ПОСТАНОВА
Іменем України
22 січня 2020 року
Київ
справа №620/1982/19
адміністративне провадження №К/9901/33237/19
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду: Соколова В.М., Єресько Л.О., Загороднюка А.Г., розглянувши в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 29 жовтня 2019 року (судді Василенко Я.М., Ганечко О.М., Кузьменко В.В.) у справі № 620/1982/19 за позовом ОСОБА_1 до Управління Служби безпеки України в Чернігівській області про визнання протиправною бездіяльності та зобов`язання розглянути звернення,
УСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог та їх обґрунтування
У липні 2019 року ОСОБА_1 (далі - позивач) звернувся до Чернігівського окружного адміністративного суду з позовом до Управління Служби безпеки України в Чернігівській області (далі - УСБУ в Чернігівській області; відповідач) про визнання протиправною бездіяльності щодо непроведення своєчасного повного розрахунку при звільненні та зобов`язання сплатити середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 12 січня 2017 року по 30 серпня 2018 року, без утримання із зазначеної суми податку з доходів фізичних осіб.
В обґрунтування позовних вимог ОСОБА_1 зазначав, що проходив кадрову військову службу в УСБУ в Чернігівській області. Наказом Голови СБУ від 24 грудня 2016 року позивач був звільнений з військової служби за станом здоров`я, а наказом начальника УСБУ в Чернігівській області від 12 січня 2017 року № 8-ос - виключений зі списків особового складу Управління. При цьому, остаточний розрахунок з позивачем проведений не у день звільнення, а лише 30 серпня 2018 року, що суперечить вимогам чинного законодавства. З огляду на це позивач вважає, що відповідно до приписів Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України) має право на отримання виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 12 січня 2017 року по 30 серпня 2018 року.
Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій
Чернігівський окружний адміністративний суд рішенням від 09 вересня 2019 року позов ОСОБА_1 задовольнив частково. Визнав протиправною бездіяльність УСБУ в Чернігівській області щодо непроведення з ОСОБА_1 своєчасного повного розрахунку при звільненні та зобов`язав відповідача сплатити ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 13 січня 2017 року по 30 серпня 2018 року, без утримання із зазначеної суми податку з доходів фізичних осіб.
Суд першої інстанції виходив з того, що УСБУ в Чернігівській області, як суб`єктом владних повноважень, не доведено правомірності своїх дій, а сума середньомісячного заробітку, яка належить до виплати ОСОБА_1 у зв`язку із затримкою розрахунку при звільненні, підлягає стягненню, оскільки позивач навів достатньо обставин на підтвердження позовних вимог.
Шостий апеляційний адміністративний суд постановою від 29 жовтня 2019 року скасував рішення суду першої інстанції та прийняв нове - позовні вимоги ОСОБА_1 залишив без розгляду.
Приймаючи зазначене судове рішення, суд апеляційної інстанції керувався тим, що остаточний розрахунок із позивачем проведений 30 серпня 2018 року, а з адміністративним позовом про стягнення компенсації за затримку розрахунку при звільненні ОСОБА_1 звернувся до суду в липні 2019 року, тобто з грубим пропущенням тримісячного строку, визначеного частиною 1 статті 233 КЗпП України, та, навіть, шестимісячного строку звернення до суду, визначеного частиною другою статті 122 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України).
Короткий зміст та обґрунтування вимог касаційної скарги та її рух у касаційній інстанції
На зазначене рішення суду апеляційної інстанції ОСОБА_1 подав касаційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом норм процесуального права, просить скасувати постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 29 жовтня 2019 року та залишити в силі рішення Чернігівського окружного адміністративного суду від 09 вересня 2019 року.
Аргументи скаржника полягають у тому, що суд апеляційної інстанції не врахував, що всупереч положенням статті 40 Конституції України та Закону України «Про звернення громадян», УСБУ в Чернігівській області у відповіді від 10 жовтня 2017 року № 74/1/М-8п/14/432 повідомило позивача про нерозповсюдження на військовослужбовців норм КЗпП України, які визначають обов`язки та відповідальність роботодавця щодо розрахунку з працівником при звільненні. Вказана обставина та відсутність у позивача юридичної освіти слугували причиною того, що до червня 2019 року ОСОБА_1 був переконаний у достовірності наданої відповідачем інформації. Лише після оприлюднення Шостим апеляційним адміністративним судом 24 травня 2019 року рішення в адміністративній справі №620/193/19 та отримання роз`яснень правозахисника, позивачу стало відомо про незаконність відмови відповідача у виплаті йому середньомісячного грошового забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні. Дані обставини є саме тими факторами, які зумовили неможливість звернення позивача до суду.
За викладених обставин позивач вважає, що судом апеляційної інстанції при вирішенні даної адміністративної справи було допущене грубе порушення норм процесуального права, що є обов`язковою підставою для скасування оскаржуваного судового рішення.
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 05 грудня 2019 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 .
Позиція інших учасників справи
У відзиві на касаційну скаргу представник УСБУ в Чернігівській області просить скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 29 жовтня 2019 року залишити без змін. Вважає, що судом апеляційної інстанції правильно встановлено обставини щодо пропущення позивачем шестимісячного строку звернення до суду, визначеного статтею 122 КАС України, та тримісячного строку, визначеного статтею 233 КЗпП України. Крім того, представник відповідача зазначив про відсутність об`єктивних причин, які заважали позивачу вчасно звернутися до адміністративного суду, а зазначені ним у касаційній скарги доводи про незнання окремих положень законодавства не є поважною причиною пропуску строку звернення до суду.
Установлені судами попередніх інстанцій обставини справи
Позивач з березня 2000 року по грудень 2016 року проходив кадрову військову службу в УСБУ в Чернігівській області.
Наказом Голови СБУ від 24 грудня 2016 року № 1554-ос позивача звільнено з військової служби та на підставі наказу начальника управління Служби безпеки України в Чернігівській області від 12 січня 2017 року № 8-ос виключено зі списків особового складу.
УСБУ в Чернігівській області здійснило виплату позивачу компенсації за неотримане речове майно платіжним дорученням від 27 листопада 2017 року № 1435 на розрахунковий рахунок ПАТ «Ощадбанк». Відповідно до виписки по картковому рахунку позивача в ПАТ «Ощадбанк» зазначену компенсацію позивач отримав 05 грудня 2017 року.
Відповідно до видаткового касового ордера від 22 грудня 2017 року № 310 відповідач виплатив ОСОБА_1 одноразову грошову допомогу в розмірі 112 000,00 грн.
Відповідно до видаткового касового ордера від 30 серпня 2018 року № 172 УСБУ в Чернігівській області виплатило позивачу компенсацію ПДФО, утриманої з компенсації за неотримане речове майно, в розмірі 5 512,88 грн.
Застосування норм права, оцінка доказів та висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Відповідно до частини першої статті 47 КЗпП України власник або уповноважений ним орган зобов`язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу.
За статтею 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.
В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану нею суму.
Згідно зі статтею 117 КЗпП України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Відповідно до правової позиції, наведеної в постанові Великої Палати Верховного Суду від 30 січня 2019 року у справі № 910/4518/16, за змістом приписів статей 94, 116, 117 КЗпП і статей 1, 2 Закону України від 24 березня 1995 року № 108/95-ВР «Про оплату праці» середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за своєю правовою природою є спеціальним видом відповідальності роботодавця, спрямованим на захист прав звільнених працівників щодо отримання ними в передбачений законом строк винагороди за виконану роботу (усіх виплат, на отримання яких працівники мають право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій), який нараховується у розмірі середнього заробітку та не входить до структури заробітної плати.
Верховний Суд зазначає, що всі суми (заробітна плата, вихідна допомога, компенсація за невикористану відпустку, оплата за час тимчасової непрацездатності тощо), належні до сплати працівникові, мають бути виплачені у день його звільнення. Закон прямо покладає на підприємство, установу, організацію обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. В разі невиконання такого обов`язку з вини власника або уповноваженого ним органу наступає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність.
Закріплені у статтях 116, 117 КЗпП України норми спрямовані на забезпечення належних фінансових умов для звільнених працівників, оскільки гарантують отримання ними, відповідно до законодавства, всіх виплат в день звільнення та, водночас, стимулюють роботодавців не порушувати свої зобов`язання в частині проведення повного розрахунку із працівником.
Так, предметом даного адміністративного спору є стягнення середнього заробітку за затримку розрахунку при звільненні, що не входить до структури заробітної плати.
Відповідно до частини першої статті 233 КЗпП України працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки.
За змістом частини другої статті 233 КЗпП України у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.
У Рішенні від 22 лютого 2012 року у справі № 4-рп/2012 Конституційний Суд України роз`яснив, що в аспекті конституційного звернення положення частини першої статті 233 Кодексу законів про працю України у взаємозв`язку з положеннями статей 116, 117, 237-1 цього кодексу слід розуміти так, що для звернення працівника до суду з заявою про вирішення трудового спору щодо стягнення середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку при звільненні та про відшкодування завданої при цьому моральної шкоди встановлено тримісячний строк, перебіг якого розпочинається з дня, коли звільнений працівник дізнався або повинен був дізнатися про те, що власник або уповноважений ним орган, з вини якого сталася затримка виплати всіх належних при звільненні сум, фактично з ним розрахувався.
Разом із тим Верховний Суд акцентує увагу, що спірні відносини пов`язані зі звільненням з публічної служби, тому під час обчислення строку звернення до суду із позовом цієї категорії застосуванню підлягають саме положення КАС України, як норм спеціального процесуального закону.
Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом у постанові від 04 грудня 2019 року у справі № 815/2681/17.
За правилами частини першої статті 122 КАС України адміністративний позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами.
Відповідно до частини третьої статті 122 КАС України для захисту прав, свобод та інтересів особи цим Кодексом та іншими законами можуть встановлюватися інші строки для звернення до адміністративного суду, які, якщо не встановлено інше, обчислюються з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.
З аналізу зазначених положень процесуального закону слідує, що законодавець виходить не тільки з безпосередньої обізнаності особи про факти порушення її прав, а й об`єктивної можливості цієї особи знати про такі факти.
Для звернення до суду у справах щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби встановлюється місячний строк (частина п`ята статті 122 цього Кодексу).
У даній категорії справ законодавець визнав строк в один місяць достатнім для того, щоб особа, яка вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушено її права, свободи чи інтереси, визначилася, чи звертатиметься вона до суду з позовом за їх захистом.
Як зазначалося вище, остаточний розрахунок з позивачем УСБУ в Чернігівській області провело 30 серпня 2018 року, проте до суду з цим позовом ОСОБА_1 звернувся лише 08 липня 2019 року, тобто майже через рік після отримання належних йому при звільненні коштів.
Отже, позивач звернувся до адміністративного суду з пропуском установленого процесуальним законом місячного строку.
Зважаючи на обставини цієї справи у співвідношенні з правовим регулюванням спірних відносин, Верховний Суд погоджується з висновком суду апеляційної інстанції про необхідність залишення позову без розгляду, а також зауважує на ненаведенні позивачем обставин, які б давали підстави для висновку про наявність об`єктивних, тобто таких, що не залежали від волі позивача, обставин, які б зумовили поважність пропуску встановленого процесуальним законом строку звернення до суду у цій категорії спорів.
В аспекті наведеного вище Верховний Суд вважає за доцільне зазначити, що інститут строків у адміністративному процесі сприяє досягненню юридичної визначеності в публічно-правових відносинах та стимулює суд і учасників адміністративного процесу добросовісно ставитися до виконання своїх обов`язків. Строки звернення до адміністративного суду з позовом обмежують час, протягом якого такі правовідносини вважаються спірними. Після їх завершення, якщо ніхто не звернувся до суду за вирішенням спору, відносини стають стабільними.
Ураховуючи викладене, залишення адміністративного позову ОСОБА_1 є правильним саме з наведених мотивів.
За таких обставин Верховний Суд дійшов висновку, що оскільки судом апеляційної інстанції прийнято по суті правильне рішення, але з помилковим застосуванням норм процесуального права, то наявні підстави для зміни судового рішення в його мотивувальній частині з викладених вище обставин.
За нормами статті 3 КАС України провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи.
На підставі пункту 3 частини першої статті 349 КАС України суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд.
Відповідно до статті 351 КАС України підставами для зміни рішення у відповідній частині є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частин.
Висновки щодо розподілу судових витрат
З огляду на результат касаційного розгляду, судові витрати розподілу не підлягають.
Керуючись статтями 341, 345, 349, 351, 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України, Верховний Суд
ПОСТАНОВИВ:
1. Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.
2. Постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 29 жовтня 2019 року змінити, виклавши її мотивувальну частину в редакції цієї постанови.
3. В іншій частині постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 29 жовтня 2019 року залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
...........................
...........................
...........................
В.М. Соколов
Л.О. Єресько
А.Г. Загороднюк ,
Судді Верховного Суду
