15 вересня 2020 року
м. Київ
Справа № 205/4196/18
Провадження № 14-670цс19
ОКРЕМА ДУМКА
суддів Великої Палати Верховного Суду Бакуліної С. В., Власова Ю. Л., Кібенко О. Р., Пророка В. В., Рогач Л. І. Уркевича В. Ю. стосовно постанови Великої Палати Верховного Суду від 15 вересня 2020 року, ухваленоїза наслідком перегляду касаційної скарги ОСОБА_1 на постанову Дніпровського апеляційного суду від 5 лютого 2019 року в цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до Міністерства економічного розвитку та торгівлі України (далі - Міністерство), Державного підприємства «Дніпровський електровозобудівний завод» (далі - ДП «Дніпровський електровозобудівний завод») про визнання незаконним і скасування наказу про звільнення з посади, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.
Відповідно до змісту частини третьої статті 35 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) суддя, не згодний з рішенням, може письмово викласти свою окрему думку.
Суть позову та зміст рішення судів попередніх інстанцій
15 червня 2018 рокуОСОБА_1 звернувся до суду з вимогою про визнання незаконним і скасування наказу про його звільнення, просив поновити на посаді та стягнути середній заробіток за час вимушеного прогулу.
3 серпня 2018 року Ленінський районний суд міста Дніпропетровська ухвалив рішення про задоволення позовних вимог. Обґрунтовуючи рішення, суд вказав, що підстави для звільнення позивача з посади директора ДП «Дніпровський електровозобудівний завод» підтверджені не були. Тож відсутні докази того, що саме з вини позивача утворилася заборгованість із заробітної плати перед працівниками ДП «Дніпровський електровозобудівний завод», та що позивач не дотримався графіка погашення заборгованості із заробітної плати.Наказ Міністерства «з підстав, визначених пунктом 8 контракту», не можна вважати законним і обґрунтованим, тому його слід скасувати з одночасним ухваленням рішення про поновлення позивача на роботі. І врешті, оскільки ДП «Дніпровський електровозобудівний завод» видало позивачу копію наказу Міністерства та трудову книжку з порушенням порядку та терміну, передбачених чинним законодавством України, з ДП «Дніпровський електровозобудівний завод» на користь позивача слід стягнути середній заробіток за весь час вимушеного прогулу у розмірі 350 036 гривень 17 коп. без утримання податків, зборів та інших обов`язкових платежів.
5 лютого 2019 року Дніпровський апеляційний суд прийняв постанову, якою скасував рішення Ленінського районного суду міста Дніпропетровська від 3 серпня 2018 року, ухвалив нове рішення про відмову у задоволенні позову. Апеляційний суд мотивував своє рішення тим, що на позивача, з яким трудовий договір припинений з підстав, передбачених у контракті, не поширюється гарантія, передбачена статтею 40 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України) щодо неможливості звільнення працівника у період тимчасової непрацездатності.
13 лютого 2019 року позивач подав до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просив скасувати постанову Дніпровського апеляційного суду від 5 лютого 2019 року та залишити в силі рішення Ленінського районного суду міста Дніпропетровська від 3 серпня 2018 року.
Ухвалою Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 17 жовтня 2019 року справу направлено на розгляд Великої Палати Верховного Суду з підстав, передбачених частиною третьою статті 403 ЦПК України.
Висновок Великої Палати Верховного Суду
Постановою Великої Палати Верховного Суду від 15 вересня 2020 року касаційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково, постанову Дніпровського апеляційного суду від 5 лютого 2019 року та рішення Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 3 серпня 2018 року скасовано й ухвалено нове рішення, яким позов задоволено частково. Постановлено змінити дату звільнення ОСОБА_1 з посади директора ДП «Дніпровський електровозобудівний завод» відповідно до пункту 8 частини першої статті 36 КЗпП України, з 17 березня 2017 року на 22 березня 2017 року. В іншій частині позову відмовлено.
Переглядаючи правильність застосування норм права у спорі, Велика Палата Верховного Суду передусім дійшла висновку про те, що цей спір віднесено до юрисдикції цивільного суду, вказавши, що за правилами цивільного судочинства розглядаються спори, в яких позивач оскаржує законність розірвання з ним трудового договору (контракту) з підстав, передбачених КЗпП України, крім такого розірвання за пунктом 5 частини першої статті 41 КЗпП України.
У постанові зазначено також, що до юрисдикції господарського суду за пунктом 3 частини першої статті 20 ГПК України належать спори, в яких позивач, відсторонений від посади керівника юридичної особи (її виконавчого органу), або повноваження якого як керівника юридичної особи (її виконавчого органу) припинені за частиною третьою статті 99 ЦК України, пунктом 5 частини першої статті 41 КЗпП України, оспорює законність дій органу управління юридичної особи (загальних зборів, наглядової ради) з такого відсторонення або звільнення (припинення повноважень).
Зміст окремої думки
Вважаємо, що висновок Великої Палати Верховного Суду щодо віднесення спору до суду цивільної юрисдикції є помилковим.
Статтею 124 Конституції України закріплено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.
Судовий захист є одним з найефективніших правових засобів захисту інтересів фізичних та юридичних осіб. Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
Поняття «суд, встановлений законом» містить, зокрема, таку складову, як дотримання всіх правил юрисдикції та підсудності.
Критеріями розмежування судової юрисдикції є суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ.
Відповідно до частини першої статті 19 ЦПК України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.
Отже, в порядку цивільного судочинства можуть розглядатися будь-які справи, у яких хоча б одна зі сторін є фізичною особою, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства, а предметом позову є цивільні права, які, на думку позивача, є порушеними, оспореними чи невизнаними.
Разом з тим за приписами частини першої статті 2 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов`язаних зі здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави.
Відповідно до пункту 3 частини першої статті 20 ГПК України господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають з корпоративних відносин, в тому числі у спорах між учасниками (засновниками, акціонерами, членами) юридичної особи або між юридичною особою та її учасником (засновником, акціонером, членом), у тому числі учасником, який вибув, пов`язані зі створенням, діяльністю, управлінням або припиненням діяльності такої юридичної особи, крім трудових спорів.
Відповідно до статті 55 Господарського кодексу України (далі - ГК України) господарські організації - юридичні особи, створені відповідно до Цивільного кодексу України, державні, комунальні та інші підприємства, створені відповідно до цього Кодексу, а також інші юридичні особи, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані в установленому законом порядку.
За статтею 2 ГК України учасниками відносин у сфері господарювання є суб`єкти господарювання, споживачі, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, наділені господарською компетенцією, а також громадяни, громадські та інші організації, які виступають засновниками суб`єктів господарювання чи здійснюють щодо них організаційно-господарські повноваження на основі відносин власності.
При цьому під організаційно-господарськими відносинами у цьому Кодексі розуміються відносини, що складаються між суб`єктами господарювання та суб`єктами організаційно-господарських повноважень у процесі управління господарською діяльністю (частина шоста статті 3 ГК України).
За статтею 1 Закону України «Про управління об`єктами державної власності» управління об`єктами державної власності - здійснення Кабінетом Міністрів України та уповноваженими ним органами, іншими суб`єктами, визначеними цим Законом, повноважень щодо реалізації прав держави як власника таких об`єктів, пов`язаних з володінням, користуванням і розпоряджанням ними, у межах, визначених законодавством України, з метою задоволення державних та суспільних потреб.
Відповідно до частини першої статті 6 Закону України «Про управління об`єктами державної власності» уповноважені органи управління відповідно до покладених на них завдань, зокрема, призначають на посаду та звільняють з посади керівників державних унітарних підприємств, у яких не утворено наглядову раду, установ, організацій та господарських структур, у статутному капіталі яких більше 50 відсотків акцій (часток) належать державі, та в яких не утворено наглядову раду, укладають і розривають з ними контракти, здійснюють контроль за дотриманням їх вимог.
За змістом абзацу 3 статті 21 КЗпП України контракт є особливою формою трудового договору, в якому строк його дії, права, обов`язки і відповідальність сторін (в тому числі матеріальна), умови матеріального забезпечення та організації праці працівника, умови розірвання договору, в тому числі дострокового, можуть встановлюватися угодою сторін.
Керівники та члени органів управління державних унітарних підприємств та господарських товариств, у статутному капіталі яких більше 50 відсотків акцій (часток) належать державі, несуть відповідальність за свої рішення щодо таких суб`єктів господарювання згідно із законом та умовами укладених з ними контрактів (частина п`ята статті 11-2 Закону України «Про управління об`єктами державної власності»).
У процесі забезпечення конституційного права на працю на підставі трудового договору, крім безпосередньо трудових, виникають і інші правовідносини, до яких слід віднести організаційно-управлінські, що складаються в сфері управління працею між різними суб`єктами трудового права. Основною метою таких відносин є вироблення і прийняття рішень щодо вдосконалення організації праці, нормативного встановлення та застосування діючих умов праці, в яких реалізується правовий статус осіб, як суб`єктів трудового права.
Так, якщо трудові правовідносини спрямовані на реалізацію та застосування права особи на працю, то організаційно-управлінські - направлені на організацію та управління процесом, в тому числі шляхом контролю та застосування відповідальності за рішення, прийняті щодо суб`єкта господарювання, в тому числі спрямовані на організовану працю трудового колективу. І хоча організаційно-управлінські відносини походять та тісно пов`язані з трудовими, і по суті, не можуть існувати без них, це є вид окремих самостійних правовідносин, які перш за все, різняться за змістом та суттю, оскільки такий зміст полягає у встановленні та/або застосуванні умов праці, а також управлінні виробництвом.
Аналізуючи наведені вище норми матеріального та процесуального права, можна дійти висновку, що правовідносини щодо реалізації прав фізичних осіб на працю у тому числі й щодо звільнення посадової особи регулюються нормами КЗпП України, і такі спори є трудовими спорами, які розглядаються за правилами Цивільного процесуального кодексу України.
Водночас, у цій справі позивач оскаржує наказ щодо його звільнення з посади директора державного підприємства, як керівника, призначеного на контрактній основі на підставі розпорядження органу управління та так само звільненого з підстав, передбачених контрактом, в межах здійснення контролю за дотриманням вимог контракту, а саме за рішеннями, прийнятими директором державного підприємства щодо суб`єкта господарювання, у зв`язку із невиконанням підприємством зобов`язань щодо виплати заробітної плати працівникам та недотримання графіку погашення заборгованості із заробітної плати.
Отже, спір у цій справі виник у межах господарських правовідносин організаційно-управлінського характеру щодо управління діяльністю юридичної особи, тому підлягає розгляду в порядку господарського судочинства, а висновки судів попередніх інстанцій, з якими погодилась Велика Палата Верхового Суду, що такий спір має ознаки трудового і відповідно до частини першої статті 19 ЦПК України слід розглядати у порядку цивільного судочинства є помилковими.
За змістом частини першої статті 414 ЦПК України судове рішення, яким закінчено розгляд справи, підлягає скасуванню в касаційному порядку повністю або частково з закриттям провадження у справі або залишенням позову без розгляду у відповідній частині з підстав, передбачених статтями 255 та 257 цього Кодексу. Зміст частини першої статті 255 ЦПК України передбачає, що суд закриває провадження у справі, якщо справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.
Таким чином, вважаємо, що за наслідками розгляду касаційної скарги рішення та постанову судів попередніх інстанцій слід було скасувати, а провадження у справі закрити з підстав, передбачених пунктом 1 частини першої статті 255 ЦПК України.
Судді: С. В. Бакуліна Ю. Л. Власов О. Р. Кібенко В. В. Пророк Л. І. Рогач В. Ю. Уркевич
