ПОСТАНОВА
Іменем України
14 травня 2020 року
Київ
справа №344/7365/16-а
адміністративне провадження №К/9901/20983/18, № К/9901/20984/18
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:
головуючого судді: Губської О.А.,
суддів: Білак М.В., Калашнікової О.В.,
розглянув у порядку письмового провадження у касаційній інстанції адміністративну справу № 344/7365/16-а
за адміністративним позовом ОСОБА_1 до міського голови міста Івано-Франківська, виконавчого комітету Івано-Франківської міської ради, Департаменту містобудування та архітектури виконкому Івано-Франківської міської ради про визнання протиправним та скасування розпорядження міського голови м. Івано-Франківська №296-с від 21 лютого 2016 року, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, провадження в якій відкрито
за касаційними скаргами ОСОБА_1 , виконавчого комітету Івано-Франківської міської ради на постанову Львівського апеляційного адміністративного суду від 04 жовтня 2017 року (колегія суддів: головуючий суддя: Судова-Хомюк Н.М., судді: Гуляк В.В., Коваль Р.Й.),
ВСТАНОВИВ:
І. Суть спору
1. Позивач звернувся до суду з позовом до міського голови міста Івано-Франківська, виконавчого комітету Івано-Франківської міської ради, Департаменту містобудування та архітектури виконкому Івано-Франківської міської ради, в якому просив:
1.1. визнати протиправним та скасувати розпорядження міського голови міста Івано-Франківська № 296-с від 21 лютого 2016 року,
1.2. поновити його на роботі на посаді заступника начальника департаменту -начальника управління правової роботи та контролю за дотриманням законодавства в сфері містобудування Департаменту містобудування, архітектури та культурної спадщини Івано-Франківської міської ради з 21 березня 2016 року,
1.3. стягнути на його користь середній заробіток за час вимушеного прогулу,
1.4. стягнути витрати на правову допомогу в розмірі 6000,00 грн.
1.5. Позов обґрунтовано тим, що, на думку позивача, посада, яку він обіймав, не підпадала під скорочення, тому його звільнення є незаконним. Окрім того, зазначив про створення нового Департаменту містобудування, архітектури та культурної спадщини Івано-Франківської міської ради, що розпочав роботу з січня 2016 року, який має завдання, мету і функції ліквідованого Департаменту містобудування та архітектури виконавчого комітету Івано-Франківської міської ради. За цих обставин вважає, що відповідач здійснив не ліквідацію, а реорганізацію юридичної особи. Звертає увагу на те, що його було допущено до роботи в новоствореному Департаменті, а тому він вважав, що переведений у Департамент містобудування, архітектури та культурної спадщини Івано-Франківської міської ради.
ІІ. Рішення судів першої та апеляційної інстанцій і мотиви їх ухвалення
2. Постановою Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 16 листопада 2016 року у задоволенні позову відмовлено.
2.1. Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що звільнення позивача відбулося з дотриманням процедури звільнення за статтею 40 КЗпП України, оскільки відбулась ліквідація юридичної особи, а тому вимога позивача про поновлення його в новоствореному Департаменті суперечить законодавству. Отже, вимога про скасування розпорядження міського голови міста Івано-Франківська №296-с від 21 березня 2016 року, є необґрунтованою та недоведеною суду.
3. Постановою Львівського апеляційного адміністративного суду від 04 жовтня 2017 року скасовано рішення суду першої інстанції та прийнято нову постанову.
3.1. Визнано протиправним та скасовано розпорядження міського голови міста Івано-Франківська №296-с від 21 березня 2016 року про звільнення з роботи ОСОБА_1
3.2. Поновлено ОСОБА_1 на посаді начальника управління правової роботи та контролю за дотриманням законодавства в сфері містобудування та архітектури виконавчого комітету Івано-Франківської міської ради з 22 березня 2016 року.
3.3. Стягнуто з виконавчого комітету Івано-Франківської міської ради на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу у розмірі 74005,68 грн з проведенням необхідних відрахувань відповідно до чинного законодавства.
3.4. В іншій частині позовних вимог відмовлено.
3.5. Задовольняючи позов частково, суд апеляційної інстанції, виходив з того, що протиправність спірного розпорядження відповідача та прийняття його з порушенням законодавства про працю підтверджується належними та достатніми доказами, що містяться в матеріалах справи. Водночас, належних доказів понесення витрат на оплату правової допомоги, позивачем суду не надано, у зв?язку з чим у суду відсутні підстави для їх стягнення на користь останнього.
ІІІ. Касаційне оскарження
4. Не погоджуючись з вказаним рішенням суду апеляційної інстанції, відповідач звернувся з касаційною скаргою, у якій, посилаючись на неправильне застосування судом норм процесуального та матеріального права, просить скасувати це судове рішення та ухвалити нове судове рішення про відмову у задоволенні позову повністю.
4.1. В обґрунтування касаційної скарги вказує, що суд апеляційної інстанції безпідставно поновив позивача на посаді, яка не визначена штатним розписом на 2016 рік. Зазначає про помилковість висновків про те, що в спірних правовідносинах не відбулось ліквідації, реорганізації або перепрофілювання управління, а також скорочення чисельності працівників, оскільки фактично відбулось перегрупування та перейменування структурних підрозділів без змін в організації виробництва та праці. Звертає увагу на те, що виконавчий комітет не наділений повноваженнями щодо нарахування та виплати заробітної плати працівникам самостійних департаментів, управлінь, які мають власну бухгалтерію; виконавчий комітет не є тим органом, який виплачував заробітну плату позивачу.
5. Позивач подав заперечення на касаційну скаргу, за змістом яких висловив незгоду з викладеними відповідачем в скарзі доводами та повідомив свою думку про правильність висновку суду апеляційної інстанції щодо наявності підстав для задоволення його позову в цій частині, просив судове рішення залишити без змін, а касаційну скаргу - без задоволення.
6. Не погоджуючись з вказаним рішенням суду апеляційної інстанції в частині відмови у задоволенні позовних вимог, позивач звернувся з касаційною скаргою, у якій, посилаючись на неправильне застосування судом норм процесуального та матеріального права, просить змінити це судове рішення у вказаній частині.
6.1. В обґрунтування касаційної скарги вказує, що суд не врахував того, що статтями 87, 90, 94 Кодексу адміністративного судочинства визначено його право на присудження на його користь понесених та належним чином підтверджених витрат на правову допомогу, пов?язаних з розглядом цієї справи.
7. Відповідач подав заперечення на касаційну скаргу, за змістом яких висловив незгоду з викладеними позивачем в скарзі доводами та повідомив свою думку про правильність висновку суду апеляційної інстанції щодо відсутності підстав для задоволення його позову в частині стягнення витрат на правову допомогу, просив судове рішення в цій частині залишити без змін, а касаційну скаргу - без задоволення.
IV. Встановлені судами фактичні обставини справи
8. Рішенням Івано-Франківської міської ради від 22 грудня 2015 року №42 «Про виконання рішення сесії міської ради №4-1 від 01 грудня 2015 року» було припинено виконавчі органи міської ради, в тому числі Департамент містобудування та архітектури виконавчого комітету Івано-Франківської міської ради (пункти 1.1, 7), шляхом ліквідації з 01 квітня 2016 року, та створено новий орган міської ради - Департамент містобудування, архітектури та культурної спадщини Івано-Франківської міської ради (ліквідовано орган виконкому міської ради, а створено орган самої міської ради), затверджено Положення про Департамент містобудування, архітектури та культурної спадщини Івано-Франківської міської ради.
9. Рішенням виконкому від 24 грудня 2015 року № 742 було затверджено Штатний розпис Департамент містобудування, архітектури та культурної спадщини Івано-Франківської міської ради на 2016 рік, де затверджена нова посада Заступник директора Департаменту - начальник управління правової роботи та контролю за дотриманням законодавства в сфері містобудування.
10. Розпорядженням міського голови м. Івано-Франківська від 11 січня 2016 року №8-с «Про зміни в структурі виконавчих органів міської ради та попередження про наступне звільнення», яке прийнято на виконання рішення сесії міської ради №4-1 від 01 грудня 2015 року, у зв`язку з ліквідацією попереджено працівників згідно додатків, та додатком №1 до розпорядження працівників Департаменту містобудування та архітектури виконавчого комітету Івано-Франківської міської ради.
11. 21 березня 2016 року розпорядженням міського голови м. Івано-Франківська № 296-с, ОСОБА_1 , начальника управління правової роботи та контролю за дотриманням законодавства в сфері містобудування Департаменту містобудування та архітектури виконавчого комітету Івано-Франківської міської ради звільнено з 21 березня 2016 року у зв`язку з ліквідацією згідно з пунктом 1 статті 40 Кодексу законів про працю України, з виплатою вихідної допомоги та зобов`язанням здійснити повний розрахунок.
12. Підставою видачі такого розпорядження є розпорядження міського голови м. Івано-Франківська від 11 січня 2016 року №8-с.
13. Позивач, вважаючи це розпорядження та своє звільнення протиправними, звернувся з цим позовом до суду.
V. Релевантні джерела права й акти їх застосування
14. Згідно з частиною другою статті 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
15. Статтею 2 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.
16. У справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
17. За приписами статті 11 Кодексу адміністративного судочинства України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
18. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП, трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом у випадку змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників.
19. Частиною другою статті 40 цього ж Кодексу встановлено, що звільнення з підстав, зазначених у пунктах 1, 2 і 6 цієї статті, допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу.
20. За правилами частин першої-третьої статті 49-2 КЗпП, про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за два місяці. При вивільненні працівників у випадках змін в організації виробництва і праці враховується переважне право на залишення на роботі, передбачене законодавством.
Одночасно з попередженням про звільнення у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган пропонує працівникові іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації. При відсутності роботи за відповідною професією чи спеціальністю, а також у разі відмови працівника від переведення на іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації працівник, на власний розсуд, звертається за допомогою до державної служби зайнятості або працевлаштовується самостійно.
У разі якщо вивільнення є масовим, відповідно до статті 48 Закону України «Про зайнятість населення», власник або уповноважений ним орган доводить до відома державної служби зайнятості про заплановане вивільнення працівника із зазначенням його професії, спеціальності, кваліфікації та розміру оплати праці.
21. Відповідно до пункту 19 постанови Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 1992 року № 9 «Про практику розгляду судами трудових спорів», при розгляді спорів про звільнення за пунктом 1 статті 40 КЗпП суди зобов?язані з?ясувати, чи дійсно у відповідача мали місце зміни в організації виробництва і праці, зокрема, ліквідація, реорганізація або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників, чи додержано власником або уповноваженим ним органом норм законодавства, що регулюють вивільнення працівника, які є докази щодо змін в організації виробництва і праці, про те, що працівник відмовився від переведення на іншу роботу або що власник або уповноважений ним орган не мав можливості перевести працівника з його згоди на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації, чи не користувався вивільнюваний працівник переважним правом на залишення на роботі та чи попереджувався він за 2 місяці про наступне вивільнення.
22. Згідно з частинами першою, другою статті 235 КЗпП, у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.
VI. Позиція Верховного Суду
23. Перевіривши доводи касаційної скарги, виходячи з меж касаційного перегляду, визначених статтею 341 Кодексу адміністративного судочинства України, а також надаючи оцінку правильності застосування судами першої та апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права, Верховний Суд виходить із такого.
24. Приписами частини першої статті 341 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.
25. Судами попередніх інстанцій встановлено, що спірні правовідносини виникли у зв?язку з прийняттям відповідачем розпорядження, яким позивача звільнено з займаної посади у зв?язку із ліквідацією згідно пункту 1 частини 40 Кодексу законів про працю України.
26. Переглядаючи судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій та вирішуючи питання щодо правильності застосування цими судами норм чинного законодавства, Верховний Суд виходить з такого.
27. Виходячи з нормативного тлумачення частини першої статті 40, частин першої, третьої статті 49-2 Кодексу законів про працю України, власник або уповноважений ним орган одночасно з попередженням про звільнення у зв?язку зі змінами в організації виробництва і праці зобов?язаний запропонувати працівникові всі наявні вакантні посади, які він може обіймати відповідно до своєї кваліфікації.
28. Оскільки обов?язок по працевлаштуванню працівника покладається на власника з дня попередження про вивільнення до дня розірвання трудового договору, за змістом частини третьої статті 49-2 Кодексу законів про працю України, роботодавець є таким, що виконав цей обов?язок, якщо працівникові були запропоновані всі інші вакантні посади (інша робота), які з?явилися на підприємстві протягом цього періоду та які існували на день звільнення.
29. Верховний Суд вважає обґрунтованим та правильним дотримання судом апеляційної інстанції при вирішенні спору в цій справі правової позиції Верховного Суду України, висловленої в постановах від 4 березня 2014 року (справа № 21-8а14), від 27 травня 2014 року (справа №21-108а14), від 28 жовтня 2014 року (справа № 21-484а14), згідно з якою ліквідація юридичної особи публічного права має місце у випадку, якщо в розпорядчому акті органу державної влади або органу місцевого самоврядування наведено обґрунтування доцільності відмови держави від виконання завдань та функцій такої особи. У разі ж покладення виконання завдань і функцій ліквідованого органу на інший орган мова йде фактично про його реорганізацію. Таким чином, встановлена законодавством можливість ліквідації державної установи (організації) з одночасним створенням іншої, яка буде виконувати повноваження (завдання) установи, що ліквідується, не виключає, а передбачає зобов?язання роботодавця (держави) по працевлаштуванню працівників ліквідованої установи.
30. З аналізу штатних розписів від 24 грудня 2015 року №742, від 11 січня 2016 року №8-с та Додатку 1 від 11 січня 2016 року №8-с судом апеляційної інстанції встановлено, що фактичної ліквідації, реорганізації або перепрофілювання управління, посаду в якому обіймав позивач, та скорочення чисельності працівників не відбулося, водночас, мало місце лише перегрупування та перейменування структурних підрозділів без змін в організації виробництва та праці.
31. Крім цього, зі змісту Положень про Департамент містобудування та архітектури виконавчого комітету Івано-Франківської міської ради (додаток до рішення сесії Івано-Франківської міської ради від 14 липня 2011 року №307-11) та про Департамент містобудування, архітектури та культурної спадщини Івано-Франківської міської ради (додаток №1 до рішення сесії Івано-Франківської міської ради від 22 грудня 2015 року №42-2 ) суд апеляційної інстанції встановив, що ліквідації Департаменту містобудування та архітектури виконавчого комітету Івано-Франківської міської ради не відбулось.
32. Водночас, встановлено, що відбулась реорганізація (злиття та перетворення) шляхом приєднання відділу охорони культурної спадщини, який був структурним підрозділом Управління культури, до Департаменту містобудування та архітектури виконавчого комітету Івано-Франківської міської ради.
33. Також судом апеляційної інстанції встановлено, що після прийняття рішення про припинення Департаменту містобудування та архітектури у відповідача були наявні вакантні посади, які позивач міг обіймати відповідно до своєї кваліфікації, але відповідачі жодної з них позивачу не запропонували.
34. Враховуючи викладене, Верховний Суд вважає обґрунтованим висновок суду апеляційної інстанції про те, що в спірних правовідносинах виконавчий комітет Івано-Франківської міської ради допустив порушення трудового законодавства при вивільненні позивача в порядку пункту 1 статті 40 Кодексу законів про працю України.
35. Крім цього, Суд апеляційної інстанції зі змісту списку працівників Департаменту містобудування та архітектури виконавчого комітету Івано-Франківської міської ради (Додаток 1 від 11 січня 2016 року №8-с) встановив, що працівники Департаменту у загальній кількості 17 чоловік попереджені про наступне звільнення у зв`язку з ліквідацією.
36. В подальшому, у поданій службовій записці від 27 січня 2016 року №10/51-10/05в від імені директора Департаменту містобудування, архітектури та культурної спадщини запропоновано здійснити переведення тринадцяти працівників Департаменту містобудування та архітектури виконавчого комітету Івано-Франківської міської ради до Департаменту містобудування, архітектури та культурної спадщини виконавчого комітету Івано-Франківської міської ради. В цьому списку відсутнє прізвище позивача та трьох інших працівників.
37. Розпорядженням міського голови міста Івано-Франківська від 28 січня 2016 року №90-с одинадцять працівників Департаменту містобудування та архітектури виконавчого комітету Івано-Франківської міської ради призначені на відповідні посади в Департаменті містобудування, архітектури та культурної спадщини виконавчого комітету Івано-Франківської міської ради в порядку переведення
38. У зв?язку з цим Верховний Суд погоджується з висновком суду апеляційної інстанції про те, що ці обставини засвідчують не забезпечення відповідачами єдиних умов у працевлаштуванні працівників установи, у якій фактично відбулася реорганізація.
39. Також Верховний Суд погоджується з критичним сприйняттям судом апеляційної інстанції доводів відповідачів про наявність запису щодо припинення юридичної особи від 02 грудня та надання Витягу з Єдиного державного реєстру юридичних осіб,фізичних осіб-підприємців та громадських формувань від 27 лютого 2017 року, оскільки вказана подія відбулася вже після прийняття спірного розпорядження про звільнення позивача.
40. Отже, відповідачами не доведено належними та достатніми доказами того, що відбулися зміни в організації виробництва і праці, які призвели до звільнення позивача. Також не доведено обставин, які б вказували на пропонування позивачу інших наявних вакантних посад та на відсутність можливості подальшого використання позивача на службі, відповідно до вимог Кодексу законів про працю України.
41. За таких обставин, Верховний Суд приходить до висновку про порушення в спірних правовідносинах трудових прав позивача, що позбавило його права на вільний вибір роботи та подальшого проходження служби.
42. Вказані обставини, на думку Верховного Суду, свідчать про правильність висновків суду апеляційної інстанції про протиправність оскаржуваного розпорядження та наявність підстав для його скасування судом.
43. Оскільки, згідно з частинами першою, другою статті 235 Кодексу законів про працю України, у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір, тому Верховний Суд вважає обґрунтованим та законним оскаржуване рішення апеляційного суду і в частині поновлення позивача на посаді, з якої його було звільнено спірним розпорядженням.
44. Водночас, Верховний Суд встановив, що при ухваленні цього рішення суд апеляційної інстанції допустив помилку у зазначенні назви посади, на якій позивач підлягає поновленню, а саме: замість посади «начальник управління правової роботи та контролю за дотриманням законодавства у сфері містобудування Департаменту містобудування та архітектури виконавчого комітету Івано-франківської міської ради» (відомості трудової книжки позивача) помилково зазначено посаду «начальник управління правової роботи та контролю за дотриманням законодавства у сфері містобудування та архітектури виконавчого комітету Івано-франківської міської ради».
45. Втім, така помилка суду не є порушенням, яке призвело до ухвалення незаконного рішення, а тому не може бути підставою для його скасування. Така обставина може бути підставою для виправлення допущеної в судовому рішенні описки в порядку, визначеному адміністративним процесуальним законодавством.
46. За цих обставин доводи касаційної скарги в цій частині є безпідставними.
47. Відповідно до частини другої статті 235 Кодексу законів про працю України, при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.
48. Враховуючи приписи цієї правової норми, а також зазначені вище висновки суду по суті вирішення цієї справи, Верховний Суд вважає правильним висновок суду апеляційної інстанції про наявність підстав для стягнення на користь позивача середнього заробітку за час вимушеного прогулу та присудження на його користь, з урахуванням правил статті 27 Закону України «Про оплату праці» та Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року № 100, суми середнього заробітку за період часу з 22 березня 2016 року по 14 квітня 2017 року в розмірі 74005,68 грн з проведенням необхідних відрахувань відповідно до чинного законодавства.
49. Отже, викладені в касаційній скарзі відповідача доводи щодо помилковості висновків суду апеляційної інстанції не підтвердилися під час розгляду касаційної скарги та не приймаються Судом як належні, оскільки зводяться до переоцінки ним встановлених обставин справи.
50. Щодо висновків суду апеляційної інстанції стосовно відсутності підстав для задоволення вимоги про відшкодування позивачу витрат на правову допомогу, понесених останнім у зв?язку з розглядом цієї справи Верховний Суд зазначає таке.
51. Так, до складу витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать, зокрема і витрати на правову допомогу;
52. Згідно з частиною 2 статті 16 Кодексу адміністративного судочинства України в редакції, що діяла на час ухвалення судом апеляційної інстанції оскаржуваного судового рішення, для надання правової допомоги при вирішенні справ у судах в Україні діє адвокатура. У випадках, встановлених законом, правова допомога може надаватися й іншими фахівцями в галузі права. Порядок і умови надання правової допомоги, права й обов`язки адвокатів та інших фахівців у галузі права, які беруть участь в адміністративному процесі і надають правову допомогу, визначаються цим Кодексом та іншими законами.
53. Верховний Суд вважає правильною правову позицію суду апеляційної інстанції щодо того, що для підтвердження цієї обставини учаснику справи необхідно надати докази того, що правова допомога надавалась фахівцем у галузі права, така особа надавала правову допомогу у конкретній судовій справі за договором, укладеним зі стороною справи, сторона по справі фактично понесла витрати на таку правову допомогу за договором і існують документальні підтвердження зазначених обставин.
54. З цього приводу Верховний Суд звертає увагу на рішення Конституційного Суду України від 30 вересня 2009 року № 23-рп/2009 в справі № 1-23/2009, у якому зазначено, що правова допомога є багатоаспектною, різною за змістом, обсягом та формами і може включати консультації, роз`яснення, складення позовів і звернень, довідок, заяв, скарг, здійснення представництва, зокрема в судах та інших державних органах тощо. Вибір форми та суб`єкта надання такої допомоги залежить від волі особи, яка бажає її отримати. Право на правову допомогу - це гарантована державою можливість кожної особи отримати таку допомогу в обсязі та формах, визначених нею, незалежно від характеру правовідносин особи з іншими суб`єктами права (пункт 3.2).
55. Також Конституційний Суд України зазначив і про те, що гарантування кожному права на правову допомогу покладає на державу відповідні обов?язки щодо забезпечення особи правовою допомогою належного рівня. Такі обов?язки обумовлюють необхідність визначення в законах України, інших правових актах порядку, умов і способів надання цієї допомоги.
56. При визначенні суми відшкодування суд повинен виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін. Ті самі критерії застосовує Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ), присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року. Так у справі «Схід/Захід Альянс Лімітед» проти України» (заява № 19336/04) зазначено, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (п. 268).
57. Вказаний правовий висновок викладено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі №755/9215/15-ц (провадження №14-382цс-19).
58. Аналогічна правова позиція викладена в постановах Великої Палати Верховного Суду від 27 червня 2018 року у справі № 826/1216/16 та в постановах Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 17 вересня 2019 року у справі №810/3806/18, від 31 березня 2020 року у справі №726/549/19.
59. Судом апеляційної інстанції встановлено, що на підтвердження понесених витрат на правову допомогу позивач надав суду договір про надання правової допомоги від 01 квітня 2016 року, укладений між ним та адвокатом Благодиром В.С., Ордер про надання правової допомоги цим адвокатом, копію свідоцтва про право на зайняття адвокатською діяльністю, а також квитанції від 01 квітня 2016 року та від 09 серпня 2016 року, за якими адвокат Благодир В.С. на підставі договору від 01 квітня 2016 року отримав від ОСОБА_1 5000,00 грн та 1000,00 грн відповідно.
60. Суд апеляційної інстанції в оскаржуваному рішенні вказав, що позивачем не надано документальне підтвердження понесених витрат на правову допомогу (банківська виписка з рахунку особи, що надає правову допомогу, із зазначенням оплати правової допомоги згідно договору та надходження суми від сторони по справі). Врахувавши, що матеріали справи не містять таких доказів, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про відмову у задоволенні цієї вимоги.
61. Проте, Верховний Суд зазначає, що, відповідно до положень статті 14 Податкового кодексу України адвокати здійснюють незалежну професійну діяльність. У свою чергу, Закон України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» не наводить форму та вимоги до документа, що підтверджує оплату гонорару (винагороди) адвокату. Закон України «Про застосування реєстраторів розрахункових операцій у сфері торгівлі, громадського харчування та послуг», Положення №13 та Положення №148 не визначають порядок здійснення розрахунків адвокатом зі своїм клієнтом за готівку, оскільки не поширюються на осіб, що здійснюють незалежну професійну діяльність.
62. Тобто, аналіз спеціального законодавства щодо діяльності адвоката дає підстави дійти висновку про те, що законодавством України не встановлено відповідних вимог до розрахункового документа, який повинен надати адвокат при сплаті клієнтом послуг, а також не встановлено форму такого документа.
63. За цих обставин Верховний Суд вважає помилковим висновок суду апеляційної інстанції про те, що витрати на правову допомогу необхідно документально підтвердити шляхом надання суду банківської виписки з рахунку особи, що надає правову допомогу, із зазначенням оплати правової допомоги згідно договору та надходження суми від сторони по справі, оскільки предметом дослідження в цьому випадку є обсяг фактично виконаних адвокатом послуг і виконаних робіт та їх вартості, вказаних у розрахунку суми гонорару за надану правову допомогу, а не облік отриманого адвокатом доходу та його оподаткування.
64. Враховуючи наведене, а також те, що відкриття власного рахунку не є обов`язком адвоката, Верховний Суд зауважує, що адвокат може видати клієнту на його вимогу складений в довільній формі документ (квитанція, довідка, тощо) який буде підтверджувати факт отримання коштів від клієнта.
65. Також Верховний Суд зазначає, що Кодексом адміністративного судочинства України не визначено конкретної форми документу, що надається до суду для підтвердження здійснення оплати витрат на оплату послуг адвоката.
66. З матеріалів справи встановлено, що адвокатом позивача вчинялись дії, перелік яких наведено в розрахунку суми гонорару за надану правову допомогу.
67. Цей розрахунок, відповідно до умов укладеного між позивачем та його адвокатом договору є підставою для обрахування і списання гонорару.
68. Позивачем на підтвердження сплати гонорару подано квитанції від 01 квітня 2016 року та від 09 серпня 2016 року, за якими адвокат Благодир В.С. на підставі договору від 01 квітня 2016 року отримав від ОСОБА_1 5000,00 грн та 1000,00 грн відповідно.
69. Таким чином, Верховний Суд вважає, що понесені позивачем витрати на професійну правничу допомогу у сумі 6000,00 грн, є документально підтвердженими, вони співмірні зі складністю цієї справи, наданим адвокатом обсягом послуг у суді, відповідають критерію реальності таких витрат, розумності їхнього розміру, а тому підлягають стягненню судом на його користь.
70. На наведені обставини суд апеляційної інстанції уваги не звернув, у зв`язку з чим дійшов помилкового висновку про відмову у задоволенні цієї позовної вимоги.
71. Таким чином, доводи касаційної скарги позивача спростовують висновки суду апеляційної інстанції та приймаються Судом в якості належних.
72. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 349 Кодексу адміністративного судочинства України, суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги залишає судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій без змін, а касаційну скаргу без задоволення.
73. За змістом частини першої статті 350 Кодексу адміністративного судочинства України, суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.
74. Статтею 351 Кодексу адміністративного судочинства України визначено підстави для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення.
75. Відповідно до частини першої статті 351 Кодексу адміністративного судочинства України, підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення або зміни рішення у відповідній частині є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.
76. Таким чином, зважаючи на приписи статтей 350, 351 Кодексу адміністративного судочинства України, касаційна скарга відповідача необхідно залишити без задоволення, касаційна скарга позивача підлягає задоволенню, а оскаржуване судове рішення - частковому скасуванню з ухваленням нового судового рішення в цій частині.
VIІ. Судові витрати
77. З огляду на результат касаційного розгляду та відсутність документально підтверджених судових витрат, понесених учасниками справи у зв`язку з переглядом справи в суді касаційної інстанції, судові витрати розподілу не підлягають.
Керуючись статтями 3, 341, 345, 349, 350, 351, 355, 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України, Верховний Суд
ПОСТАНОВИВ:
1. Касаційну скаргу виконавчого комітету Івано-Франківської міської ради на постанову Львівського апеляційного адміністративного суду від 04 жовтня 2017 року залишити без задоволення.
2. Касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Львівського апеляційного адміністративного суду від 04 жовтня 2017 року задовольнити.
3. Постанову Львівського апеляційного адміністративного суду від 04 жовтня 2017 року в цій справі скасувати в частині відмови у задоволенні позову та ухвалити в цій частині нову постанову.
4. Стягнути на користь ОСОБА_1 за рахунок бюджетних асигнувань виконавчого комітету Івано-Франківської міської ради судові витрати за надання правової допомоги в розмірі 6000,00 (шість тисяч) гривень.
5. В іншій частині постанову Львівського апеляційного адміністративного суду від 04 жовтня 2017 року залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
Головуючий О. А. Губська
Судді М.В. Білак
О.В. Калашнікова
