Постанова

Іменем України

30 червня 2020 року

м. Київ

справа № 369/11032/17

провадження № 61-44010св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

Стрільчука В. А. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Тітова М. Ю.,

учасники справи:

позивач (відповідач за зустрічним позовом) - ОСОБА_1 ,

відповідач (позивач за зустрічним позовом) - ОСОБА_2 ,

провівши в порядку письмового провадження попередній розгляд справи за касаційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 23 травня 2018 року у складі судді Волчко А. Я. та постанову Апеляційного суду Київської області від 14 серпня 2018 року у складі колегії суддів: Фінагеєва В. О., Кашперської Т. Ц., Сержанюка А. С.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог і судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій.

У жовтні 2017 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 про поділ спільного майна подружжя, посилаючись на те, що 06 березня 2009 року сторонами було укладено шлюб. В період перебування у шлюбі вони придбали квартиру АДРЕСА_1 , яку ОСОБА_2 не визнає об`єктом спільної сумісної власності подружжя. Враховуючи викладене, ОСОБА_1 просила визнати за нею та відповідачем право власності по 1/2 частині згаданої квартири.

У грудні 2017 року ОСОБА_2 звернувся до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_1 про визнання права особистої власності на квартиру, посилаючись на те, що грошові кошти, які були витрачені на придбання спірного майна, не є спільним майном подружжя, а є його приватною власністю.

Рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 23 травня 2018 року первісний позов задоволено. Визнано за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частину квартири АДРЕСА_1 . Визнано за ОСОБА_2 право власності на 1/2 частину квартири АДРЕСА_1 . В задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 відмовлено. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

Рішення місцевого суду мотивоване тим, що спірне майно набуте сторонами у власність під час перебування їх у зареєстрованому шлюбі. Це майно є спільною сумісною власністю подружжя і частки сторін у ньому є рівними. ОСОБА_2 не надав належних та допустимих доказів, які б беззаперечно свідчили про придбання квартири за його особисті кошти.

Постановою Апеляційного суду Київської області від 14 серпня 2018 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишено без задоволення, а рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 23 травня 2018 року - без змін.

Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що висновки суду першої інстанції по суті вирішеного спору є правильними, підтверджуються наявними у справі доказами, яким суд дав належну правову оцінку. Доводи апеляційної скарги не спростовують цих висновків і не свідчать про порушення судом норм матеріального та процесуального права.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи.

У вересні 2018 року ОСОБА_2 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права і порушення норм процесуального права, просив скасувати рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 23 травня 2018 року та постанову Апеляційного суду Київської області від 14 серпня 2018 року, а справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Касаційна скарга ОСОБА_2 мотивована тим, що суди попередніх інстанцій неповно з`ясували обставини справи та дали неналежну оцінку доказам. Належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, але й спільною участю подружжя в набутті майна. Спірна квартира була придбана ним за кошти, отримані від продажу квартири, набутої в попередньому шлюбі, у зв`язку з чим належить йому на праві особистої власності. Твердження позивача за первісним позовом про те, що вартість квартири істотно збільшилася саме в результаті здійснених під час шлюбу поліпшень, є безпідставними. Ремонт у квартирі, придбання побутової техніки та меблів здійснювалися виключно за його особисті кошти. В порушення норм процесуального права суди попередніх інстанції не розглянули подані ним клопотання про допит свідків та про призначення експертизи давності складення документа - розписки від 09 березня 2010 року, за якою ОСОБА_1 отримала грошові кошти в сумі 190 000 грн.

В листопаді 2018 року ОСОБА_1 подала відзив на касаційну скаргу, в якому просила залишити її без задоволення, посилаючись на те, що оскаржувані судові рішення є законними та обґрунтованими, ухваленими відповідно до вимог чинного законодавства України, з урахуванням всіх фактичних обставин справи.Наведені у скарзі доводи аналогічні доводам апеляційної скарги та були предметом дослідження й оцінки судом апеляційної інстанції, який перевірив їх та спростував відповідними висновками. Ці доводи зводяться до переоцінки доказів та обставин справи.

Рух справи в суді касаційної інстанції.

Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 21 вересня 2018 року відкрито касаційне провадження у цій справі та витребувано її матеріали з Києво-Святошинського районного суду Київської області.

19 жовтня 2018 року справа № 369/11032/17 надійшла до Верховного Суду.

Позиція Верховного Суду.

Згідно з частиною третьою статті 3 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

08 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ». Пунктом 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» цього Закону встановлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги, підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Згідно з частиною першою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги).

Судами встановлено, що 06 березня 2009 року ОСОБА_2 та ОСОБА_1 зареєстрували шлюб, що підтверджується свідоцтвом про шлюб серії НОМЕР_1 , виданим Відділом реєстрації актів цивільного стану Голосіївського районного управління юстиції у місті Києві.

12 березня 2010 року між Товариством з обмеженою відповідальністю «Проектно-будівельне об`єднання «Будівельник Київщини» та ОСОБА_2 було укладено договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 загальною площею 49,4 кв. м. Ціна продажу - 444 600 грн.

В пункті 8 вказаного договору зазначено, що квартира купується ОСОБА_2 за згодою його дружини ОСОБА_1 , посвідченою приватним нотаріусом Києво-Святошинського районного нотаріального округу Хоменко Т. Л. 12 березня 2010 року за реєстраційним № 302.

Право власності на спірну квартиру зареєстроване за ОСОБА_2 , про що свідчить Витяг про реєстрацію права власності на нерухоме майно від 17 червня 2010 року № 26441572.

Допитана в суді першої інстанції як свідок ОСОБА_3 показала, що 09 березня 2010 року вона позичила ОСОБА_4 190 000 грн для придбання квартири АДРЕСА_1 . На підтвердження своїх зобов`язань позивач склала розписку.

Звертаючись до суду із зустрічним позовом, ОСОБА_2 посилався на те, що він придбав квартиру АДРЕСА_1 за особисті кошти, отримані від продажу двох квартир, набутих в попередньому шлюбі з ОСОБА_5 , на підтвердження чого надав договір купівлі-продажу квартири від 06 березня 2010 року, договір купівлі-продажу квартири від 10 червня 2010 року та розписку від 28 лютого 2010 року.

Згідно з розпискою від 28 лютого 2010 року ОСОБА_5 дала свою згоду на те, що при продажу двох квартир: АДРЕСА_2 та АДРЕСА_3 доля ОСОБА_2 буде складати 60 000 доларів США, однак за умови оплати ним всіх витрат, необхідних для придбання квартири на ім`я їх доньки ОСОБА_6 .

За договором купівлі-продажу квартири від 06 березня 2010 року ОСОБА_2 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 продали, а ОСОБА_7 придбала за 622 736,40 грн, що еквівалентно 78 000 доларам США, квартиру АДРЕСА_2 .

За договором купівлі-продажу квартири від 10 червня 2010 року ОСОБА_2 , ОСОБА_6 , ОСОБА_8 , який діяв від свого імені та в інтересах ОСОБА_5 , продали, а ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , ОСОБА_11 придбали за 100 000 грн, що еквівалентно 12 643 доларам США, квартиру АДРЕСА_3 .

На час придбання спірної квартири визначені у розписці від 28 лютого 2010 року умови не були виконані, у зв`язку з чим ОСОБА_2 не міг отримати 60 000 доларів США для придбання спірного майна (станом на 12 березня 2010 року відчужено лише квартиру АДРЕСА_2 та не придбано житло для ОСОБА_6 ).

Апеляційним судом також встановлено, що лише після продажу другої квартири ОСОБА_2 купив для своєї дочки ОСОБА_6 житло в місті Києві за 35 000 доларів США.

За вказаних обставин апеляційний суд зауважив, що навіть за умови доведення факту отримання ОСОБА_2 60 000 доларів США після продажу першої квартири, він за ці кошти ніяк не міг придбати спірну квартиру за суму, що еквівалентна 55 715 доларам США, та в подальшому - квартиру своїй дочці за 35 000 доларів США, оскільки для цього йому необхідно було б мати 90 715 доларів США особистих коштів.

Відповідно до частини третьої статті 368 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом.

Відповідно до частини першої статті 69 Сімейного кодексу України (далі - СК України) дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу.

Згідно з частинами першою, другою статті 70 СК України у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором. При вирішенні спору про поділ майна суд може відступити від засади рівності часток подружжя за обставин, що мають істотне значення, зокрема якщо один із них не дбав про матеріальне забезпечення сім`ї, приховав, знищив чи пошкодив спільне майно, витрачав його на шкоду інтересам сім`ї.

Частиною першою статті 71 СК України передбачено, що майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення.

Відповідно до пунктів 1-3 частини першої статті 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є: майно, набуте нею, ним до шлюбу; майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування; майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто.

Таким чином, у разі придбання майна хоча й у період шлюбу, але за особисті кошти одного з подружжя, це майно не може вважатися об`єктом спільної сумісної власності подружжя, а є особистою приватною власністю того з подружжя, за особисті кошти якого воно придбане.

Тому сам по собі факт придбання спірного майна в період шлюбу не є безумовною підставою для надання такому майну статусу спільної сумісної власності подружжя.

Відповідно до статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

При цьому конструкція норми статті 60 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом з тим зазначена презумпція може бути спростована одним із подружжя. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

Відповідно до частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно з частинами першою, третьою статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги.

Встановивши, що ОСОБА_2 не надав належних та допустимих доказів, які б беззаперечно свідчили, що кошти, які були витрачені на придбання спірного житла, є його особистими коштами, а отже, не спростував презумпцію спільності права власності подружжя на майно, суди попередніх інстанцій правильно виходили з того, що квартира, набута сторонами в період шлюбу, є їх спільною сумісною власністю, а тому підлягає поділу у рівних частках.

Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суди правильно визначилися з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідили наявні у справі докази і дали їм належну оцінку згідно зі статтями 76-81, 89, 367, 368 ЦПК України, правильно встановили обставини справи, внаслідок чого ухвалили законні й обґрунтовані судові рішення, які відповідають вимогам матеріального та процесуального права.

Аргументи касаційної скарги про те, що в порушення норм процесуального права суди попередніх інстанцій не розглянули клопотання про допит свідків та про призначення експертизи давності складення документа - розписки від 09 березня 2010 року, за якою ОСОБА_1 отримала грошові кошти в сумі 190 000 грн, є неспроможними. Згідно з протоколом та звукозаписом судового засідання від 23 травня 2018 року місцевий суд розглянув зазначені клопотання та відмовив у їх задоволенні. Разом з тим судом апеляційної інстанції такі клопотання були повернуті заявнику з підстав, передбачених частинами третьою, четвертою статті 117 ЦПК України (у зв`язку з їх неоплатою судовим збором).

Доводи заявника про те, що спірна квартира була придбана ним за кошти, отримані від продажу квартири, набутої в попередньому шлюбі, у зв`язку з чим належить йому на праві особистої власності, спростовуються встановленими судами обставинами справи.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено як статтями 58, 59, 212 ЦПК України 2004 року, так і статтями 77-80, 89, 367 ЦПК України. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.

З огляду на викладене, оскільки питання про достатність доказів відноситься до компетенції судів першої та апеляційної інстанцій і апеляційним судом не встановлено порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції, то аргументи касаційної скарги про те, що суди не сприяли повному, об`єктивному і неупередженому розгляду справи, не можуть бути підставами для скасування ухвалених у справі судових рішень і стосуються переоцінки доказів, що в силу вимог статті 400 ЦПК України виходить за межі повноважень суду касаційної інстанції.

Інші наведені в касаційній скарзі доводи аналогічні доводам апеляційної скарги та були предметом дослідження й оцінки судом апеляційної інстанції, який з дотриманням вимог статей 367, 368 ЦПК України перевірив їх та спростував відповідними висновками.

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (пункт 23 рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України»).

Згідно з частиною третьою статті 401 та частиною першою статті 410 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги, суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права і відсутні підстави для його скасування.

Оскаржувані судові рішення відповідають вимогам закону й підстави для їх скасування відсутні.

Щодо заяви ОСОБА_2 про відмову від касаційної скарги.

У листопаді 2018 року ОСОБА_2 подав до Верховного Суду заяву, в якій просив прийняти його відмову від касаційної скарги та закрити у зв`язку з цим провадження у справі.

Заява не підлягає задоволенню з таких підстав.

Відповідно до частин четвертої-шостої статті 398 ЦПК України особа, яка подала касаційну скаргу, має право відмовитися від неї, а інша сторона має право визнати касаційну скаргу обґрунтованою в повному обсязі чи в певній частині до закінчення касаційного провадження. У разі відмови від касаційної скарги суд, за відсутності заперечень інших осіб, які приєдналися до касаційної скарги, постановляє ухвалу про закриття касаційного провадження. У разі закриття касаційного провадження у зв`язку з відмовою від касаційної скарги на судові рішення повторне оскарження цих рішень особою, що відмовилася від скарги, не допускається. Суд касаційної інстанції має право не приймати відмову від скарги або її відкликання з підстав, визначених у частині п`ятій статті 206 цього Кодексу.

Згідно з частиною п`ятою статті 206 ЦПК України суд не приймає відмову позивача від позову, визнання позову відповідачем у справі, в якій особу представляє її законний представник, якщо його дії суперечать інтересам особи, яку він представляє.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 396 ЦПК України суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження особа, яка подала касаційну скаргу, заявила клопотання про відмову від скарги, за винятком випадків, коли є заперечення інших осіб, які приєдналися до касаційної скарги.

Листами Верховного Суду від 19 листопада 2018 року, 21 січня та 26 березня 2019 року заявнику було роз`яснено вищевказані положення процесуального законодавства і запропоновано подати нотаріально посвідчену заяву про відмову від касаційної скарги.

Відповіді на зазначені листи від ОСОБА_2 не надійшло, належним чином оформленої заяви про відмову від касаційної скарги ним не подано.

З огляду на викладене та з урахуванням того, що в суду касаційної інстанції відсутні відомості про дійсне і безумовне волевиявлення ОСОБА_2 на відмову від касаційної скарги, в задоволенні поданої ним заяви необхідно відмовити.

Керуючись статтями 396, 398, 400, 401, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

В задоволенні заяви ОСОБА_2 про відмову від касаційної скарги на рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 23 травня 2018 року та постанову Апеляційного суду Київської області від 14 серпня 2018 року і закриття у зв`язку з цим провадження у справі відмовити.

Касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення.

Рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 23 травня 2018 року та постанову Апеляційного суду Київської області від 14 серпня 2018 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді:В. А. Стрільчук С. О. Карпенко М. Ю. Тітов