ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Провадження № 22-ц/803/2342/19 Справа № 204/3541/16-ц

Суддя у 1-й інстанції - Тітова І.В. Суддя у 2-й інстанції - Свистунова О. В.

Категорія 30

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

09 квітня 2019 року м. Дніпро

Колегія суддів судової палати у цивільних справах Дніпровського апеляційного суду у складі:

головуючого судді – Свистунової О.В.

суддів – Красвітної Т.П., Єлізаренко І.А.

за участю секретаря – Гулієва М.І.о.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні у місті Дніпро

апеляційну скаргу ОСОБА_1

на рішення Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 29 вересня 2016 року

по цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до Державного закладу “Українська психіатрична лікарня з суровим наглядом МОЗ України” про відшкодування моральної шкоди, –

В С Т А Н О В И Л А:

У травні 2016 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, у якому просив стягнути з Державного закладу «Українська психіатрична лікарня з суворим наглядом Міністерства охорони здоров’я України» 115 000,00 грн на відшкодування моральної шкоди, яка завдана йому шляхом свідомого та цілеспрямованого застосування до нього засобів "каральної психіатрії", замість належних заходів медичного характеру, зокрема, шокової терапії психотропних засобів, застосування медичних засобів у якості покарання, залучення до неоплачуваної рабської праці, розголошення відомостей щодо діагнозу третім особам, які здійснювались відносно нього на підставі ухвали суду, прийнятої за наслідками притягнення його до кримінальної відповідальності.

Позовні вимоги обгрунтовував тим, що тримання його у державному закладі “Українська психіатрична лікарня з суворим наглядом Міністерства охорони здоров’я України" у період з 06 грудня 2012 року до 23 жовтня 2014 року та з 24 жовтня 2014 року до 28 жовтня 2014 року, після припинення судом застосування до нього заходів примусового медичного характеру, було свавільним, в антісанітарних умовах, без належного харчування, без ефективного перегляду стану його психічного здоров”я, тримання супроводжувалося примусовим лікуванням, чим завдало тяжких страждань та шкоди його приватному і сімейному життю.

Рішенням Красногвардійського районного суду міста Дніпропетровська від 29 вересня 2016 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Ухвалою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 23 лютого 2017 року рішення Красногвардійського районного суду міста Дніпропетровська від 29 вересня 2016 року залишено без змін.

Постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 12 вересня 2018 року скасовано ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 23 лютого 2017 року та направлено справу на новий розгляд.

У апеляційній скарзі позивач просить рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове, яким задовольнити позовні вимоги, оскільки вважає, що рішення суду першої інстанції ухвалено з порушенням норм матеріального та процесуального права.

Скарга мотивована тим, що суд неповно дослідив обставини справи, не надав їм належної правової оцінки та дійшов помилкових висновків при вирішенні спору.

Крім того, суд першої інстанції не звернув увагу на те, що він знаходився у повній ізоляції від зовнішнього світу та під повним контролем з боку відповідача, якого звинувачує у порушенні своїх прав. Таким чином, він свідомо був поставлений в умови, за яких він не міг зібрати докази цих порушень. Крім того, з 24 жовтня до 28 жовтня 2014 року він утримувався у закладі примусово без будь-яких правових підстав.

Розглянувши справу в межах доводів апеляційної скарги, перевіривши законність і обґрунтованість ухваленого рішення, апеляційний суд дійшов висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню з наступних підстав.

У судовому засіданні встановлено, що 15 грудня 2011 року в 00 год. 30 хв. ОСОБА_1, перебуваючи у стані алкогольного сп'яніння скоїв тяжкий злочин.

Довідкою про звільнення з Дніпропетровського СІЗО підтверджується, що у період з 19.01.2012р. по 06.12.2012р. позивач знаходився у Дніпропетровському СІЗО (а.с.12).

За висновком судово-психіатричної експертизи від 22 березня 2012 року, в період часу інкримінованого йому діяння, ОСОБА_1 знаходився у тимчасовому хворобливому розладі психічної діяльності у формі сутінкового розладу свідомості, яке позбавляло його можливості усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними у вказаний період часу.

Оскільки ОСОБА_1 підпадав під дію частини другої статті 19 КК України, як неосудному йому рекомендовано застосування примусових заходів медичного характеру.

Постановою Дніпровського районного суду міста Дніпродзержинськ від 09 жовтня 2012 року до ОСОБА_1, обвинуваченого у вчиненні суспільно небезпечного діяння, передбаченого частиною другою статті 15, частиною першою статті 115 КК України, застосовано примусові заходи медичного характеру у вигляді госпіталізації до психіатричного закладу з суворим наглядом, як особи, що скоїла суспільно небезпечне діяння, пов'язане з посяганням на життя іншої особи .

Ухвалою Красногвардійського районного суду міста Дніпропетровська від 13 жовтня 2014 року, у задоволенні клопотанні лікаря-психіатра Української психіатричної лікарні з суворим наглядом міста Дніпропетровська про продовження застосування примусових заходів медичного характеру в умовах психіатричної лікарні з суворим наглядом відносно ОСОБА_1 відмовлено.

24 жовтня 2014 року ухвалою апеляційного суду Дніпропетровської області апеляційна скарга лікаря-психіатра державного закладу «Українська психіатрична лікарня з суворим наглядом Міністерства охорони здоров’я України» на зазначену ухвалу повернута без розгляду.

27 жовтня 2014 року лікар-психіатр державного закладу «Українська психіатрична лікарня з суворим наглядом міста Дніпропетровська» звернувся до суду із заявою про роз'яснення ухвали про відмову у продовженні примусових заходів медичного характеру та просив зазначити, чи слід вважати її підставою для припинення вказаних заходів відносно ОСОБА_1, чи підставою для подання про зміну йому виду примусових заходів.

05 листопада 2014 року ухвалою Красногвардійського районного суду міста Дніпропетровська у задоволенні вказаної заяви лікаря-психіатра про роз'яснення судового рішення відмовлено.

Ухвалою Красногвардійського районного суду міста Дніпропетровська від 14 листопада 2014 року у задоволенні подання лікаря-психіатра Української психіатричної лікарні з суворим наглядом міста Дніпропетровська про зміну застосування примусових заходів медичного характеру в умовах психіатричної лікарні з суворим наглядом відносно ОСОБА_1 відмовлено.

У зв'язку із застосуванням примусових заходів медичного характеру у вигляді госпіталізації ОСОБА_1 на підставі постанови Дніпровського районного суду міста Дніпродзержинськ від 09 жовтня 2012 року перебував у державному закладі «Українська психіатрична лікарня з суворим наглядом Міністерства охорони здоров’я України» у період із 06 грудня 2012 року до 28 жовтня 2014 року.

При виписці 28 жовтня 2014 року особистою письмовою розпискою ОСОБА_1 засвідчив про відсутність у нього за час перебування у державному закладі «Українська психіатрична лікарня з суворим наглядом Міністерства охорони здоров’я України» претензій щодо лікування, забезпечення, медичного обслуговування та умов перебування.

Відповідно до довідки комунального «Дніпродзержинська міська лікарня № 1 Дніпропетровської обласної ради» 13 листопада 2014 року ОСОБА_1 надав письмову згоду на подальше діагностичне спостереження.

Відповідно до статті 23 ЦК України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода, зокрема, може полягати у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї.

Загальні підстави відповідальності за завдану майнову та моральну шкоду передбачені нормами статей 1166, 1167 ЦК України, відповідно до частини першої яких шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності вини.

Під час вирішення спорів про відшкодування шкоди за статями 1166, 1167 ЦК України доказуванню підлягає: факт спричинення шкоди, протиправність дій заподіювача шкоди і його вина, причинний зв'язок між протиправною дією та негативними наслідками.

Відсутність хоча б одного з таких елементів виключає відповідальність за заподіяння шкоди. Деліктна відповідальність за загальним правилом настає лише за наявності вини заподіювача шкоди.

При цьому в деліктних правовідносинах саме на позивача покладається обов'язок довести наявність шкоди та її розмір, протиправність поведінки заподіювача шкоди та причинний зв'язок такої поведінки із заподіяною шкодою.

Посилання апелянта, що тримання його у державному закладі «Українська психіатрична лікарня з суворим наглядом Міністерства охорони здоров’я України» було в антисанітарних умовах, без належного харчування, без ефективного перегляду стану його психічного здоров'я, тримання супроводжувалося примусовим лікуванням, чим завдало йому моральних страждань, колегія суддів не може взяти до уваги, зважаючи на наступне.

Психіатрична допомога являє собою комплекс спеціальних заходів, спрямованих на обстеження стану психічного здоров'я осіб на підставах та в порядку, передбачених законом, профілактику, діагностику психічних розладів, лікування, нагляд, догляд та медикосоціальну реабілітацію осіб, які страждають на психічні розлади.

Відповідно до статті 92 КК України примусовими заходами медичного характеру є надання амбулаторної психіатричної допомоги, поміщення особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння, що підпадає під ознаки діяння, передбаченого Особливою частиною цього Кодексу, в спеціальний лікувальний заклад з метою її обов'язкового лікування, а також запобігання вчиненню нею суспільно небезпечних діянь.

За правилами статті 13 Закону України «Про психіатричну допомогу» особа може бути госпіталізована до психіатричного закладу в примусовому порядку на підставах, передбачених статтею 14 цього Закону, а також у випадках проведення експертизи стану психічного здоров'я особи або застосування до особи, яка страждає на психічний розлад і вчинила суспільно небезпечне діяння, примусового заходу медичного характеру на підставах та в порядку, передбачених законами України.

Виписка особи, яка вчинила суспільно небезпечні діяння та щодо якої судом було застосовано примусові заходи медичного характеру, здійснюється за рішенням суду (стаття 18 Закону України «Про психіатричну допомогу»).

Надання особі психіатричної допомоги в примусовому порядку шляхом її госпіталізації до психіатричного закладу у примусовому порядку та продовження такої госпіталізації розглядаються як позбавлення свободи у розумінні пункту 1 статті 5 Конвенції з усіма гарантіями, що передбачені цією статтею, включно з правом на відшкодування будь-якої шкоди, завданої позбавленням свободи, якщо воно буде визнане таким, що не відповідає чинному законодавству України.

Згідно з практикою ЄСПЛ щодо застосування підпункту «е» пункту 1 статті 5 Конвенції особа не може бути позбавлена свободи як «психічно хвора», якщо не дотримано трьох мінімальних умов: по-перше, має бути достовірно доведено, що особа є психічно хворою; по-друге, психічний розлад повинен бути такого виду або ступеня, що слугує підставою для примусового тримання у психіатричній лікарні; і по-третє, обґрунтованість тривалого тримання у психіатричній лікарні залежить від стійкості відповідного захворювання.

Перед тим як визначати, чи було достовірно доведено, що особа страждає на психічний розлад, вид і ступень якого можуть бути підставою для примусового тримання цієї особи у психіатричній лікарні, суди повинні встановити, чи було таке тримання законним у розумінні підпункту «е» пункту 1 статті 5 Конвенції, зокрема, чи була дотримана процедура, передбачена чинним законодавством України.

Відповідно до статті 17 Закону України «Про психіатричну допомогу» перебування особи в закладі з надання психіатричної допомоги в примусовому порядку може здійснюватися лише протягом часу наявності підстав, за якими було проведено госпіталізацію.

Доводи апеляційної скарги про неправильність рішення суду зводяться до незаконності госпіталізації, перебування та лікування у КЗ «Дніпродзержинська міська лікарня №1 Дніпропетровської обласної ради» у зв’язку з встановленням судовою експертизою висновку того, що стан розладу його психічної діяльності мав швидкоплинний характер лише на час вчинення кримінального правопорушення і на будь-які хронічні розлади він не страждав і не страждає.

Як встановлено, дійсно, за висновком судово-психіатричної експертизи від 22.03.2012р. ОСОБА_1 при вчиненні діяння знаходився у тимчасовому хворобливому розладі психічної діяльності в формі сутінкового розладу свідомості.

Проте, саме вказаним висновком експертизи ОСОБА_1 і було рекомендовано застосування примусових заходів медичного характеру. Застосовуючи зазначені примусові заходи медичного характеру постановою від 09.10.2012р., суд врахував вказаний висновок судово-психіатричної експертизи та покази експерта - психіатра ОСОБА_2, який підтвердив висновки експертизи комісії та пояснив, що хоча ОСОБА_1 і не страждав психічним захворюванням, на час вчинення протиправного діяння він мав сутінковий розлад свідомості, який виник на фоні існуючої у нього патології – наслідків раніше перенесених травм головного мозку та приступів втрати свідомості, а також екзогенної інтоксикації, викликаної алкоголем.

Рекомендація експертної комісії щодо застосування до ОСОБА_1 заходів медичного характеру мала на меті саме лікування органічної патології та приступів втрати свідомості для зведення до мінімуму можливості повторення подібного розладу психічної діяльності, при чому курс і тривалість лікування мали визначити лікарі лікарні. (а.с.11). Вказана постанова суду не скасовувалась та набрала законної сили.

Згідно Порядком застосування примусових заходів медичного характеру в психіатричних закладах до осіб, які хворі на психічні розлади і вчинили суспільно небезпечні діяння, метою вказаних заходів є обов’язкове лікування, а також запобігання вчиненню ними суспільно небезпечних діянь.

Також, колегія суддів не приймає до уваги посилання апелянта на здійснення закладом неналежних лікарських дій, оскільки є його суб’єктивними уявленнями та не підтверджуються доказами та висновками компетентного органу.

Такими ж недоведеними є і посилання апелянта про утримання його закладом у неналежних умовах. Між тим, саме факт прийняття ОСОБА_1 участі у трудових процесах відділення лікарні прийнято судом до уваги при вирішенні 13.10.2014р. питання (за участі ОСОБА_1І.) про відмову у поданні лікарі закладу про продовження відносно нього примусових заходів медичного характеру (а.с.13).

Про відсутність будь-яких претензій до умов перебування у закладі ОСОБА_1 особисто зазначено при виписці із закладу, про порушення прав ним не було заявлено ні під час лікування, ні безпосередньо після його закінчення, а з вказаним позовом ОСОБА_1 звернувся більш ніж через півтора року після виписки.

Враховуючи відсутність доказів що відповідачем (його працівниками) відносно позивача було допущено протиправну поведінку, вчинено неправомірні дії чи бездіяльність, суд першої інстанції правомірно відмовив у задоволенні заявлених на підставі ст.1167 ЦК України позовних вимог ОСОБА_1 про відшкодування моральної шкоди за їх недоведеністю.

Що стосується доводів апеляційної скарги про незаконне тримання у період із 24 жовтня до 28 жовтня 2014 року у державному закладі «Українська психіатрична лікарня з суворим наглядом Міністерства охорони здоров’я України», колегія вважає за потрібне зазначити наступне.

Відповідно до висновку судово-психіатричної експертизи від 22 березня 2012 року ОСОБА_1 при вчиненні кримінального діяння знаходився у тимчасовому хворобливому розладі психічної діяльності в формі сутінкового розладу свідомості. Цим висновком експертизи ОСОБА_1 було рекомендовано застосування примусових заходів медичного характеру.

Госпіталізація ОСОБА_1 до державного закладу «Українська психіатрична лікарня з суворим наглядом Міністерства охорони здоров’я України» була застосована до нього на підставі ухвали суду від 09 жовтня 2012 року та після проведення обстеження ОСОБА_1 було призначено лікування.

11 березня 2013 року він був оглянутий лікарсько-консультативною комісією державного закладу «Українська психіатрична лікарня з суворим наглядом МОЗ України» з метою уточнення клінічного діагнозу.

За результатами цього дослідження і аналізу медичної документації лікарсько-консультативною комісією ОСОБА_1 було встановлено діагноз «Органічний розлад особистості (Органічна псевдопсихопатична особистість). Переніс сутінковий розлад свідомості (15 грудня 2011 року)».

Ухвалою Красногвардійського районного суду міста Дніпропетровська від 13 жовтня 2014 року (набрала законної сили 24 жовтня 2014 року) відмовлено у задоволенні клопотання лікаря-психіатра Української психіатричної лікарні з суворим наглядом міста Дніпропетровська про продовження застосування примусових заходів медичного характеру в умовах психіатричної лікарні з суворим наглядом відносно ОСОБА_1

Такого висновку суд дійшов з урахуванням того, що ОСОБА_1 переніс сутінковий розлад свідомості лише один раз 15 грудня 2011 року і рецидиву захворювання та загострення психічного стану у нього не спостерігалось.

Проте, ОСОБА_3 був виписаний з лікарні лише 28 жовтня 2014 року о 17 год. 45 хв. на виконання вказівки заступника начальника відділу прокуратури Дніпропетровської області від 28 жовтня 2014 року, що надійшла до державного закладу «Українська психіатрична лікарня з суворим наглядом Міністерства охорони здоров’я України».

Згідно до статті 17 Закону України «Про психіатричну допомогу» перебування особи в закладі з надання психіатричної допомоги в примусовому порядку може здійснюватися лише протягом часу наявності підстав, за якими було проведено госпіталізацію.

Особа, яку було госпіталізовано до закладу з надання психіатричної допомоги в примусовому порядку, повинна оглядатися комісією лікарів-психіатрів не рідше одного разу на місяць з часу госпіталізації з метою встановлення наявності підстав для продовження чи припинення такої госпіталізації.

У разі необхідності продовження госпіталізації в примусовому порядку понад 6 місяців представник закладу з надання психіатричної допомоги повинен направити до суду за місцем знаходження закладу з надання психіатричної допомоги заяву про продовження такої госпіталізації. До заяви, в якій повинні бути викладені підстави госпіталізації особи до закладу з надання психіатричної допомоги в примусовому порядку, передбачені статтею 14 цього Закону, додається висновок комісії лікарів-психіатрів, який містить обгрунтування про необхідність продовження такої госпіталізації. В подальшому продовження госпіталізації особи в закладі з надання психіатричної допомоги проводиться кожного разу на строк, який не може перевищувати 6 місяців.

Клопотання про припинення госпіталізації в примусовому порядку можуть направлятися до суду особою, яку було госпіталізовано в примусовому порядку, або її законним представником через кожні 3 місяці з часу ухвалення судом рішення про продовження такої госпіталізації.

Згідно пункт 1 статті 5 Конвенції “Про захист прав людини і основоположних свобод» кожен має право на свободу та особисту недоторканність. Нікого не може бути позбавлено свободи, крім таких випадків і відповідно до процедури, встановленої законом:

a) законне ув'язнення особи після засудження її компетентним судом;

b) законний арешт або затримання особи за невиконання законного припису суду або для забезпечення виконання будь-якого обов'язку, встановленого законом;

c) законний арешт або затримання особи, здійснене з метою допровадження її до компетентного судового органу за наявності обґрунтованої підозри у вчиненні нею правопорушення або якщо обґрунтовано вважається необхідним запобігти вчиненню нею правопорушення чи її втечі після його вчинення;

d) затримання неповнолітнього на підставі законного рішення з метою застосування наглядових заходів виховного характеру або законне затримання неповнолітнього з метою допровадження його до компетентного органу;

e) законне затримання осіб для запобігання поширенню інфекційних захворювань, законне затримання психічнохворих, алкоголіків або наркоманів чи бродяг;

f) законний арешт або затримання особи з метою запобігання її недозволеному в'їзду в країну чи особи, щодо якої провадиться процедура депортації або екстрадиції.

Відмовляючи у задоволенні позову у повному обсязі, суд першої інстанції не встановив дійсні обставини справи та не врахував, що був порушений порядок перебування ОСОБА_1 у розумінні ст. 17 Закону України «Про психіатричну допомогу» у державному закладі «Українська психіатрична лікарня з суворим наглядом Міністерства охорони здоров’я України» та незаконне тримання у період із 24 жовтня до 28 жовтня 2014 року з огляду на пункт 1 статті 5 Конвенції (Gorshkov v. Ukraine, заява N 67531/01, від 8 листопада 2005 року та Akopyan v. Ukraine, заява N 12317/06, від 5 червня 2004 року).

Встановивши, що ухвалою Красногвардійського районного суду міста Дніпропетровська від 13 жовтня 2014 року, яка вступила в закону силу 24 жовтня 2014 року, відмовлено лікарю-психіатру у задоволенні клопотання про продовження застосування примусових заходів медичного характеру відносно ОСОБА_1 в умовах психіатричної лікарні, суд першої інстанції не надав оцінку доводам позивача про те, що з 24 жовтня до 28 жовтня 2014 року він незаконно утримувався в лікарні та йому продовжували лікування медикаментозними заходами.

Крім того, місцевим судом не було враховано, що сам факт протиправного утримання позивача у психоневрологічному лікувальному закладі є підставою для відшкодування йому моральної шкоди.

Такий правовий висновок викладений у постанові ОСОБА_4 Верховного Суду від 28 лютого 2018 року у справі № 14-9свц18.

Зважаючи на вищевикладене, колегія суддів приходить до висновку про часткове задоволення позову.

Статтею 23 ЦК України визначено, що особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав.Моральна шкода полягає: 1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я; 2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів; 3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку із знищенням чи пошкодженням її майна; 4) у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи. Моральна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості. Моральна шкода відшкодовується незалежно від майнової шкоди, яка підлягає відшкодуванню, та не пов'язана з розміром цього відшкодування. Моральна шкода відшкодовується одноразово, якщо інше не встановлено договором або законом.

Моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті. Моральна шкода відшкодовується незалежно від вини органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, фізичної або юридичної особи, яка її завдала: 1) якщо шкоди завдано каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю фізичної особи внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки; 2) якщо шкоди завдано фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту або виправних робіт; 3) в інших випадках, встановлених законом (стаття 1167 ЦК України).

Відповідно до пункту 9 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику розгляду судами цивільних справ за позовами про відшкодування шкоди» від 27 березня 1992 року № 6 (з наступними змінами і доповненнями), розглядаючи позови про відшкодування шкоди, суди повинні мати на увазі, що відповідно до статей 440 і 450 ЦК України (зараз статі 1166, 1167 ЦК України) шкода, заподіяна особі і майну громадянина або заподіяна майну юридичної особи, підлягає відшкодуванню в повному обсязі особою, яка її заподіяла, за умови, що дії останньої були неправомірними, між ними і шкодою є безпосередній причинний зв'язок. Обов'язок доказування наявності шкоди та протиправності поведінки заподіювача шкоди покладається на особу, якій завдано шкоди.

Системне тлумачення вказаних норм, дає підстави дійти висновку про те, що особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав, зокрема нанесенням тяжких тілесних ушкоджень, за умови наявності вини завдавача цієї шкоди. Таким чином слід дійти висновку про те, що відшкодування моральної шкоди за одне і те ж правопорушення має одноразовий, а не систематичний, характер.

Відповідно до ст. 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Кожна сторона несе ризики настання наслідків, пов»язаних із вчиненням чи не вчиненням нею процесуальних дій.

Подавши свої докази, сторони реалізували своє право на доказування і одночасно виконали обов'язок із доказування, оскільки ст. 81 ЦПК закріплює правило, за яким кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Обов'язок із доказування покладається також на осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, або державні чи суспільні інтереси (ст. ст. 43 ЦПК України). Тобто, процесуальними нормами встановлено як право на участь у доказуванні, так і обов'язок із доказування обставини при невизнані них сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Крім того, суд безпосередньо не повинен брати участі у зборі доказового матеріалу.

Європейський суд з прав людини вказує, що оцінка моральної шкоди по своєму характеру є складним процесом, за винятком випадків коли сума компенсації встановлена законом (STANKOV v. BULGARIA, № 68490/01, § 62, ЄСПЛ, 12 липня 2007 року).

Встановивши, що позивачу заподіяна моральна шкода внаслідок незаконного утримання з 24 жовтня до 28 жовтня 2014 року у лікарні, колегія суддів, із врахуванням вимог розумності та справедливості, приходить до висновку щодо стягнення грошової компенсації моральної шкоди в сумі 8 000,00 грн.

Також колегія суддів не приймає до уваги заперечення відповідача про те, що ухвала Апеляційного суду Дніпропетровської області від 24.10.2014 року надійшла ввечері 27.10.2014 року після закінчення робочого дня (вх. 4030), оскільки ці обставини не підтверджені належними доказами.

Як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (рішення у справі «Руїз Торія проти Іспанії», §§ 29-30). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (§ 2 рішення у справі «Хірвісаарі проти Фінляндії»).

Також, Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (далі – Конвенція) зобов’язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов’язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов’язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

Відповідно до пункту 3 частини 1 статті 376 ЦПК України, підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи.

Отже, колегія дійшла висновку про необхідність задоволення апеляційної скарги та скасування рішення місцевого суду з ухвалення нового про часткове задоволення позовних вимог.

У зв’язку із задоволенням апеляційної скарги, судові витрати понесені сторонами у зв'язку з переглядом судового рішення підлягають розподілу у відповідності до 141 ЦПК України, а саме: стягнути з Державного закладу “Українська психіатрична лікарня з суровим наглядом МОЗ України” на користь ОСОБА_1 судовий збір у розмірі 50 грн. за подачу позовної заяви та 1265 грн. за подачу апеляційної скарги.

Керуючись ст.ст. 259,268,374,376,381,382,383,384 ЦПК України, колегія суддів, –

П О С Т А Н О В И Л А:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 – задовольнити.

Рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 17 вересня 2018 року– скасувати та постановити нове.

Позовні вимоги ОСОБА_1 до Державного закладу “Українська психіатрична лікарня з суровим наглядом МОЗ України” про відшкодування моральної шкоди — задовольнити частково.

Стягнути з Державного закладу “Українська психіатрична лікарня з суровим наглядом МОЗ України” на користь ОСОБА_1 моральну шкоду в розмірі 8 000 грн.

Стягнути з Державного закладу “Українська психіатрична лікарня з суровим наглядом МОЗ України” на користь ОСОБА_1 судовий збір в розмірі 1315 грн.

У задоволенні іншої частини позовних вимог — відмовити.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття та протягом тридцяти днів може бути оскаржена у касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду з дня складання повного судового рішення.

Головуючий О.В. Свистунова

Судді: Т.П.Красвітна

ОСОБА_5