КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД
Апеляційне провадження
№ 22-ц/824/6442/2019
П О С Т А Н О В А
І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И
02 травня 2019 року місто Київ
справа № 755/14148/18
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого судді: Борисової О.В.
суддів: Ратнікової В.М., Левенця Б.Б.
за участю секретаря судового засідання - Волошина В.Р.
розглянув у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою відповідача ОСОБА_1 на рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 06 лютого 2019 року, ухвалене під головуванням судді Галагана В.І., повний текст рішення складено 06 лютого 2019 року у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про розірвання шлюбу та стягнення аліментів, -
В С Т А Н О В И В:
У вересні 2018 року ОСОБА_2 звернулася до Дніпровського районного суду міста Києва з позовом до відповідача, в якому просила:
розірвати шлюб укладений між нею та ОСОБА_1, який зареєстрований 22 лютого 2017 року Дніпровським районним у місті Києві відділом державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції у місті Києві, актовий запис №253;
стягнути з ОСОБА_1на її користь аліментів на утримання доньки ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1 у сумі 3000 грн. щомісячно, починаючи з дня пред'явлення позову та до досягнення дитиною повноліття.
В обгрунтування позовних вимог посилалася на те, що 22 лютого 2017року між нею та відповідачембуло укладено шлюб, від якого сторони мають доньку: ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1.
Вказувала, що подружнє життя між нею та відповідачем не склалосяу зв'язку з відсутністю порозуміння між ними, різними поглядами на життя та сімейні відносини, спільного господарства не ведуть, проживають окремо.
Зазначала, що шлюб носить формальний характер і подальше спільне проживання та збереження шлюбу неможливе.
Посилалася на те, що дитина проживає з нею, а тому відповідач відповідно до норм СК України повинен сплачувати на її користь на утримання дитини аліменти.
Рішенням Дніпровського районного суду міста Києва від 06 лютого 2019 року позов ОСОБА_2 задоволено частково.
Шлюб між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 зареєстрований Дніпровським районним у місті Києві відділом державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції у місті Києві від 22 лютого 2017 року, актовий запис №253 розірвано.
Стягнуто з ОСОБА_1 аліменти на користь ОСОБА_2 на утримання малолітньої доньки, ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1 у розмірі 2500 грн. щомісячно, починаючи з 20 вересня 2018 року і до досягнення дитиною повноліття, що підлягає індексації відповідно до закону.
В іншій частині позову відмовлено.
Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2судовий збір в сумі 704,80 грн.
Стягнути з ОСОБА_1 в дохід держави судовий збір в сумі 704,80 грн.
Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції відповідач ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального і порушення норм процесуального права, неповне з'ясування судом обставин, що мають значення длясправи, просив скасувати рішеннясуду першої інстанції та ухвалити нове, яким у задоволенні позовних вимог відмовити у повному обсязі.
На обґрунтування доводів апеляційної скарги посилався на те, що судом першої інстанції були допущені процесуальні порушення при прийнятті ухвал, що вплинули та мають наслідком незаконність оскаржуваного рішення, а саме:
при прийнятті ухвали від 15січня 2019 року - мають наслідком незаконне та без дотримання його процесуальних прав закриття підготовчого засідання;
при прийнятті ухвали від 29січня 2019 року - мають наслідком невірне відображення вчинених процесуальних дій та рішень судді і нездійснення належного, своєчасного та у визначений нормами ЦПК України спосіб повідомлення його як відповідача про наступне судове засідання;
при прийнятті ухвали від 06лютого 2019 року через невірне вказання і мотивування судом про начебто повторне і з начебто уже вирішених підстав заявлення ним повторно заяви про відвід головуючому судді - мають наслідком спотворення дійсних обставин справи, вирішення справи взагалі без повідомлення його про засідання суду на 06лютого 2019 року на 14:00 год. і без участі його у такому засіданні, чим повністю позбавлено його можливості реалізувати будь-які свої процесуальні права та ефективного судового розгляду справи.
Вказував , що відхиляючи його клопотання про надання строку на примирення, суд першої інстанції через неповідомлення його про слухання справи та у зв'язку із повним ігноруванням доводів відповідного клопотання та позбавивши його можливості безпосередньо висловити свою підтримку такого клопотання в судовому засіданні, дійшов необгрунтованого висновку щодо неможливості вжиття заходів, спрямованих на примирення їх подружжя, надавши строк на примирення.
Зазначав, що суд першої інстанції внаслідок неналежного повідомлення його про розгляд справи не надав йому можливості надати свої пояснення та доводи і докази в судовому засіданні щодо суті спору, також судом повністю проігноровано його поданий відзив на позовну заяву із доказами того, що ним добровільно сплачуються щомісячно аліменти та несуться інші затрати на потреби доньки.
Посилався на те, що оскаржуване рішення постановлене з порушенням норм матеріального права, а саме: ст.ст.112, 180, 181, 182, 184 СК України, при визначенні розміру аліментів суд не враховував ані стан здоров'я та матеріальне становище дитини, ані матеріальне становище платника аліментів, інші обставини, що мають істотне значення, а тому є всі підстави для скасування такого рішення в апеляційному порядку та визначення апеляційним судом меншого розміру аліментів на дитину, враховувавши при цьому уже сплачені щомісячні суми як аліменти та іншу участь батька у витратах на виховання та розвиток дитини та інші її потреби.
Відзиву на апеляційну скаргу відповідача до суду апеляційної інстанції не надійшло.
В судовому засіданні апеляційного суду представник відповідача підтримав апеляційну скаргу, просив її задовольнити.
Позивач у судовому засіданні апеляційного суду проти задоволення апеляційної скарги заперечувала, просила рішення суду першої інстанції залишити без змін.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення осіб, які з'явилися у судове засідання, з'ясувавши обставини справи та обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Як вбачається з матеріалів справи, 22 лютого 2017 року Дніпровським районним у місті Києві відділом державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції у місті Києві між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 було зареєстрованошлюб, про що складено актовий запис №253.
Від даного шлюбу сторони мають доньку:ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1.
Позивач, звертаючись до суду з даним позовом посилалася на те, що відносини між нею та відповідачем погіршилися, вони не ведуть спільного господарства, проживають окремо, а шлюб носить виключно формальний характер.
Відповідно до ст.51 Конституції України шлюб ґрунтується на вільній згоді жінки і чоловіка. Кожен із подружжя має рівні права і обов'язки у шлюбі та сім'ї.
Шлюб ґрунтується на вільній згоді жінки та чоловіка. Примушування жінки та чоловіка до шлюбу не допускається (ч.1 ст.24 СК України).
Частинами 3, 4 ст.56 СК України передбачено право кожного з подружжя припинити шлюбні відносини. Примушування до припинення шлюбних відносин, примушування до їх збереження є порушенням права дружини, чоловіка на свободу та особисту недоторканість і може мати наслідки, встановлені законом.
Згідно з ч.2 ст.104 та ч.3 ст.105 СК України шлюб припиняється внаслідок його розірвання, у тому числі за позовом одного з подружжя на підставі рішення суду, відповідно до ст.110 СК України.
За змістом ч.3 ст.109 СК України передбачено, що суд постановляє рішення про розірвання шлюбу, якщо буде встановлено, що заява про розірвання шлюбу відповідає дійсній волі чоловіка та дружини і що після розірвання шлюбу не будуть порушені їхні особисті та майнові права, а також права їхніх дітей.
Відповідно до ч.1 ст.110, ст.112 СК України позов про розірвання шлюбу може бути пред'явлений одним із подружжя. Суд з'ясовує фактичні взаємини подружжя, дійсні причини позову про розірвання шлюбу, бере до уваги наявність малолітньої дитини, дитини-інваліда та інші обставини життя подружжя. Суд постановляє рішення про розірвання шлюбу, якщо буде встановлено, що подальше спільне життя подружжя і збереження шлюбу суперечило б інтересам одного з них, інтересам їхніх дітей, що мають істотне значення.
Згідно з роз'ясненнями, викладеними у пункті 11 постанови Пленуму Верховного Суду України від 21 грудня 2007 року №11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя», у рішення суду у справі про розірвання шлюбу, зокрема, має бути зазначено дату й місце реєстрації шлюбу, час та причини фактичного його припинення, мотиви, з яких суд визнав збереження сім'ї можливим чи неможливим, обґрунтовані висновки з приводу інших заявлених вимог. У резолютивній частині рішення слід навести відомості, необхідні для реєстрації розірвання шлюбу в органах РАЦС.
Таким чином, шлюб має добровільний характер та ґрунтується на вільній згоді жінки та чоловіка і припиняється внаслідок його розірвання, що засвідчує стійкий розлад подружніх стосунків і позов про розірвання шлюбу може бути пред'явлений одним із подружжя. Незгода лише будь-кого зі сторін продовжувати шлюбні стосунки є підставою для визнання її права вимагати розірвання шлюбу.
Як пояснила позивач у суді апеляційної інстанції вона з відповідачем припинила вести спільне господарство, не підтримує шлюбні стосунки, чоловіка не кохає, збереження шлюбу суперечить її інтересам.
Встановивши, що шлюб між сторонами носить формальний характер, суперечить правам та інтересам позивача, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції враховуючи конституційне право особи на шлюб за вільною згодою (ст.51 Конституції України), дійшов правильного висновку про наявність підстав для задоволення позову ОСОБА_2 про розірвання шлюбу, що відповідає вимогам ст.ст.24, 56 СК України.
Щодо доводів апелянта про те, що суд першої інстанції дійшов необгрунтованого висновку щодо неможливості вжиття заходів, спрямованих на примирення їх подружжя, надавши строк на примирення, колегія суддів вважає за необхідне зазначити наступне.
Відповідно до ст.111 СК України суд вживає заходів щодо примирення подружжя, якщо це не суперечить моральним засадам суспільства.
Закон не визначає, які саме заходи можуть застосовуватися судом для примирення подружжя.
Важливою особливістю справ про розірвання шлюбу є те, що суд з урахуванням усіх фактичних обставин може зупинити розгляд справи і призначити подружжю строк для примирення, який не може перевищувати шести місяців (ч.7 ст.240 ЦПК України).
У п.10 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» №11 від 21 грудня 2007 року надано роз'яснення, що проголошена Конституцією України охорона сім'ї державою полягає, зокрема, в тому, що шлюб може бути розірвано в судовому порядку лише за умови, якщо встановлено, що подальше спільне життя подружжя і збереження шлюбу суперечитиме інтересам одного з них чи інтересам їх дітей. Із цією метою суди повинні уникати формалізму при вирішенні позовів про розірвання шлюбу, повно та всебічно з'ясовувати фактичні взаємини подружжя, дійсні причини позову про розірвання шлюбу, враховувати наявність малолітньої дитини, дитини-інваліда та інші обставини життя подружжя, забезпечувати участь у судовому засіданні, як правило, обох сторін, вживати заходів до примирення подружжя.
Передбачене ч.1 ст.111 СК України вжиття судом заходів щодо примирення подружжя застосовується у випадку відсутності згоди одного з них на розірвання шлюбу за ініціативою однієї зі сторін або суду у формі зупинення провадження у справі та надання сторонам строку на примирення (ч.7 ст.240 ЦПК України). Судам слід використовувати надану законом можливість для примирення подружжя, особливо за наявності неповнолітніх дітей.
Із наведеного вище вбачається, що надання строку для примирення є виключно правом суду, а не його обов'язком.
У суді першої та апеляційної інстанції позивач заперечувала проти надання строку для примирення.
Аналізуючи взаємини сторін і небажання позивача поновлювати сімейні відносини, суд першої інстанції не знайшов підстав для надання сторонам строку для примирення, при цьому вказував на те, що доводи відповідача про можливість збереження шлюбу нічим не підкріплені.
До такого ж висновку дійшов і суд апеляційної інстанції.
Доводи апеляційної скарги щодо необхідності збереження сім'ї через наявність дитини та задля її спільного виховання колегія суддів відхиляє, оскільки розірвання шлюбу стосується лише взаємин сторін і не впливає на можливість виконання батьками дитини своїх батьківських обов'язків.
Оскаржуючи рішення суду першої інстанції відповідач у апеляційній скарзі не навів обгрунтованих мотивів, які б свідчили про неправильність висновків суду щодо наявності підстав для розірвання шлюбу, зокрема доказів, які б свідчили про помилковість його висновку щодо неможливості збереження шлюбу.
Враховуючи викладене, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції правомірно постановив рішення про розірвання шлюбу сторін, так як протягом тривалого часу сторони спільно не проживають, свої шлюбні стосунки не відновили і такого бажання позивач не висловила.
А відтак перебування позивача в шлюбі з ОСОБА_1 порушує її права та впливає на її інтереси.
Колегія суддів також погоджується з висновком суду першої інстанції про стягнення з ОСОБА_1 аліментів на користь ОСОБА_2 на утримання малолітньої доньки, ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1 у розмірі 2500 грн. щомісячно, починаючи з 20 вересня 2018 року і до досягнення дитиною повноліття, що підлягає індексації відповідно до закону, з огляду на наступне.
Як вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_1 є фізичною особою-підприємцем, що підтверджується витягом з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань від 19 вересня 2018 року.
Відповідач надавав матеріальну допомогу на утримання доньки, що підтверджується чеками, які додані до відзиву на позовну заяву.
Відповідно до ч.ч.1, 2 ст.27 Конвенції ООН про права дитини від 20 листопада 1989 pоку, яка ратифікована Постановою Верховної Ради України № 789-ХІІ від 27 лютого 1991 pоку та набула чинності для України 27 вересня 1991 p., держава визнає право кожної дитини на рівень життя, необхідний для фізичного, розумового, духовного, морального і соціального розвитку дитини. Батьки або інші особи, які виховують дитину, несуть основну відповідальність за забезпечення в межах своїх здібностей і фінансових можливостей умов життя, необхідних для розвитку дитини.
Положеннями ст.141 СК України передбачено, що мати, батько мають рівні права та обов'язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою.
Частиною 2 ст.150 СК України визначено, що батьки зобов'язані піклуватись про здоров'я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток.
Згідно вимог ч.ч.1, 2 ст.155 СК України здійснення батьками своїх прав та виконання обов'язків мають ґрунтуватися на повазі до прав дитини та її людської гідності. Батьківські права не можуть здійснюватися всупереч інтересам дитини.
Відповідно до ст.180 СК України батьки зобов'язані утримувати дитину до досягнення нею повноліття.
Так, згідно з ч.3 ст.181 СК України, за рішенням суду кошти на утримання дитини (аліменти) присуджуються у частці від доходу її матері, батька або у твердій грошовій сумі за вибором того з батьків або інших законних представників дитини, разом з яким проживає дитина.
Стаття 182 СК України визначає, що при визначенні розміру аліментів суд враховує: 1) стан здоров'я та матеріальне становище дитини; 2) стан здоров'я та матеріальне становище платника аліментів; 3) наявність у платника аліментів інших дітей, непрацездатних чоловіка, дружини, батьків, дочки, сина; 3-1) наявність на праві власності, володіння та/або користування у платника аліментів майна та майнових прав, у тому числі рухомого та нерухомого майна, грошових коштів, виключних прав на результати інтелектуальної діяльності, корпоративних прав; 3-2) доведені стягувачем аліментів витрати платника аліментів, у тому числі на придбання нерухомого або рухомого майна, сума яких перевищує десятикратний розмір прожиткового мінімуму для працездатної особи, якщо платником аліментів не доведено джерело походження коштів; 4) інші обставини, що мають істотне значення.
За змістом зазначених норм права будь-які витрати на утримання дітей мають визначатись за домовленістю між батьками або за рішенням суду.
При цьому слід враховувати, що у разі спору суд має визначати не лише сам факт стягнення витрат, а також їх розмір.
Отже, спір щодо витрат на утримання дитини може містить незгоду між батьками, як щодо самого факту сплати аліментів так і щодо розміру аліментів, які сплачуються добровільно.
Факт відсутності у батька або матері можливості надавати дитині відповідного розміру утримання не фігурує в переліку обставин, які враховуються судом при визначенні розмірів аліментів. Ця обставина не звільняє батьків від обов'язку по утриманню дитини.
При цьому, згідно ч. 2 ст. 182 СК України, розмір аліментів має бути необхідним та достатнім для забезпечення гармонійного розвитку дитини. Мінімальний розмір аліментів на одну дитину не може бути меншим, ніж 50 відсотків прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку.
Відповідно до ч.2 ст.184 СК України розмір аліментів, визначений судом або домовленістю між батьками у твердій грошовій сумі, щорічно підлягає індексації відповідно до закону, якщо платник і одержувач аліментів не домовилися про інше.
Оскільки з матеріалів справи вбачається, що наразі дитина сторін проживає разом з матір'ю, так як ОСОБА_1 є її батьком та на нього покладено однаковий з ОСОБА_2 обов'язок щодо утримання і матеріального забезпечення своєї дитини, при цьому добровільної згоди між батьками щодо порядку реалізації такого обов'язку не було досягнуто, колегія суддів погоджується з аргументованим висновком суду першої інстанції про наявність правових підстав для стягнення з відповідача аліментів на утримання дитини.
Посилання апелянта на те, що суд першої інстанції при визначенні розміру аліментів не враховував ані стан здоров'я та матеріальне становище дитини, ані матеріальне становище платника аліментів, інші обставини, що мають істотне значення колегія суддів відхиляє, оскільки суд першої інстанції при ухваленні рішення про стягнення аліментів керувався інтересами дитини, яка має право на достойний рівень матеріального забезпечення.
При цьому, доказів того, що у відповідача немає можливості сплачувати аліменти у визначеному судом розмірі представник відповідача в суді апеляційної інстанції не надав.
Як зазначила позивач, відповідач інших дітей на утриманні немає.
Доводи про те, що суд першої інстанції не врахував уже сплачені ним щомісячні суми як аліменти та іншу участь батька у витратах на виховання та розвиток дитини та інші її потреби колегія суддів відхиляє, оскільки вказані кошти відповідач сплачував добровільно для утримання своєї дитини, що є його обов'язком.
Щодо доводів апелянта про те, що суд ухвалив рішення без повідомлення його про засідання суду на 06 лютого 2019 року на 14:00 год. і без участі його у такому засіданні, чим повністю позбавив його можливості реалізувати будь-які свої процесуальні права та ефективного судового розгляду справи колегія суддів вважає необхідним зазначити наступне.
Як вбачається з матеріалів справи, а саме з акту Дніпровського районного суду міста Києва від 29 січня 2019 року, складеного секретарем судового засідання відповідач ОСОБА_1 після судового засідання 29 січня 2019 року відмовився розписатися щодо ознайомлення з наступною датою слухання справи на 06 лютого 2019 року о 14.00 год.
Також, 29 січня 2019 року о 17.19 год. судом першої інстанції на офіційному сайті Судової влади України було розміщено повідомлення про призначення справи до розгляду на 06 лютого 2019 року о 14.00 год.
06 лютого 2019 року відповідачем ОСОБА_1 до суду першої інстанції була подана заява про відвід судді Галаган В.І., що свідчить про обізнаність останнього про призначення розгляду справи на 06 лютого 2019 року.
Також, як вбачається з матеріалів справи, відповідач подавав до суду першої інстанції відзив на позовну заяву з доказами та клопотання, чим реалізував свої процесуальні права передбачені ЦПК України.
Щодо доводів відповідача про те, що у резолютивній частині зазначено про розподіл судових витрат з порушенням ст.141 ЦК України, тобто шляхом незаконного їх покладення та стягнення повністю з нього, а не щонайменше пропорційно задоволеним позовним вимогам колегія суддів зазначає наступне.
Як вбачається з матеріалів справи позивачем при звернення до суду з даним позовом було заявлено дві вимоги: про розірвання шлюбу та про стягнення аліментів.
Згідно з п.п.3 п.1 ч.2 ст.4 Закону України «Про судовий збір» за подання до суду позовної заяви про розірвання шлюбу ставка судового збору становить 0,4 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб (704,80 грн.).
Відповідно до п.3 ч.1 ст.176 ЦПК України ціна позову визначається: у позовах про стягнення аліментів - сукупністю всіх виплат, але не більше ніж за шість місяців.
П.п.1 п.1 ч.2 ст.4 Закону України «Про судовий збір» (в редакції, яка діяла на момент звернення позивача до суду з позовною заявою від 20 вересня 2018 року) за подання до суду позовної заяви майнового характеру, яка подана фізичною особою або фізичною особою - підприємцем справляється судовий збір в розмірі 1 відсоток ціни позову, але не менше 0,4 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб (704,80 грн.).
Отже, суд правомірно стягнув з відповідача на користь позивача 704,80 грн. судового збору за вимогу про розірвання шлюбу та стягнув з відповідача в дохід держави мінімальний розмір судового збору за вимогу про стягнення аліментів.
Посилання відповідача на те, що судом першої інстанції були допущені процесуальні порушення при прийнятті ухвал від 15 січня 2019 року, від 29 січня 2019 року, 06 лютого 2019 року, що вплинули та мають наслідком незаконність оскаржуваного рішення колегія суддів відхиляє, оскільки вони не впливають на правильність висновків суду першої інстанції при ухваленні рішення.
Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).
Колегія суддів вважає, що доводи апеляційної скарги не спростовують правильність висновків суду першої інстанцій і не дають підстав вважати, що судом першої інстанції порушено норми процесуального права та/або неправильно застосовано норми матеріального права, які передбачені ст.376 ЦПК України, як підстави для скасування рішення суду.
Згідно з ч.1 ст.81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Отже, суд першої інстанції всебічно і об'єктивно дослідив всі обставини справи, зібраним доказам дав вірну правову оцінку й постановив рішення, що відповідає вимогам закону.
Керуючись ст.ст.268, 367, 368, 374, 375, 381-383 ЦПК України, Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ,-
П О С Т А Н О В И В:
Апеляційну скаргу відповідача ОСОБА_1 - залишити без задоволення.
Рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 06 лютого 2019 року - залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня її проголошення.
Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частину постанови зазначений строк обчислюється з дня складання повного тексту постанови.
Повний текст постанови складено 06 травня 2019 року.
Головуючий:
Судді:
