Постанова
Іменем України
10 жовтня 2019 року
м. Київ
справа № 369/10046/18
провадження № 61-9664сво19
Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду:
головуючого (судді-доповідача) - Синельникова Є. В.,
суддів: Висоцької В. С., Гулька Б. І., Крата В. І., Луспеника Д. Д.,
Сімоненко В. М.,Червинської М. Є.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - Національний банк України,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Київського апеляційного суду, у складі колегії суддів Яворського М. А.,
Кашперської Т. Ц., Фінагеєва В. О., від 12 квітня 2019 року.
Короткий зміст позовних вимог та їх обгрунтування
У серпні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Національного банку України (далі - НБУ) про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.
Позов обґрунтовано тим, що позивач перебував у трудових відносинах з НБУ та з березня 2016 року обіймав посаду директора Департаменту реєстраційних питань та ліцензування. Наказом від 13 жовтня 2016 року
№ 4169-к його було звільнено з роботи на підставі пункту 2 статті 41 КЗпП України. Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 08 грудня
2017 рокуу справі № 761/40914/16-ц, залишеним без змін постановою Апеляційного суду м. Києва від 31 січня 2018 року, визнано незаконним наказ НБУ № 4169-к від 13 жовтня 2016 року «Про звільнення
ОСОБА_1 ». Поновлено ОСОБА_1 на роботі на посаді директора Департаменту реєстраційних питань та ліцензування НБУ
з 13 жовтня 2016 року. Стягнуто з НБУ на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу в розмірі 986 666,66 грн без урахування відповідних податків й інших обов`язкових платежів. Задовольняючи позов, місцевий суд, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, виходив із того, що звільнення позивача з підстав, передбачених пунктом 2 статті 41 КЗпП України, не ґрунтується на приписах чинного законодавства, оскільки позивач безпосередньо не обслуговував грошові, товарні або культурні цінності та не отримував їх під звіт. Вказуючи на наявність підстав для поновлення ОСОБА_1 на роботі, суд на виконання вимог частини другої статті 235 КЗпП України здійснив розрахунок розміру середнього заробітку за час вимушеного прогулу, який підлягає стягненню з відповідача, та встановив право позивача на отримання різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи за час вимушеного прогулу, що становить 1 133 383,80 грн. Разом із цим, в силу положень частини першої статті 11 ЦПК України судом стягнуто з відповідача на користь позивача середній заробіток за час вимушеного прогулу у розмірі, заявленому позивачем, - 986 666,66 грн.
Посилаючись на те, що при ухваленні наведених вище рішень судами було встановлено його право на стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу у розмірі 1 133 383,80 грн, ОСОБА_1 просив суд стягнути з відповідача середній заробіток за час вимушеного прогулу в розмірі, що не охоплений раніше заявленим ним позовом - 130 717,14 грн.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області
від 06 грудня 2018 року позов задоволено. Стягнуто з НБУ на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу у розмірі 130 717,14 грн.
Рішення місцевого суду мотивоване тим, що позивач був звільнений без законної підстави, що було встановлено судовими рішеннями, які набрали законної сили. Ураховуючи положення КЗпП України щодо прийняття органом, який вирішує трудовий спір, рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу при винесенні рішення про поновлення на роботі, суд дійшов висновку про стягнення з відповідача на користь позивача середнього заробітку за час вимушеного прогулу у розмірі, що не був охоплений ухваленим раніше рішенням суду першої інстанції. Відхиляючи довід НБУ щодо необхідності застосування до цих правовідносин позовної давності, місцевий суд виходив з того, що спір, який виник між сторонами в даному випадку, не є спором про поновлення на роботі, а стосується порушення законодавства про оплату праці, а тому право на звернення позивача до суду із позовом про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу будь-яким строком не обмежене.
Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції
Постановою Київського апеляційного суду від 12 квітня 2019 року апеляційну скаргу НБУ задоволено. Рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 06 грудня 2018 року скасовано. Відмовлено у задоволенні позову ОСОБА_1 до НБУ про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.
Постанова суду апеляційної інстанції мотивована пропуском позивачем строку позовної давності, встановленого нормами частини першої статті 233 КЗпП України для даного виду вимог та відсутністю поданих позивачем мотивованих клопотань про його поновлення. Заявлену позивачем вимогу про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу апеляційним судом ототожнено із вимогою про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні та зазначено про похідний характер такої вимоги від основної - поновлення на роботі. Суд апеляційної інстанції вказав, що середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за своєю правовою природою є спеціальним видом відповідальності роботодавця, спрямованим на захист прав звільнених працівників щодо отримання ними у передбачений законом строк винагороди за виконану роботу (усіх виплат, на отримання яких працівники мають право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій), який нараховується у розмірі середнього заробітку та не входить до структури заробітної плати. Крім цього, апеляційний суд також зауважив, що виплата середнього заробітку, який вираховується виходячи із середньомісячного заробітку працівника, не може вважатися оплатою праці, тому до заявленого позову застосовується строк позовної давності в один місяць, передбачений частиною першою статті 233 КЗпП України.
Короткий зміст вимог касаційної скарги та доводи особи, яка подала касаційну скаргу
У касаційній скарзі ОСОБА_1 просить скасувати постанову суду апеляційної інстанції та залишити в силі рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 06 грудня 2018 року, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанцій норм матеріального права і порушення норм процесуального права.
У касаційній скарзі заявник посилається на помилковість визначення апеляційним судом заявленої ним вимоги як похідної. Вказує, що застосування позовної давності в один місяць до вимоги про виплату середнього заробітку є необґрунтованим та порушує його право на справедливий суд, встановлене статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Короткий зміст відзиву на касаційну скаргу
До Верховного Суду надійшов відзив на касаційну скаргу від НБУ із посиланням на правильність висновку суду апеляційної інстанції щодо застосування строку позовної давності до вимоги про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та відсутність підстав для скасування оскаржуваної постанови апеляційного суду.
Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 21 червня 2019 року відкрито касаційне провадження у цивільній справі та витребувано справу із суду першої інстанції.
30 липня 2019 року справу передано судді-доповідачу.
Ухвалою Верховного Суду від 01 серпня 2019 року справу призначено до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження в складі п`яти суддів.
14 серпня 2019 року ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду справу передано на розгляд Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 26 вересня 2019 року справу № 369/10046/18 прийнято до розгляду Об`єднаною палатою Касаційного цивільного суду та призначено до розгляду у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у ній матеріалами.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
З 01 березня 2016 року ОСОБА_1 працював на посаді директора Департаменту реєстраційних питань та ліцензування НБУ.
Наказом № 4169-к від 13 жовтня 2016 року позивача було звільнено з займаної посади.
Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 08 грудня
2016 року, залишеним без змін постановою Апеляційного суду м. Києва
від 31 січня 2018 року, позов ОСОБА_1 до НБУ про поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу задоволено частково.
Визнано незаконним наказ НБУ № 4169-к від 13 жовтня 2016 року про звільнення ОСОБА_1 Поновлено ОСОБА_1 на роботі на посаді директора Департаменту реєстраційних питань та ліцензування НБУ з 13 жовтня 2016 року. Стягнуто з НБУ на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу в розмірі 986 666,66 грн.
При розгляді вищевказаної цивільної справи судами встановлено, що різниця в заробітку з урахуванням виконання ОСОБА_1 нижчеоплачуваної роботи за час вимушеного прогулу складає 1 117 383,80 грн, без врахування відповідних податків й інших обов`язкових платежів. Разом з тим, в силу положень частини першої статті 11 ЦПК України судом першої інстанції стягнуто з НБУ на користь
ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу в розмірі, що був заявлений позивачем, - 986 666,66 грн, без врахування відповідних податків й інших обов`язкових платежів.
Вказуючи на преюдиційне значення встановленого у наведених вище судових рішеннях порушення його права на отримання середнього заробітку за час вимушеного прогулу у розмірі 1 117 383,80 грн, ОСОБА_1 звернувся із цим позовом до суду про стягнення 130 717,14 грн, що є різницею між стягнутою судом сумою середнього заробітку за час вимушеного прогулу та сумою середнього заробітку за час вимушеного прогулу, належною до стягнення.
Мотиви, з яких виходив Верховний Суд, передаючи справу на розгляд Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду
Передаючи справу на розгляд Обєднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, колегія суддів Третьої судової палати виходила з того, що при вирішенні спору у справі, яка переглядається, виникає питання правового характеру про те, чи правильно судом апеляційної інстанції застосовано до заявленої ОСОБА_1 вимоги приписи частини першої статті 233 КЗпП України щодо застосування строку позовної давності. Для того, щоб погодитися із позицією апеляційного суду, слід відступити від правових висновків Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду.
Прикладом наявності протилежних за змістом правових висновків у судових рішеннях Верховного Суду є постанова від 25 липня 2018 року у справі № 761/22614/16-ц (провадження № 61-8620св18),ухвалена Верховним Судом у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду.
У вказаній справі роботодавець поновив позивача на роботі без вирішення питання щодо виплати йому середнього заробітку за час вимушеного прогулу, що стало підставою для звернення працівника до суду. У наведеній постанові колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшла висновку про те, що вимушений прогул - це час, протягом якого працівник з вини власника або уповноваженого ним органу був позбавлений можливості працювати. Положення статті 235 КЗпП України встановлюють відповідальність роботодавця у вигляді стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу працівника з метою компенсації йому втрат від неотримання зарплати чи неможливості працевлаштування. У такому випадку вимога про оплату вимушеного прогулу незаконно звільненого працівника є спором про оплату праці, тому при його вирішенні підлягають застосуванню положення частини другої статті 233 КЗпП України.
Зазначене свідчить про існування різного підходу до розуміння та застосування частини другої статті 233 КЗпП України до вимог працівника про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу (частина друга статті 235 КЗпП України).
Позиція Верховного Суду
Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Відповідно до частин першої та другої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
У частині другій статті 403 ЦПК України передбачено, що суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів або палати, передає справу на розгляд об`єднаної палати, якщо ця колегія або палата вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду у складі колегії суддів з іншої палати або у складі іншої палати чи об`єднаної палати.
Згідно з частиною першою статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Оцінивши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Частиною другою статті 235 Кодексу законів про працю України передбачено, що при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року, не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.
Частиною першою статті 233 КЗпП України передбачено, що працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - у місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки.
За змістом частини другої статті 233 КЗпП України у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.
Правова природа строку звернення до суду дозволяє констатувати, що запровадження строку, у межах якого особа може звернутися до суду з позовом, обумовлена передусім необхідністю дотримання принципу правової визначеності, що є невід`ємною складовою верховенства права.
Забезпечення дотримання принципу правової визначеності потребує чіткого виконання сторонами та іншими учасниками справи вимог щодо строків звернення до суду, а від судів вимагається дотримуватися встановлених законом правил при прийнятті процесульних рішень.
Згідно із частиною першою статті 3 та статтею 4 КЗпП України трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами, регулюються законодавством про працю, яке складається з Кодексу законів про працю України та інших актів законодавства України, прийнятих відповідно до нього.
Відповідно до частини першої статті 94 КЗпПУкраїни, приписи якої кореспондуються із частиною першою статті 1 Закону України «Про оплату праці», заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу.
Згідно зі статтею 1 Конвенції про захист заробітної плати № 95, ухваленої генеральною конференцією Міжнародної організації праці та ратифікованої Україною 30 червня 1961 року, термін «заробітна плата» означає, незалежно від назви й методу обчислення, будь-яку винагороду або заробіток, які можуть бути обчислені в грошах і встановлені угодою або національним законодавством, що їх роботодавець повинен заплатити працівникові за працю, яку виконано чи має бути виконано, або за послуги, котрі надано чи має бути надано.
У Рішенні від 15 жовтня 2013 року № 8-рп/2013 у справі № 1-13/2013 Конституційний Суд України зазначив, що поняття «заробітна плата» і «оплата праці», які використано у законах, що регулюють трудові правовідносини, є рівнозначними в аспекті наявності у сторін, які перебувають у трудових відносинах, прав і обов`язків щодо оплати праці, умов їх реалізації та наслідків, що мають настати у разі невиконання цих обов`язків, а також дійшов висновку, що під заробітною платою, що належить працівникові, необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, установлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем, незалежно від того, чи було здійснене нарахування таких виплат.
Таким чином, заробітною платою є винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку роботодавець (власник або уповноважений ним орган підприємства, установи, організації) виплачує працівникові за виконану ним роботу (усі виплати, на отримання яких працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій).
Структура заробітної плати визначена статтею 2 Закону України «Про оплату праці», за змістом якої заробітна плата складається з основної та додаткової заробітної плати, а також з інших заохочувальних та компенсаційних виплат.
Основна заробітна плата - це винагорода за виконану роботу відповідно до встановлених норм праці (норми часу, виробітку, обслуговування, посадові обов`язки), яка встановлюється у вигляді тарифних ставок (окладів) і відрядних розцінок для робітників та посадових окладів для службовців.
Додаткова заробітна плата - це винагорода за працю понад установлені норми, за трудові успіхи та винахідливість і за особливі умови праці, яка включає доплати, надбавки, гарантійні і компенсаційні виплати, передбачені чинним законодавством; премії, пов`язані з виконанням виробничих завдань і функцій.
Інші заохочувальні та компенсаційні виплати - це виплати у формі винагород за підсумками роботи за рік, премії за спеціальними системами і положеннями, виплати в рамках грантів, компенсаційні та інші грошові і матеріальні виплати, які не передбачені актами чинного законодавства або які провадяться понад встановлені зазначеними актами норми.
Трудовий договір повинен укладатись, як правило, у письмовій формі (частина перша статті 24 КЗпП України) або оформлюватись наказом чи розпорядженням роботодавця (частина третя статті 24 КЗпП України).
Припинення та розірвання трудового договору пов'язано зі звільненням працівника.
З огляду на зазначене, якщо працівник був незаконно звільнений, трудовий договір з ним був незаконно припинений роботодавцем в односторонньому порядку. Виплати, які мають бути здійснені роботодавцем на користь незаконно звільненого працівника, у тому числі середній заробіток за час вимушеного прогулу або різниця у заробітку за час виконання нежчеоплачуваної роботи, не можуть вважатись заробітною платою та не витікають із трудового договору як підстави для виплат. Ці виплати не можуть кваліфікуватись як плата за виконану роботу.
Ураховуючи викладене, виплата середнього заробітку за час вимушеного прогулу (частина друга статті 235 КЗпП України) не є різновидом оплати праці та елементом структури заробітної плати.
Отже, за змістом норм чинного законодавства середній заробіток за час вимушеного прогулуза своєю правовою природою не є основною чи додатковою заробітною платою (винагородою, яку роботодавець виплачує працівникові за виконану ним роботу), а також не є заохочувальною чи компенсаційною виплатою у розумінні статті 2 Закону України «Про оплату праці», тобто середній заробіток за час вимушеного прогулуне входить до структури заробітної плати, а є спеціальним видом відповідальності роботодавця за порушення трудових прав працівника, отже строк пред`явлення до суду позовних вимог про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу обмежується трьома місяцями з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права.
Вказаний правовий висновок узгоджується із правовим висновком, викладеним у постанові Великої Палати Верховного Суду у справі № 910/4518/16 (провадження № 12-301гс18).
У зв`язку із наведеним, на підставі частини другої статті 403ЦПК України, Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду вважає за необхідне відступити від висновку Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, який викладений у постанові від 25 липня 2018 року у справі №761/22614/16-ц (провадження
№ 61-8620св18).
Встановивши, що позивач у серпні 2018 року звернувся до суду з вимогами про стягнення середнього зароібтку за час вимушеного прогулу з пропуском строку, передбаченого частиною першою статті 233 КЗпП України, не порушивши питання про поновлення пропущеного строку, суд апеляційної інстанції дійшов загалом обгрунтованого висновку про відмову у задоволенні позовних вимог у зв`язку із пропуском працівником строку звернення до суду.
Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржене рішення - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків суду апеляційної інстанції не спростовують.
Керуючись статтями 400, 402, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Постанову Київського апеляційного суду від 12 квітня 2019 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий Є. В. Синельников
Судді: В. С. Висоцька
Б. І. Гулько
В. І. Крат
Д. Д. Луспеник
В. М. Сімоненко
М. Є. Червинська
