредитного договору від 09.07.2007 №K3V3GK15006364, суд першої інстанції виходив із того, що такі умови є несправедливими та суперечать положенням частини п`ятої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів», оскільки містять умови про зміни у витратах, у зв`язку із чим підлягають визнанню недійсними.
Відмовляючи у застосуванні наслідків пропуску позовної давності, про які заявив відповідач у заяві від 25 лютого 2019 року, суд вважав, що строк позовної давності не пропущений.
Колегія суддів погоджується із указаним висновком суду, виходячи з наступного.
Судом установлено, що між ЗАТ КБ «Приватбанк», правонаступником якого є АТ КБ «Приватбанк», був укладений кредитний договір від 09.07.2007 № K3V3GK15006364.
Відповідно до п. 7.1. кредитного договору, банк зобов`язується надати позичальникові кредитні кошти шляхом: видачі готівки через касу на строк з 09.07.2007 року по 09.07.2022 року включно, у вигляді не поновлювальної лінії у розмірі 19 000 доларів США на наступні цілі: купівля квартири, а також у розмірі 6589,68 доларів США на сплату страхових платежів у випадках та в порядку, передбачених п.п. 2.1.3, 2.2.7 даного договору, зі сплатою за користування кредитом відсотків у розмірі 0,84% на місяць на суму залишку заборгованості за кредитом, винагороди за надання фінансового інструменту у розмірі суми 0,20% від суми виданого кредиту щомісяця в період сплати, відсотки за дострокове погашення кредиту згідно з п. 3.11. даного договору та винагороди за проведення додаткового моніторингу, згідно п. 6.2. даного договору. Періодом сплати вважати з «09» по «13» число кожного місяця.
За положеннями ч. 5 ст. 11, ч. 1,2,5,7 ст. 18 Закону України «Про захист прав споживачів» (у редакції, чинній на момент укладення спірного кредитного договору) до договорів зі споживачами про надання споживчого кредиту застосовуються положення цього Закону про несправедливі умови в договорах, зокрема положення, згідно з якими передбачаються зміни в будь-яких витратах за договором, крім відсоткової ставки.
Продавець (виконавець, виробник) не повинен включати у договори із споживачем умови, які є несправедливими. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов`язків на шкоду споживача. Якщо положення договору визнано несправедливим, включаючи ціну договору, таке положення може бути змінено або визнано недійсним. Положення, що було визнане недійсним, вважається таким з моменту укладення договору.
Аналіз указаних норм дає підстави для висновку, що несправедливими є положення договору про споживчий кредит, які містять умови про зміни у витратах, зокрема щодо плати за обслуговування кредиту, і це є підставою для визнання таких положень недійсними.
Згідно з абзацом другим ч. 4 ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів» (у редакції, чинній момент укладення спірного кредитного договору) споживач не зобов`язаний сплачувати кредитодавцеві будь-які збори, відсотки або інші вартісні елементи кредиту, що не були зазначені у договорі.
Відповідно до ч. 8 ст. 18 Закону України «Про захист прав споживачів» (у редакції, чинній на момент укладення спірного договору) нечіткі або двозначні положення договорів зі споживачами тлумачаться на користь споживача.
Якщо положення договору визнано несправедливим, включаючи ціну договору, таке положення може бути змінено або визнано недійсним.
16 жовтня 2011 року набрав чинності Закон України N 3795-VI від 22 вересня 2011 року «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо врегулювання відносин між кредиторами та споживачами фінансових послуг», яким частину четверту статті 11 Закону України Про захист прав споживачів» доповнено нормою наступного змісту: кредитодавцю забороняється встановлювати у договорі про надання споживчого кредиту будь-які збори, відсотки, комісії, платежі тощо за дії, які не є послугою у визначенні цього Закону. Умова договору про надання споживчого кредиту, яка передбачає здійснення будь-яких платежів за дії, які не є послугою у визначенні цього Закону, є нікчемною.
За загальним правилом, передбаченим статтею 204 ЦК України, правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.
Частинами другою, третьою статті 215 ЦК України визначено, що недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Рішенням Конституційного Суду України від 10 листопада 2011 року № 15-рп/2011 у справі щодо офіційного тлумачення положень пунктів 22, 23 ст. 1, статті 11, ч. 8 ст. 18, ч. 3 ст. 22 Закону України «Про захист прав споживачів» у взаємозв`язку з положеннями частини четвертої ст. 42 Конституції України (справа про захист прав споживачів кредитних послуг) підтверджено, що положення пунктів 22, 23 ст. 1, ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів» з подальшими змінами у взаємозв`язку з положеннями частини четвертої ст. 42 Конституції України треба розуміти так, що їх дія поширюється на правовідносини між кредитодавцем та позичальником (споживачем) за договором про надання споживчого кредиту, що виникають як під час укладення, так і виконання такого договору.
Частиною 4 ст. 42 Конституції України передбачено, що держава захищає права споживачів, здійснює контроль за якістю і безпечністю продукції та усіх видів послуг і робіт, сприяє діяльності громадських організацій споживачів.
Згідно із ст. 55 Закону України «Про банки і банківську діяльність» відносини банку з клієнтом регулюються законодавством України, нормативно-правовими актами Національного банку України та угодами (договорами) між клієнтом та банком.
Банкам забороняється вимагати від клієнта придбання будь-яких товарів чи послуг від банку або від спорідненої чи пов`язаної особи банку як обов`язкову умову надання банківських послуг.
Відповідно до пункту 3.6 Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених постановою правління Національного банку України від 10 травня 2007 року № 168 (у редакції, чинній на момент укладення спірного кредитного договору), банки не мають права встановлювати платежі, які споживач має сплатити на користь банку за дії, які банк здійснює на власну користь (ведення справи, договору, облік заборгованості споживача тощо), або за дії, які споживач здійснює на користь банку (прийняття платежу від споживача, тощо), або що їх вчиняє банк або споживач з метою встановлення, зміни або припинення правовідносин (укладення кредитного договору, внесення змін до нього, прийняття повідомлення споживача про відкликання згоди на кредитного договору тощо).
Згідно із ч. 3 ст. 13 ЦК України не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.
Відповідно до ст. 3 ЦК України принципи справедливості, добросовісності та розумності є однією із фундаментальних засад цивільного права, спрямованою, у тому числі, на утвердження у правовій системі України принципу верховенства права. При цьому добросовісність означає прагнення особи сумлінно використовувати цивільні права та забезпечити виконання цивільних обов`язків, що зокрема підтверджується змістом частини третьої статті 509 цього Кодексу. Отже, законодавець, навівши у тексті ЦК України зазначений принцип, установив у такий спосіб певну межу поведінки учасників цивільних правовідносин, тому кожен із них зобов`язаний сумлінно здійснювати свої цивільні права та виконувати цивільні обов`язки, у тому числі передбачати можливість завдання своїми діями (бездіяльністю) шкоди правам та інтересам інших осіб. Цей принцип не є суто формальним, оскільки його недотримання призводить до порушення прав та інтересів учасників цивільного обороту.
Виходячи зі змісту вказаних норм, надання грошових коштів за укладеним кредитним договором відповідно до частини першої статті 1054 ЦК України є обов`язком банку, виконання такого обов`язку не може обумовлюватися будь-якою зустрічною оплатою з боку позичальника. Оскільки надання кредиту - це обов`язок банку за кредитним договором, то така дія як надання фінансового інструменту чи моніторинг заборгованості по кредиту не є самостійною послугою, що замовляється та підлягає оплаті позичальником на користь банку. Оскільки надання фінансового інструменту є фактично наданням кредиту позичальнику, така операція, як і моніторинг заборгованості по кредиту, відповідає економічним потребам лише самого банку та здійснюється при реалізації прав та обов`язків за кредитним договором, тому такі дії банку не є послугами, що об`єктивно надаються клієнту-позичальнику.
Отже, виходячи із принципів справедливості, добросовісності на позичальника не може бути покладено обов`язок сплачувати платежі за послуги, які ним фактично не замовлялись і які банком фактично не надавались, а встановлення платежів за такі послуги було заборонено нормативно-правовими актами.
Частиною першою, другою статті 228 ЦК України передбачено, що правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. Правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним.
З урахуванням наведеного, колегія суддів погоджується із висновком суду першої інстанції, що положення спірної умови пункту 7.1 кредитного договору від 09.07.2007 року про сплату позичальником на користь банку винагороди за надання фінансового інструменту у розмірі суми 0,20% від суми виданого кредиту щомісяця в період сплати є нікчемною, оскільки ці платежі є платою, встановлення якої заборонено ч. 3 ст. 55 Закону України "Про банки і банківську діяльність", ч. 4 ст. 11 Закону України "Про захист прав споживачів" і п. 3.6 Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених постановою Правління Національного банку України від 10.05.2007 №168, які були чинними на момент укладення спірного кредитного договору, а встановлення всупереч вимогам нормативно - правових актів цих невиправданих платежів спрямоване на незаконне заволодіння грошовими коштами фізичної особи-споживача, як слабкої сторони, яка підлягає особливому правовому захисту у відповідних правовідносинах, отже такі умови договору порушують публічний порядок.
Умова договору про надання споживчого кредиту, укладеного після 16.10.2011 року, яка передбачає здійснення будь-яких платежів за дії, які не є послугою у визначенні Закону України «Про захист прав споживачів» (будь-які збори, відсотки, комісії, платежі), є нікчемною на підставі ч. 4 ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів», норма якої діяла з 16.10.2011 року до внесення змін на підставі Закону України «Про споживче кредитування» № 1734-VIII від 15.11.2016 року.
Такого висновку дійшла Об`єднана палата Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду у постанові від 09.12.2019 року у справі №524/5152/15-ц (провадження №61-8862сво18).
Як роз`яснено у пункті 4, 5 постанови пленуму ВСУ від 6 листопада 2009 року N 9 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" судам відповідно до статті 215 ЦК необхідно розмежовувати види недійсності правочинів: нікчемні правочини - якщо їх недійсність встановлена законом, та оспорювані - якщо їх недійсність прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує їх дійсність на підставах, встановлених законом.
Нікчемний правочин є недійсним через невідповідність його вимогам закону та не потребує визнання його таким судом. Оспорюваний правочин може бути визнаний недійсним лише за рішенням суду.
Разом з тим, вимога про встановлення нікчемності правочину підлягає розгляду в разі наявності відповідного спору. Такий позов може пред`являтися окремо, без застосування наслідків недійсності нікчемного правочину. У цьому разі в резолютивній частині судового рішення суд вказує про нікчемність правочину або відмову в цьому.
Вимога про застосування наслідків недійсності правочину може бути заявлена як одночасно з вимогою про визнання оспорюваного правочину недійсним, так і у вигляді самостійної вимоги в разі нікчемності правочину та наявності рішення суду про визнання правочину недійсним.
Якщо позивач посилається на нікчемність правочину для обґрунтування іншої заявленої вимоги, суд не вправі посилатися на відсутність судового рішення про встановлення нікчемності правочину, а повинен дати оцінку таким доводам позивача.
При цьому, визнання судом першої інстанції кредитного договору у оспореній частині недійсним, а не нікчемним, не є підставою для скасування чи зміни рішення в цій частині з одних лише формальних підстав.
Перевіряючи доводи апеляційної скарги щодо незастосування судом першої інстанції наслідків спливу строку позовної давності, про що просив відповідач у поданій до суду першої інстанції заяві (а. с. 97), апеляційний суд визнав їх необґрунтованими з огляду на наступне.
Згідно із ст. 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (ст. 257 ЦК України).
Відповідно до ч. 1 ст. 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
Ч. 3 указаної статті передбачено, що перебіг позовної давності за вимогами про застосування наслідків нікчемного правочину починається від дня, коли почалося його виконання.
Відповідно до ч. 3,4 ст. 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення.
Як установлено судом, позивач була обізнана про умови кредитного договору, зокрема оспорюваної умови у абзаці другому пункту 7.1 договору, з моменту укладення кредитного договору - 09 липня 2007 року.
Проте, колегія суддів уважає, що за наявності підстав для визнання правочину нікчемним, строк позовної давності застосовується лише щодо вимог про застосування наслідків виконаного за нікчемним правочином.
Однак АТ КБ «Приватбанк» рішення суду в частині застосування наслідків нікчемного правочину в апеляційному порядку не оскаржив.
За таких обставин, колегія суддів дійшла висновку, що рішення суду першої інстанції в частині, яка була предметом перегляду судом апеляційної інстанції, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставинах справи, зібраних доказів, якім надано належну оцінку, на підставі чого суд дійшов правильного висновку про задоволення позовних вимог про визнання умови пункту 7.1 кредитного договору від 09 липня 2007 року про сплату позичальником на користь банку винагороди за надання фінансового інструменту у розмірі суми 0,20% від суми виданого кредиту щомісяця в період сплати недійсною.
Постановлене судом рішення у відповідній частині відповідає вимогам матеріального та процесуального права і не може бути скасоване з підстав, що наведені в апеляційній скарзі.
В решті рішення суду першої інстанції в апеляційному порядку не було оскаржене та не було предметом перевірки апеляційного суду.
Керуючись ст. ст. 367, 374, 375, 381, 382, 389 ЦПК України, апеляційний суд,
П О С Т А Н О В И В:
Апеляційну скаргу Акціонерного товариства Комерційний банк "Приватбанк" залишити без задоволення.
Рішення Солом`янського районного суду м. Києва від 02 липня 2019 року залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів.
Головуючий Т.О. Писана Судді К.П. Приходько С.О. Журба
