Єдиний державний реєстр судових рішень
ЧЕРНІГІВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
Р І Ш Е Н Н Я
І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И
07 травня 2020 року м. Чернігів Справа № 825/3682/14
Чернігівський окружний адміністративний суд у складі колегії суддів:
Головуючого судді - Бородавкіної С.В.,
суддів - Клопота С.Л., Соломко І.І.,
за участі секретаря - Гайдука С.В.,
позивача - ОСОБА_1 ,
представника відповідача 3 - Бисикало Т.А.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Державної фіскальної служби України, Головного управління Державної фіскальної служби у Чернігівській області, Головного управління Державної податкової служби у Чернігівській області про скасування наказів, поновлення на посаді, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу,
У С Т А Н О В И В:
ОСОБА_1 (далі ОСОБА_1 ) звернувся до суду з адміністративним позовом до Державної фіскальної служби України (далі ДФС України), Головного управління Державної фіскальної служби у Чернігівській області (далі ГУДФС у Чернігівській області), у якому, з урахуванням заяви про уточнення позовних вимог, просить:
- визнати незаконним його звільнення з посади заступника начальника оперативного управління Головного управління Міндоходів у Чернігівській області на підставі підпункту 1 пункту 2 «Прикінцевих та перехідних положень» Закону України від 16.09.2014 №1682-VII «Про очищення влади» та пункту 62 підпункту «а» Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ, затвердженого постановою Кабінету Міністрів Української РСР від 29.07.1991 №114;
- скасувати накази голови Комісії з реорганізації Міністерства доходів і зборів України від 29.10.2014 №2177-о та голови Комісії з реорганізації Головного управління Міндоходів у Чернігівській області від 29.10.2014 №164-о про його звільнення з посади заступника начальника оперативного управління Головного управління Міндоходів у Чернігівській області;
- поновити його на посаді заступника начальника оперативного управління Головного управління ДФС у Чернігівській області;
- стягнути з ДФС України та Головного управління ДФС у Чернігівській області на його користь середній заробіток час вимушеного прогулу з врахуванням коефіцієнта з дня звільнення по день ухвалення судового рішення, а саме 909194,60 грн. (з 30.10.2014 по 01.03.2020) і за кожний робочий день з 01.03.2020 1264,92 грн., починаючи з дня звільнення (29.10.2014) по день ухвалення судового рішення.
Позовні вимоги мотивовані тим, що положення пункту 8 частини першої та пункту 4 частини другої статті 3 Закону України від 16.09.2014 №1682-VII «Про очищення влади» не поширюються на посадових осіб підрозділів податкової міліції у областях. Крім того, його звільнення зі служби відбулось не у зв`язку із порушеннями вимог чинного законодавства, а лише за формальними ознаками (перебування на певній посаді), за відсутності доказів сприяння саме ним узурпації влади, що є порушенням Конституції України та принципів проведення люстрації.
Також зазначив, що спірні накази про звільнення прийняті відповідачами у період його тимчасової непрацездатності, що є порушенням вимог КЗпП України.
Ухвалою суду від 26.11.2014 відкрито провадження у справі.
Ухвалою суду від 23.12.2014 зупинено провадження у справі до прийняття рішення Конституційним Судом України за конституційним поданням Верховного Суду України та 47 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) окремих положень Закону України від 16.09.2014 №1682 «Про очищення влади».
Ухвалою суду від 20.01.2020 провадження у справі поновлено, призначено справу до розгляду за правилами спрощеного позовного провадження з повідомленням (викликом) сторін.
Ухвалою суду від 27.01.2020 замінено первісних відповідачів на належних, а саме: Державну фіскальну службу України, Головне управління Державної фіскальної служби у Чернігівській області; вирішено проводити розгляд справи за правилами загального позовного провадження та призначено перше підготовче судове засідання.
Ухвалою суду від 12.03.2020, постановленою без виходу до нарадчої кімнати та занесеною секретарем судового засідання до протоколу судового засідання, залучено до участі у справі як співвідповідача Головне управління Державної податкової служби у Чернігівській області
Ухвалою суду від 03.02.2020 продовжено строк проведення підготовчого провадження на тридцять днів.
Ухвалою суду від 26.03.2020 зупинено провадження у справі до 05.05.2020.
Ухвалою суду від 05.05.2020 підготовче провадження у справі №825/3682/14 закрито, призначено судове засідання для розгляду справи по суті.
Позивач у судовому засіданні позовні вимоги підтримав та просив їх задовольнити.
Представник відповідача 3 позовні вимоги не визнав, просив відмовити у їх задоволенні, надав відзив на позов та пояснив, що підставою для звільнення позивача зі служби є відомості про перебування його на посаді першого заступника керівника органу, що реалізує державну податкову та/або митну політику в областях, зокрема Чернігівській області, що відповідає критеріям, визначеним Законом України від 16.09.2014 №1682 «Про очищення влади». Тобто, ОСОБА_1 звільнено з посади у силу самого лише факту зайняття відповідної посади.
Представники відповідачів 1 та 2 у судове засідання не прибули, про дату, час та місце розгляду справи повідомлені належним чином.
Заслухавши пояснення позивача, представника відповідача 3, розглянувши подані сторонами документи і матеріали, з`ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд зазначає про таке.
Колегією суддів встановлено, що за результатами перевірки відомостей, зазначених в особовій справі ОСОБА_1 , було складено Довідку від 21.10.2014, у якій зазначено про застосування до позивача заборон, передбачених частиною третьою статті 1 Закону України «Про очищення влади». Заборона застосовується на підставі критерію, визначеного у частині першій статті 3 Закону України «Про очищення влади» (а.с. 142-144).
У зв`язку з наведеним, на підставі підпункту 1 пункту 2 прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про очищення влади» та пункту 64 підпункту «а» Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ, затвердженого постановою Кабінету Міністрів Української РСР від 29.11.1991 №114, наказом Міністерства доходів і зборів України від 29.10.2014 №2177-о ОСОБА_1 звільнено з посади заступника начальника оперативного управління Головного управління Міндоходів у Чернігівській області (а.с. 19).
Наказом Головного управління Міндоходів у Чернігівській області від 29.10.2014 №164-о ОСОБА_1 звільнено з займаної посади з 29.10.2014 (а.с. 18).
Вважаючи вказане звільнення протиправним та таким, що не відповідає міжнародним принципам люстрації, Конституції України, ОСОБА_1 звернувся до суду з відповідним адміністративним позовом.
Надаючи правову оцінку обставинам справи, колегія суддів зазначає таке.
16.10.2014 набув чинності Закон України від16.09.2014 №1682-VII «Про очищення влади» (далі - Закон №1682-VII; у редакції, чинній на момент звільнення позивача із займаної посади), яким передбачені підстави та порядок проведення процедури люстрації щодо посадових осіб органів державної влади та місцевого самоврядування.
Відповідно до частини другої статті 1 Закону №1682-VII, очищення влади (люстрація) здійснюється з метою недопущення до участі в управлінні державними справами осіб, які своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювали заходи (та/або сприяли їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_2 , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини, і ґрунтується на принципах: верховенства права та законності; відкритості, прозорості та публічності; презумпції невинуватості; індивідуальної відповідальності; гарантування права на захист.
Пунктом 8 частини четвертої статті 3 Закону №1682-VII передбачено, що заборона, передбачена частиною третьою статті 1 цього Закону, застосовується до осіб, які обіймали сукупно не менше одного року посаду (посади) у період з 25 лютого 2010 року по 22 лютого 2014 року керівника, заступника керівника територіального (регіонального) органу прокуратури України, Служби безпеки України, Міністерства внутрішніх справ України, центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову та/або митну політику, податкової міліції в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі.
Заборона, передбачена частиною четвертою статті 1 цього Закону, застосовується до посадових та службових осіб органів державної влади та органів місцевого самоврядування (крім осіб, зазначених у частинах першій - четвертій цієї статті), які, обіймаючи відповідну посаду у період з 25 лютого 2010 року по 22 лютого 2014 року, своїм рішенням, дією чи бездіяльністю, що встановлено рішенням суду щодо них, яке набрало законної сили, здійснювали заходи, спрямовані на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_2 , підрив основ національної безпеки, оборони чи територіальної цілісності України, що спричинило порушення прав і свобод людини (частина п`ята статті 3 Закону №1682-VII).
Водночас відповідно до положень статті 64 Конституції України конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України. В умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень. Не можуть бути обмежені свободи, передбачені статтями 24, 25, 27-29, 40, 47, 51, 52, 55-63 Конституції України.
Відповідно до частини другої статті 38 Конституції Українигромадяни користуються рівним правом доступу до державної служби, а також до служби в органах місцевого самоврядування.
Згідно із статтею 43 Конституції України, кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізовує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб.
Отже, з викладених норм Конституції України слідує, що одним із принципів дії правової системи в Україні визначено принцип верховенства права та встановлено, що права і свободи можуть бути обмежені виключно у випадках, передбачених Конституцією України, а саме, у разі введення воєнного або надзвичайного стану.
Статтею 6 Кодексу адміністративного судочинства України установлено, що суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, людина, її права і свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини. Звернення до адміністративного суду для захисту прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується. Забороняється відмова в розгляді та вирішенні справи з мотивів неповноти, неясності, суперечливості чи відсутності законодавства, яке регулює спірні правовідносини.
За правилами Загальної декларації з прав людини та ряду інших актів міжнародного права та з наявної сталої практики Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ) та висновків Європейської комісії «За демократію через право» (Венеційської комісії) вбачається наступне.
Так, у статті 12 Загальної декларації прав людини 1948 року встановлено про неможливість піддавати особу безпідставному втручанню у його особисте і сімейне життя, заборону безпідставного посягання на недоторканність його житла, таємницю його кореспонденції або на його честь і репутацію. Кожна людина має право на захист законом від такого втручання або таких посягань.
Статтею 25 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права 1966 року передбачено, що кожен громадянин повинен мати без будь-якої дискримінації, згаданої в статті 2, і без необґрунтованих обмежень право і можливість: брати участь у веденні державних справ як безпосередньо, так і за посередництвом вільно обраних представників; голосувати і бути обраним на справжніх періодичних виборах, які проводяться на основі загального й рівного виборчого права при таємному голосуванні та забезпечують свободу волевиявлення виборців; допускатися в своїй країні на загальних умовах рівності до державної служби. Це положення визначає, що всі держави-учасниці зазначеного Пакту незалежно від конституційної структури повинні запровадити таку систему доступу до державної служби, виборів та участі у веденні державних справ, яка ефективно гарантувала б дотримання цього положення.
У пункту «а» частини першої статті 1 Конвенції про дискримінацію в галузі праці та занять від25.06.1958 №111 зазначено, що термін «дискримінація» охоплює будь-яке розрізнення, недопущення або перевагу, що робиться за ознакою раси, кольору шкіри, статі, релігії, політичних переконань, іноземного походження або соціального походження і призводить до знищення або порушення рівності можливостей чи поводження в галузі праці та занять.
Європейська Конвенція про захист прав людини та основоположних свобод від 04.11.1950 (надалі Конвенція), що була ратифікована Законом України від 17.07.1997 №475/97-ВР, та відповідно до статті 9 Конституції України є частиною національного законодавства, вказує у статті 6, що кожен, кого звинувачено у вчиненні правопорушення, вважається невинуватим доти, доки його вину не буде доведено в законному порядку.
Люстраційна процедура не може слугувати покаранням, оскільки це прерогатива кримінального права. Якщо норми національного закону допускають упровадження обмеження прав, гарантованих Конвенцією, то такі обмеження мають бути достатньо індивідуальні. Люстраційні процедури мають відповідати критеріям доступності, а при розгляді справ про люстрацію мають бути дотримані всі стандарти справедливого судового розгляду та вимог, передбачених статтею 6 Конвенції щодо кримінальних проваджень. Зокрема, особі, яка піддається люстрації, мають бути забезпечені всілякі гарантії, притаманні кримінальному переслідуванню. Такими гарантіями передусім має бути презумпція невинуватості (рішення ЄСПЛ у справі «Матиєк проти Польщі»).
У рішенні по справі «Турек (Turek) проти Словаччини» (люстрація) від14.02.2006 №57986/00 Суд постановив, що держава-сторона, яка вводить засоби люстрації - які, на думку Суду, можуть бути втручанням в право на повагу до приватного життя - має забезпечити, щоб особи, піддані такій процедурі, користувалися всіма конвенційними процесуальними гарантіями, що стосуються кожного провадження в зв`язку із застосуванням засобів люстрації.
Якщо держава вживає заходів морального очищення, вона повинна гарантувати, що особи, зачіпаються такими заходами, користуються всіма процесуальними гарантіями відповідно до Конвенції щодо будь-якого судового розгляду, що відноситься до застосування таких заходів (додатково див. пункт 115 вказаного рішення).
Згідно із статтею 8 Конвенції, кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції.
Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
За сталою практикою Європейського Суду, приватне життя «охоплює право особи формувати та розвивати відносини з іншими людьми, включаючи відносини професійного чи ділового характеру» (див. пункт 25 рішення ЄСПЛ «C. проти Бельгії» від 07.08.1996 (Reports 1996)).
Стаття 8 Конвенції «захищає право на розвиток особистості та право формувати і розвивати відносини з іншими людьми та навколишнім світом» (див. пункт 61 рішення ЄСПЛ у справі «Pretty проти Сполученого Королівства» (справа №2346/02, ECHR 2002)).
Поняття «приватне життя» не виключає в принципі діяльність професійного чи ділового характеру. Адже саме у діловому житті більшість людей мають неабияку можливість розвивати відносини із зовнішнім світом (див. пункт 29 рішення ЄСПЛ у справі «Niemietz проти Німеччини» від 16.12.1992).
Отже, обмеження, встановлені щодо доступу до професії, були визнані такими, що впливають на «приватне життя» (див. пункт 47 рішення ЄСПЛ у справі «Sidabras and Dћiautas проти Латвії» (справи №55480/00 та №59330/00, ECHR 2004) і пункти 22-25 рішення ЄСПЛ у справі «Bigaeva проти Греції» від28.05.2009 (справа №26713/05)). Крім того, встановлено, що звільнення з посади становило втручання у право на повагу до приватного життя (див. пункти 43-48 рішення ЄСПЛ у справі «Ozpinar проти Туреччини» від19.10.2010 (справа №20999/04)). З рештою, у статті 8 Конвенції йдеться про захист честі та репутації як частину права на повагу до приватного життя (див. пункт 35 рішення ЄСПЛ у справі «Pfeifer проти Австрії» від15.11.2007 (справа №12556/03) та пункти 63, 64 рішення ЄСПЛ у справі «A. проти Норвегії» від 09.04.2009 (справа №28070/06), пункт 165 рішення ЄСПЛ у справі «Олександр Волков проти України» (заява №21722/11)).
Держава-відповідач нестиме відповідальність за Конвенцією за порушення прав людини, спричинені діями її представників при виконанні ними своїх службових обов`язків (див., наприклад, рішення ЄСПЛ у справі «Крастанов проти Болгарії» (Krastanov v. Bulgaria), заява №50222/99, пункт 53, від30.09.2004). Проте держава також нестиме відповідальність, якщо її представники перевищують межі своїх повноважень або діють всупереч інструкціям (див. рішення ЄСПЛ у справах «Молдован та інші проти Румунії (№2)» (Moldovan and Others v.Romania (no.2), заяви №41138/98 і №64320/01, пункт 94, ECHR 2005-VII (витяги), та «Ірландія проти Сполученого Королівства» (Ireland v. the United Kingdom), від18.01.1978, пункт 159, Series А №25). Для того, щоб встановити, чи можна покласти на державу відповідальність за незаконні дії її представників, вчинені поза межами виконання ними службових обов`язків, Суду необхідно дослідити всю сукупність обставин і розглянути характер та контекст поводження, про яке йдеться (див. стосовно статті 2 Конвенції рішення у справі «SAЉO GORGIEV проти Колишньої Югославської Республіки Македонії» (<…>), заява №49382/06, пункт 48, ECHR 2012 (витяги)).
Словосполучення «відповідно до закону» вимагає: по-перше, аби оспорюваний захід мав юридичну основу у національному праві; по-друге, воно стосується якості закону, про який ідеться, і передбачає вимогу, що такий закон має бути доступний для відповідної особи, яка, крім того, повинна мати можливість передбачити його наслідки для себе, і такий закон повинен відповідати принципу верховенства права (див. з-поміж інших джерел пункт 55 рішення ЄСПЛ у справі «Kopp проти Швейцарії» від 25.03.1998 (Reports of Judgment sand Decisions 1998-II)).
Зазначене словосполучення означає, зокрема, що норми національного права мають бути достатньо передбачуваними, аби вказати особам на обставини та умови, за яких органи влади мають право вдатися до заходів, які впливатимуть на конвенційні права цих осіб (див. пункт 39 рішення ЄСПЛ у справі «C.G. and Others проти Болгарії» від 24.04.2008 (справа №1365/07)). Більше того, закон повинен надавати певний ступінь юридичного захисту від свавільного втручання з боку органів влади. Наявність спеціальних процесуальних гарантій є важливою у цьому контексті. Те, що вимагається через такі гарантії, буде залежати, принаймні до певної міри, від характеру та ступеня втручання, що розглядається (див. пункт 46 рішення ЄСПЛ у справі «P.G. and J.H. проти Сполученого Королівства» (справа №44787/98, ECHR 2001-IX)).
Тлумачення та застосування національного законодавства є прерогативою національних органів. Суд, однак, зобов`язаний переконатися в тому, що спосіб, в який тлумачиться і застосовується національне законодавство, призводить до наслідків, сумісних з принципами Конвенції з точки зору тлумачення їх у світлі практики Суду (див. рішення ЄСПЛ у справі «Скордіно проти Італії» (Scordino v. Italy) (№1) [ВП], №36813/97, пункт 190 та пункт 191, ECHR 2006-V та пункт 52 рішення ЄСПЛ у справі «Щокін проти України» (заяви №23759/03 та №37943/06), від 14.10.2010, яке набуло статусу остаточного 14.01.2011).
Принцип «належного урядування», як правило, не повинен перешкоджати державним органам виправляти випадкові помилки, навіть ті, причиною яких є їхня власна недбалість (див. зазначене вище рішення ЄСПЛ у справі «Москаль проти Польщі» (Moskal v. Poland), заява №10373/05, пункт 73, від15.09.2009). Будь-яка інша позиція була б рівнозначною, inter alia, санкціонуванню неналежного розподілу обмежених державних ресурсів, що саме по собі суперечило б загальним інтересам (див. там само). З іншого боку, потреба виправити минулу «помилку» не повинна непропорційним чином втручатися в нове право, набуте особою, яка покладалася на легітимність добросовісних дій державного органу (див., mutatis mutandis, рішення ЄСПЛ у справі «Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки» (Pincova and Pincv. The Czech Republic), заява №36548/97, пункт 58, ECHR 2002-VIII). Іншими словами, державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість отримувати вигоду від своїх протиправних дій або уникати виконання своїх обов`язків (див. зазначене вище рішення ЄСПЛ у справі «Лелас проти Хорватії» (Lelasv. Croatia), заява №38767/07, пункт 74, від 18.10.2011). Ризик будь-якої помилки державного органу повинен покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються (див., серед інших джерел, mutatis mutandis, зазначене вище рішення у справі «Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки» (Pincova and Pincv. The Czech Republic), заява №36548/97, пункт 58, ECHR 2002-VIII), а також рішення у справі «Ґаші проти Хорватії» (Gashiv. Croatia), заява №32457/05, пункт 40, від13.12.2007, та у справі «Трґо проти Хорватії» (Trgov. Croatia), заява №35298/04, пункт 67, від11.06.2009, також рішення ЄСПЛ у справі «Рисовський проти України» (Rysovskyy v. Ukraine) від20.10.2011, заява №29979/04, пункт 71).
Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення ЄСПЛ у справі «Суомінен проти Фінляндії» (Suominen v. Finland), №37801/97, пункт 36, від 01.07.2003).
Рішення судів повинні достатнім чином містити мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані, та для того, щоб забезпечити нагляд громадськості за здійсненням правосуддя (див. пункт 30 рішення ЄСПЛ у справі «Hirvisaari v.Finland» від 27.09.2001).
Однак, пункт 1 статті 6 Конвенції не можна розуміти як такий, що вимагає пояснень детальної відповіді на кожний аргумент сторін (рішення ЄСПЛ у справі «Ruiz Torija v. Spain» від 09.12.1994).
Крім того, Венеціанська комісія у своєму Висновку від16.12.2014 №788/2014 СDL-АD(2014)044 зазначила: «За Законом «Про люстрацію» особи, які підпадають під люстрацію, не мають можливості довести, що, незважаючи на посаду, яку вони обіймали, вони не брали участі в будь-яких порушеннях прав людини і не вживали або не підтримували антидемократичні заходи. ... На думку Комісії, однак, той факт, що Закон «Про люстрацію» виключає фактор часу в цілому, незалежно від тяжкості минулої поведінки, вступає в конфлікт із принципом «індивідуальної відповідальності», на якому має бути заснована люстрація (стаття 1.2). Навіть добровільна відставка з посади до 22.02.2014 не буде достатньою щоб звільнити особу від люстрації.
У пункті 64 проміжного Висновку від 16.12.2014 №788/2014 СDL-АD (2014)044 щодо Закону України «Про очищення влади» (Закону «Про люстрацію») Венеціанська комісія констатувала: «Закон «Про люстрацію» не відповідає цим вимогам. За винятком осіб, зазначених у статтях 3.5, 3.6 та 3.7, встановлення індивідуальної провини незалежним органом не вимагається. Заборона доступу до державних функцій, що застосовується до цих осіб, заснована на простому факті обіймання певної посади з подальшою презумпцією винуватості. У той час, як цей підхід може бути прийнятним щодо осіб, що обіймали високі посади в комуністичний період і в деяких найважливіших державних установах, у всіх інших випадках вина має бути доведена на основі індивідуальних вчинків. Якщо сам факт належності до партії, організації або адміністративного органу старого режиму є підставою для заборони обіймати державні посади, то така заборона зводиться до форми колективного та дискримінаційного покарання, яка несумісна з нормами в галузі прав людини. Тому люстрація ризикує стати політичним інструментом для придушення опонентів».
Крім того, Венеціанська комісія зауважила: «Відповідно до Керівних принципів люстрація має стосуватися осіб, які відіграли важливу роль у вчиненні серйозних порушень прав людини або які обіймали керівну посаду в організації, відповідальній за серйозні порушення прав людини; ніхто не може бути предметом люстрації виключно через особисті думки і переконання; свідомі співробітники можуть бути люстровані тільки якщо їх дії насправді завдали шкоди іншим і вони знали або повинні були знати про це» (пункт 62).
Аналогічний висновок Венеціанська комісія зробила і щодо люстрації в Албанії: «Особи, які наказували, вчиняли чи суттєво сприяли вчиненню серйозних порушень прав людини, можуть бути дискваліфіковані для зайняття певних посад; якщо організація вчиняла серйозні порушення прав людини, член, працівник чи агент вважатимуться такими, що брали участь у цих порушеннях, якщо вони були високопоставленими працівниками такої організації, крім випадків, коли вони покажуть, що не брали участі у плануванні, керівництві чи виконанні таких заходів, методів чи дій» (підпункт «h» пункту 20 розділу 3 Висновку Венеціанської комісії щодо Закону про чистоту високопосадовців державних органів та виборних осіб Албанії №524/2009 від13.10.2009).
У Висновку Венеціанської комісії від 14-15.12.2012 №694/2012 СDL-АD(2012)028 щодо Закону «Про визначення критерію для обмеження повноважень несення державної служби, доступу до документів та оприлюднення інформації про колабораціонізм із органами державної безпеки» (Закону «Про люстрацію») колишньої Югославської Республіки Македонія Венеціанська комісія констатувала: «...Мета люстрації перш за все полягає в захисті демократії від ремінісценцій тоталітаризму, другорядною метою люстрації, підпорядкованою реалізації першочергової мети, є індивідуальне покарання осіб, які співпрацювали з тоталітарним режимом...» (пункт 16 розділу А).
Згідно пунктів 12, 13 Рекомендації Парламентської асамблеї Ради Європи №1096 «Про заходи щодо ліквідації спадщини колишніх комуністичних тоталітарних систем», (Dос.7568 від 03.06.1996), люстраційні заходи можуть бути сумісними з принципами демократичної та правової держави, якщо буде дотримано принцип індивідуальної вини, яка має бути доведена в кожному конкретному випадку, а особі, яка піддається люстраційній процедурі, буде гарантовано право на захист, презумпція невинуватості та право на оскарження до суду.
Відповідно до пункту «і» Рекомендації ПАРЄ нікого не може бути піддано люстрації виключно за зв`язок з якоюсь організацією або участь у її діяльності, яка була законною на час такого зв`язку або діяльності (крім випадків, викладених лише у підпункті «h»), або за особисті думки чи переконання.
Пунктом «h» зазначеної Рекомендації встановлено, шо «особи, які видали накази, скоїли або значною мірою сприяли скоєнню серйозних порушень прав людини, можуть бути відсторонені від посади; якщо організація вчинила серйозні порушення прав людини, її член, співробітник або уповноважений вважається таким, що залучався до цих порушень, обіймаючи високу посаду в цій організації, якщо тільки він не доведе, що не брав участі у плануванні, спрямуванні або здійсненні такої політики, практики або дій».
Згідно із статтею 14 Угоди про асоціацію між Україною, з однієї сторони, та Європейським Союзом, Європейським співтовариством з атомної енергії і їхніми державами-членами, з іншої сторони, вчинену у частині політичних положень (преамбула, стаття 1, розділи I, II, VII) від21.03.2014 в м. Брюсселі та у частині торговельно-економічних і галузевих положень (розділи III, IV, V, VI) 27.06.2014 в м. Брюсселі, ратифікованої Законом України від16.09.2014 №1678-VII «Про ратифікацію Угоди про асоціацію між Україною, з однієї сторони, та Європейським Союзом, Європейським співтовариством з атомної енергії і їхніми державами-членами, з іншої сторони», в рамках співробітництва у сфері юстиції, свободи та безпеки Сторони надають особливого значення утвердженню верховенства права та укріпленню інституцій усіх рівнів у сфері управління загалом та правоохоронних і судових органів зокрема. Співробітництво буде спрямоване, зокрема, на зміцнення судової влади, підвищення її ефективності, гарантування її незалежності та неупередженості та боротьбу з корупцією. Співробітництво у сфері юстиції, свободи та безпеки буде відбуватися на основі принципу поваги до прав людини та основоположних свобод.
Як встановлено судом та не заперечувалось присутніми у судовому засіданні сторонами, оскаржуваними наказами від 29.10.2014 №2177-о та від 29.10.2014 №164-о позивач звільнений із у ГУ Міндоходів у Чернігівській області як такий, що обіймав посаду визначену у пункті 8 частини четвертої статті 3 Закону України «Про очищення влади».
При цьому, метою Закону №1682-VII є недопущення до участі в управлінні державними справами осіб, які своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювали заходи (та/або сприяли їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_2 , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини, і ґрунтується на принципах верховенства права та законності; презумпції невинуватості; індивідуальної відповідальності та гарантування права на захист.
Враховуючи мету Закону №1682-VII, на переконання суду, перш ніж застосувати до позивача передбачені у цьому Законі №1682-VII заходи відповідальності, відповідачі зобов`язані були встановити його особисту участь та довести вину у вчинені правопорушень, що сприяли узурпації влади В. Януковича, підриву основ національної безпеки і оборони, протиправному порушенню прав і свобод людини.
Тобто, вина позивача повинна бути доведена у встановленому законом порядку та ґрунтуватися на належних та допустимих доказах, здобутих законним шляхом.
Відповідно до частини другої статті 61 Конституції України юридична відповідальність особи має індивідуальний характер.
Під час розгляду справи відповідачами до суду не було надано жодних доказів вчинення конкретно позивачем зазначених вище правопорушень, проведення стосовно нього будь-яких службових розслідувань, не встановлено його особисту участь. Отже, його вина у сприянні узурпації влади не доведена.
Більш того, ГУДФС у Чернігівській області зазначало, що позивача звільнено зі служби у силу самого лише факту зайняття ним відповідної посади.
Однак, звільнивши позивача з посади лише з обставин того, що він у певні періоди служби займав певні посади та застосувавши до ОСОБА_1 міру колективної відповідальності лише за формальними ознаками, Міністерство доходів і зборів України та ГУ Міндоходів у Чернігівській області таким чином порушили норми Конституції України, яка має найвищу юридичну силу, та діяли не у спосіб, та не з метою, що встановлені Законом.
Парламентська Асамблея Ради Європи в пункті 12 Резолюції №1096 (1996) відзначила, що люстраційні або інші адміністративні заходи, які запроваджує держава, будуть сумісними з принципами демократичної та правової держави лише якщо дотримано критеріїв стосовно того, щоб принцип вини був індивідуальним, а не колективним, і мав бути встановленим у кожному конкретному випадку.
Також зазначено, що повинні гарантуватися право на захист та презумпція невинуватості.
У пункті 13 цієї ж Резолюції рекомендовано проводити такі заходи відповідно до Керівних принципів щодо забезпечення дотримання люстраційними законами та подібними адміністративними заходами вимог правової держави. Згідно з принципом 1 проведення люстрації має здійснюватися спеціально утвореною комісією у складі шанованих суспільством осіб, які пропонуються Главою держави та затверджуються Парламентом. Згідно з принципом 7 дискваліфікація особи не повинна перевищувати п`яти років, оскільки не слід недооцінювати можливості позитивних змін у ставленні та звичках осіб.
Натомість, у Законі України «Про очищення влади» термін обмежень на зайняття посад в органах влади складає 10 років, що означає для позивача неможливість обіймати посади державної служби за умов відсутності підтверджених обставин скоєних ним порушень законодавства, або сприяння іншим особам у вчиненні таких порушень, протягом 10 років.
Принцип 8 зазначених вище рекомендацій вказує, що тільки особи, які наказували вчиняти, або вчиняли серйозні порушення прав людини, або суттєво допомагали в їх учиненні, можуть бути дискваліфіковані.
Суд звертає увагу, що згаданими вище висновками Парламентської Асамблеї Ради Європи користується Європейський суд з прав людини при розгляді справ з питань люстрації, наприклад, у справі «Матиєк проти Польщі», а застосування практики Європейського суду з прав людини є джерелом права в Україні, тому такі висновки в обов`язковому порядку мають враховуватися під час розгляду справ.
Стандарти люстраційних заходів напрацьовані й Європейською комісією «За демократію через право» (Венеційська комісія) CDL-AD (2012)028 на запит Конституційного суду Македонії щодо люстраційного закону цієї країни зазначено, що вина повинна бути доведена в кожному конкретному випадку. Цей же висновок говорить про обов`язковість гарантування права на захист та презумпції невинуватості, а процедура щодо перевірки та процедура оскарження повинні регулюватися дуже детально з метою дотримання принципів верховенства права та належної правової процедури.
Також у висновку CDL-AD (2012)028 вказано, що найменування особи має публікуватися тільки після остаточного рішення з метою недопущення негативних наслідків публікації для репутації особи.
Отже, зазначеним підтверджується, що приймаючи оскаржувані накази про звільнення, Міністерство доходів і зборів України та ГУ Міндоходів у Чернігівській області не врахували основоположних принципів очищення влади, які розроблені міжнародними організаціями, тому застосування до позивача положень Закону України «Про очищення влади» є передчасним і не відповідає викладеним стандартам забезпечення прав людини при здійсненні люстраційних процесів.
Крім того, колегія суддів звертає увагу на те, що ОСОБА_1 звільнено із займаної посади з 29.10.2014 на підставі наказів від 29.10.2014 №2177-о та від 29.10.2014 №164-о.
Разом з тим, як вбачається із наданих суду доказів, у період з 23.10.2014 по 30.10.2014 позивач перебував на лікарняному, що підтверджується відповідним листком непрацездатності (а.с. 7).
Відповідно до частини другої «Прикінцевих та перехідних положень» Закону України «Про очищення влади» впродовж десяти днів з дня набрання чинності цим Законом керівник органу (орган), до повноважень якого належить звільнення та/або ініціювання звільнення з посади осіб, до яких застосовується заборона, зазначена в частині третій статті 1 цього Закону, на основі критеріїв, визначених частиною першою статті 3 цього Закону, на підставі відомостей, наявних в особових справах цих осіб:
1) звільняє цих осіб з посад або надсилає керівнику органу (органу), до повноважень якого належить звільнення з посади таких осіб, відповідні документи для їх звільнення не пізніше ніж на 10 робочий день з дня отримання таких документів;
2) інформує Міністерство юстиції України про їх звільнення з посад та надає відповідні відомості про застосування до таких осіб заборони, передбаченої частиною третьою статті 1 цього Закону, для їх оприлюднення на офіційному веб-сайті Міністерства юстиції України та внесення до Єдиного державного реєстру осіб, щодо яких застосовано положення Закону України "Про очищення влади", у порядку та строки, визначені цим Законом.
Разом з тим, статтею 40 КЗпП України визначено, що не допускається звільнення працівника з ініціативи власника або уповноваженого ним органу в період його тимчасової непрацездатності (крім звільнення за пунктом 5 цієї статті), а також у період перебування працівника у відпустці.
Відповідно до пункту 17 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.1992 №9 правила про недопустимість звільнення працівника в період тимчасової непрацездатності, а також у період перебування у відпустці (ч. 3 ст. 40 КЗпП) стосуються як передбачених статтями 40, 41 КЗпП, так й інших випадків, коли розірвання трудового договору відповідно до чинного законодавства провадиться з ініціативи власника або уповноваженого ним органу. При цьому маються на увазі щорічні, а також інші відпустки, що надаються працівникам як із збереженням, так і без збереження заробітку.
Таким чином, окрім вищенаведеного, звільнення позивача із займаної посади здійснено з порушенням вимог трудового законодавства.
У свою чергу, частина шоста статті 43 Конституції України гарантує громадянам захист від незаконного звільнення.
Європейський суд з прав людини у рішенні від09.01.2013 у справі «Волков проти України», звертаючи увагу на необхідність поновлення особи на посаді як спосіб відновлення порушених прав, зазначив, що рішення суду не може носити декларативний характер, не забезпечуючи у межах національної правової системи захист прав і свобод, гарантованих Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод.
Статтею 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (право на ефективний засіб юридичного захисту) передбачено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
Отже, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права має бути адекватним наявним обставинам та виключати подальше звернення особи до суду за захистом порушених прав.
Відповідно до частини першої статті 235 КЗпП України, у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, у тому числі у зв`язку з повідомленням про порушення вимог Закону України «Про запобігання корупції» іншою особою, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.
Враховуючи те, що суд встановив порушення відповідачем КЗпП України під час звільнення ОСОБА_1 та безпідставність застосування до позивача положень Закону України «Про очищення влади», незастосування жодного правового інструментарію для доведення вини ОСОБА_1 у діях, викорінення яких ставиться за мету у вказаному Законі, суд дійшов висновку про протиправність оскаржуваних наказів з необхідністю їх скасування і поновлення позивача на посаді заступника начальника оперативного управління ГУ ДФС у Чернігівській області, починаючи з 30.10.2014 та задоволення позовних вимог в цій частині.
При цьому, визначаючись щодо органу, у якому має бути поновлений ОСОБА_1 , колегія суддів звертає увагу на те, що Міністерство доходів і зборів України ліквідовано відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 21.05.2014 №160 та утворено як юридичну особу публічного права Державну фіскальну службу України. Постановою Кабінету Міністрів України від 06.08.2014 №311 реорганізовано територіальні органи Міністерства доходів і зборів України шляхом їх приєднання до відповідних територіальних органів Державної фіскальної служби України. Зокрема, Головне управління Міндоходів у Чернігівській області, з якого був звільнений позивач, реорганізовується шляхом приєднання до Головного управління Державної фіскальної служби у Чернігівській області. Запис про припинення державної реєстрації Головного управління Міндоходів у Чернігівській області внесено до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань.
За наведених обставин, в силу вимог чинного законодавства, Головне управління Державної фіскальної служби у Чернігівській області є правонаступником усіх прав та обов`язків Головного управління Міндоходів у Чернігівській області, а тому ОСОБА_1 має бути поновлений на посаді саме у вказаному державному органі.
Вказана правова позиція відповідає висновкам Верховного Суду, викладеним у постанові від 29.01.2020 (справа №825/1017/17).
Згідно правового висновку, зазначеного у постанові Верховного Суду України від 14.01.2014 у справі №21-395а13, суд, ухвалюючи рішення про поновлення на роботі, має вирішити питання про виплату середнього заробітку за час вимушеного прогулу, визначивши при цьому розмір такого заробітку за правилами, закріпленими у порядку.
Середній заробіток за час вимушеного прогулу розраховується відповідно до вимог пункту 8 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від08.02.1995 №100, відповідно до якого нарахування виплат, що обчислюється із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством - на число календарних днів за цей період.
Із наданої ГУДФС у Чернігівській області довідки (а.с. 163) вбачається, що позивачу за останні два місяці, що передували звільненню, нараховано заробітну плату у сумі 12671,84 грн. Середньоденний заробіток позивача становив 301,71 грн.
Судом враховано, що кількість робочих днів за період вимушеного прогулу, починаючи з 30.10.2014 і по день прийняття даного рішення 07.05.2020, становить 1380 днів.
За таких обставин, суд дійшов висновку, що середній заробіток за час вимушеного прогулу, а саме: з 30.10.2014 по 07.05.2020, становить 416359,80 грн, які слід стягнути з ГУДФС у Чернігівській області.
При цьому, наведений позивачем розрахунок середнього заробітку за час вимушеного прогулу в сумі 909194,60 грн. колегія суддів вважає необґрунтованим, враховуючи таке.
Як вбачається із заяви про уточнення позовних вимог, ОСОБА_1 визначено середньоденну заробітну плату на рівні 354,32 грн. за період з 30.10.2014 по 28.02.2018 спираючись на інформацію, відображену у довідці від 11.11.2014 №95/25-01-05-45 (а.с. 119). Однак, вказана довідка не може бути належним доказом для проведення розрахунку середньоденної заробітної плати позивача, оскільки вона складена не у відповідності та без урахування вищевказаних вимог Порядку №100. Так, її сформовано для розрахунку виплат на випадок безробіття.
Крім того, у наданому позивачем листі ГУДФС у Чернігівській області від 17.02.2020 №2/ФОП/25-01-04-17 вказано про розмір середньоденного грошового забезпечення позивача 301,71 грн. (а.с. 115-116).
Також, у наданому розрахунку позивач, з посиланням на постанову Кабінету Міністрів України від 30.08.2017 №704 та пункт 10 Порядку №100, зазначає про розмір його середньоденного заробітку (із врахуванням коефіцієнту підвищення) у період з 01.03.2018 по 01.03.2020 на рівні 1264,92 грн.
Визначаючись щодо можливості застосування під час вирішення спору положень пункту 10 Порядку №100, колегія суддів зазначає таке.
За змістом пункту 10 Порядку №100 обчислення середньої заробітної плати у випадках підвищення тарифних ставок і посадових окладів на підприємстві, в установі, організації відповідно до актів законодавства, а також за рішеннями, передбаченими в колективних договорах (угодах), як у розрахунковому періоді, так і в періоді, протягом якого за працівником зберігається середній заробіток, заробітна плата, включаючи премії та інші виплати, що враховуються при обчисленні середньої заробітної плати, за проміжок часу до підвищення коригуються на коефіцієнт їх підвищення.
Аналізуючи зміст пункту 10 Порядку №100, слід зазначити, що коефіцієнт коригування заробітної плати повинен розраховуватися шляхом ділення посадового окладу, встановленого працівникові після підвищення, на посадовий оклад, який був у працівника до підвищення. Проте, вказана норма передбачає коригування підвищення тарифних ставок і посадових окладів на підприємстві як нараховані вже після такого підвищення.
Таким чином, оскільки підвищення посадових окладів відбулось у березні 2018 року, а відповідно до Постанови №100 розрахунок середньоденної заробітної плати обчислюється, виходячи з виплат за попередні два повних місяці роботи, у цій справі, тобто серпень-вересень 2014 року, то здійснити розрахунок середньої заробітної плати з березня 2018 року не є можливим.
Вказана позиція відповідає висновкам Верховного Суду, викладеним у постанові від 29.04.2020 (справа №810/3246/16).
Також колегія суддів звертає увагу, що позивач просив стягнути середній заробіток за час вимушеного з ГУ ДПС у Чернігівській області, як правонаступника ГУ ДФС у Чернігівській області. Однак, відповідно до відображеної у Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань інформації, ГУ ДФС у Чернігівській області станом на день вирішення справи по суті не припинено. За наведених обставин вимога про стягнення вищевказаних коштів з ГУ ДПС у Чернігівській області є безпідставною.
Відповідно до положень частини 1 та 2 статті 72 Кодексу адміністративного судочинства України, доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.
Згідно із статтею 90 Кодексу адміністративного судочинства України, суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.
Відповідно до частини другої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони:1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
З урахуванням зазначеного, суд дійшов висновку про наявність правових підстав для часткового задоволення адміністративного позову ОСОБА_1
Пунктами 2 та 3 частини першої статті 371 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що негайно виконуються рішення суду присудження виплати заробітної плати, іншого грошового утримання у відносинах публічної служби - у межах суми стягнення за один місяць та поновлення на посаді у відносинах публічної служби.
Отже, рішення суду в частині поновлення позивача на посаді та присудження суми заробітної плати за час вимушеного прогулу, у межах суми стягнення за один місяць, слід звернути до негайного виконання.
Відповідно до статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України підстави для розподілу судових витрат відсутні.
Керуючись статтями 227, 247-246, 250, 371 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
В И Р І Ш И В:
Адміністративний позов ОСОБА_1 до Державної фіскальної служби України, Головного управління Державної фіскальної служби у Чернігівській області, Головного управління Державної податкової служби у Чернігівській області про скасування наказів, поновлення на посаді, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу - задовольнити частково.
Визнати протиправним та скасувати наказ Міністерства доходів і зборів України від 29 жовтня 2014 року №2177-о про звільнення ОСОБА_1 з посади заступника начальника оперативного управління Головного управління Міндоходів у Чернігівській області.
Визнати протиправним та скасувати наказ Головного управління Міндоходів у Чернігівській області від 29 жовтня 2014 року №164-о про звільнення ОСОБА_1 з посади заступника начальника оперативного управління Головного управління Міндоходів у Чернігівській області.
Поновити ОСОБА_1 на посаді заступника начальника оперативного управління Головного управління Державної фіскальної служби у Чернігівській області з 30 жовтня 2014 року.
Стягнути з Головного управління Державної фіскальної служби у Чернігівській області на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 30.10.2014 по 07.05.2020 в сумі 416359 (чотириста шістнадцять тисяч триста п`ятдесят дев`ять) грн. 80 коп.
У задоволенні решти позовних вимог - відмовити.
Рішення в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді заступника начальника оперативного управління Головного управління Державної фіскальної служби у Чернігівській області та присудження виплати ОСОБА_1 заробітної плати за час вимушеного прогулу, у межах суми стягнення за один місяць, а саме: 6335 (шість тисяч триста тридцять п`ять) грн. 91 коп., звернути до негайного виконання.
Рішення суду може бути оскаржене до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня виготовлення повного тексту. Апеляційна скарга, з урахуванням положень підпункту 15.5 пункту 15 Розділу VII ''Перехідні положення'' Кодексу адміністративного судочинства України, подається до адміністративного суду апеляційної інстанції через суд першої інстанції, який ухвалив оскаржуване судове рішення.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Повний текст рішення виготовлено 07 травня 2020 року.
Позивач: ОСОБА_1 (ідентифікаційний номер НОМЕР_1 , АДРЕСА_1 ).
Відповідач 1: Державна фіскальна служба України (код ЄДРПОУ 39292197, Львівська площа, 8, м. Київ, 01001).
Відповідач 2: Головне управління Державної фіскальної служби у Чернігівській області (код ЄДРПОУ 39392183, вул. Реміснича, 11, м. Чернігів, 14000).
Відповідач 3: Головне управління Державної податкової служби у Чернігівській області (код ЄДРПОУ 43143966, вул. Реміснича, 11, м. Чернігів, 14000).
Головуючий суддя С.В. Бородавкіна
Судді С.Л. Клопот
І.І. Соломко
