ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
25 квітня 2019 року
м. Київ
Справа № 922/2732/17
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:
Мачульського Г.М. - головуючого, Кушніра І.В., Краснова Є.В.
за участю секретаря судового засідання Лихошерст І.Ю.
розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Військового прокурора Харківського гарнізону в інтересах держави в особі Міністерства оборони України
на постанову Харківського апеляційного господарського суду від 17.01.2018 (колегія суддів у складі: головуючий суддя Слободін М.М., судді Терещенко О.І., Сіверін В.І.)
за позовом Військового прокурора Харківського гарнізону в інтересах держави в особі Міністерства оборони України
до Квартирно-експлуатаційного відділу міста Харкова та Приватного підприємства виробничо-торгівельної компанії "Ніка"
про визнання недійсним договору
позивача: Буданов О.П. (довіреність від 11.01.19)
прокурора: Гусарова А.В. (посвідчення від 25.09.15),
ВСТАНОВИВ:
Заступник військового прокурора Харківського гарнізону (далі-прокурор) звернувся до суду з позовом в інтересах держави, уповноваженим органом якої здійснювати відповідні функції у спірних відносинах є Міністерство оборони України (далі-позивач), до Квартирно-експлуатаційного відділу м.Харків (далі-відповідач-1) та Приватного підприємства виробничо-торгівельної компанії "Ніка" (далі-відповідач-2), у якому просив визнати недійсним договір від 09.08.2017, який укладено між відповідачами.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що спірний договір є недійсними, оскільки не відповідає вимогам земельного законодавства та є таким, що укладений з метою приховати відносини оренди.
Рішенням Господарського суду Харківської області від 30.10.2017 (суддя Светлічний Ю.В.), позов задоволено повністю.
Оскарженою постановою Харківського апеляційного господарського суду від 17.01.2018, вказане рішення суду скасовано та прийнято нове, яким в позові відмовлено.
У касаційній скарзі прокурор просить скасувати вище вказану постанову суду апеляційної інстанції, а рішення суду першої інстанції залишити в силі, посилаючись на порушення апеляційним судом норм матеріального та процесуального права.
В обґрунтування доводів касаційної скарги прокурор посилався на те, що не підтримання позивачем позиції прокурора не є перешкодою для захисту інтересів держави, тому суд апеляційної інстанції безпідставно відмовив у задоволенні позову. При цьому прокурор зазначає, що спірний договір укладений без погодження відповідних органів, але суд апеляційної інстанцій дане питання не дослідив. Прокурор зазначає, що постанова Харківського апеляційного господарського суду від 08.06.2017 у справі № 922/3061/16 має преюдиційне значення для вирішення спору у справі, що переглядається.
У відзиві на касаційну скаргу позивач просить залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувану прокурором постанову суду апеляційної інстанції без змін, посилаючись на те, що апеляційним судом у відповідності до норм матеріального та процесуального права надано належну правову оцінку поданим сторонами доказам, а доводи касаційної скарги її не спростовують.
Переглянувши у касаційному порядку судові рішення, колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, беручи до уваги межі перегляду справи в касаційній інстанції, виходить з наступного.
Як встановлено судами попередніх інстанцій, згідно Державного акта на право користування землею від 1982 року серії Б № 047222 в безстрокове та безоплатне користування Чугуївській КЕЧ району, правонаступником якого є відповідач-1, надано земельну ділянку спеціального призначення, площею 8 519 га (далі-земельна ділянка), яка відноситься до категорії земель оборони та використовувалась для військового полігону сухопутних військ з метою випробування військової техніки, озброєння та вишколу військовослужбовців Харківського та Чугуївського гарнізонів.
Суди встановили, що 09.08.2017 між відповідачами було укладено договір із вирощування сільськогосподарської продукції на земельній ділянці позивача, площею 1224 га, яка входить до складу земельної ділянки, строком до 01.11.2020.
Суд першої інстанції, свій висновок про задоволення позову мотивував тим, що на момент укладення договору погодження Міністерства оборони України надано не було, що є порушенням вимог законодавства та підставою для визнання його недійсним.
Скасовуючи наведене рішення суду першої інстанції та приймаючи нове, про відмову в позові, апеляційний суд виходив з того, що прокурор подав позов всупереч інтересам позивача, оскільки прокурор не обґрунтував порушення його інтересів і необхідності їх захисту в судовому порядку, а спірний договір за своєю правовою природою є договором про надання послуг, який відповідає вимогам законодавства та підстави для визнання його недійсним відсутні.
Однак із такими висновками апеляційного суду повністю погодитися не можна виходячи із наступного.
Відповідно до статті 131-1 Конституції України на органи прокуратури України покладено функцію представництва інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.
Згідно частин першої та третьої статті 23 Закону України "Про прокуратуру" представництво прокурором інтересів громадянина або держави в суді полягає у здійсненні процесуальних та інших дій, спрямованих на захист інтересів громадянина або держави, у випадках та порядку, встановлених законом. Прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною четвертою цієї статті.
При цьому поняття "інтереси держави" є оціночним і в кожному конкретному випадку прокурор чи його заступник самостійно визначає з посиланням на законодавство підстави подання позову, вказує, в чому саме відбулося чи може відбутися порушення матеріальних інтересів держави, обґрунтовує необхідність їх захисту та зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах (Рішення Конституційного Суду України від 08.04.1999 року № 3-рп/99).
Згідно частини першої статті 29 Господарського процесуального кодексу України, у редакції чинній на момент звернення прокурора з позовом, прокурор бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, порушену за позовом інших осіб, на будь-якій стадії її розгляду для представництва інтересів громадянина або держави. З метою вступу у справу прокурор може подати апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд рішення Верховним Судом України, про перегляд рішення за нововиявленими обставинами або повідомити суд і взяти участь у розгляді справи, порушеної за позовом інших осіб. При цьому прокурор для представництва інтересів громадянина або держави в господарському суді (незалежно від форми, в якій здійснюється представництво) повинен обґрунтувати наявність підстав для здійснення такого представництва, передбачених частинами другою або третьою статті 25 Закону України "Про прокуратуру".
Отже представництво прокурором в суді законних інтересів держави здійснюється у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень.
Скасовуючи рішення місцевого господарського суду суд апеляційної інстанції свою постанову мотивував тим, що прокурор подав позов всупереч інтересам позивача, оскільки прокурор не обґрунтував порушення його інтересів і необхідності їх захисту в судовому порядку, у зв'язку з чим відсутні підстави для представництва прокурором інтересів позивача.
Разом з тим із наведених положень законодавства вбачається, що представництво прокурором в суді законних інтересів держави здійснюється і у разі, якщо захист цих інтересів не здійснює, або неналежним чином здійснює відповідний орган.
Як вбачається із позовної заяви звертаючись до суду з позовом у даній справі, прокурор відповідно до вимог статті 23 Закону України "Про прокуратуру" та статті 29 Господарського процесуального кодексу належним чином обґрунтував наявність у нього підстав для представництва інтересів держави у суді, визначив в чому полягає порушення інтересів держави та правильно визначив орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах. Як зазначено прокурором позивачем самостійно заходи щодо усунення вказаних порушень у судовому порядку не виживалися.
Отже враховуючи наведене, такі доводи прокурора суд мав перевірити та дати їм належну оцінку, і у разі відсутності правових підстав для задоволення позову, відмовити у його задоволенні у зв'язку за відсутністю порушення прав позивача, тому вказані висновки суду апеляційної інстанції не можуть бути підставою для скасування судового рішення першої інстанції.
Крім того слід зазначити наступне.
Згідно частини першої статті 13 Конституції України, земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об'єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією.
За приписами статті 14 Конституції України земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.
Відповідно до положень статті 1 Закону України "Про правовий режим майна у Збройних Силах України" військове майно - це державне майно, закріплене за військовими частинами, закладами, установами та організаціями Збройних Сил України.
Частиною другою статті 2 наведеного Закону встановлено, що Міністерство оборони України як центральний орган управління Збройних Сил України здійснює відповідно до закону управління військовим майном, у тому числі закріплює військове майно за військовими частинами (у разі їх формування, переформування), приймає рішення щодо перерозподілу цього майна між військовими частинами Збройних Сил України, в тому числі у разі їх розформування.
Згідно статті 77 Земельного кодексу України землями оборони визнаються землі, надані для розміщення і постійної діяльності військових частин, установ, військово-навчальних закладів, підприємств та організацій Збройних Сил України, інших військових формувань, утворених відповідно законодавства України (ч.1). Землі оборони можуть перебувати лише у державній власності (ч.2). Порядок використання земель оборони встановлюється законом (ч.4).
Відповідно до частини першої статті 92 наведеного Кодексу право оренди земельної ділянки - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для провадження підприємницької та іншої діяльності.
Частиною другою статті 95 Земельного кодексу України унормовано, що порушені права землекористувачів підлягають відновленню в порядку, встановленому законом.
Відповідно до статті 1 Закону України "Про використання земель оборони" землями оборони визнаються землі, надані для розміщення і постійної діяльності військових частин, установ, військово-навчальних закладів, підприємств та організацій Збройних Сил України, інших військових формувань, утворених відповідно до законів України.
Виходячи з правового аналізу наведених норм права, вбачається, що землі оборони є державною власністю та знаходяться в управлінні та користуванні Міністерства оборони України.
Подібна правова позиція викладена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 12.06.2018 у справі № 916/3727/15, відступати від якої колегія суддів підстав не вбачає.
Згідно пункту 39 Положення про порядок надання в користування земель (земельних ділянок) для потреб Збройних Сил України та основні правила користування наданими землями, затвердженого наказом Міністра оборони України від 22.12.1997 № 483 (далі-Положення), передача земель в тимчасове користування відбувається з погодження: заступників Міністра оборони України - командувачів видів Збройних Сил України, начальників управлінь центрального апарату Міністерства оборони України - щодо земель спеціальних об'єктів центрального підпорядкування; командуючих військами військових округів, Північного оперативно-територіального командування - щодо земель для об'єктів окружного, Північного оперативно-територіального командування підпорядкування.
Отже наведені норми права стосуються передачі земель оборони в тимчасове користування іншим особам, тобто таких дій, за яких фактичним користувачем землі стає інша особа.
Згідно з частиною першою статті 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недотримання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою, шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним.
Статтею 203 наведеного Кодексу передбачено, що зміст правочину не може суперечити актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства, особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі, правочин має вчинятися у формі, встановленій законом, правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
З огляду на зазначені приписи, правила статей 15, 16 Цивільного кодексу України, кожна особа має право на захист, у тому числі судовий, свого цивільного права, а також цивільного інтересу, що може розумітися як передумова для виникнення або обов'язковий елемент конкретного суб'єктивного права, як можливість задовольнити свої вимоги за допомогою суб'єктивного права та виражатися в тому, що особа має обґрунтовану юридичну заінтересованість щодо наявності/відсутності цивільних прав або майна в інших осіб.
Оспорювати правочин може також особа (заінтересована особа), яка не була його стороною. Власний інтерес заінтересованої особи полягає в тому, щоб предмет правочину перебував у конкретної особи, оскільки від цього залежить подальша можливість законної реалізації заінтересованою особою її прав.
Подібна правова позиція викладена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 18.04.2018 у справі № 439/212/14-ц, відступати від якої колегія суддів підстав не вбачає.
У даній справі суд апеляційної інстанції опираючись на досліджені обставини спору та наявні у справі докази дійшов висновку про те, що КЕВ м. Харків є специфічним господарюючим суб'єктом у відповідності до статті 1 Закону України «Про господарську діяльність у Збройних силах України» і компетенція такого суб'єкта дозволяє йому укладати господарські договори.
Також цим судом було встановлено, що спірний договір був укладений за участю Міністерства оборони України, шляхом оголошення публічного конкурсу, на підставі нормативних документів МОУ та внаслідок прямого розпорядження Міністерства оборони України щодо укладання такого договору, Міністерством оборони України був встановлений прямий контроль за укладанням та безперешкодним виконанням даного договору.
Крім того судом встановлено, що спірний договір не встановлює для відповідача-2 жодних права на земельну ділянку.
При цьому слід зазначити, що судами не встановлено того, що спірна земельна ділянка передавалася у користування відповідачу-2, останній не став фактичним користувачем її.
За вказаних обставин слід погодитися із висновками суду апеляційної інстанції про те, що підстави для визнання договору недійсним відсутні.
Наведеним вище у сукупності спростовуються доводи, викладені у касаційній скарзі, щодо незаконності постанови суду апеляційної інстанції, а доводи відзиву на касаційну скаргу знайшли своє підтвердження.
За приписами статті 309 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (рішення у справах "Пономарьов проти України" та "Рябих проти Російської Федерації"), у справі "Нєлюбін проти Російської Федерації", повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень.
Наведене повністю узгоджується з правовими позиціями, сформованими Європейським судом з прав людини у справах Levages Prestations Services v. France (Леваж Престасьон Сервіс проти Франції) та Brualla Gomez de la Torre v. Spain (Бруалья Ґомес де ла Торре проти Іспанії), згідно з якими зважаючи на особливий статус суду касаційної інстанції, процесуальні процедури у суді касаційної інстанції можуть бути більш формальними, особливо, якщо провадження здійснюється судом після їх розгляду судом першої інстанції, а потім судом апеляційної інстанції.
Відповідно до рішення Європейського суду з прав людини у справі «Васильєв проти України» (заява № 11370/02) від 21 червня 2007 року перегляд справи не повинен розглядатися як замаскована апеляція, а сама лише можливість існування двох точок зору на предмет не є підставою для повторного розгляду справи.
Згідно ж із статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Отже вказані рішення Європейського суду з прав людини суд касаційної інстанції застосовує у даній справі як джерело права.
За вказаних обставин оскільки фундаментальних порушень не встановлено, підстав для скасування оскарженої постанови немає.
Відповідно до приписів статті 129 частини 4, статті 315 частини 3 пункту "в" Господарського процесуального кодексу України, судові витрати за подання касаційної скарги належить покласти на заявника скарги.
Керуючись статтями 301, 308, 309, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України,
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу Військового прокурора Харківського гарнізону в інтересах держави в особі Міністерства оборони України залишити без задоволення, а постанову Харківського апеляційного господарського суду від 17.01.2018 у справі Господарського суду Харківської області № 922/2732/17 залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий Г.М. Мачульський
Судді І.В. Кушнір
Є.В. Краснов
