Ухвала
14 серпня 2019 року
м. Київ
справа № 369/10046/18
провадження № 61-9664св19
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Висоцької В. С.,
суддів: Грушицького А. І. (суддя-доповідач), Литвиненко І. В., Петрова Є. В., Сердюка В. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач -Національний банк України,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Київського апеляційного суду від 12 квітня 2019 року у складі колегії суддів Яворського М. А., Кашперської Т. Ц., Фінагеєва В. О.
у справі за позовом ОСОБА_1 до Національного банку України про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.
описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У серпні 2018 року ОСОБА_1 звернувся в суд з позовом до Національного банку України (далі - НБУ) про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.
Позов обґрунтовано тим, що позивач перебував у трудових відносинах з НБУ та з березня 2016 року обіймав посаду директора Департаменту реєстраційних питань та ліцензування. Наказом від 13 жовтня 2016 року № 4169-к його було звільнено з роботи на підставі пункту 2 статті 41 КЗпП України.
Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 08 грудня 2017 року, залишеним без змін постановою Апеляційного суду м. Києва від 31 січня 2018 року, визнано незаконним наказ НБУ № 4169-к від 13 жовтня 2016 року «Про звільнення ОСОБА_1 ». Поновлено ОСОБА_1 на роботі на посаді директора Департаменту реєстраційних питань та ліцензування НБУ з 13 жовтня 2016 року. Стягнуто з НБУ на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу в розмірі 986 666,66 грн без урахування відповідних податків й інших обов`язкових платежів.
Задовольняючи позов, місцевий суд, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, виходив із того, що звільнення позивача з підстав пункту 2 статті 41 КЗпП України не ґрунтується на приписах чинного законодавства, оскільки позивач безпосередньо не обслуговував грошові, товарні або культурні цінності та не отримував їх під звіт.
Вказуючи на наявність підстав для поновлення ОСОБА_1 на роботі, суд, на виконання вимог частини другої статті 235 КЗпП України здійснив розрахунок розміру середнього заробітку за час вимушеного прогулу, який підлягає стягненню з відповідача та встановив право позивача на отримання різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи за час вимушеного прогулу, що становить 1 133 383,80 грн. Разом із цим, в силу положень частини першої статті 11 ЦПК України, судом стягнуто з відповідача на користь позивача середній заробіток за час вимушеного прогулу у розмірі, заявленому позивачем, - 986 666,66 грн.
Посилаючись на те, що при ухваленні наведених вище рішень судами було встановлено його право на стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу у розмірі 1 133 383,80 грн, ОСОБА_1 просив суд стягнути з відповідача середній заробіток за час вимушеного прогулу в розмірі, що не охоплений раніше заявленим ним позовом - 130 717,14 грн.
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 06 грудня 2018 року позов задоволено.
Стягнуто з НБУ на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу в розмірі 130 717,14 грн.
Рішення місцевого суду мотивоване тим, що позивач був звільнений без законної підстави, що було встановлено судовими рішеннями, які набрали законної сили.
Враховуючи положення КЗпП України щодо прийняття органом, який вирішує трудовий спір, рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу при винесенні рішення про поновлення на роботі, суд дійшов висновку про стягнення з відповідача на користь позивача середнього заробітку за час вимушеного прогулу у розмірі, що не був охоплений ухваленим раніше рішенням суду першої інстанції.
Відхиляючи довід НБУ щодо необхідності застосування до цих правовідносин позовної давності, місцевий суд виходив з того, що спір, який виник між сторонами в даному випадку, не є спором про поновлення на роботі, а стосується порушення законодавства про оплату праці, а тому право на звернення позивача до суду із позовом про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу будь-яким строком не обмежене.
Постановою Київського апеляційного суду від 12 квітня 2019 року апеляційну скаргу НБУ задоволено. Рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 06 грудня 2018 року скасовано.
Відмовлено у задоволенні позову ОСОБА_1 до НБУ про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.
Наявність підстав для відмови у задоволенні позовних вимог апеляційних суд обґрунтовував пропуском позивачем строку позовної давності, встановленого нормами частини першої статті 233 КЗпП України для даного виду вимог та відсутністю поданих позивачем мотивованих клопотань про його поновлення.
Водночас, заявлену позивачем вимогу про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу апеляційним судом ототожнено із вимогою про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні та зазначено про похідний характер такої вимоги від основної - поновлення на роботі.
Так, суд апеляційної інстанції вказав, що середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за своєю правовою природою є спеціальним видом відповідальності роботодавця, спрямованим на захист прав звільнених працівників щодо отримання ними в передбачений законом строк винагороди за виконану роботу (усіх виплат, на отримання яких працівники мають право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій), який нараховується у розмірі середнього заробітку та не входить до структури заробітної плати.
Крім цього, апеляційний суд також зауважив, що виплата середнього заробітку що вираховується виходячи із середньомісячного заробітку працівника, не може вважатися оплатою праці, тому до даного позову застосовується строк позовної давності в один місяць, передбачений частиною першою статті 233 КЗпП України.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У касаційній скарзі, поданій у травні 2019 року до Верховного Суду, ОСОБА_1 , посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права і порушення норм процесуального права, просить скасувати постанову суду апеляційної інстанції, залишити в силі рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 06 грудня 2018 року.
Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 21 червня 2019 року відкрито касаційне провадження у зазначеній цивільній справі та витребувано справу із суду першої інстанції.
30 липня 2019 року справу розподілено колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в складі Грушицького А. І. (суддя-доповідач), Висоцької В. С., Сердюка В. В.
Ухвалою Верховного Суду від 01 серпня 2019 року справу призначено до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження в складі п`яти суддів.
Згідно протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 05 серпня 2019 року визначено склад колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду для розгляду справи: Грушицький А. І. (суддя-доповідач), Висоцька В. С., Литвиненко І. В., Петров Є. В., Сердюк В. В.
Аргументи учасників справи
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
У касаційній скарзі заявник посилається на помилковість визначення апеляційним судом заявленої ним вимоги як похідної. Вказує, що застосування позовної давності в один місяць до вимоги про виплату середнього заробітку є необґрунтованим та порушує його право на справедливий суд, встановлене статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Узагальнений виклад позиції інших учасників справи
До Верховного Суду надійшов відзив на касаційну скаргу від НБУ із посиланням на правильність висновку суду апеляційної інстанції щодо необхідності застосування строку позовної давності до вимоги про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та відсутність підстав для скасування оскаржуваної постанови апеляційного суду.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
З 01 березня 2016 року ОСОБА_1 працював на посаді директора Департаменту реєстраційних питань та ліцензування НБУ.
Наказом № 4169-к від 13 жовтня 2016 року позивача було звільнено з займаної посади.
Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 08 грудня 2016 року, залишеним без змін постановою Апеляційного суду м. Києва від 31 січня 2018 року, позов ОСОБА_1 до НБУ про поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу задоволено частково.
Визнано незаконним наказ НБУ № 4169-к від 13 жовтня 2016 року про звільнення ОСОБА_1 . Поновлено ОСОБА_1 на роботі на посаді директора Департаменту реєстраційних питань та ліцензування НБУ з 13 жовтня 2016 року. Стягнуто з НБУ на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу в розмірі 986 666,66 грн.
При розгляді вищевказаної цивільної справи судами встановлено, що різниця в заробітку за час виконання ОСОБА_1 нижчеоплачуваної роботи за час вимушеного прогулу складає 1 117 383,80 грн, без врахування відповідних податків й інших обов`язкових платежів. Разом з тим, в силу положень частини першої статті 11 ЦПК України судом першої інстанції стягнуто з НБУ на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу в розмірі, що був заявлений позивачем, - 986 666,66 грн, без врахування відповідних податків й інших обов`язкових платежів.
Вказуючи на преюдиційне значення встановленого у наведених вище судових рішеннях його права на отримання середнього заробітку за час вимушеного прогулу у розмірі 1 117 383,80 грн ОСОБА_1 звернувся із цим позовом до суду про стягнення 130 717,14 грн, що є різницею між стягнутою сумою середнього заробітку за час вимушеного прогулу та сумою середнього заробітку за час вимушеного прогулу, належною до стягнення.
Позиція Верховного Суду
Реалізація права на судовий захист невід`ємно пов`язана зі строками, в межах яких позивач може звернутися до суду за захистом свого порушеного права.
Частиною першою статті 233 КЗпП України встановлено обмеження щодо строків звернення працівника до суду за захистом своїх трудових прав - у тримісячний строк з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки.
При цьому частиною другою статті 233 КЗпП України працівнику гарантовано захист його права на оплату праці шляхом звернення до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком у разі порушення роботодавцем законодавства про оплату праці.
Таким чином, для визначення строку, впродовж якого працівник може звернутись в суд за захистом свого права, яке він вважає порушеним, необхідно розмежовувати яке саме його право порушене: право на оплату праці або інші трудові права (незаконне звільнення чи переведення на іншу (нижчеоплачувану) роботу, незаконне накладення дисциплінарного стягнення тощо.
Як частиною першою статті 94 КЗпП України, так і частиною першою статті 1 Закону України «Про оплату праці» передбачено, що заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу.
Відповідно до частини другої статті 235 КЗпП України при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік.
Так, заробітна плата виплачується працівнику за фактично виконану ним роботу, натомість середній заробіток є компенсацією особі, що підлягає стягненню на її користь з роботодавця, у випадку визнання її звільнення незаконним, виплата якого, однак, не пов`язана із безпосереднім виконанням працівником роботи.
Прикладом вказівки на необхідність відмежування вимоги про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу від вимоги про стягнення заробітної плати (основної чи додаткової) є численні ухвали Верховного Суду про залишення касаційних скарг без руху у зв`язку з необхідністю сплати судового збору за вимогу про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу із посиланням на правову позицію, викладену у постанові Великої Палати Верховного Суду від 30 січня 2019 року (справа № 910/4518/16), згідно якої пільга щодо звільнення позивачів від сплати судового збору під час розгляду в усіх судових інстанціях справи про стягнення заробітної плати, не поширюється на вимоги позивачів про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні (вимушеного прогулу).
При вирішенні даного спору виникає питання правового характеру про те, чи суд апеляційної інстанції в оскаржуваній постанові обґрунтовано застосував до заявленої ОСОБА_1 вимоги приписи частини першої статті 233 КЗпП України щодо застосування строку позовної давності. Для того, щоб погодитися із позицією апеляційного суду, слід відступити від практики Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду.
Прикладом наявності протилежних за змістом правових висновків у судових рішеннях Верховного Суду є постанова від 25 липня 2018 року у справі № 761/22614/16-ц (провадження № 61-8620св18), ухвалена Верховним Судом у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду.
У вказаній справі роботодавець поновив позивача на роботі без вирішення питання щодо виплати йому середнього заробітку за час вимушеного прогулу, що стало підставою для звернення працівника до суду.
У наведеній постанові колегія суддів дійшла висновку про те, що вимушений прогул - це час, протягом якого працівник з вини власника або уповноваженого ним органу був позбавлений можливості працювати. Положення статті 235 КЗпП України встановлюють відповідальність роботодавця у вигляді стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу працівника з метою компенсації йому втрат від неотримання зарплати чи неможливості працевлаштування. У такому випадку вимога про оплату вимушеного прогулу незаконно звільненого працівника є спором про оплату праці, тому до його вирішення підлягають застосуванню положення частини другої статті 233 КЗпП України.
Зазначене свідчить про існування різного підходу до розуміння та застосування частини другої статті 233 КЗпП України до вимог працівника про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу (частина друга статті 235 КЗпП України).
За правилами частини другої статті 403 ЦПК України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів або палати, передає справу на розгляд об`єднаної палати, якщо ця колегія або палата вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду у складі колегії суддів з іншої палати або у складі іншої палати чи об`єднаної палати.
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що вирішення цих правових питань з урахуванням наведеної правової позиції Верховного Суду у подібних правовідносинах викликає необхідність формування єдиної правозастосовної практики, що підлягає вирішенню Об`єднаною палатою Касаційного цивільного суду.
Слід також зазначити, що в провадженні Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду перебуває цивільна справа № 522/13736/15 (провадження № 61-25545св18) спір в якій стосується наявності підстав застосування строку позовної давності щодо вимоги про оплату вимушеного прогулу при затримці виконання рішення про поновлення на роботі працівника (стаття 236 КЗпП України).
В даному випадку виникло питання щодо наявності підстав застосування строку позовної давності (один або три місяці) щодо вимоги про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи (стаття 235 КЗпП України), тобто іншої виплати, передбаченої окремою правовою нормою.
Однакове застосування закону забезпечуватиме реалізацію верховенства права, рівність перед законом та правову визначеність у державі. Єдність у практиці застосування одних й тих самих норм права поліпшуватиме громадське сприйняття справедливості та правосуддя, а також сприятиме утвердженню довіри до судової влади в цілому.
Ухвалення протилежних чи суперечливих судових рішень, особливо судом вищої інстанції, може спричинити порушення права на справедливий суд, закріплене в пункті 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року.
Загальновизнаний принцип правової визначеності передбачає стабільність правового регулювання і виконуваність судових рішень.
Згідно з частиною другою статті 403 ЦПК України та з урахуванням наведеного наявні підстави для передачі справи на розгляд Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду.
Керуючись статтями 403, 404 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду,
УХВАЛИВ:
Передати на розгляд Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду справу № 369/10046/18, провадження № 61-9664св19, за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Київського апеляційного суду від 12 квітня 2019 року.
Головуючий Судді:В. С. Висоцька А. І. Грушицький І. В. Литвиненко Є. В. Петров В. В. Сердюк
