Постанова
Іменем України
25 січня 2023 року
м. Київ
справа № 760/10552/17
провадження № 61-12534св20
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Луспеника Д. Д.,
суддів: Воробйової І. А. (суддя-доповідач), Гулька Б. І., Коломієць Г. В., Лідовця Р. А.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
представник позивача - адвокат Горщар Сергій Васильович,
відповідач - Акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк»,
представник відповідача - адвокат Сокуренко Наталія Вікторівна,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» на рішення Солом`янського районного суду міста Києва від 02 липня 2019 року у складі судді Усатової І. А. та постанову Київського апеляційного суду від 07 липня 2020 року у складі колегії суддів: Писаної Т. О., Приходька К. П., Журби С. О.,
ВСТАНОВИВ:
1. Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У червні 2017 року ОСОБА_1 звернулася до суду із позовом до Акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» (далі - АТ КБ «ПриватБанк» про захист прав споживачів шляхом спонукання до виконання договору.
Позовна заява мотивована тим, що 09 липня 2007 року між нею та Закритим акціонерним товариством комерційним банком «ПриватБанк» (далі - ЗАТ КБ «ПриватБанк», правонаступником якого є АТ КБ «ПриватБанк», банк) укладений кредитний договір № K3V3GK15006364. Відповідно до умов якого банк зобов`язується надати позичальникові кредитні кошти
шляхом видачі готівки через касу на строк з 09 липня 2007 року
до 09 липня 2022 року включно, у вигляді непоновлювальної кредитної лінії у розмірі 19 000 дол. США для купівлі квартири, а також у розмірі
6 589,68 дол. США на сплату страхових платежів, зі сплатою за користування кредитом відсотків у розмірі 0,84 % на місяць на суму залишку заборгованості за кредитом, винагороди за надання фінансового інструменту у розмірі 0,20 % від суми виданого кредиту щомісяця в період сплати, відсотків за дострокове погашення кредиту та винагороди за проведення додаткового моніторингу. Розмір річної ставки дорівнює дванадцяти місячним відсотковим ставкам, у зв`язку з чим річна відсоткова ставка становить 10,08 % (0,84 % * 12 місяців).
Вказувала, що у лютому 2009 року, від відповідача надійшов лист
від 31 грудня 2008 року № 20.1.3.2/6-51403 про підвищення відсоткової ставки до 15,05 % на рік, у зв`язку з чим вона надала письмову заяву
від 16 лютого 2009 року з проханням відміни підвищення відсоткової ставки у відділенні банку, в якому обслуговувався її кредит, на що банк у своєму листі від 27 лютого 2009 року зазначив, що відсоткову ставку за кредитом позивача збільшено не буде, та просив вважати лист від 31 грудня 2008 року таким, що втратив силу.
Зазначала, що після сплати чергових щомісячних платежів, розмір рекомендованого щомісячного платежу збільшився, не зважаючи на зменшення тіла кредиту, тому вона звернулася до відділення банку із письмовою заявою від 13 травня 2009 року з проханням пояснити ситуацію, що склалася, та відмінити нарахування підвищеної відсоткової ставки, однак цей лист відповідач залишив без розгляду, а вимоги, що містилися
в ньому, - без задоволення. Численні спроби у відділенні банку самостійно дізнатися про ситуацію, що склалася з відсотковою ставкою за її платежами виявилися марними.
Посилалась на те, що вона самостійно здійснила обрахунок відсоткової ставки та встановила, що зі щомісячних платежів відповідач з незрозумілих для неї причин утримувалися кошти на оплату відсотків за період
з 13 листопада 2008 року до 13 серпня 2010 року за ставкою 12,12 % річних, а з 13 серпня 2010 року за ставкою - 11,62 % річних, таким чином, зменшуючи розмір відрахувань на тіло кредиту, а тому вона повторно направила відповідачу листвід 28 лютого 2015 року з вимогою пояснити неналежне виконання банком своїх обов`язків за кредитним договором, а отримана від банку відповідь від 13 березня 2015 року не містила відповіді на поставлені нею питання.
Вказала, що повторно направивши лист від 02 липня 2015 року із вимогою надати пояснення з приводу даної ситуації, вона отримала відповідь від відповідача від 23 липня 2015 року, в якій останній повідомив, що відсоткова ставка становить 12,12 % річних з 13 листопада 2008 року, оскільки банком направлено лист ще 03 жовтня 2008 року за
№ 20.1.3.2/6-22855/5653, та надав копію цього листа та докази його направлення на адресу: АДРЕСА_1 , однак зазначена адреса не є адресою її місцезнаходження, а згідно з її паспортними даними вона зареєстрована з 27 березня 2008 року за адресою: АДРЕСА_2 , а до цього часу була зареєстрована за адресою: АДРЕСА_3 , про що, відповідачу було відомо.
Зазначала, що дізналася про нарахування їй підвищеної відсоткової ставки та причини такого нарахування лише у липні 2015 року та вважає такі дії відповідача незаконними.
Стверджувала, що на порушення пункту 2.3.1 кредитного договору банк не повідомив її протягом 7 календарних днів з дати вступу в чинність зміненої процентної ставки (було повідомлено на адресу, за якою позивач
не проживає та ніколи не проживала, а тому не отримувала та не могла отримати цього листа), а лише через 7 років після неодноразових як усних, так і письмових звернень позивача. Крім того, зазначала, що станом на дату повідомлення про зміну відсоткової ставки (02 липня 2015 року) набрали чинності та діяли з 09 січня 2009 року зміни до ЦК України та статті 55 Закону України «Про банки та банківську діяльність»,згідно з якими: статтею 1056-1 ЦК України - встановлений договором розмір процентів не може бути збільшений банком в односторонньому порядку та умова договору щодо права банку змінювати розмір процентів в односторонньому порядку є нікчемною, стаття 55 Закону України «Про банки та банківську діяльність» - банкам забороняється в односторонньому порядку змінювати умови укладених з клієнтами договорів, зокрема, збільшувати розмір процентної ставки за кредитними договорами або зменшувати її розмір за договорами банківського вкладу, за винятком випадків, встановлених законом.
Зазначала, що згідно з проведеним нею розрахунком банк незаконно утримав з її платежів суму у розмірі 2 775,09 дол. США на оплату безпідставно нарахованих відсотків та за умовами пункту 3.3 кредитного договору, згідно із зарахуванням черговості платежів, зазначені кошти мають бути зараховані на оплату тіла кредиту.
Крім того, вважала незаконною умову кредитного договору про сплату 0,20 % від суми виданого кредиту щомісяця як винагороди за надання фінансового інструменту та такою, що підлягає визнанню судом не дійсною, виходячи
з того, що відповідно до умов кредитного договору від 09 липня 2007 року, що укладений між сторонами, банк надав позичальнику кредит на споживчі цілі, особливості регулювання відносин сторін визначаються Законом України «Про захист прав споживачів».
Вказувала на те, що відповідно до пункту 3.6 Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених постановою Правління Національного банку України
від 10 травня 2007 року № 168 (яка була чинною на день укладання кредитного договору), банки не мають права встановлювати платежі, які споживач має сплатити на користь банку за дії, які банк здійснює на власну користь (ведення справи, договору, облік заборгованості споживача тощо), або за дії, які споживач здійснює на користь банку (прийняття платежу від споживача, тощо), або що їх вчиняє банк або споживач з метою встановлення, зміни або припинення правовідносин (укладення кредитного договору, внесення змін до нього, прийняття повідомлення споживача про відкликання згоди на кредитного договору тощо).
Таким чином, позивач вважає несправедливими положення договору про споживчий кредит, які містять умови про зміни у витратах, зокрема щодо плати за надання фінансового інструменту, і це є підставою для визнання таких положень недійсними.
Зазначала, що відповідно до проведеного позивачем розрахунку, нею було сплачено відповідачу щомісячну винагороду за надання фінансового інструменту у розмірі 0,20 % від суми виданого кредиту загалом на суму
4 484,00 дол. США.
Ураховуючи зазначене та уточнені позовні вимоги, ОСОБА_1 просила суд:
- визнати неправомірними дії відповідача в частині одностороннього підвищення їй відсоткової ставки за кредитним договором від 09 липня
2007 року № K3V3GK15006364 відповідно до листів від 31 грудня 2008 року
№ 20.1.3.2/6-51403 та від 03 жовтня 2008 року № 20.1.3.2/6-22855/5653;
- зобов`язати АТ КБ «ПриватБанк» здійснити перерахунок одержаних періодичних платежів, що були сплачені нею за кредитним договором
від 09 липня 2007 року № K3V3GK15006364 за весь строк його дії, та зарахувати різницю між належними до сплати щомісячними платежами
за процентною ставкою 10,08 % та надмірно сплаченими у сумі
3 414,18 дол. США в рахунок майбутніх платежів за кредитним договором від 09 липня 2007 року № K3V3GK15006364;
- визнати недійсною з 09 липня 2007 року умову пункту 7.1 кредитного договору від 09 липня 2007 року № K3V3GK15006364, укладеного між сторонами, у частині щодо обов`язку позичальника сплачувати на користь банку винагороду за надання фінансового інструменту у розмірі суми 0,20 % від суми виданого кредиту щомісяця в період сплати;
- зобов`язати відповідача здійснити перерахунок одержаних періодичних платежів, що були сплачені нею за кредитним договором від 09 липня
2007 року № K3V3GK15006364 за весь строк його дії, та зарахувати сплачену винагороду за надання фінансового інструменту у розмірі 0,20 % від суми виданого кредиту у сумі 4 788,00 дол. США у рахунок майбутніх платежів за кредитним договором від 09 липня 2007 року № K3V3GK15006364.
Короткий зміст судового рішення суду першої інстанції
Рішенням Солом`янського районного суду міста Києва від 02 липня
2019 року позов ОСОБА_1 задоволено.
Визнано неправомірними дії АТ КБ «ПриватБанк» в частині одностороннього підвищення ОСОБА_1 відсоткової ставки за кредитним договором
від 09 липня 2007 року № K3V3GK15006364 відповідно до листів
від 31 грудня 2008 року № 20.1.3.2/6-51403 та від 03 жовтня 2008 року
№ 20.1.3.2/6-22855/5653.
Зобов`язано АТ КБ «ПриватБанк» здійснити перерахунок одержаних періодичних платежів, що були сплачені ОСОБА_1 за кредитним договором від 09 липня 2007 року № K3V3GK15006364 за весь строк його дії, та зарахувати різницю між належними до сплати щомісячними платежами за процентною ставкою 10,08 % та надмірно сплаченими у сумі 3 414,18 дол. США в рахунок майбутніх платежів за кредитним договором від 09 липня 2007 року № K3V3GK15006364.
Визнано недійсною з 09 липня 2007 року умову пункту 7.1 кредитного договору від 09 липня 2007 року № K3V3GK15006364, укладеного між ОСОБА_1 та АТ КБ «ПриватБанк», у частині щодо обов`язку позичальника сплачувати на користь банку винагороди за надання фінансового інструменту у розмірі 0,20 % від суми виданого кредиту щомісяця в період сплати.
Зобов`язано АТ КБ «ПриватБанк» здійснити перерахунок одержаних періодичних платежів, що були сплачені ОСОБА_1 за кредитним договором від 09 липня 2007 року № K3V3GK15006364 за весь строк його дії та зарахувати сплачену винагороду за надання фінансового інструменту
у розмірі 0,20 % від суми виданого кредиту у сумі 4 788,00 дол. США
в рахунок майбутніх платежів за кредитним договором від 09 липня
2007 року № K3V3GK15006364.
Вирішено питання про розподіл судових витрат.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що на порушення
пункту 2.3.1 кредитного договору, банк не повідомив позивача протягом
7 календарних днів з дати набрання чинності зміненої процентної ставки,
а лише через 7 років, після неодноразових звернень позивача, що підтверджується наявними в матеріалах справи доказами, тому позовні вимоги ОСОБА_1 в частині одностороннього підвищення ОСОБА_1 відсоткової ставки за кредитним договором від 09 липня 2007 року
№ K3V3GK15006364обґрунтовані та підлягають задоволенню.
Також суд вважав обґрунтованими і вимоги позивача про визнання недійсною з 09 липня 2007 умови пункту 7.1 спірного кредитного договору
у частині щодо обов`язку позичальника сплачувати на користь банку винагороду за надання фінансового інструменту у розмірі 0,20 % від суми виданого кредиту щомісяця в період сплати та зобов`язання відповідача здійснити перерахунок одержаних періодичних платежів, що були сплачені позивачем за цим кредитним договором за весь строк його дії, та зарахувати сплачену винагороду за надання фінансового інструменту
у розмірі 0,20 % від суми виданого кредиту у сумі 4 788,00 дол. США
в рахунок майбутніх платежів за спірним кредитним договором, оскільки оплата таких послуг суперечить частині четвертій статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів».
Суд першої інстанції вважав, що відсутні підстави для задоволення заяви сторони відповідача про застосування строків позовної давності, оскільки,
в ході судового розгляду встановлено, що позивач дізналася про порушення своїх прав відповідачем у липні 2015 року.
Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції
Постановою Київського апеляційного суду від 07 липня 2020 року апеляційну скаргу АТ КБ «ПриватБанк» залишено без задоволення.
Рішення Солом`янського районного суду міста Києва від 02 липня 2019 року залишено без змін.
Постанова апеляційного суду мотивована тим, що суд першої інстанції на підставі належних доказів, поданих сторонами, дійшов правильного висновку про те, що позовні вимоги ОСОБА_1 в частині визнання недійсними умови пункту 7.1 кредитного договору від 09 липня 2007 року
№ K3V3GK15006364 підлягають задоволенню, оскільки такі умови
є несправедливими та суперечать положенням частини четвертої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів», оскільки містять умови про зміни у витратах, у зв`язку із чим підлягають визнанню недійсними.
Також апеляційний суд вважав, що суд першої інстанції, відмовляючи
у застосуванні наслідків пропуску позовної давності, про які заявив відповідач у заяві від 25 лютого 2019 року, правильно вважав, що строк позовної давності не пропущений, оскільки ОСОБА_1 дізналася про порушення своїх прав відповідачем у липні 2015 року, з цим позовом звернулася до суду у червні 2017 року.
При цьому апеляційний суд зазначив, що визнання судом першої інстанції кредитного договору в оспореній частині недійсним, а не нікчемним, не є підставою для скасування чи зміни рішення в цій частині з одних лише формальних підстав.
Як установлено судом, позивач була обізнана про умови кредитного договору, зокрема оспорюваної умови у абзаці другому пункту 7.1 договору, з моменту укладення кредитного договору - 09 липня 2007 року. Проте апеляційний суд вважав, що за наявності підстав для визнання правочину нікчемним, строк позовної давності застосовується лише щодо вимог про застосування наслідків виконаного за нікчемним правочином. Однак АТ КБ «ПриватБанк» рішення суду в частині застосування наслідків нікчемного правочину в апеляційному порядку не оскаржив.
Апеляційний суд переглядав рішення суду першої інстанції лише в частині позовних вимог ОСОБА_1 про визнання недійсною з 09 липня 2007 року умови пункту 7.1 кредитного договору від 09 липня 2007 року
№ K3V3GK15006364, укладеного між ОСОБА_1 та АТ КБ «ПриватБанк»,
у частині щодо обов`язку позичальника сплачувати на користь банку винагороду за надання фінансового інструменту у розмірі 0,20 % від суми виданого кредиту щомісяця в період сплати.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У касаційній скарзі, поданій у серпні 2020 року до Верховного Суду,
АТ КБ «ПриватБанк», посилаючись на неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить оскаржувані судові рішення скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким відмовити у задоволенні позову ОСОБА_1 .
Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 08 жовтня 2020 року відкрито касаційне провадження у справі.
У листопаді 2020 року справа надійшла до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду від 29 червня 2021 року справу призначено
до розгляду.
Ухвалою Верховного Суду від 07 липня 2021 року зупинено касаційне провадження у цій справі до закінчення перегляду Великою Палатою Верховного Суду в касаційному порядку справи № 363/1834/17 (провадження № 14-53цс21).
Ухвалою Верховного Суду від 03 серпня 2022 року поновлено касаційне провадження у справі № 760/10552/17.
Аргументи учасників справи
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга мотивована тим, що суди попередніх інстанцій не врахували того, що Закон України «Про захист прав споживачів» застосовується до спорів, які виникли з кредитних правовідносин, лише
в тому разі, якщо підставою позову є порушення порядку надання споживачеві інформації про умови отримання кредиту, типові процентні ставки, валютні знижки тощо, які передують укладенню договору. У справі, яка переглядається, судом встановлено, що спірний кредитний договір підписаний сторонами, які досягли згоди з усіх істотних умов договору.
Зазначає, що спірний кредитний договір укладений 09 липня 2007 року, відсоткова ставка за кредитним договором змінена у січні 2009 року.
Вказує, що судами попередніх інстанцій безпідставно не застосована позовна давність до позовних вимог ОСОБА_1 , оскільки позивач була ознайомлена з умовами кредитного договору, у тому числі
з пунктом 2.3.1 (зміни щодо відсоткової ставки), закладеної з моменту укладення кредитного договору, а тому доводи позивача про те, що вона дізналася про порушення її прав у 2015 році, не відповідають обставинам справи.
Підставою касаційного оскарження вказаних судових рішень, заявник зазначає неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме застосування норм права без урахування висновку у подібних правовідносинах, викладеного
у постанові Верховного Суду України від 02 грудня 2015 року у справі
№ 6-1341цс15, у постанові Верховного Суду від 15 січня 2020 року у справі
№ 200/19766/16-ц (провадження № 61-4313св19).
У листопаді 2022 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
09 липня 2007 року між ОСОБА_1 та ЗАТ КБ «ПриватБанк», правонаступником якого є АТ КБ «ПриватБанк», укладений кредитний договір № K3V3GK15006364.
Відповідно до пункту 7.1 кредитного договору № K3V3GK15006364, банк зобов`язується надати позичальникові кредитні кошти шляхом: видачі готівки через касу на строк з 09 липня 2007 року до 09 липня 2022 року включно, у вигляді непоновлювальної кредитної лінії у розмірі
19 000,00 дол. США на наступні цілі: купівля квартири, а також у розмірі
6 589,68 дол. США на сплату страхових платежів у випадках та в порядку, передбачених пунктами 2.1.3, 2.2.7 цього договору, зі сплатою за користування кредитом відсотків у розмірі 0,84 % на місяць на суму залишку заборгованості за кредитом, винагороди за надання фінансового інструменту у розмірі суми 0,20 % від суми виданого кредиту щомісяця
в період сплати, відсотки за дострокове погашення кредиту згідно
з пунктом 3.11 цього договору та винагороди за проведення додаткового моніторингу, згідно з пунктом 6.2 цього договору. Періодом сплати вважати з «09» до «13» число кожного місяця. Відповідно до пункту 6.4 кредитного договору розмір річної ставки дорівнює дванадцяти місячним відсотковим ставкам. Таким чином, річна відсоткова ставка становить 10,08 %
(0,84 % * 12 місяців).
Згідно з пунктом 3.4 кредитного договору нарахування відсотків здійснюється в останню дату сплати відсотків, при цьому відсотки розраховуються на фактичний залишок заборгованості за кожний календарний день, виходячи з фактичної кількості днів користування кредитом - 360 днів у році. Відсотки розраховуються щомісячно, за період
з першої дати поточного періоду сплати включно. Дата погашення кредиту
в розрахунок не включається. Повне погашення відсотків здійснюється не пізніше дня повного погашення суми кредиту.
Відповідно до пункту 2.3.1 кредитного договору, банк має право
в односторонньому порядку збільшувати розмір процентної ставки за користування кредитом, при зміні кон`юнктури ринку грошових ресурсів
в Україні, а саме: зміні курсу долара США до гривні більше ніж на 10 %
у порівнянні з курсом долара США до гривні, встановленим Національним банком України (далі - НБУ) на момент укладення цього договору; зміні облікової ставки НБУ; зміні розміру відрахувань у страховий (резервний) фонд або зміні середньозваженої ставки за кредитами банків України
у відповідній валюті (по статистиці НБУ). При цьому банк надсилає позичальникові письмове повідомлення про зміну процентної ставки протягом 7 календарних днів з дати вступу в чинність зміненої процентної ставки. Збільшення процентної ставки банком у вищевказаному порядку можливо в межах кількох пунктів, на які збільшилася ставка НБУ, розмір відрахувань у страховий фонд, середньозважена ставка за кредитами або пропорційно збільшенню курсу долара США.
У січні 2009 року ПАТ КБ «ПриватБанк» листом від 31 грудня 2008 року
№ 20.1.3.2/6-51403 повідомило ОСОБА_1 про підвищення відсоткової ставки до 15,05 % на рік (а.с. 19-20).
16 лютого 2009 року ОСОБА_1 звернулася до директора Печерської філії ПАТ КБ «ПриватБанк» з проханням розглянути питання щодо відміни підвищення відсоткової ставки за кредитом (а.с. 21).
Листом від 27 лютого 2009 року ПАТ КБ «ПриватБанк» повідомило
ОСОБА_1 про те, що якщо вона своєчасно виконує зобов`язання
із погашення кредиту в розмірі, передбаченому кредитним договором, і на 01 березня 2009 року не має простроченої заборгованості, то відсоткову ставку за її кредитом збільшено не буде, просив вважати лист від 31 грудня 2008 року, про збільшення відсоткової ставки таким, що втратив силу
(а.с. 22).
ОСОБА_1 засобами поштового зв`язку направила ПАТ КБ «ПриватБанк» лист від 28 лютого 2015 року щодо підвищення процентної ставки, порушення прав позивача та невиконання відповідачем рішень згідно
з листом від 27 лютого 2009 року, просила повернути процентну ставку до 10,08 % річних згідно з умовами кредитного договору, зробити перерахунок за весь період сплачених нею коштів по відсотковій ставці та з урахуванням пільгового курсу для обов`язкових платежів (а.с. 24-25, 26).
23 лютого 2015 року ПАТ КБ «ПриватБанк» надало відповідь
№ 20.1.0.0.0/7 - 150723/1188 позивачу на вказану заяву, в якому повідомлено, що лист банку від 27 лютого 2009 року дійсно відміняє лист-повідомлення від 31 грудня 2008 року про збільшення відсоткової ставки, але раніше їй було відправлено лист від 03 жовтня 2008 року про збільшення ставки до 12,12 % річних з 13 листопада 2008 року. Зазначено, що вказане право збільшити процентну ставку банком шляхом надсилання відповідного повідомлення було реалізовано до набрання чинності Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо заборони банкам змінювати умови договору банківського вкладу та кредитного договору в односторонньому порядку», банк діяв відповідно до умов укладеного з нею договору та в межах чинного законодавства України. Крім того, було долучено до відповіді копію листа від 03 жовтня 2008 року № 20.1.3.2/6-22855/5653 та докази його направлення на адресу: АДРЕСА_1 (а.с. 33-38).
13 березня 2015 року ПАТ КБ «ПриватБанк» надано відповідь позивачу,
в якій роз`яснено підвищення відсоткової ставки та її зменшення
з посиланням на норми законодавства (а.с. 27-29).
02 липня 2015 року ОСОБА_1 звернулася до відповідача із заявою
з проханням надати їй відповідь з приводу підвищення відсоткової ставки,
в якій також посилалася на те, що на її лист від 28 лютого 2015 року не було надано відповіді по суті (а.с. 30-31).
23 вересня 2015 року ОСОБА_1 за допомогою засобів поштового зв`язку звернулася до відповідача із заявою, в якій посилалася на те, що повідомлення про підвищення процентної ставки було відправлено не на її адресу, у зв`язку з чим було порушено умови кредитного договору. Просила повернути їй проценту ставку до рівня 10,08 % річних, зробити перерахунок за весь період переплачених нею коштів (а.с. 39-41).
28 жовтня 2015 року на зазначену заяву відповідач надав позивачу відповідь № 20.1.0.0.0/7-20151001/1943, в якій відмовив ОСОБА_1
у задоволенні запиту про зменшення відсоткової ставки та запропонував провести реструктуризацію заборгованості (а.с. 42-43).
2. Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:
1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;
2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;
3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;
4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Касаційна скаргаАТ КБ «ПриватБанк» задоволенню не підлягає.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Згідно з частинами першою та другою статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Частиною першою статті 402 ЦПК України встановлено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог
і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
За частиною першою статті 16 ЦК України, частиною першою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Згідно з положеннями статей 526, 530, 610, частини першої статті 612 ЦК України зобов`язання повинні виконуватись належним чином,
у встановлений термін, відповідно до умов договору та вимог чинного законодавства. Порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).
Відповідно до частини першої статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти.
Відповідно до статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень, крім випадків, передбачених цим Кодексом.
Особливості регулювання відносин за договором про надання споживчого кредиту встановлені також і Законом України «Про захист прав споживачів».
За положеннями частини п`ятої статті 11, частин першої, другої, п`ятої, сьомої статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів» (у редакції, чинній на момент укладення спірного кредитного договору) до договорів зі споживачами про надання споживчого кредиту застосовуються положення цього Закону про несправедливі умови в договорах, зокрема положення, згідно з якими передбачаються зміни в будь-яких витратах за договором, крім відсоткової ставки.
Продавець (виконавець, виробник) не повинен включати у договори із споживачем умови, які є несправедливими. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов`язків на шкоду споживача. Якщо положення договору визнано несправедливим, включаючи ціну договору, таке положення може бути змінено або визнано недійсним. Положення, що було визнане недійсним, вважається таким з моменту укладення договору.
Аналіз указаних норм дає підстави для висновку, що несправедливими є положення договору про споживчий кредит, які містять умови про зміни у витратах, зокрема щодо плати за обслуговування кредиту, і це є підставою для визнання таких положень недійсними.
Згідно з абзацом другим частини четвертої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» (у редакції, чинній момент укладення спірного кредитного договору) споживач не зобов`язаний сплачувати кредитодавцеві будь-які збори, відсотки або інші вартісні елементи кредиту, що не були зазначені у договорі.
Відповідно до частини восьмої статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів» (у редакції, чинній на момент укладення спірного договору) нечіткі або двозначні положення договорів зі споживачами тлумачаться на користь споживача.
Якщо положення договору визнано несправедливим, включаючи ціну договору, таке положення може бути змінено або визнано недійсним.
16 жовтня 2011 року набрав чинності Закон України N 3795-VI від 22 вересня 2011 року «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо врегулювання відносин між кредиторами та споживачами фінансових послуг», яким частину четверту статті 11 Закону України «Про захист
прав споживачів» доповнено нормою такого змісту: кредитодавцю забороняється встановлювати у договорі про надання споживчого кредиту будь-які збори, відсотки, комісії, платежі тощо за дії, які не є послугою
у визначенні цього Закону. Умова договору про надання споживчого кредиту, яка передбачає здійснення будь-яких платежів за дії, які не
є послугою у визначенні цього Закону, є нікчемною.
За загальним правилом, передбаченим статтею 204 ЦК України, правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.
Частинами другою, третьою статті 215 ЦК України визначено, що недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Рішенням Конституційного Суду України від 10 листопада 2011 року
№ 15-рп/2011 у справі щодо офіційного тлумачення положень пунктів 22, 23 статті 1, статті 11, частини восьмої статті 18, частини третьої
статті 22 Закону України «Про захист прав споживачів» у взаємозв`язку
з положеннями частини четвертої статті 42 Конституції України (справа про захист прав споживачів кредитних послуг) підтверджено, що положення пунктів 22, 23 статті 1, статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» з подальшими змінами у взаємозв`язку з положеннями частини четвертої статті 42 Конституції України треба розуміти так, що їх дія поширюється на правовідносини між кредитодавцем та позичальником (споживачем) за договором про надання споживчого кредиту, що виникають як під час укладення, так і виконання такого договору.
Частиною четвертою статті 42 Конституції України передбачено, що держава захищає права споживачів, здійснює контроль за якістю і безпечністю продукції та усіх видів послуг і робіт, сприяє діяльності громадських організацій споживачів.
Згідно зі статтею 55 ЗаконуУкраїни «Про банки і банківську діяльність» відносини банку з клієнтом регулюються законодавством України, нормативно-правовими актами Національного банку України та угодами (договорами) між клієнтом та банком.
Банкам забороняється вимагати від клієнта придбання будь-яких товарів чи послуг від банку або від спорідненої чи пов`язаної особи банку як обов`язкову умову надання банківських послуг.
Відповідно до пункту 3.6 Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених постановою правління Національного банку України
від 10 травня 2007 року № 168 (у редакції, чинній на момент укладення спірного кредитного договору), банки не мають права встановлювати платежі, які споживач має сплатити на користь банку за дії, які банк здійснює на власну користь (ведення справи, договору, облік заборгованості споживача тощо), або за дії, які споживач здійснює на користь банку (прийняття платежу від споживача тощо), або що їх вчиняє банк або споживач з метою встановлення, зміни або припинення правовідносин (укладення кредитного договору, внесення змін до нього, прийняття повідомлення споживача про відкликання згоди на укладення кредитного договору тощо).
Згідно з частиною третьої статті 13 ЦК України не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.
Відповідно до статті 3 ЦК Українипринципи справедливості, добросовісності та розумності є однією із фундаментальних засад цивільного права, спрямованою, у тому числі, на утвердження у правовій системі України принципу верховенства права. При цьому добросовісність означає прагнення особи сумлінно використовувати цивільні права та забезпечити виконання цивільних обов`язків, що зокрема підтверджується змістом частини третьої статті 509 цього Кодексу. Отже, законодавець, навівши у тексті ЦК України зазначений принцип, установив у такий спосіб певну межу поведінки учасників цивільних правовідносин, тому кожен із них зобов`язаний сумлінно здійснювати свої цивільні права та виконувати цивільні обов`язки, у тому числі передбачати можливість завдання своїми діями (бездіяльністю) шкоди правам та інтересам інших осіб. Цей принцип не є суто формальним, оскільки його недотримання призводить до порушення прав та інтересів учасників цивільного обороту.
Виходячи зі змісту вказаних норм, надання грошових коштів за укладеним кредитним договором, відповідно до частини першої статті 1054 ЦК України, є обов`язком банку, виконання такого обов`язку не може обумовлюватися будь-якою зустрічною оплатою з боку позичальника. Оскільки надання кредиту - це обов`язок банку за кредитним договором, то така дія, як надання фінансового інструменту чи моніторинг заборгованості за кредитом, не є самостійною послугою, що замовляється та підлягає оплаті позичальником на користь банку. Оскільки надання фінансового інструменту є фактично наданням кредиту позичальнику, така операція, як
і моніторинг заборгованості за кредитом, відповідає економічним потребам лише самого банку та здійснюється при реалізації прав та обов`язків за кредитним договором, тому такі дії банку не є послугами, що об`єктивно надаються клієнту-позичальнику.
Отже, виходячи із принципів справедливості, добросовісності, на позичальника не може бути покладено обов`язок сплачувати платежі за послуги, які ним фактично не замовлялись і які банком фактично не надавались, а встановлення платежів за такі послуги було заборонено номативно-правовими актами.
Такого правового висновку дійшов Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 09 грудня 2019 року
у справі №524/5152/15 (провадження № 61-8862сво18).
Судом встановлено, що пунктом 7.1 кредитного договору передбачено сплату винагороди за надання фінансового інструменту щомісяця у період сплати у розмірі 0,20 % від суми виданого кредиту.
З огляду на зазначене суд першої інстанції, з висновком якого погодився
і апеляційний суд, дійшов правильного висновку про те, що положення спірного кредитного договору про сплату позичальником на користь банку винагороди за надання фінансового інструменту щомісяця у період сплати
у розмірі 0,20 % від суми виданого кредиту є нікчемними, оскільки вказані платежі є платою, встановлення якої було заборонено частиною третьою статті 55 Закону України «Про банки і банківську діяльність», частиною четвертою статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» і пунктом 3.6 Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених постановою Правління Національного банку України від 10 травня 2007 року № 168, які були чинними на момент укладення спірного кредитного договору,
а встановлення всупереч вимогам нормативно-правових актів цих невиправданих платежів спрямоване на незаконне заволодіння грошовими коштами фізичної особи-споживача, як слабкої сторони, яка підлягає особливому правовому захисту у відповідних правовідносинах, отже, такі умови договору порушують публічний порядок.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2019 року у справі № 463/5896/14-ц (провадження № 14-90цс19) зазначено, що: «кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства (статті 15, 16 ЦК України). Цивільне право чи інтерес мають бути захищені судом у належний спосіб, який є ефективним. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається (абзац перший частини другої статті 215 ЦК України). Якщо недійсність певного правочину встановлена законом, тобто якщо цей правочин нікчемний, позовна вимога про визнання його нікчемним не є належним способом захисту права чи інтересу позивача. За наявності спору щодо правових наслідків недійсного правочину, одна зі сторін якого чи інша заінтересована особа вважає його нікчемним, суд перевіряє відповідні доводи та у мотивувальній частині судового рішення, застосувавши відповідні положення норм матеріального права, підтверджує чи спростовує обставину нікчемності правочину».
Апеляційний суд правильно зазначив, що визнання судом першої інстанції кредитного договору в оспореній частині недійсним, а не нікчемним, не є підставою для скасування чи зміни рішення в цій частині з одних лише формальних підстав.
Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки
(стаття 257 ЦК України).
При цьому відповідно до частин першої та п`ятої статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
ОСОБА_1 була обізнана про умови кредитного договору, зокрема оспорюваної умови у абзаці другому пункту 7.1 договору, з моменту укладення кредитного договору - 09 липня 2007 року.
За наявності підстав для визнання правочину нікчемним, строк позовної давності застосовується лише щодо вимог про застосування наслідків виконаного за нікчемним правочином.
Проте АТ КБ «ПриватБанк» рішення суду в частині застосування наслідків нікчемного правочину в апеляційному порядку не оскаржив.
Відповідно до пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.
Аналіз вказаної норми процесуального законодавства дає підстави дійти висновку, що касаційному оскарженню підлягають рішення суду першої інстанції після їх перегляду в апеляційному порядку.
Оскільки рішення суду першої інстанції в частині застосування наслідків нікчемного правочину в апеляційному порядку не переглядалося, то таке рішення у вказаній частині в касаційному порядку теж не переглядається,
а тому доводи касаційної скарги про те, що судами попередніх інстанцій безпідставно не застосована позовна давність до позовних вимог
ОСОБА_1 , є безпідставними.
Посилання у касаційній скарзі на висновки, викладені у постанові Верховного Суду України від 02 грудня 2015 року у справі
№ 6-1341цс15 та у постанові Верховного Суду від 15 січня 2020 року у справі
№ 200/19766/16-ц (провадження № 61-4313св19), не заслуговують на увагу, оскільки у справах різні фактичні обставини.
Інші доводи, наведені у касаційній скарзі, були предметом дослідження
у судах попередніх інстанцій із наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи, яка ґрунтується на вимогах законодавства.
Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палата Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц, провадження № 14-446цс18).
Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.
Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують.
Щодо судових витрат
Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.
Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.
Керуючись статтями 400, 402, 410, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу Акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» залишити без задоволення.
Рішення Солом`янського районного суду міста Києва від 02 липня 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 07 липня 2020 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий Д. Д. Луспеник
Судді: І. А. Воробйова
Б. І. Гулько
Г. В. Коломієць
Р. А. Лідовець
