ХАРКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД
__________________________________________________________________
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
«14» січня 2020 року
м. Харків
справа № 641/4272/19-ц
провадження № 22ц/818/572/20
Харківський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого - Бурлака І.В., (суддя-доповідач),
суддів - Бровченка І.О., Колтунової А.І.
за участю секретаря - Колосовської А.Р.,
учасники справи:
позивачі - ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , представник позивачів - ОСОБА_3 ,
відповідачі - Держава Україна в особі Кабінету Міністрів України, представник відповідача - Парамонова Л.В., Державна казначейська служба України, представник відповідача - Пузіков В.А.
розглянув у відкритому судовому засіданні апеляційні скарги ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , Держави України в особі Кабінету Міністрів України на рішення Комінтернівського районного суду м. Харкова від 28 жовтня 2019 року в складі судді Колодяжної І.М.
в с т а н о в и в:
У травні 2019 року ОСОБА_1 , ОСОБА_2 звернулись до суду з позовом до Держави України в особі Кабінету Міністрів України, Державної казначейської служби України про відшкодування шкоди, завданої смертю фізичної особи.
Позовна заява мотивована тим, що 20 липня 2014 року невстановленими особами вчинено терористичний акт, артилерійський обстріл, в результаті якого за адресою: АДРЕСА_1 , загинули ОСОБА_4 , який був чоловіком ОСОБА_1 та батьком ОСОБА_2 , та ОСОБА_5 , який був сином ОСОБА_1 та братом ОСОБА_2
Вказали , що згідно довідок про причину смерті від 26 липня 2014 року ОСОБА_4 та ОСОБА_5 загинули від мінно-вибухової травми, травматичного руйнування частин тіла.
Зазначили , що за фактом вчинення терористичного акту, внаслідок якого 20 липня 2014 року загинули ОСОБА_4 та ОСОБА_5 , слідчим відділом Третього управління (з дислокацією у м. Сєвєродонецьку Луганської області) Головного управління Служби безпеки України в Донецькій та Луганській областях проводиться досудове розслідування. Відповідні відомості внесено до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 12014130580000994 з правовою кваліфікацією діяння за частиною 3 статті 258 КК України (терористичний акт, який призвів до загибелі людини).
Вказали , що внаслідок загибелі ОСОБА_4 та ОСОБА_5 вони мають право на відшкодування моральної шкоди, яка полягає у незворотних моральних стражданнях та хвилюваннях, спричинених смертю близьких родичів, а також незабезпеченням Державою Україна в особі Кабінету Міністрів України конституційного права особи на життя.
Зазначили , що відсутність спеціального закону, на підставі якого виплачується компенсація за шкоду, завдану здоров`ю осіб, а також компенсація моральної шкоди родичам загиблих від терористичних актів, не може бути перешкодою у захисті їхніх прав.
Вказали , що обов`язок відшкодування шкоди, заподіяної внаслідок терористичного акту, покладається на державу, незалежно від її вини.
Зазначили , що моральні страждання ОСОБА_1 знаходяться у причинно-наслідковому зв`язку зі смертю її чоловіка та сина, яку вона до цього часу продовжує переживати, та яка призвела до кардинальної зміни її життя і глибоко травмувала її особистість.
Вказали , що ОСОБА_1 відчуває душевний біль, спустошеність, розгубленість, безпорадність, відчай, несправедливість життя, втрату безпеки і опори, безсилля, страх, пригніченість та знаходиться на межі нервового зриву. Смерть близьких родичів призвела до незворотних порушень системи цінностей, світогляду, мотиваційної сфери, структури особистості ОСОБА_1 , стану її здоров`я, основних сфер життєдіяльності, що позбавило її можливості усе наступне життя реалізовувати своє соціальне функціонування на рівні, який вона мала раніше.
Зазначили , що після обстрілу ОСОБА_1 відчувала найважчий для будь-якої людини та руйнівний душевний біль від втрати своїх найрідніших чоловіка та сина та безпосереднього споглядання картини їх загибелі (зруйновані та розірвані тіла), який кардинально змінив її життя, вкрай негативно позначився на її фізіологічному та психологічному благополуччі. Їй довелось провести декілька годин наодинці зі знівеченими тілами загиблих чоловіка та сина, без будь-якої допомоги, а потім чекати два дні, поки їх поховають.
Вказали , що ОСОБА_1 зверталась до лікарні зі скаргами на періодичне серцебиття, дискомфорт в області серця, запаморочення, їй поставлено діагноз - ішемічна хвороба серця: атеросклеротичний кардіосклероз, стан після дистресової ситуації. В подальшому її стан погіршився і встановлено діагноз: ішемічна хвороба серця, дифузний кардіосклероз, дисциркуляторна енцефалопатія, залозодефіцитна анемія.
Зазначили , що ОСОБА_1 зараз одна живе у будинку, в якому їй усе нагадує про чоловіка і сина, про трагедію, яка з ними сталася, у неї нікого не залишилось, крім дочки, яка проживає надто далеко, щоб вони могли бачитися регулярно, та вони не завжди мають мобільний зв`язок.
Вказали , що моральні страждання ОСОБА_2 також знаходяться у причинно-наслідковому зв`язку зі смертю її батька ОСОБА_4 та брата ОСОБА_5 , смерть яких вона до цього часу продовжує переживати.
Зазначили , що ОСОБА_2 відчуває спустошеність, втрату опори, печаль, душевний біль. Фактором, посилюючим руйнівну силу впливу смерті батька та брата на її особистість, є тісний емоційний зв`язок, що був між нею та батьком, а також між нею та братом. Міжособистісні стосунки ОСОБА_2 з батьком і братом відрізнялися близькістю та добрим ставленням один до одного. Батько був для неї основною опорою і підтримкою у житті. Після того, як вона дізналася про смерть батька і брата, вона відчувала сильний та руйнівний душевний біль, який кардинально змінив її життя, дуже негативно позначився на її фізіологічному та психологічному благополуччі.
Вказали , що 21 липня 2014 року ОСОБА_2 була надана невідкладна медична допомога на дому, та в подальшому протягом 2017-2018 років вона зверталась до сімейного лікаря з приводу емоційної нестабільності, безсоння, хворобливих думок; їй встановлено діагноз: астенічний синдром та рекомендовано до прийому заспокійливі препарати, снодійні, метаболічну терапію.
Зазначили , що смерть близьких родичів призвела до стійких, тривалих змін у системі цінностей, ієрархії, мотиваційної сфери ОСОБА_2 , в основних складових структури її особистості (індивідуально- психологічних особливостей, емоційної сфери, системи значимих відносин), у стані здоров`я; зумовила порушення в основних сферах життєдіяльності, що на тривалий час унеможливило повноцінне соціальне функціонування як особистості.
Вказали , що їхні втрати є довічними та непоправними, та глибина їхніх моральних страждань підтверджується, зокрема, висновком експерта від 10 травня 2019 року та іншою медичною документацією.
З урахуванням характеру, обсягу та глибини заподіяних позивачкам моральних страждань та їх негативних наслідків, виходячи з засад розумності, виваженості і справедливості, ОСОБА_1 та ОСОБА_2 оцінили розмір спричиненої моральної шкоди в 1 000 000,00 грн кожній.
Просили стягнути з Держави Україна в особі Кабінету Міністрів України шляхом списання Державною казначейською службою України коштів з єдиного казначейського рахунку на користь ОСОБА_1 в рахунок відшкодування моральної шкоди, заподіяної внаслідок смерті її чоловіка - ОСОБА_4 та її сина - ОСОБА_5 , в результаті обстрілу 20 липня 2014 року смт Георгіївки Лугутинського району Луганської області під час проведення військових дій, у розмірі 1 000 000,00 грн; стягнути з Держави Україна в особі Кабінету Міністрів України шляхом списання Державною казначейською службою України коштів з єдиного казначейського рахунку на користь ОСОБА_2 на відшкодування моральної шкоди, заподіяної внаслідок смерті її батька - ОСОБА_4 та її брата - ОСОБА_5 , в результаті обстрілу 20 липня 2014 року смт Георгіївки Лугутинського району Луганської області під час проведення військових дій, у розмірі 1 000 000,00 грн.; вирішити питання щодо судових витрат.
Рішенням Комінтернівського районного суду м. Харкова від 28 жовтня 2019 року позовні вимоги ОСОБА_1 та ОСОБА_2 - задоволено частково; стягнуто з Державного бюджету України шляхом списання Державною казначейською службою України коштів з єдиного казначейського рахунку на користь ОСОБА_1 в рахунок відшкодування моральної шкоди, спричиненої їй внаслідок загибелі чоловіка ОСОБА_4 та загибелі сина ОСОБА_5 у розмірі 500 000,00 грн; стягнуто з Державного бюджету України шляхом списання Державною казначейською службою України коштів з єдиного казначейського рахунку на користь ОСОБА_2 в рахунок відшкодування моральної шкоди, спричиненої їй внаслідок загибелі батька ОСОБА_4 та загибелі брата ОСОБА_5 у розмірі 500 000,00 грн; в іншій частині позовних вимог - відмовлено.
Не погоджуючись з рішенням суду ОСОБА_1 та ОСОБА_2 через представника, Держава Україна в особі Кабінету Міністрів України подали апеляційні скарги, в яких Держава Україна в особі Кабінету Міністрів України просила рішення суду скасувати та ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позову ОСОБА_1 та ОСОБА_2 у повному обсязі, а ОСОБА_1 та ОСОБА_2 просили рішення суду в частині стягнення коштів на їхню користь змінити, збільшивши суму, що підлягає стягненню, з 500 000,00 грн до 1 000 000,00 грн кожній.
Ухвалою Харківського апеляційного суду від 20 грудня 2019 року апеляційну скаргу Державної казначейської служби України на рішення Комінтернівського районного суду м. Харкова від 28 жовтня 2019 року - повернуто апелянту.
Апеляційні скарги ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та Держави Україна в особі Кабінету Міністрів України мотивовані тим, що судом неповно з`ясовано обставини, що мають значення для справи, висновки суду не відповідають обставинам справи, порушено та неправильно застосовано норми матеріального та процесуального права.
ОСОБА _1 та ОСОБА_2 вважали, що розмір відшкодування моральної шкоди, завданої їм смертю ОСОБА_4 та ОСОБА_5 не у повній мірі відповідає встановленим судом обставинам справи, оскільки на розмір відшкодування впливає характер протиправного діяння, внаслідок якого загинули їх родичі, а саме скоєння терористичного акту; що вони досі переживають смерть ОСОБА_4 та ОСОБА_5 , з якими мали дуже тісний емоційний зв`язок, та яка призвела до кардинальної зміни їхнього життя і глибоко травмувала їх особистість; що смерть ОСОБА_4 та ОСОБА_5 спричинила для них довічні негативні наслідки, які істотно змінюють спосіб їхнього життя та зумовлюють найвищі розміри відшкодування, оскільки їх втрати є невідновлюваними; що визначений у позові розмір відшкодування моральної шкоди відповідає практиці Європейського суду з прав людини.
Держава Україна в особі Кабінету Міністрів України вважала, що судом не визначено права та обов`язки Кабінету Міністрів України у цій справі; що Кабінет Міністрів України не відноситься до суб`єктів, які безпосередньо здійснюють боротьбу з тероризмом, та жодним нормативно-правовим актом не передбачено, що органом, який здійснює відшкодування шкоди, заподіяної громадянам терористичним актом, є саме Кабінет Міністрів України, отже він є неналежним відповідачем у справі, його завдання та повноваження не передбачають поновлення порушених прав позивачів; що Законом України «Про боротьбу з тероризмом» передбачено відшкодування громадянам шкоди, заподіяної лише терористичним актом; що доказів того, що внаслідок незаконних дій Кабінету Міністрів України як органу, що представляє Державу Україна, чи його посадових осіб позивачкам завдано шкоду, не надано, тобто не підтверджено протиправність діяння, вину та причинний зв`язок між діянням та шкодою, що є елементами складу цивільного правопорушення; що не постановлено жодного рішення, яким би було визнано, що внаслідок дій чи бездіяльності Кабінету Міністрів України чи його посадових осіб загинули ОСОБА_4 та ОСОБА_5 ; що вирок суду про визнання будь-якої особи винною у вчиненні терористичного акту відсутній, лише здійснюється досудове розслідування; що наявність шкоди у будь-якому розмірі ще не породжує обов`язку її компенсації, оскільки необхідно довести наявність всіх складових цивільно-правової відповідальності та правильно визначити її суб`єкта; що висновок експерта Бюро психологічних досліджень, яким визначено орієнтовний розмір завданої позивачкам моральної шкоди, не є належним та допустимим доказом, не підтверджує вину Кабінету Міністрів України у завданні шкоди, проведений за заявою президента благодійної організації «Благодійний фонд «Право на захист», а не на замовлення позивачок, а також складений після спливу п`яти років після подій, з якими позивачки пов`язують спричинення шкоди.
13 грудня 2019 року до суду апеляційної інстанції від Державної казначейської служби України надійшов відзив на апеляційні скарги ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , в якому вона вказала, що оскаржуване рішення суду є необґрунтованим та підлягає скасуванню з відмовою у задоволенні позову у повному обсязі. Вважала, що незаконних дій з боку держави не встановлено; закону, який би передбачав порядок відшкодування шкоди, завданої терористичним актом, не прийнято; вирока суду за фактом терористичного акту не ухвалено; що Кабінетом Міністрів України вживаються всі передбачені законом заходи для захисту прав і свобод людини і громадянина у межах своїх повноважень на тимчасово окупованій території; що у Державному бюджеті не передбачені видатки на відшкодування шкоди, завданої терористичним актом; бюджетна програма передбачає інші цілі; що стягнення шкоди з Державної казначейської служби України є неприпустимим.
Судова колегія, заслухавши суддю-доповідача, пояснення з`явившихся учасників справи, дослідивши матеріали справи, обговоривши доводи апеляційних скарг вважає, що апеляційні скарги ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та Держави Україна в особі Кабінету Міністрів України необхідно залишити без задоволення, рішення суду - залишити без змін.
Рішення суду першої інстанції, з висновком якого погоджується судова колегія, мотивовано тим, що факт наявності душевних страждань позивачок, яких вони зазнали у зв`язку зі смертю членів сім`ї, доведений належним чином. Враховуючи вимоги принципу розумності й справедливості, а також обставини справи, суд вважав достатнім визначити розмір відшкодування моральної шкоди у сумі 500 000,00 грн кожній з позивачок.
Судом встановлено, що ОСОБА_4 та ОСОБА_1 з 29 вересня 1984 року перебували у шлюбі, від якого народились дочка ОСОБА_2 (до укладення шлюбу ОСОБА_6 ) та син ОСОБА_5 (а. с. 10, 12, 15, 20).
20 липня 2014 року під час проведення антитерористичної операції та ведення бойових дій в смт Георгіївка Лутугинського району Луганської області в результаті артилерійського обстрілу домогосподарства, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 , ОСОБА_4 та ОСОБА_5 зазнали травматичного руйнування частин тіла та загинули (а. с. 16, 22).
Згідно лікарських свідоцтв про смерть ОСОБА_5 №152 від 26 липня 2014 року та ОСОБА_4 №153 від 26 липня 2014 року та довідок причиною смерті ОСОБА_5 та ОСОБА_4 було травматичне руйнування частин тіла (а. с. 18, 21).
Відповідна інформація міститься і у лікарських свідоцтвах про смерть ОСОБА_5 №41 від 17 квітня 2018 року, ОСОБА_4 №42 від 17 квітня 2018 року та довідках про причину смерті, згідно яких причиною смерті була мінно-вибухова травма, травматичне руйнування частин тіла; смерть сталась вдома внаслідок вибуху міни. Однак, зазначені свідоцтва видані органами Луганської народної республіки (а. с. 19, 23).
За вказаним фактом 20 серпня 2014 року внесено відомості до Єдиного реєстру досудових розслідувань за №12014130580000994 за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого частиною 3 статті 258 КК України (терористичний акт, який призвів до загибелі людини), зокрема, що 20 липня 2014 року невстановленими особами здійснено артилерійський обстріл, в результаті якого за адресою: АДРЕСА_1 , загинули ОСОБА_4 та ОСОБА_5 (а. с. 30).
30 жовтня 2018 року ОСОБА_1 та ОСОБА_7 звернулись до Головного управління Служби безпеки України в Донецькій та Луганській областях із заявами про кримінальне правопорушення з приводу того, що 20 липня 2014 року приблизно о 10-30 год. під час проведення антитерористичної операції (військових дій) в смт Георгіївка Лутугинського району Луганської області в результаті артобстрілу домогосподарства за адресою: АДРЕСА_1 , вбито ОСОБА_4 та ОСОБА_5 (а. с. 24, 27).
Зазначені заяви долучено до матеріалів кримінального провадження №12014130580000994, що перебуває у провадженні слідчого відділу Третього управління Головного управління Служби безпеки України в Донецькій та Луганській областях, що підтверджується листами від 14 листопада 2018 року (а. с. 25, 26).
Як вбачається з листа старшого слідчого в ОВС слідчого відділу Третього управління (з дислокацією у м. Сєвєродонецьк Луганської області) Головного управління Служби безпеки України в Донецькій та Луганській областях від 06 березня 2019 року ОСОБА_1 та ОСОБА_7 у даному кримінальному провадженні є потерпілими (а. с. 29).
ОСОБА_1 та ОСОБА_7 є внутрішньо переміщеними особами, що були зареєстровані за адресою: АДРЕСА_2 . ОСОБА_1 перемістилась за адресою: АДРЕСА_3 , що підтверджується довідкою № 6328013386 від 27 вересня 2017 року (а. с. 11). ОСОБА_7 перемістилась за адресою: АДРЕСА_4 , що підтверджується довідкою від 29 серпня 2018 року №0000606050 (а. с. 17).
Як вбачається з медичної карти амбулаторного хворого Харківської міської поліклініки №17, медичної довідки від 05 лютого 2019 року ОСОБА_1 зверталась до лікаря зі скаргами на періодичне серцебиття, дискомфорт в ділянці серця, запаморочення. Вона перебуває на обліку з діагнозом: ішемічна хвороба серця, дифузний кардіосклероз, дисциркуляторна енцефалопатія, остеоартроз колінних суставів, остеохондроз шийного, поперекового відділу хребта, залозодефіцитна анемія, постійно потребує медикаментозного лікування. Наявність у ОСОБА_1 зазначеного діагнозу підтверджується й випискою з медичної карти амбулаторного хворого від 11 лютого 2019 року (а. с. 38, 39-40).
21 липня 2014 року ОСОБА_7 надано медичні послуги, а саме невідкладну медичну допомогу вдома, медичним центром «Небозвід», що підтверджується довідкою головного лікаря (а. с. 42).
Також, ОСОБА_7 12 вересня 2017 року, 01 листопада 2017 року, 16 січня 2018 року, 07 лютого 2018 року, 05 березня 2018 року, 30 березня 2018 року зверталась до сімейного лікаря з приводу емоційної нестабільності, безсоння, хворобливих думок, та їй встановлено діагноз астенічний синдром, рекомендовані заспокійливі та снодійні препарати, метаболічна терапія, що підтверджується довідкою лікаря Харківської міської поліклініки №21 від 18 лютого 2019 року (а. с. 41).
З висновку експертів Бюро психологічних досліджень №6/19 від 10 травня 2019 року за результатами проведення комісійної психологічної експертизи вбачається, що у ОСОБА_1 є зміни в емоційному стані, індивідуально-психологічних проявах, які перешкоджають активному соціальному функціонуванню її як особистості та виникли внаслідок втрати нею ОСОБА_4 та ОСОБА_5 (чоловіка та сина), за обставин обстрілу смт Георгіївка Лутугинського району Луганської області під час проведення військових дій. ОСОБА_1 завдані страждання (моральна шкода) внаслідок втрати нею ОСОБА_4 та ОСОБА_5 (чоловіка та сина) за обставин обстрілу смт Георгіївка, Лутугинського району Луганської області під час проведення військових дій. Можливий розмір грошового еквіваленту моральних страждань, спричинених ОСОБА_1 , відповідає заявленим вимогам - 1 000 000,00 грн. У ОСОБА_2 є зміни в емоційному стані, індивідуально-психологічних проявах, які перешкоджають активному соціальному функціонуванню її як особистості та виникли внаслідок втрати нею ОСОБА_4 та ОСОБА_5 (батька та брата) за обставин обстрілу смт Георгіївка Лутугинського району Луганської області під час проведення військових дій. ОСОБА_2 завдані страждання (моральна шкода) внаслідок втрати нею ОСОБА_4 та ОСОБА_5 (батька та брата) за обставин обстрілу смт Георгїївки Лутугинського району Луганської області під час проведення військових дій. Можливий розмір грошового еквіваленту моральних страждань, спричинених ОСОБА_2 , відповідає заявленим вимогам - 1 000 000,00 грн (а. с. 47-62).
Стаття 2 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод передбачає, що право кожного на життя охороняється законом. Нікого не може бути умисно позбавлено життя інакше ніж на виконання смертного вироку суду, винесеного після визнання його винним у вчиненні злочину, за який законом передбачене таке покарання. Позбавлення життя не розглядається як таке, що вчинене на порушення цієї статті, якщо воно є наслідком виключно необхідного застосування сили: a) для захисту будь-якої особи від незаконного насильства; b) для здійснення законного арешту або для запобігання втечі особи, яку законно тримають під вартою; c) при вчиненні правомірних дій для придушення заворушення або повстання».
Зобов `язання за статтею 2 Конвенції із забезпечення захисту життя означає, що навіть у складних, з точки зору безпеки, умовах, мають бути вжиті всі необхідні заходи для проведення ефективного, незалежного розслідування стверджуваних порушень права на життя (рішення ЄСПЛ «Аль - Скейні та інші проти Сполученого Королівства» (заява №55721/07) від 07 липня 2011 року).
Основний принцип сучасного міжнародного гуманітарного права закріплено в Женевських конвенціях 1949 року, в яких зазначено, що війни ведуться проти збройних сил супротивника; військові дії проти цивільного населення, хворих, поранених, військовополонених тощо забороняється.
За основу у Женевських конвенціях береться принцип поваги до людської особистості та людської гідності.
Конвенціями висуваються вимоги про те, що: осіб, які не беруть безпосередньої участі у воєнних діях, а також осіб, недієздатних внаслідок хвороби, поранення, взяття у полон чи внаслідок іншої причини, - потрібно поважати, надавати захист від наслідків війни, а також усім, то потребує, надавати необхідну допомогу чи необхідний догляд.
Окрім цього, сторони, які беруть участь у конфлікті, зобов`язані утримуватися від нападу на цивільне населення та цивільні об`єкти, а також вести свої воєнні операції відповідно до загальновизнаних правил та законів гуманності.
Статтею 4 Додаткового протоколу до Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 року, що стосується захисту жертв збройних конфліктів не міжнародного характеру (протокол ІІ) від 08 червня 1977 року визначено основні гарантії захисту таких осіб:
Усі особи, які не беруть безпосередньої участі або припинили брати участь у воєнних діях незалежно від того, обмежена їх свобода чи ні, мають право на повагу до своєї особистості, своєї честі, своїх переконань та своїх релігійних обрядів. За всіх обставин з ними поводяться гуманно без будь - якого несприятливого розрізнення. Заборонено видавати наказ не залишати нікого в живих.
Без шкоди для загальних положень, зазначених вище, заборонено та будуть залишатися забороненими в будь - який час і в будь - якому місці такі дії щодо осіб, зазначених у пункті першому: а)посягання на життя, здоров`я , фізичний і психічний стан осіб, зокрема, вбивство, а також таке жорстоке поводження, як катування, каліцтво чи будь - які форми тілесних покарань.
Відповідно до статті 3 Конституції України людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканість і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.
Право на відшкодування за рахунок держави моральної шкоди закріплено, зокрема, в статті 56 Конституції України та Кодексі цивільного захисту України.
Так , пунктом 6 частини першої статті 21 Кодексу цивільного захисту України передбачено, що громадяни України мають право на соціальний захист та відшкодування відповідно до законодавства шкоди, заподіяної їхньому життю, здоров`ю та майну внаслідок надзвичайних ситуацій або проведення робіт із запобігання та ліквідації наслідків.
Стаття 84 цього Кодексу передбачає, що постраждалий внаслідок надзвичайної ситуації - це особа, якій заподіяно моральну, фізичну або матеріальну шкоду внаслідок надзвичайної ситуації або проведення робіт з ліквідації її наслідків.
Заходи соціального захисту та відшкодування матеріальних збитків постраждалим внаслідок надзвичайної ситуації включають: 1) надання (виплату) матеріальної допомоги (компенсації); 2) забезпечення житлом; 3) надання медичної та психологічної допомоги; 4) надання гуманітарної допомоги; 5) надання інших видів допомоги.
Загальні підстави відповідальності за завдану моральну шкоду передбачені нормами статті 1167 ЦК України.
Так , частиною 2 статті 1167 Цивільного кодексу України передбачено, що моральна шкода відшкодовується незалежно від вини органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, фізичної або юридичної особи, яка її завдала: якщо шкоди завдано каліцтвом, іншим ушкодженням здоров`я або смертю фізичної особи внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки; якщо шкоди завдано фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту або виправних робіт; в інших випадках, встановлених законом.
Згідно з частиною 2 статті 1168 ЦК України, моральна шкода, завдана смертю фізичної особи, відшкодовується її чоловікові (дружині), батькам (усиновлювачам), дітям (усиновленим), а також особам, які проживали з нею однією сім`єю.
Статтею 23 ЦК України встановлено, що особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав.
Моральна шкода полягає: 1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я; 2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів; 3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку із знищенням чи пошкодженням її майна; 4) у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.
Моральна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.
Моральна шкода відшкодовується незалежно від майнової шкоди, яка підлягає відшкодуванню, та не пов`язана з розміром цього відшкодування. Моральна шкода відшкодовується одноразово, якщо інше не встановлено договором або законом.
При відшкодуванні моральної шкоди необхідно з`ясовувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних страждань, а також в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та чим він при цьому керується.
Звертаючись до суду, позивачки посилались на те, що їхні близькі загинули від бойових дій під час проведення антитерористичної операції.
Для позначення подій, які відбуваються у Донецькій та Луганській областях, свого часу був обраний шлях визнання їх терористичними діями, а діяльність щодо забезпечення миру і повернення контролю над непідконтрольними територіями як антитерористичну операцію.
Учасники справи не заперечують, що Указом Президента України «Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 13 квітня 2014 року «Про невідкладні заходи щодо подолання терористичної загрози і збереження територіальної цілісності України» від 14 квітня 2014 року № 405/2014 розпочато антитерористичну операцію.
Термін «антитерористична операція» визначено в статті 1 Закону України «Про боротьбу з тероризмом», згідно якої антитерористична операція - це комплекс скоординованих спеціальних заходів, спрямованих на попередження, запобігання та припинення терористичної діяльності, звільнення заручників, забезпечення безпеки населення, знешкодження терористів, мінімізацію наслідків терористичної діяльності.
Район проведення антитерористичної операції - визначені керівництвом антитерористичної операції ділянки місцевості або акваторії, транспортні засоби, будівлі, споруди, приміщення та території чи акваторії, що прилягають до них і в межах яких проводиться зазначена операція.
Згідно статті 1 зазначеного Закону терористична діяльність - це діяльність, яка охоплює: планування, організацію, підготовку та реалізацію терористичних актів; підбурювання до вчинення терористичних актів, насильства над фізичними особами або організаціями, знищення матеріальних об`єктів у терористичних цілях; організацію незаконних збройних формувань, злочинних угруповань (злочинних організацій), організованих злочинних груп для вчинення терористичних актів, так само як і участь у таких актах; вербування, озброєння, підготовку та використання терористів; пропаганду і поширення ідеології тероризму; фінансування та інше сприяння тероризму.
Терористичний акт - це злочинне діяння у формі застосування зброї, вчинення вибуху, підпалу чи інших дій, відповідальність за які передбачена статтею 258 Кримінального кодексу України. У разі, коли терористична діяльність супроводжується вчиненням злочинів, передбачених статтями 112, 147, 258 - 260, 443, 444, а також іншими статтями Кримінального кодексу України, відповідальність за їх вчинення настає відповідно до Кримінального кодексу України.
Відповідно до статті 3 вказаного закону боротьба з тероризмом ґрунтується на принципах, зокрема: законності та неухильного додержання прав і свобод людини і громадянина; пріоритетності захисту життя і прав осіб, які наражаються на небезпеку внаслідок терористичної діяльності.
Згідно статті 1 Закону України «Про тимчасові заходи на період проведення антитерористичної операції», який визначає тимчасові заходи для забезпечення підтримки, в тому числі, осіб, які проживають у зоні проведення антитерористичної операції або переселилися з неї під час її проведення, період проведення антитерористичної операції - це час між датою набрання чинності Указом Президента України «Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 13 квітня 2014 року «Про невідкладні заходи щодо подолання терористичної загрози і збереження територіальної цілісності України» від 14 квітня 2014 року № 405/2014 та датою набрання чинності Указом Президента України про завершення проведення антитерористичної операції або військових дій на території України.
Територія проведення антитерористичної операції - це територія України, на якій розташовані населені пункти, визначені у затвердженому Кабінетом Міністрів України переліку, де проводилася антитерористична операція, розпочата відповідно до Указу Президента України «Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 13 квітня 2014 року «Про невідкладні заходи щодо подолання терористичної загрози і збереження територіальної цілісності України» від 14 квітня 2014 року № 405/2014.
Наказом Першого заступника Голови Служби безпеки України - керівника Антитерористичного центру при Службі безпеки України від 07 жовтня 2014 року № 33/6/а «Про визначення районів проведення антитерористичної операції та термінів її проведення» визначено такі райони проведення антитерористичної операції та терміни її проведення, зокрема, Луганська область - з 07 квітня 2014 року.
Згідно з розпорядженням Кабінету Міністрів України від 30 жовтня 2014 року № 1053 "Про затвердження переліку населених пунктів, на території яких здійснювалася антитерористична операція", дія якого зупинена розпорядженням Кабінету Міністрів України від 5 листопада 2014 року № 1079 "Про зупинення дії розпорядження Кабінету Міністрів України від 30 жовтня 2014 року № 1053" та розпорядженням Кабінету Міністрів України № 1275-р від 02 грудня 2015 року, яким затверджено Перелік населених пунктів, на території яких здійснювалася антитерористична операція, смт Георгіївка Лутугинського району Луганської області, де загинули ОСОБА_4 та ОСОБА_5 , належить до населених пунктів, в яких здійснювалася антитерористична операція.
На теперішній час рішення про завершення проведення антитерористичної операції на території Луганської області не прийнято.
Положеннями частини першої статті 13 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» передбачено, що при проведенні антитерористичної операції використовуються сили і засоби (особовий склад, спеціалісти, зброя, спеціальні і транспортні засоби, засоби зв`язку, інші матеріально-технічні засоби) суб`єктів боротьби з тероризмом, а також підприємств, установ, організацій, які залучаються до участі в антитерористичній операції, в порядку, визначеному частиною другою статті 12 цього Закону. Покриття витрат та відшкодування збитків, що виникли у зв`язку із проведенням антитерористичної операції, здійснюються згідно з законодавством.
Відповідно до статті 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом», відшкодування шкоди, заподіяної громадянам терористичним актом, провадиться за рахунок коштів Державного бюджету України відповідно до закону і з наступним стягненням суми цього відшкодування з осіб, якими заподіяно шкоду, в порядку, встановленому законом.
Тобто , обов`язок відшкодувати завдану шкоду покладається на державу без вини, а після відшкодування до держави переходить право вимоги до винної особи.
Відповідного висновку дійшов Верховний Суд в постановах від 20 вересня 2018 року у справі № 243/8302/16-ц, від 11 липня 2018 року у справі №219/11736/16-ц, від 25 квітня 2018 року у справі № 227/6023/15-ц.
Матеріали справи свідчать про те, що чоловік позивачки ОСОБА_1 та батько позивачки ОСОБА_2 - ОСОБА_4 , а також син позивачки ОСОБА_1 та брат позивачки ОСОБА_2 - ОСОБА_5 отримали травми внаслідок бойових дій під час проведення антитерористичної операції, від яких загинули на подвір`ї власного домоволодіння в смт Георгіївка Лутугинського району Луганської області 20 липня 2014 року.
Факт загибелі ОСОБА_4 та ОСОБА_5 в результаті бойових дій підтверджується витягом з Єдиного реєстру досудових розслідувань щодо кримінального провадження №12014130580000994 за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого частиною 3 статті 258 КК України (терористичний акт, який призвів до загибелі людини), та лікарськими довідками про причину смерті.
Оскільки загибель чоловіка та батька, а також сина і брата внаслідок бойових дій під час проведення антитерористичної операції спричинила позивачкам моральні страждання, висновок суду першої інстанції про наявність підстав для стягнення моральної шкоди, завданої внаслідок смерті фізичних осіб, на користь позивачок з Державного бюджету України шляхом списання Державною казначейською службою України коштів з єдиного казначейського рахунку, відповідає вимогам закону та фактичним обставинам справи.
Погоджується судова колегія і з висновком суду першої інстанції щодо розміру моральної шкоди в сумі 500 000,00 грн кожній, яка підлягає відшкодуванню, та відхиляє доводи апеляційних скарг ОСОБА_1 та ОСОБА_2 щодо необхідності зміни рішення та збільшення такого розміру, виходячи з наступного.
У рішенні від 12 липня 2007 року у справі «Stankov v. Bulgaria» Європейський суд з прав людини зазначив, що оцінка моральної шкоди, за своїм характером, є складним процесом, за винятком випадків, коли сума компенсації встановлена законом.
Чинне законодавство не містить методики чи способів обчислення моральної шкоди, та при оцінці розміру відшкодування моральної шкоди необхідно враховувати, що моральну шкоду не можна відшкодувати в повному обсязі, так як немає (і не може бути) точних критеріїв майнового виразу душевного болю та спокою особи, а будь-яка компенсація моральної школи не може бути адекватною дійсним стражданням, тому будь-який її розмір може мати суто умовний вираз.
З висновку експертів Бюро психологічних досліджень №6/19 від 10 травня 2019 року вбачається, що попередній орієнтовний розмір грошового еквіваленту моральних страждань, спричинених ОСОБА_1 та ОСОБА_2 (моральна шкода) складає 1 000 000, 00 грн кожній.
Такий розмір моральної шкоди є неостаточним та лише орієнтовним, водночас, доказів на спростування зазначеного експертного висновку та викладених у ньому обставин щодо моральних страждань, спричинених ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , відповідачі суду не надали, тому кінцева сума моральної шкоди визначена судом з урахуванням всіх обставин справи, принципів розумності, об`єктивності та справедливості.
Твердження Кабінету Міністрів України, що висновок експерта Бюро психологічних досліджень, яким визначено орієнтовний розмір завданої позивачкам моральної шкоди, не є належним та допустимим доказом у справі, є недоведеними.
Згідно частин 1-3 статті 102 ЦПК України висновок експерта - це докладний опис проведених експертом досліджень, зроблені у результаті них висновки та обґрунтовані відповіді на питання, поставлені експертові, складений у порядку, визначеному законодавством. Предметом висновку експерта може бути дослідження обставин, які входять до предмета доказування та встановлення яких потребує наявних у експерта спеціальних знань. Предметом висновку експерта не можуть бути питання права. Висновок експерта може бути підготовлений на замовлення учасника справи або на підставі ухвали суду про призначення експертизи.
Зазначений висновок складено 10 травня 2019 року двома експертами Журавльовою М.О. та Савостіним А.П., підстав для сумнівів у їх компетенції не вбачається. Відповідачі не спростували цього висновку та клопотань щодо проведення судової експертизи під час розгляду справи в суді апеляційної інстанції не заявляли.
Посилання відповідача на те, що висновок складений після спливу п`яти років після подій, з якими позивачки пов`язують спричинення шкоди, не є підставою вважати зазначений доказ неналежним чи недопустимим, оскільки експертами надано оцінку психологічному стану позивачок, які продовжують переживати загибель своїх близьких осіб, та вплив зазначеної події на їх емоційний стан.
Твердження в апеляційній скарзі щодо того, що при складанні зазначеного висновку експерт не виключив наявність чи можливість інших суттєвих обставин та факторів, які могли б вплинути на моральний стан позивачів протягом тривалого часу після смерті ОСОБА_4 та ОСОБА_5 , є необґрунтованими, оскільки у висновку прямо зазначено, що розмір моральної шкоди є попереднім та орієнтовним, має неостаточний характер, тобто можлива його зміна під дією невстановлених на час проведення експертизи обставин справи (наприклад, появи нових фактів та наслідків, погіршення стану психологічного та фізичного здоров`я досліджуваної особи тощо).
Проведення експертного дослідження за заявою президента благодійної організації «Благодійний фонд «Право на захист», а не на замовлення позивачів, також не є підставою для визнання цього доказу неналежним чи недопустимим.
Судова колегія враховує неостаточний та орієнтовний характер розміру шкоди, визначений у експертному висновку, який не є єдиним та вирішальним доказом для суду, та оцінює його в сукупності з іншими доказами та в контексті встановлених судом обставин справи.
Матеріали справи свідчать про те, що позивачки зазнали моральних втрат і душевних страждань, відчували тривалі моральні переживання у зв`язку зі смертю близьких родичів, порушенням нормальних життєвих зв`язків, відповідно, порушення сталих стосунків з оточуючими людьми, тяжкість вимушених змін у житті, що не могло не відобразитися у погіршенні їхнього стану здоров`я.
З урахуванням характеру, обсягу та глибини заподіяних позивачкам моральних страждань та їх негативних наслідків, виходячи з засад розумності, виваженості і справедливості, судова колегія вважає, що відшкодування моральної шкоди у розмірі 500 000,00 грн кожній з позивачок є належним способом відновлення їхніх прав.
Посилання Держави Україна в особі Кабінету Міністрів України в апеляційній скарзі на те, що Законом України «Про боротьбу з тероризмом» передбачено відшкодування громадянам шкоди, заподіяної лише терористичним актом, а не в результаті антитерористичної операції, яка спрямована на припинення терористичної операції; що доказів того, що внаслідок незаконних дій Кабінету Міністрів України як органу, який представляє Державу Україна, чи його посадових осіб позивачкам завдано шкоду, не надано, тобто не підтверджено протиправність діяння, вину та причинний зв`язок між діянням та шкодою, що є елементами складу цивільного правопорушення; що не постановлено жодного рішення, яким би було визнано, що внаслідок дій чи бездіяльності Кабінету Міністрів України чи його посадових осіб загинули ОСОБА_4 та ОСОБА_5 ; що Кабінет Міністрів України є неналежним відповідачем у справі, судова колегія відхиляє, виходячи з наступного.
Відповідно до частини 4 статті 58 ЦПК України, держава бере участь у справі через відповідний орган державної влади, орган місцевого самоврядування відповідно до його компетенції, від імені якого діє його керівник або представник, тобто свою цивільну процесуальну правосуб`єктність держава реалізує через відповідні органи державної влади за допомогою особливого інституту процесуального представництва держави.
Механізм представництва держави зумовлюється її внутрішньою побудовою: у цивільних відносинах носієм цивільних прав та обов`язків є держава, а виразником державного (публічного) інтересу - правомочні та зобов`язані особи. Виступаючи стороною у цивільній справі, держава є носієм цивільних процесуальних прав та обов`язків, у той час як виразником інтересів держави в суді та безпосередніми учасниками відповідних правовідносин виступають уповноважені державою суб`єкти - органи державної влади, організації, посадові особи, яким держава делегує свої права та обов`язки, що закріплюються у відповідних нормативно - правових документах.
Відповідно до статті 1 Закону України «Про Кабінет Міністрів України» Кабінет Міністрів України (Уряд України) входить до системи органів державної влади України та є вищим органом у системі органів виконавчої влади.
Згідно статті 4 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» організація боротьби з тероризмом в Україні та забезпечення її необхідними силами, засобами і ресурсами здійснюються Кабінетом Міністрів України у межах його компетенції.
Центральні органи виконавчої влади беруть участь у боротьбі з тероризмом у межах своєї компетенції, визначеної законами та виданими на їх основі іншими нормативно-правовими актами.
Суб `єктами, які безпосередньо здійснюють боротьбу з тероризмом у межах своєї компетенції, є: Служба безпеки України, яка є головним органом у загальнодержавній системі боротьби з терористичною діяльністю; Міністерство внутрішніх справ України; Національна поліція; Міністерство оборони України; центральні органи виконавчої влади, що забезпечують формування та реалізують державну політику у сфері цивільного захисту; центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері захисту державного кордону; центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері виконання кримінальних покарань; Управління державної охорони України.
Відповідно до частини 2 статті 30 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» контроль за діяльністю суб`єктів боротьби з тероризмом здійснюється Президентом України та Кабінетом Міністрів України в порядку, визначеному Конституцією і законами України.
Отже , згідно статті 4 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» саме Кабінетом Міністрів України у межах його компетенції здійснюються організація боротьби з тероризмом в Україні та забезпечення її необхідними силами, засобами і ресурсами.
Решта суб`єктів боротьби з тероризмом, які зазначені в статті 4 Закону України «Про боротьбу з тероризмом», є лише суб`єктами, які безпосередньо у межах своєї компетенції здійснюють боротьбу з тероризмом.
Враховуючи повноваження Кабінету Міністрів України в системі суб`єктів боротьби з тероризмом, забезпечення її необхідними силами, засобами та ресурсами, саме Кабінет Міністрів є належним відповідачем у справі як представник Держави Україна згідно з особливостями процесуального представництва держави як сторони справи та характером спірних правовідносин.
Відповідного висновку дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 04 вересня 2019 року у справі №265/6582/16-ц.
Разом з тим, відповідно до статті 43 Бюджетного кодексу України безпосереднє обслуговування державного бюджету здійснюється Державною казначейською службою України.
Відповідно до пункту 9 Прикінцевих та Перехідних положень Бюджетного кодексу України рішення суду про стягнення (арешт) коштів державного бюджету (місцевих бюджетів) виконується виключно Казначейством України. Зазначені рішення передаються до Казначейства України для виконання. Безспірне списання коштів державного бюджету (місцевих бюджетів) здійснюється Казначейством України у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України, за черговістю надходження таких рішень, щодо видатків бюджету - в межах відповідних бюджетних призначень та наданих бюджетних асигнувань
Механізм виконання рішень про стягнення коштів з державного та місцевих бюджетів або боржників, прийнятих судами, а також іншими державними органами (посадовими особами), які відповідно до закону мають право приймати такі рішення, визначено Порядком виконання рішень про стягнення коштів з державного та місцевих бюджетів або боржників, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 03 серпня 2011 року № 845.
Відповідно до пункту 3 Порядку рішення про стягнення коштів з державного та місцевих бюджетів або боржників виконуються на підставі виконавчих документів виключно органами Казначейства у порядку черговості надходження таких документів до органів Казначейства (про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів - з попереднім інформуванням Мінфіну, про стягнення коштів боржників - у межах відповідних бюджетних призначень, наданих бюджетних асигнувань (залишків коштів на рахунках підприємств, установ, організацій).
Згідно пункту 35 Порядку Казначейство здійснює безспірне списання коштів державного бюджету для відшкодування (компенсації) шкоди, заподіяної фізичним та юридичним особам внаслідок незаконно прийнятих рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, їх посадових чи службових осіб під час здійснення ними своїх повноважень.
Згідно з висновком, наведеним у рішенні Конституційного Суду України № 12/рп-2001 від 03 жовтня 2001 року, не допускається відшкодування шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади за рахунок коштів, що виділяються на утримання цих органів.
Аналіз зазначених вище норм чинного законодавства свідчить про те, що управління наявними коштами Державного бюджету України, зокрема, безспірне списання коштів державного бюджету та місцевих бюджетів на підставі рішення суду входить до компетенції Державної казначейської служби України.
Саме тому співвідповідачем у справах про відшкодування шкоди за рахунок держави повинні виступати відповідні органи Державної казначейської служби України, до компетенції яких належить казначейське обслуговування бюджетних коштів.
Отже, підстав вважати, що коло відповідачів у даній справі є неналежним, не вбачається.
Щодо доводів апеляційної скарги Держави України в особі Кабінету Міністрів України про відсутність протиправних дій чи бездіяльності з боку відповідача, які б перебували у причинному зв`язку із завданою позивачкам шкодою; що наявність шкоди у будь-якому розмірі ще не породжує обов`язку її компенсації, оскільки необхідно довести наявність всіх складових цивільно-правової відповідальності та правильно визначити її суб`єкта, судова колегія виходить з наступного.
За змістом статті 1 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод існує презумпція, що юрисдикція здійснюється на всій території Договірної держави. Зобов`язання, взяті на себе Договірною державою за статтею 1, включають два аспекти, а саме: з одного боку - негативне зобов`язання утримуватися від втручання у здійснення гарантованих прав і свобод, а з іншого боку - позитивні зобов`язання вживати належних заходів для забезпечення дотримання таких прав і свобод на своїй території (SARGSYAN v. AZERBAIJAN, № 23656/94, § 129, ЄСПЛ, від 16 червня 2015 року).
Навіть за виняткових обставин, коли держава позбавлена можливості здійснювати владу на частині своєї території через військову окупацію збройними силами іншої держави, воєнні дії чи повстання, або внаслідок створення сепаратистського режиму на її території, вона не втрачає своєї юрисдикції за змістом статті 1 Конвенції (рішення ECHR у справі «Ilaєcu та інші проти Молдови та Росії», § 333; рішення ECHR у справі «Sargasyan v. Azerbaijan», § 130).
У випадках, коли держава позбавлена можливості здійснювати владу на частині своєї території, її відповідальність за Конвенцією обмежується виконанням позитивних зобов`язань. Такі зобов`язання стосуються як заходів, необхідних для відновлення контролю (як вираження своєї юрисдикції) над відповідною територією, так і заходів із забезпечення поваги до особистих прав заявника (рішення ECHR у справі «Ilaєcu та інші проти Молдови та Росії», § 335, § 339; рішення ECHR у справі «Sargasyan v. Azerbaijan», § 131).
Правова позиція Європейського суду з прав людини ґрунтується на ствердженні про абсолютну відповідальність держави, зобов`язаної забезпечити в суспільстві мир і порядок та особисту і майнову безпеку людей, що знаходяться під її юрисдикцією. Тому порушення громадського миру і порядку, створення загрози безпеці людей є для держави самостійними підставами відповідальності за заподіяну шкоду. Причому причиною настання шкоди можуть бути будь-які обставини: не тільки теракти, але і, наприклад, масові заворушення.
Таким чином, для виникнення обов`язку держави з відшкодування шкоди не має значення, виходила насильницька дія від посадових осіб держави, або терористів, або невстановлених осіб.
Твердження Кабінету Міністрів України про відсутність складу цивільного правопорушення є безпідставними, оскільки обов`язок відшкодувати завдану шкоду покладається на державу незалежно від її вини та до держави, яка відшкодувала шкоду фізичній особи, переходить право вимоги до винної особи.
Посилання відповідачів на відсутність спеціального закону, який би визначав порядок компенсації шкоди, завданої внаслідок терористичного акту, є неспроможними, оскільки відсутність такого закону не може позбавляти позивачів гарантій захисту їхніх прав на підставі норм міжнародного права, Конституції України, що мають пряму дію, та загальних правил щодо відшкодування шкоди, передбачених цивільним законодавством.
Як зазначено в рішенні Європейського суду з прав людини від 14 січня 2011 року за заявами №№ 23759/03 та 37943/06 у справі «Щокін проти України», відсутність в національному законодавстві необхідної чіткості та точності, які передбачають можливість вирішення такого вагомого фінансового питання, порушує вимоги «якості закону», передбаченого Конвенцією та не забезпечує адекватний захист від свавільного втручання публічних органів державної влади в майнові права заявника.
У пункті 82 рішення Європейського суду з прав людини у справі «Рисовський проти України» зазначено, що стаття 13 Конвенції гарантує наявність на національному рівні засобу юридичного захисту для забезпечення дотримання суті конвенційних прав і свобод, у якій би формі вони не закріплювалися в національному правопорядку. Особа на практиці повинна мати можливість скористатись ефективними засобами захисту, тобто засобами, які б запобігли вчиненню порушень чи їх продовженню або забезпечили заявнику відповідне відшкодування.
Отже, відсутність на національному рівні ефективного засобу юридичного захисту для забезпечення дотримання суті конвенційних прав не може бути перешкодою у реалізації особою таких прав та свобод. Іншими словами, відсутність відповідного «процедурного» закону не може бути перешкодою у захисті прав позивачів щодо отримання відшкодування моральної шкоди від держави.
Посилання в апеляційній скарзі Держави Україна в особі Кабінету Міністрів України щодо того, що вирок суду про визнання будь-якої особи винною у вчиненні терористичного акту відсутній, здійснюється досудове розслідування, тому позов не підлягає задоволенню, є неспроможними, оскільки, виходячи з системного аналізу статей 1, 11, та 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом», встановлення осіб, які вчинили терористичний акт, які здійснювали терористичну діяльність, наявність щодо них обвинувального вироку суду, не є умовою відшкодування шкоди державою на підставі статті 19 зазначеного Закону.
Зазначений правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої палати Касаційного цивільного суду від 12 грудня 2018 року, справа № 757/19694/15-ц, провадження № 6-5090св18.
Як вбачається з матеріалів справи досудове розслідування щодо факту загибелі ОСОБА_4 та ОСОБА_5 з 2014 року досі триває, та висновки слідчих органів щодо кваліфікації злочину та причин настання трагічних наслідків не змінилися. Посилання відповідача, що досудове слідство триває, свідчать лише, що мають місце порушення процесуального зобов`язання держави за статтею 2 Конвенції з проведення адекватного та ефективного розслідування обставин загибелі зазначених осіб, а не про відсутність підстав для відшкодування позивачкам моральної шкоди, спричиненої їх смертю.
Доводи відповідача щодо того, що у Державному бюджеті не передбачені видатки на відшкодування шкоди, завданої терористичним актом, та бюджетна програма передбачає інші цілі, судова колегія також відхиляє.
Європейський суд з прав людини у рішенні в справі «Кечко проти України» зауважив, що органи державної влади не можуть посилатися на відсутність коштів як на причину невиконання своїх зобов`язань.
У справі «Бакалов проти України» та у справі «Терем ЛТД, Чечеткін та Оліус проти України» Європейський суд з прав людини зазначив, що відсутність бюджетних коштів, передбачених у видатках Державного бюджету України, не є підставою для звільнення від відповідальності за порушення зобов`язання.
Таким чином, відсутність бюджетних коштів або, як вказує відповідач, їх спрямованість на інші цілі, не є підставою для відмови у задоволенні позову до держави про відшкодування моральної шкоди.
Посилання Державної казначейської служби України у відзиві на апеляційні скарги на висновки Верховного Суду від 06 лютого 2019 року у справі №199/6713/14-ц, згідно якого стягнення шкоди з Державної казначейської служби України є неприпустимим, та від 19 червня 2018 року у справі №910/23967/16, згідно якого резолютивна частина рішення не повинна містити відомостей про суб`єкта його виконання, номери та види рахунків, з яких буде здійснено безспірне списання коштів, оскільки такі відомості не впливають ні на підстави, ні на обов`язковість відновлення права позивача в разі встановлення судом його порушення, та за своєю суттю є регламентацією способу та порядку виконання судового рішення, що має відображатися у відповідних нормативних актах, а не резолютивній частині рішення, судова колегія вважає безпідставними.
У справі №199/6713/14-ц Верховим Судом висловлено позицію щодо того, що стягнення шкоди, завданої державним органом, має здійснюватися саме з відповідного органу, а не з Державної казначейської служби України. Однак, у справі, що розглядається, оскаржуване рішення суду й не містить висновку щодо стягнення шкоди саме з Державної казначейської служби України, на відміну від справи №199/6713/14-ц.
Висновок Верховного Суду щодо змісту резолютивної частини рішення суду у справі №910/23967/16 стосувався судових рішень у справах про повернення помилково або надміру сплачених сум виконавчого збору, тобто у інших правовідносинах, ніж у даній справі.
Таким чином, доводи апеляційних скарг не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи, а стосуються переоцінки доказів.
Суд першої інстанції правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив обставини справи та наявні у справі докази, надав їм належну оцінку, у результаті чого ухвалив законне й обґрунтоване рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права.
Відповідно до статті 141 ЦПК України, а також згідно із пунктом 35 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України «Про застосування судами законодавства про судові витрати у цивільних справах» № 10 від 17 жовтня 2014 року із змінами зазначено, що вирішуючи питання про розподіл судових витрат, суд має враховувати положення статті 141 ЦПК України та керуватися тим, що судовий збір та інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи покладаються на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Оскільки позивачки звільнені від сплати судового збору на підставі пункту 2 частини 1 статті 5 Закону України «Про судовий збір», та апеляційні скарги задоволенню не підлягають, підстав для розподілу судового збору за розгляд справи судом апеляційної інстанції не вбачається.
Керуючись ст. ст. 367, 368, п. 1 ч. 1 ст.374, ст.375, ст. ст. 381 - 384, 389 ЦПК України
п о с т а н о в и в:
Апеляційні скарги ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та Держави України в особі Кабінету Міністрів України - залишити без задоволення.
Рішення Комінтернівського районного суду м. Харкова від 28 жовтня 2019 року - залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом 30 днів з дня набрання законної сили.
Головуючий І.В. Бурлака
Судді І.О. Бровченко
А.І. Колтунова
Повний текст постанови складено 17 січня 2020 року.
