ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД
Провадження № 22-ц/803/7695/19 Справа № 173/2184/17
Суддя у 1-й інстанції - Петрюк Т. М. Суддя у 2-й інстанції - Свистунова О. В.
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
05 листопада 2019 року м. Дніпро
Колегія суддів судової палати у цивільних справах Дніпровського апеляційного суду у складі:
головуючого судді – Свистунової О.В.
суддів – Красвітної Т.П., Єлізаренко І.А.
за участю секретаря – Гулієва М.І.о.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Дніпро цивільну справу
за апеляційною скаргою ОСОБА_1
на рішення Верхньодніпровського районного суду Дніпропетровської області від 10 червня 2019 року
по справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про розірвання шлюбу та за зустрічною позовною заявою ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про розподіл спільного майна подружжя та стягнення аліментів на утримання дружини, –
В С Т А Н О В И Л А:
У гріудні 2017 року до Верхньодніпровського районного суду Дніпропетровської області звернувся позивач ОСОБА_1 , з позовом про розірвання шлюбу до відповідача ОСОБА_2 .
У лютому 2018 року від відповідача ОСОБА_2 , надійшла зустрічна позовна заява до ОСОБА_1 , про розподіл спільного майна подружжя та стягнення аліментів на утримання дружини.
Згідно заявлених позовних вимог за первісною позовною заявою позивач просив розірвати шлюб, укладений між ним та відповідачкою, зареєстрований 14 вересня 2012 року Дніпровським відділом державної реєстрації актів цивільного стану Дніпродзержинського міського управління юстиції у Дніпропетровській області, актовий запис № 495
Позовні вимоги мотивовані тим, що 14.09.2012 року Дніпровським відділом державної реєстрації актів цивільного стану Дніпродзержинського міського управління юстиції у Дніпропетровській області був зареєстрований шлюб з відповідачкою, актовий запис № 495. Спільних дітей від шлюбу сторони не мають. Шлюбні відносини та ведення спільного господарства між ними припинені з лютого 2017 року.
Причиною припинення шлюбних відносин зазначав відсутність взаємопорозуміння в результаті різних поглядів на шлюб та сім`ю, наслідком чого стали сварки в сім`ї, які призвели до того, що вони стали чужими людьми. Зазначав про відсутність можливості зберегти сім`ю.
Відповідач ОСОБА_2 ,, звернулась із зустрічною позовною заявою до ОСОБА_1 , згідно якої просила визнати їх спільною сумісною власністю квартиру, розташовану за адресою: АДРЕСА_1 , визнати за нею право власності на Ѕ частину зазначеної квартири. Стягнути з відповідача на її утримання аліменти в розмірі ј частини його заробітку з дня пред`явлення позову і до відновлення працездатності.
Позовні вимоги мотивовані тим, що сторони перебувають у зареєстрованому шлюбі з 14 вересня 2012 року. У червні 2016 року у зв”язку з тяжким захворюванням, вона була госпіталізована та їй була проведена операція. Внаслідок чого їй була встановлена спочатку друга, а потім третя група інвалідності. В цей період часу чоловік знайшов іншу жінку, залишив її в зйомному помешканні, забравши свої речі та документи та пішов проживати у їх спільну квартиру.
На даний час вона є інвалідом ІІІ групи , не працює, отримує матеріальну допомогу в розмірі 1483,68 грн., перебуває у вкрай скрутному становищі та потребує матеріальної допомоги, яку її чоловік в добровільному порядку їй не надає.
Також зазначила, що протягом кількох років їх спільного життя вони відкладали гроші на власну квартиру. І 04.11.2014 року ними, за спільні кошти, шляхом укладення договору купівлі-продажу було придбано квартиру вартістю 13 тисяч доларів США, загальною площею 53.8 кв.м. яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 . Квартира була зареєстрована на ім`я чоловіка. Після придбання квартири її брат ОСОБА_3 виконував ремонтні роботи у зазначеній квартирі. Плати за ремонт він не брав.
Після фактичного припинення шлюбних відносин ОСОБА_1 , чинить перешкоди їй у користуванні квартирою, проживанні. Змінив замки та відмовляється надати їй ключі, про що 01.02.2018 року нею була написана заява до Кам`янського відділу поліції.
Спроби врегулювати відносини щодо розподілу спірної квартири добровільно виявились безрезультатними, так як відповідач не бажає спілкуватись з нею та вирішувати дане питання, що і стало підставою звернення до суду.
Рішенням Верхньодніпровського районного суду Дніпропетровської області від 10 червня 2019 року позовні вимоги за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про розірвання шлюбу задоволено.
Шлюб, зареєстрований 14 вересня 2012 року Дніпровським відділом державної реєстрації актів цивільного стану Дніпродзержинського міського управління юстиції у Дніпропетровській області. Актовий запис № 495 між ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ІПН НОМЕР_1 зареєстрованим за адресою: АДРЕСА_2 , та ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , ІПН НОМЕР_2 , зареєстрованою за адресою: АДРЕСА_3 – розірвано.
Після розірвання шлюбу ОСОБА_2 залишено прізвище, обране при реєстрації шлюбу - ОСОБА_4 .
Витрати за реєстрацію розірвання шлюбу в органах державної реєстрації актів цивільного стану покладено на ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , ІПН НОМЕР_2 , зареєстровану за адресою: АДРЕСА_3 .
Понесені судові витрати по сплаті судового збору в сумі 640-00 грн..за позовними вимогами про розірвання шлюбу покладено на ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ІПН НОМЕР_1 зареєстрованого за адресою: АДРЕСА_2 .
Позовні вимоги за зустрічною позовною заявою ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про розподіл спільного майна подружжя та стягнення аліментів на утримання дружини – задоволено частково.
Визнано спільною сумісною власністю ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , ІПН НОМЕР_2 , зареєстрованої за адресою: АДРЕСА_3 та ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ІПН НОМЕР_1 зареєстрованого за адресою: АДРЕСА_2 , квартиру, розташовану за адресою: АДРЕСА_1
Визнано за ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , ІПН НОМЕР_2 , зареєстрованою за адресою: АДРЕСА_3 та за ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ІПН НОМЕР_1 зареєстрованого за адресою: АДРЕСА_2 , за кожним, право власності на Ѕ частину квартири АДРЕСА_4 Дніпродзержинськ АДРЕСА_3 , припинивши право спільної сумісної власності на зазначену квартиру.
В задоволенні позовних вимог про стягнення з ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ІПН НОМЕР_1 зареєстрованого за адресою: АДРЕСА_2 на користь ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , ІПН НОМЕР_2 , зареєстрованою за адресою: АДРЕСА_3 аліментів на її утримання в розмірі ј частини заробітку (доходу) — відмовлено.
Стягнуто з ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ІПН НОМЕР_1 зареєстрованого за адресою: АДРЕСА_2 на користь ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , ІПН НОМЕР_2 , зареєстрованої за адресою: АДРЕСА_3 , 696 грн. 10 коп., на відшкодування судових витрать по сплаті судового збору, за позовними вимогами про розподіл майна.
В іншій частині понесені судові витрати по сплаті судового збору покладено на ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , ІПН НОМЕР_2 , зареєстрованою за адресою: АДРЕСА_3
В апеляційній скарзі ОСОБА_1 , посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, просить рішення суду першої інстанції скасувати в частині розподілу майна подружжя та ухвалити нове, яким відмовити у задоволенні позовних вимог у цій частині.
Апеляційна скарга мотивована тим, що судом першої інстанції при ухваленні оскаржуваного рішення неповно з`ясовано обставини, що мають значення для справи. Судове рішення є незаконним, необґрунтованим й таким, що ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права та порушенням норм процесуального права.
У відзиві ОСОБА_2 просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції — без змін.
Згідно з частиною 3 статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Згідно з положенням частини 2 статті 374 ЦПК України підставами апеляційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Відповідно до вимог частини 1 статті 367 ЦПК України під час розгляду справи в апеляційному порядку суд переглядає справу за наявними і ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та заявлених позовних вимог, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, з наступних підстав.
Відповідно до частин 1, 2 та 5 статті 263 ЦПК судове рішення повинне ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права з дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно та всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Статтею 264 ЦПК України передбачено, що при прийнятті рішення суд вирішує, зокрема, питання чи мали місце обставини, якими обґрунтовуються вимоги та якими доказами це підтверджується, чи є інші фактичні дані, що мають значення для вирішення справи та докази, що їх підтверджують.
Судом встановлено, що у період шлюбу за договором купівлі-продажу 04.11.2014 року, зареєстрованого в реєстрі за № 2301, посвідченим приватним нотаріусом Дніпродзержинського міського нотаріального округу Яловою О.М., сторони придбали квартиру, розташовану за адресою: АДРЕСА_1 .
У підтвердження наявності власного доходу протягом всього періоду шлюбу з апелянтом та участі позивачки також у придбанні квартири, в матеріалах справи містяться довідки про отримання заробітної плати в період з 01.01.2012 року по 31.10.2016 року — момент втрати працездатності, а також Довідками про доходи, отриманими за договором оренди земельної ділянки у період з 01.01.2012 року по 31.12.2016 року (а.с.23-41).
Відповідно до вимог ч.3 ст.368 ЦК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом.
Частиною 2 ст.372 ЦК України встановлено, що у разі поділу майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними або законом.
Відповідно до ч.1,2 ст. 60 СК України, майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).
Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Відповідно до ч.1. 3 ст. 61 СК України, об`єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту.
Якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім`ї, то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя
Відповідно до п. 1,2,3 ч.1 ст. 57 СК України, особистою приватною власністю дружини, чоловіка є: майно, набуте нею, ним до шлюбу; майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування ; майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто.
Колегія суддів не приймає до уваги доводи апелянта, що квартира була придбана за його особисті кошти, які він позичив у сестри, і тому спірна квартира не може бути спільною сумісною власністю, зважаючи на наступне.
Апелянт не надав належних доказів доказів ні суду першої, ні апеляційної інстанції того, що позичені грошові кошти були витрачені ОСОБА_1 ,. саме для придбання квартири.
Крім того, гроші, отримані як позика не є особистою приватною власністю того із подружжя, який їх отримав.
Оскільки, у відповідності до ч. 3 ст. 61 СК України, якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім`ї, то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Також, колегія суддів не приймає доводи апеляційної скарги, що розписка, за якою апелянт отримав грошові кошти не оглядалась та не досліджувалась судом. Зазначене спростовується матеріалами цивільної справи.
У судовому засіданні, судом першої інстанції була досліджена розписка, надана сестрою апелянта ОСОБА_5 , яка також була допитана в якості свідка. Свідок пояснювала, що надала кошти у сумі 5500 доларів США у позику брату - ОСОБА_1 особисто, під розписку, дати її складання не пам”ятала та зазначила, що повернуто частину боргу 1500 доларів США, трьома платежами по 500 доларів. Строк позики не обумовлювався. Суд пересвідчився, що розписка не містить дати її складання та надав їй належну правову оцінку.
Крім того, судом першої інстанції було здійснено дослідження наданої відповідачем виписки з банківського рахунку, якою підтверджено факт переведення грошових коштів з рахунку ОСОБА_5 на карту з зазначенням номеру та також була надана їй належна правова оцінка. Доказів, що вказані грошові кошти були витрачені ОСОБА_1 саме на придбання квартири, відповідачем не було надано, оскільки вони були переведені на невідомий банківський рахунок та за півроку до купівлі спірної квартири.
Доводи апелянта зводяться до переоцінки доказів і незгоди з висновками суду по їх оцінці та особистого тлумачення заявником норм права.
Як вбачається зі змісту договору купівлі-продажу спірної квартири п.1.5 продавець ознайомлена зі змістом заяви дружини покупця, в якій вона дає згоду на укладання та підписання цього договору, яка зареєстрована у реєстрі нотаріальних дій під № 2301 від 04.11.2014 року та яка зберігається у справі приватного нотаріуса Дніпродзержинського МНО Ялової О.М.
Таким чином, судом першої інстанції правильно встановлено, що при укладені договору купівлі продажу квартири отримувалась згода ОСОБА_6 , на її придбання, що свідчить про укладення даного договору в інтересах сім`ї, а не лише ОСОБА_1 Тому навіть, якщо грошові кошти, які надала в позику ОСОБА_5 і витрачені для придбання зазначеної квартири, вони були витрачені в інтересах сім`ї. Відповідно і договір позики укладався в інтересах сім`ї.
Таким чином колегія погоджується з висновком місцевого суду, що є встановленим, що спірна квартира була придбана сторонами в період шлюбу та є спільною сумісною власністю подружжя Сокіл, а враховуючи конкретні обставини у справі, частки у спільному майні є рівними.
Відповідно до статті 12 ЦПК України, кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Відповідно до частини 1 статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Згідно частини 2 статті 78 ЦПК України обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Відповідач за зустрічним позовом не надав суду будь-яких доказів на спростування презумпції майна набутого у шлюбі.
Колегія суддів погоджується із висновком суду першої інстанції про наявність підстав для задоволення позовних вимог щодо визнання спірної квартири спільною сумісною власністю подружжя Сокіл.
Відповідно до ч. 1 ст. 69 СК України - Дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу.
Відповідно до ч.1 ст. 70 СК України - У разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.
Зазначені норми закону свідчать про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Ця презумпція може бути спростована, й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, у тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.
Така правова позиція викладена в постанові ВСУ від 24.05.2017 у справі №6-843цс17 та постановах ВС від 6.02.2018 у справі №235/9895/15-ц, від 5.04.2018 у справі №404/1515/16-ц.
Відповідно до п. 23 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 21.12.2007 року № 11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя». Вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з`ясовувати джерело і час його придбання. Спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу (статті 60, 69 СК (2947-14), ч. 3 ст. 368 ЦК) (435-15), відповідно до частин 2, 3 ст. 325 ЦК можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім`я кого з подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором чи законом.
Відповідно до п. 25 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 21.12.2007 року № 11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» у разі, якщо подружжя не вирішили питання щодо придбання частки неподільної речі одним з них, а неподільні речі не можуть бути реально поділені між ними відповідно до їх часток, суд визнає ідеальні частки подружжя в цьому майні без його реального поділу і залишає майно у їх спільній частковій власності.
У Рішенні Конституційного Суду України від 19 вересня 2012 року у справі за конституційним зверненням приватного підприємства «ІКІО» щодо офіційного тлумачення положення частини першої статті 61 СК України №1-8/2012 (№ 17-рп/2012), яким встановлено, зокрема, що основою майнових відносин подружжя є положення про те, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу); вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя (стаття 60 Кодексу). Об`єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту (частина перша статті 61 Кодексу). Здійснення подружжям права спільної сумісної власності регламентовано статтею 63 Кодексу, згідно з якою дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Розпоряджання спільним сумісним майном подружжя може відбутися шляхом його поділу, виділення частки.
Оскільки, спірна квартира придбана подружжям Сокіл в період шлюбу та є їх спільною сумісною власністю, виходячи з вищенаведених обставин та враховуючи рівність часток кожного із подружжя відносно майна, що є спільною сумісною власністю, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про можливість визнання за кожною із сторін права власності на Ѕ частину квартири розташованої за адресою: АДРЕСА_1 в порядку розподілу спільного сумісного майна подружжя, припинивши право спільної сумісної власності на неї.
Висновки суду першої інстанції відповідають обставинам справи, які встановлені відповідно до вимог процесуального закону, а також узгоджуються з нормами матеріального права, які судом правильно застосовані.
Доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують, на законність судового рішення не впливають.
Згідно з пунктом 3 частини четвертої статті 265 ЦПК України у мотивувальній частині рішення зазначаються мотивована оцінка кожного аргументу, наведеного учасниками справи, щодо наявності чи відсутності підстав для задоволення позову, крім випадку, якщо аргумент очевидно не відноситься до предмета спору, є явно необґрунтованим або неприйнятним з огляду на законодавство чи усталену судову практику.
Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні (частини перша, друга та п`ята статті 263 ЦПК України).
Консультативна рада європейських суддів у Висновку № 11 (2008) до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень зазначила, що «якість судового рішення залежить головним чином від якості його вмотивування. Виклад підстав прийняття рішення не лише полегшує розуміння та сприяє визнанню сторонами суті рішення, але, насамперед, є гарантією проти свавілля. По-перше, це зобов`язує суддю дати відповідь на аргументи сторін та вказати на доводи, що лежать в основі рішення й забезпечують його правосудність; по-друге, це дає можливість суспільству зрозуміти, яким чином функціонує судова система» (пункти 34-35).
Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Оскаржені судові рішення відповідають критерію обґрунтованості судового рішення.
Згідно з статтею 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.
Враховуючи викладене та конкретні обставини справи, судове рішення відповідає вимогам норм матеріального і процесуального права і тому, колегія апеляційного суду вважає, що правових підстав для його скасування немає, а тому доводи апеляційної скарги підлягають залишенню без задоволення, а рішення суду першої інстанції залишенню без змін.
Судові витрати понесені сторонами в зв`язку з переглядом судового рішення розподілу не підлягають, оскільки апеляційна скарга залишена без задоволення.
У іншій частині рішення суду не оскаржувалось, а тому судом апеляційної інстанції не переглядалось.
Керуючись ст.ст. 259,268,374,375,381,382,383,384 ЦПК України, колегія суддів, –
П О С Т А Н О В И Л А :
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 – залишити без задоволення.
Рішення Верхньодніпровського районного суду Дніпропетровської області від 10 червня 2019 року – залишити без змін.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття та протягом тридцяти днів може бути оскаржена у касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду з дня складання повного судового рішення.
Головуючий О.В. Свистунова
Судді: Т.П.Красвітна
І.А. Єлізаренко
