У Х В А Л А
19 грудня 2019 року
м. Київ
Справа № 205/4196/18
Провадження № 14-670 цс 19
Велика Палата Верховного Суду у складі:
судді-доповідача Гудими Д. А.,
суддів Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г.
ознайомилася з матеріалами справи за позовом ОСОБА_1 (далі - позивач) до Міністерства економічного розвитку та торгівлі України, Державного підприємства «Дніпровський електровозобудівний завод» (далі - відповідачі) про визнання незаконним наказу про звільнення та його скасування, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу
за касаційною скаргою позивача на постанову Дніпровського апеляційного суду від 5 лютого 2019 року та
в с т а н о в и л а:
у червні 2018 року позивач звернувся до суду з позовною заявою, у якій просив:
визнати незаконним та скасувати наказ з особового складу Міністерства економічного розвитку і торгівлі України № 60-п від 17 березня 2017 року, винесений за підписом державного секретаря ОСОБА_2, про звільнення позивача з посади директора Державного підприємства «Дніпропетровський науково-виробничий комплекс «Електровозобудування» (тепер, далі - ДП «Дніпровський електровозобудівний завод»);
поновити позивача на роботі на посаді директора ДП «Дніпровський електровозобудівний завод»;
стягнути з ДП «Дніпровський електровозобудівний завод» на користь позивача середній заробіток за весь час вимушеного прогулу з 18 березня 2017 року до дня ухвалення судового рішення.
Мотивував позов такими обставинами:
- 17 березня 2017 року його було звільнено з посади директора ДП «Дніпровський електровозобудівний завод» згідно з наказом Міністерства економічного розвитку і торгівлі України № 60-п з підстав, передбачених контрактом, у відповідності до пункту 8 частини першої статті 36 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України) у зв`язку з невиконанням підприємством зобов`язань щодо виплати заробітної плати працівникам чи недотримання графіка погашення заборгованості із заробітної плати;
- 11 червня 2018 року він був ознайомлений із наказом про припинення трудового договору від 20 березня 2017 року № 72 й отримав засвідчену копію цього наказу та оригінал трудової книжки у відділі кадрів, про що склав розписку. Отже, було порушено статтю 47 КЗпП України щодо видачі працівникові оформленої трудової книжки та копії наказу про звільнення з роботи;
- вважає звільнення незаконним та необґрунтованим, оскільки з 13 березня 2017 року по 21 березня 2017 року хворів, проходив лікування в умовах стаціонару (з 14 березня 2017 року по 21 березня 2017 року) та перебував у стані тимчасової непрацездатності, згідно з листком непрацездатності серії АДБ № 559772, виписки із медичної картки хворого № 1687/4467 від 21 березня 2017 року. Відповідно до частини третьої статті 40 КЗпП України не допускається звільнення працівника з ініціативи власника або уповноваженого ним органу в період його тимчасової непрацездатності;
- приймаючи рішення про звільнення, відповідач посилався на порушення позивачем умов контракту, які полягають у невиконанні підприємством зобов`язань щодо виплати заробітної плати працівникам чи недотримання графіка погашення заборгованості із заробітної плати. Однак, це не відповідає дійсності, оскільки згідно з довідкою № 7/76 від 13 березня 2017 року ДП «Дніпровський електровозобудівний завод» станом на 8 серпня 2014 року підприємство мало заборгованість із виплати заробітної плати у сумі 6 800 051, 82 грн. За час його перебування на посаді директора працівникам підприємства була виплачена заробітна плата: у 2014 році - у сумі 18 974 031, 66 грн; у 2015 році - у сумі 25 647 972, 28 грн; у 2016 році - у сумі 30 955 329, 71 грн; у 2017 році - у сумі 4 948 997, 94 грн. Отож, станом на 2 березня 2017 року сума заборгованості з виплати заробітної плати зменшилась та становила 6 410 972, 04 грн. Тому, доводи відповідача про те, що за час перебування позивача на посаді директора підприємство не виконувало зобов`язань щодо виплати заробітної плати працівникам чи недотримувалося графіка погашення заборгованості із заробітної плати не заслуговують на увагу і спростовуються письмовими доказами.
18 червня 2018 року Ленінський районний суд м. Дніпропетровська постановив ухвалу про відкриття провадження у справі.
3 серпня 2018 року Ленінський районний суд м. Дніпропетровська ухвалив рішення про задоволення позовних вимог.
Суд вважав, що існування вказаних підстав для звільнення позивача з посади директора ДП «Дніпровський електровозобудівний завод» у судовому засіданні не встановлено. Будь-яких доказів, що саме з вини позивача утворилася заборгованість із заробітної плати працівникам ДП «Дніпровський електровозобудівний завод» не надано, також як і не надано доказів що позивачем не було дотримано графіка погашення заборгованості із заробітної плати. Отже, рішення роботодавця про звільнення позивача із займаної посади з підстав, визначених пунктом 8 трудового договору, не може вважатися законним і обґрунтованим, а тому підлягає скасуванню з одночасним ухваленням рішення про поновлення позивача на роботі.
Оскільки ДП «Дніпровський електровозобудівний завод» лише 11 червня 2018 року видало позивачу копію наказу про звільнення та трудову книжку у порушення порядку та строків, передбачених чинним законодавством України, на звернення позивача щодо цього не реагувало, - з підприємства на користь позивача слід стягнути середній заробіток за весь час вимушеного прогулу.
5 лютого 2019 року Дніпровський апеляційний суд прийняв постанову, у якій скасував рішення Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 3 серпня 2018 року, ухвалив нове рішення про відмову у задоволенні позову.
Апеляційний суд мотивував постанову так:
- на контрактну форму трудового договору не поширюється положення статті 9 КЗпП України про те, що умови договорів про працю, які погіршують становище працівників порівняно із законодавством України про працю, є недійсними. Тому, виходячи з особливостей зазначеної форми договору, спрямованої на створення умов для виявлення ініціативності та самостійності працівників з урахуванням їх індивідуальних здібностей і професійних навичок, при укладенні контракту закон надав право сторонам встановлювати їхні права, обов`язки та відповідальність, зокрема, як передбачену нормами КЗпП України, так і підвищену відповідальність керівника та додаткові підстави розірвання договору;
- неодноразові та систематичні порушення трудового законодавства з боку директора ДП «Дніпровський електровозобудівний завод» (позивача) призвели до виникнення заборгованості з виплати заробітної плати у період з жовтня 2016 по січень 2017 року включно перед працівниками цього підприємства. Указане підтверджується аудиторським звітом про результати проведення планового внутрішнього фінансового аудиту ДП «Дніпропетровський науково-виробничий комплекс «Електровозобудування» від 27 вересня 2016 року № 5202-03/12 та обставинами, встановленими Ленінським районним судом м. Дніпропетровська у вироку від 10 травня 2018 року, яким позивача визнано винним у вчиненні злочинів, передбачених частиною першою статті 175, частиною першою статті 367 Кримінального кодексу України (далі - КК України);
- виходячи з нормативного тлумачення пунктів 4, 8 частини першої статті 36, частини третьої статті 40, частини третьої статті 41 КЗпП України та враховуючи те, що між сторонами виник спір із приводу припинення трудового договору з працівником з підстав, передбачених контрактом (пункт 8 частини першої статті 36 КЗпП України), а не у зв`язку зі звільненням працівника з ініціативи власника або уповноваженого ним органу, - норми частини третьої статі 40 КЗпП України на правовідносини, що виникли між сторонами, не поширюються, на що суд першої інстанції належної уваги не звернув. Аналогічний висновок викладено у постанові Верховного Суду України від 26 грудня 2012 року у справі № 6-156цс12.
У лютому 2019 року позивач подав касаційну скаргу. Просить скасувати постанову Дніпровського апеляційного суду від 5 лютого 2019 року і залишити в силі рішення Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 3 серпня 2018 року. Скаржиться нанеправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.
Касаційну скаргу мотивував так:
- зобов`язання щодо виплати заробітної плати працівникам ДП «Дніпровський електровозобудівний завод» позивачем у період перебування його на посаді керівника підприємства виконувалися у повному обсязі. Позивачем як директором підприємства за період з 8 серпня 2014 року по 1 березня 2017 року була виплачена нарахована працівникам заробітна плата у повному обсязі в загальному розмірі 80 525 331, 59 грн, а заборгованість, що залишилась не сплаченою, виникла не з вини позивача;
- жодного графіка погашення заборгованості із заробітної плати по ДП «Дніпровський електровозобудівний завод» ані до 8 серпня 2014 року, ані у період перебування позивача на посаді директора підприємства, ані після 17 березня 2017 року не існувало;
- наказ про звільнення позивача був прийнятий 17 березня 2017 року, тоді як вирок у кримінальному провадженні № 205/2950/17 набрав законної сили лише 12 червня 2018 року, тобто більше ніж через рік після прийняття рішення про звільнення;
- головуюча суддя у судовому засіданні 5 лютого 2019 року відмовила представнику позивача у можливості поставити запитання представнику Міністерства економічного розвитку та торгівлі України, чим перешкодила позивачу скористатись своїми процесуальними правами, передбаченими пунктом 2 частини першої статті 43 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України);
- відповідачами не надано доказів на підтвердження правомірності проведення у ДП «Дніпровський електровозобудівний завод» аудиторської перевірки, за результатами якої складено акт від 27 вересня 2016 року № 5202-03/12;
- оскаржуваний позивачем наказ про його звільнення містить нечітке і неконкретизоване формулювання причин звільнення.
- рішення про звільнення позивача з посади директора не було погоджене у встановленому Порядку погодження з Головою Ради міністрів Автономної Республіки Крим, головами місцевих державних адміністрацій призначення на посади та звільнення з посад керівників підприємств, установ та організацій, що належать до сфери управління міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, затвердженому постановою Кабінету Міністрів України від 9 жовтня 2013 року № 818.
- наказ про звільнення позивача від 17 березня 2017 року та оригінал трудової книжки позивачем було отримано у відділі кадрів підприємства лише 11 червня 2018 року;
- через вжиття до позивача заходів, визначених Кримінальним процесуальним кодексом України, в межах кримінального провадження у справі № 205/2950/17 та у зв`язку з хворобою у період з 10 березня 2017 року по 12 червня 2018 року у нього була відсутня можливість для отримання наказу про звільнення та трудової книжки.
13 травня 2019 року Верховний Суд у складі судді Касаційного цивільного суду постановив ухвалу про відкриття касаційного провадження та відмову у задоволенні клопотання позивача про зупинення дії постанови Дніпровського апеляційного суду від 5 лютого 2019 року.
У травні 2019 року Міністерство економічного розвитку та торгівлі України подало відзив на касаційну скаргу позивача. Мотивує заперечення таким:
- міністерство як уповноважений орган управління ДП «Дніпровський електровозобудівний завод» відповідно до закону наділений повноваженнями щодо призначення на посаду та звільнення з посади керівників державних підприємств;
- при укладенні контракту закон надає право сторонам установлювати підвищену у порівнянні із трудовим законодавством відповідальність особи й додаткові підстави для розірвання трудового договору - контракту;
- відповідно до пункт 8.4 трудового договору позивач зобов`язаний забезпечувати повну та своєчасну сплату поточної заробітної плати, а при наявності заборгованості із заробітної плати її погашення;
- за результатами проведеного фінансового внутрішнього аудиту встановлено, що керівництво підприємства не вказувало наявну заборгованість із виплати заробітної плати у зв`язку з чим мала місце невідповідність даних «Звіту з праці» даним бухгалтерського обліку;
- роботодавцем правомірно, із дотриманням вимог трудового законодавства, враховуючи умови контракту, було звільнено позивача із займаної посади, у зв`язку із невиконанням його умов;
- дострокове припинення трудових відносин, які виникли на підставі трудового договору (контракту), відбулось з підстав, передбачених цим контрактом і не передбачених нормами трудового законодавства, а отже норми трудового законодавства, що встановлюють порядок звільнення, не підлягають застосуванню до цих відносин;
- позивачем пропущено місячний строк для звернення до суду, визначений статтею 233 КЗпП України.
9 жовтня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду призначив справу до судового розгляду у порядку спрощеного провадження без повідомлення сторін.
17 жовтня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
Вказану ухвалу суд обґрунтував тим, що вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування положень частини третьої статті 40 КЗпП України, викладеного в постановах Верховного Суду України від 26 грудня 2012 року у справі № 6-156цс12, від 23 січня 2013 року у справі № 6-127цс12, від 2 квітня 2014 року у справі № 6-19цс14, з метою формування єдиної правозастосовчої практики.
В ухвалі від 17 жовтня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду зазначає, що суд апеляційної інстанції вважав дотриманою процедуру звільнення позивача із займаної посади шляхом припинення трудового договору на підставі пункту 8 частини першої статті 36 КЗпП України, тобто з підстав, передбачених контрактом, у зв`язку з невиконанням підприємством зобов`язань щодо виплати заробітної плати працівникам, недотримання графіка погашення заборгованості із заробітної плати. Указав, що норми частини третьої статті 40 КЗпП України на правовідносини, що виникли між сторонами у цій справі, не поширюються, враховуючи контрактну форму трудового договору, припинення трудового договору з працівником з підстав, передбачених контрактом (пункт 8 частина перша статті 36 КЗпП України). Суд посилався на аналогічний висновок, викладений у постанові Верховного Суду України від 26 грудня 2012 року у справі № 6-156цс12.
Згідно з висновком Верховного Суду України від 26 грудня 2012 року у справі № 6-156цс12 положення частини третьої статті 40 КЗпП України на спірні правовідносини не поширюється, виходячи з нормативного (а не сутнісного) тлумачення пунктів 4, 8 статті 36, частини третьої статті 40, частини третьої статті 41 КЗпП України, та ураховуючи те, що між сторонами виник спір із приводу припинення трудового договору з працівником з підстав, передбачених контрактом (пункт 8 статті 36 КЗпП України), а не у зв`язку із звільненням працівника з ініціативи власника або уповноваженого ним органу.
Аналогічного висновку щодо відсутності підстав для застосування норм частини третьої статті 40 КЗпП України у подібних правовідносинах щодо припинення трудового договору з працівником з підстав, передбачених контрактом, дійшов Верховний Суд України у постанові від 23 січня 2013 року у справі № 6-127цс12.
Окрім того, Верховний Суд України у постанові від 2 квітня 2014 року у справі № 6-19цс14 виходив із того, що із працівником було укладено строковий трудовий договір, звільнення працівника з роботи проведено у зв`язку із закінченням строку дії трудового договору у період його тимчасової непрацездатності, однак положення частини третьої статті 40 КЗпП України не підлягають застосуванню у такому випадку, оскільки вказана норма трудового законодавства встановлює таку заборону лише у випадках звільнення працівника з ініціативи власника або уповноваженого ним органу, тобто з підстав, передбачених статтями 40, 41 КЗпП України (пункт 4 частина перша статті 36 КЗпП України), а позивача звільнено на підставі пункту 2 частини першої статті 36 КЗпП України.
Верховний Суд у постановах від 3 жовтня 2018 року у справі № 545/1151/16-ц (провадження № 61-9771св18), від 15 лютого 2019 року у справі № 234/560/18-ц (провадження № 46298св18), від 11 квітня 2019 року у справі № 221/6617/16-ц (провадження № 61-42263св18) підтримав зазначений висновок Верховного Суду України.
Однак Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду вважає за необхідне відступити від зазначеного висновку, оскільки незастосування до працівників, які працюють відповідно до укладеного контракту, положень частини третьоїстатті 40 КЗпП України щодо гарантії обмеження їх звільнення в день тимчасової непрацездатності або в період перебування у відпустці зумовить нерівність та дискримінацію цієї категорії працівників, ускладнить їх становище та знизить реальність гарантій трудових прав громадян, встановлених Конституцієюі законами України.
Положеннями частини третьоїстатті 40 КЗпП України закріплені гарантії захисту працівника від незаконного звільнення, що є спеціальними вимогами законодавства, які мають бути реалізовані роботодавцем для дотримання трудового законодавства. Однією з таких гарантій є, зокрема, сформульована у законодавстві заборона роботодавцю звільняти працівника, який працює за трудовим договором і на момент звільнення є тимчасово непрацездатним або перебуває у відпустці. Отже, нерозповсюдження такої вимоги на трудові правовідносини за контрактом є порушенням гарантій захисту працівників від незаконного звільнення та ставить їх у нерівні умови порівняно з працівниками інших категорій.
Звертає увагу, що умови контракту, які погіршують становище працівника порівняно з чинним законодавством, угодами і колективним договором, вважаються недійсними (стаття 9КЗпП України).
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду, обґрунтовуючи підстави для відступу, вказує на аналогічний висновок Конституційного Суду України у рішенні від 4 вересня 2019 року № 6-р(ІІ)/2019 у справі № 3-425/2018 (6960/18). Зокрема, у цій справі Конституційний Суд України вказав, що положення частини третьоїстатті 40 КЗпП України є такими, що поширюються на усі трудові правовідносини та не суперечать Конституції України.
Згідно з частиною першою статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України). Аналогічний припис закріплений у частині першій статті 10 ЦПК України.
Елементом верховенства права є принцип правової визначеності, який, зокрема, передбачає, що закон, як і будь-який інший акт держави, повинен характеризуватися якістю, щоби виключити ризик свавілля.
На думку Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), поняття «якість закону» означає, що національне законодавство повинно бути доступним і передбачуваним, тобто визначати достатньо чіткі положення, аби дати людям адекватну вказівку щодо обставин і умов, за яких державні органи мають право вживати заходів, що вплинуть на конвенційні права цих людей (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справах «C. G. та інші проти Болгарії» від 24 квітня 2008 року («C. G. and Others v. Bulgaria», заява № 1365/07, § 39), «Олександр Волков проти України» від 9 січня 2013 року («Oleksandr Volkov v. Ukraine», заява № 21722/11, § 170).
ЄСПЛ неодноразово зазначав, що формулювання законів не завжди чіткі. Тому їх тлумачення та застосування залежить від практики. І роль розгляду справ у судах полягає саме у тому, щоби позбутися таких інтерпретаційних сумнівів з урахуванням змін у повсякденній практиці (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справах «Кантоні проти Франції» від 11 листопада 1996 року («Cantoni v. France», заява № 17862/91, § 31-32), «Вєренцов проти України» від 11 квітня 2013 року («Vyerentsov v. Ukraine», заява № 20372/11, § 65)).
Оскільки Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду України, та з огляду на те, що принцип верховенства права вимагає правової визначеності стосовно застосування юридичних норм, Велика Палата Верховного Суду приймає справу до розгляду.
Відповідно до частини тринадцятої статті 7 ЦПК України розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться.
Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.
Отже, Велика Палата Верховного Суду розглядатиме справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у ній матеріалами та без проведення судового засідання (у письмовому провадженні).
Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що у випадку розгляду справи за матеріалами в паперовій формі судові рішення надсилаються в паперовій формі рекомендованим листом з повідомленням про вручення (частина одинадцята статті 272 ЦПК України).
Керуючись частиною тринадцятою статті 7, абзацом другим частини першої статті 401, частиною першою статті 402, частиною третьою статті 403 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду
у х в а л и л а :
1. Прийняти до розгляду справу за позовом ОСОБА_1 до Міністерства економічного розвитку та торгівлі України, Державного підприємства «Дніпровський електровозобудівний завод» про визнання незаконним наказу про звільнення та його скасування, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу за касаційною скаргою позивача на постанову Дніпровського апеляційного суду від 5 лютого 2019 року.
2. Призначити справу до розгляду Великою Палатою Верховного Суду в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у ній матеріалами на 12 лютого 2020 року у приміщенні Верховного Суду за адресою: м. Київ, вул. Пилипа Орлика, 8.
3. Надіслати учасникам справи копії цієї ухвали до відома.
Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання й оскарженню не підлягає.
Суддя-доповідач Д. А. ГудимаСудді:Н. О. АнтонюкВ. С. Князєв Т. О. АнцуповаЛ. М. Лобойко С. В. БакулінаН. П. Лященко В. В. БританчукО. Б. Прокопенко Ю. Л. ВласовЛ. І. Рогач М. І. ГрицівВ. Ю. Уркевич Ж. М. ЄленінаО. Г. Яновська О. С. Золотніков
