ЗАПОРІЗЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Справа № 22-ц/807/973/19 Головуючий у 1-й інстанції: Вільямовська Н.О.

Є.У.№ 316/2098/15 Суддя-доповідач: ОСОБА_1

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

13 лютого 2019 року м. Запоріжжя

Запорізький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з цивільних справ:

Головуючого: Кочеткової І.В.,

суддів: Маловічко С.В.,

ОСОБА_2,

секретар: Остащенко О.В.,

розглянув у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом Публічного акціонерного товариства «Альфа-Банк» до ОСОБА_3, ОСОБА_4 про солідарне стягнення заборгованості за кредитним договором та за зустрічним позовом ОСОБА_4 до Публічного акціонерного товариства «Альфа-Банк», третя особа: ОСОБА_3 про визнання припиненим договору поруки №0709/0808/45-059-Р-1, зустрічним позовом ОСОБА_3 до Публічного акціонерного товариства «Альфа-Банк», треті особи: ОСОБА_4, приватний нотаріус Енергодарського міського нотаріального округу ОСОБА_5 про визнання недійсним з моменту укладання кредитного договору №0709/0808/45-059 та іпотечного договору №0709/0808/45-059-Z-1,

за апеляційною скаргою Акціонерного товариства «Альфа-Банк» на рішення Енергодарського міського суду Запорізької області від 23 жовтня 2018 року,

В С Т А Н О В И В:

У вересні 2015 р. ПАТ «Альфа-Банк» звернулося до суду з позовом до ОСОБА_3, ОСОБА_4 про солідарне стягнення заборгованості за кредитним договором.

В обґрунтування позовних вимог ОСОБА_6 зазначав, що 15.08.2008 ВАТ «Сведбанк», правонаступником якого є ПАТ «Сведбанк», та ОСОБА_3 уклали кредитний договір №0709/0808/45-059, за умовами якого останньому було надано кредит на суму 38 000,00 дол. США. з виплатою 12,5% річних зі строком повернення до 15.08.2038 шляхом внесення щомісячних платежів в сумі, строки та на умовах, що передбачені графіком погашення кредиту.

Кредитні зобов’язання ОСОБА_3 забезпечені порукою ОСОБА_4, про що 15.08.2008р сторони уклали договір поруки №0709/0808/45-059-Р-1.

25.05.2012 між ПАТ «Сведбанк» та ПАТ «Дельта Банк» було укладено договір купівлі-продажу прав вимоги за кредитними договорами, 15.06.2012 останній уклав з ПАТ «Альфа Банк» договір купівлі-продажу прав вимоги за кредитними договорами, в тому числі і за договорами, укладеними з ОСОБА_3 та ОСОБА_4

У зв’язку з порушенням ОСОБА_3 своїх зобов’язань за кредитним договором, станом на 19.08.2015 розмір простроченої заборгованості становить 34 642,23 дол. США, що за курсом НБУ станом на 19.08.2015 року складає – 765 155,65 грн., за відсотками – 2 929,38 дол. США, що за офіційним курсом НБУ на 19.08.2015 складає – 64702,29 грн., за 535,61 дол. США, що за офіційним курсом НБУ на дату розрахунку складає – 11 830,21 грн.

Посилаючись на вказані обставини, просив суд на підставі ч.2 ст.1050 ЦК України стягнути солідарно з ОСОБА_3 та ОСОБА_4 на користь Публічного акціонерного товариства «Альфа-Банк», 01001, м. Київ, вулиця Десятинна, 4/6, ЄДРПОУ 23494714, МФО 300346, п/р №37396000000004заборгованість – 841 688,15 грн.

Заперечуючи проти позову, у квітні 2016 року ОСОБА_4 звернулася що суду із зустрічним позовом про визнання припиненим договору поруки №0709/0808/45-059-Р-1, посилаючись на те, що 11.08.2009 між Банком і позичальником було укладено договір про внесення змін та доповнень до кредитного договору №0709/0808/45-059 щодо розміру відсоткової ставки: за період з 12.08.2009 року по 09.07.2011 року була зменшена з 12,5 % до 7% та 10 %, однак, з 10.07.2011 року по 15.08.2038 рік відсоткова ставка збільшена до 13,74%. У сумарному порівнянні відсоткової ставки за користування кредитом з 12.08.2009 року по 15.08.2038 відсоткова ставка збільшена до 13,37%. Посилаючись на те, що з нею як з поручителем такі зміни не узгоджувалися, відповідні зміни до договору поруки не вносилися, просила суд на підставі ст. 559 ч.1 ЦК України визнати припиненим договір поруки №0709/0808/45-059-Р-1, укладений 15.08.2008 між ВАТ «Сведбанк» та ОСОБА_4І, і відмовити у задоволенні позову ПАТ «Альфа-Банк» до ОСОБА_4 про стягнення заборгованості за кредитним договором №0709/0808/45-059 та судових витрат(а.с.143-146 т.1).

Ухвалою Енергодарського міського суду від 13.04.2016 року даний зустрічний позов ОСОБА_4 прийнято до провадження (а.с.163 т.1)

У червні 2016 року ОСОБА_3 звернувся до суду із зустрічним позовом, який в ході розгляду справи доповнював і уточнював (т.2, а.с.30-38, 115-123), про визнання недійсними кредитного і іпотечного договорів з підставневідповідності правочинів вимогам ст.ст.203, 215, 203 ЦК України, ст.ст. 11, 15, 18, 19 Закону України «Про захист прав споживачів» та Правилам надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених Постановою НБУ від 10.05.2007 №168, оскільки споживач був позбавлений права на одержання необхідної, доступної, достовірної та своєчасної інформації про продукцію, що забезпечує можливість її свідомого та компетентного вибору. Обставини приховування банком важливої інформації перед підписанням Кредитного договору, невідповідність встановлених між сторонами у договорі умов фактичним є введенням в оману споживача та нечесною підприємницькою практикою, яке порушує права останньої. Також вважав, що банком не враховані та не роз'яснено йому валютні ризики.

Рішенням Енергодарського міського суду Запорізької області від 23 жовтня 2018 року у задоволенні позову ПАТ «Альфа-Банк» та зустрічних позовів ОСОБА_3 та ОСОБА_4 відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що Банком не надано належних і допустимих доказів на підтвердження факту набуття права вимоги і розміру кредитної заборгованості, а тому його вимоги не підлягають задоволенню. Вимоги поручителя про припинення поруки є обґрунтованими, проте, оскільки договір поруки укладався з ПАТ «СведБанк», який не залучався до участі у розгляді справи, позов не підлягає задоволенню як такий, що заявлений до неналежного відповідача. Вимоги позичальника про визнання недійсними кредитного і іпотечного договорів задоволенню не підлягають за пропуском строку позовної давності.

Не погоджуючись з рішенням суду, АТ «Альфа Банк» подало апеляційну скаргу, в якій, посилаючись напорушення норм матеріального та процесуального права, просить рішення суду скасувати, і ухвалити по справі нове рішення, яким задовольнити його позов та відмовити у задоволенні зустрічних позовів. Доводи апеляційної скарги зводяться до того, що розмір заборгованості за кредитним договором підтверджується належними і допустимими доказами, а тому висновки суду першої інстанції про недоведеність позовних вимог не відповідають фактичним обставинам справи. Вважає, що суд першої інстанції безпідставно врахував висновок експерта, який суперечить іншим наявним у справі письмовим доказам щодо фактичного розміру заборгованості. Висновки суду про те, що позивач не набув права вимоги за кредитним договором є також помилковими, оскільки рішення суду в адміністративній справі, на яке посилався суд першої інстанції, скасовано судом касаційної інстанції із закриттям провадження у справі. Вказує, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про невідповідність кредитного договору вимогам Закону України «Про захист прав споживачів».

У відзивах на апеляційну скаргу ОСОБА_4 та ОСОБА_3 просять апеляційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржуване рішення – без змін, посилаючись на те, що суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про недоведеність позовних вимог і про невідповідність кредитного договору вимогам цивільного законодавства.

В засідання апеляційного суду належним чином повідомлені про час і місце розгляду справи ОСОБА_4 та ОСОБА_3 не з’явилися. ОСОБА_3 просив відкласти розгляд справи, пославшись на те, що з 04.02.2019 по 04.03.2019 його представник приватний юрист Гармаш В.О. перебуває у відпустці за межами Запорізької області і не зможе взяти участь у судовому засіданні. На підтвердження відпустки надано наказ, виданий приватним юристом Гармашем В.О. про надання йому відпустки з 04.02.2019 по 04.03.2019. Причини своєї неявки у судове засідання відповідачі суду не повідомили.

Розглянувши клопотання ОСОБА_3 про відкладення розгляду справи, суд вважає його таким, що не підлягає задоволенню з огляду на такі обставини.

За положенням ст.2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Частиною 2 ст.2 ЦПК України на суд і учасників процесу покладено обов’язок керуватися завданнями цивільного судочинства, яке превалює над будь-яким іншим міркуванням в судовому процесі.

Згідно з ст.ст.2, 6, 12, 13 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах рівності сторін, змагальності та диспозитивності.

У відповідності до ст.ст.13,44 ЦПК України учасники судового процесу та їхні представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами; зловживання процесуальними правами не допускається. З огляду на принцип диспозитивності у цивільному судочинстві учасники справи розпоряджаються своїми процесуальними правами на власний розсуд.

Відповідно до положень ст.ст. 210, 368, 371 ЦПК України справа розглядається апеляційним судом за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного провадження з особливостями, встановленими цією главою. (глава 1 розділ У). Суд першої інстанції має розпочати розгляд справи по суті не пізніше ніж через шістдесят днів з дня відкриття провадження у справі, а у випадку продовження строку підготовчого провадження – не пізніше наступного дня з дня закінчення такого строку. Суд розглядає справу по суті протягом тридцяти днів з дня початку розгляду справи по суті.

Апеляційна скарга на рішення суду першої інстанції має бути розглянута протягом шістдесяти днів із дня постановлення ухвали про відкриття апеляційного провадження. У виняткових випадках за клопотанням сторони з урахуванням особливостей розгляду справи суд апеляційної інстанції може продовжити строк розгляду справи, але не більше як на п'ятнадцять днів, про що постановляє відповідну ухвалу.

Як вбачається із матеріалів справи, позовна заява надійшла до суду першої інстанції 03.09.2015, провадження у справі відкрито 08.10.2015 року. Відповідачі ОСОБА_3 і ОСОБА_4 у суді першої інстанції участі у судових засіданнях не приймали, представництво їх інтересів здійснював ОСОБА_7 на підставі довіреностей, виданих 21.12.2015 строком на три роки (т.1, а.с.101,104).

Проте , станом на час відкриття апеляційного провадження строк дії довіреностей відповідачів на ім’я ОСОБА_7 на представництво їх інтересів скінчився, даних про те, що останні уповноважили приватного юриста Гармаша В.О., який не є адвокатом, на представництво своїх інтересів після 25.12.2015, матеріали справи не містять.

За вказаних обставин перебування представника у відпустці, яку приватний юрист Гармаш В.О. надав сам собі своїм наказом №1 від 18.01.2019, не є поважною причиною для неявки відповідачів до суду і не є підставою для відкладення розгляду справи.

Крім того, повістки про виклик у судове засідання відповідачі отримали завчасно – 22.01.2019, що підтверджується рекомендованими повідомленнями про вручення їм судових повісток, які містяться в матеріалах справи.

Аналіз фактичних обставин справи свідчить про те, що відповідачі, будучи добре обізнаними про судовий спір, що перебуває в провадженні суду з серпня 2015 року, а в апеляційному суді – з січня 2019 року, отримавши повістки про виклик до суду за три тижні до судового засідання, мали реальну можливість для забезпечення свого представництва у суді апеляційної інстанції і укладення договору про надання правової допомоги з іншим фахівцем у галузі права.

Будь -яких нових доказів суду апеляційної інстанції сторони не надавали, клопотання про дослідження нових доказів не заявляли. Дії відповідачів фактично спрямовані не на виконання покладених на них процесуальних обов’язків, а на затягування розгляду справи з метою унеможливлення виконання рішення в іншій справі про звернення стягнення на предмет іпотеки.

На підставі 372 ч.2 ЦПК України колегія суддів визнала причини неявки відповідачів неповажними і такими, що не перешкоджають перегляду оскаржуваного рішення судом апеляційної інстанції.

Заслухавши у судовому засіданні суддю-доповідача, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції та обставини справи в межах доводів апеляційної скарги, апеляційний суд вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на такі обставини.

Згідно вимог ст.263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Згідно ст. 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Вказаним вимогам закону оскаржуване рішення не відповідає.

Встановлено , що 15.08.2008 року між ВАТ «Сведбанк» (далі – ОСОБА_6) та ОСОБА_3 (далі – Позичальник) було укладено кредитний договір №0709/0808/45-059 (т.1, а.с.4-8), за умовами якого ОСОБА_6 надав Позичальнику грошові кошти у вигляді кредиту в розмірі 38 000 доларів США на строк по 15 серпня 2038 рік включно та на умовах, передбачених договором, а Позичальник зобов’язався повернути кредит, сплатити проценти за користування кредитом та виконати свої зобов’язання у повному обсязі у терміни, передбачені цим Договором. Позичальник сплачує Банку проценти за користування кредитом у розмірі 12,50% за весь строк фактичного користування кредитом (п.1.3 Договору). Відповідно до п.1.4 спірного Кредитного договору, кредитні кошти призначені для здійснення Позичальником розрахунків по Договору купівлі-продажу квартири №13 в будинку №13 за адресою: Запорізька обл., м. Енергодар, вул. Радянська .

Кредитні зобов’язання ОСОБА_3 забезпечені іпотекою квартири №13 в будинку №13 за адресою: Запорізька обл., м. Енергодар, вул. Радянська, придбаною останнім за кредитні кошти, про що того ж дня був укладений іпотечний договір №0709/0808/45-059-Z-1 15.08.2008року (т.2, а.с.44-46), а також порукою ОСОБА_4 на підставі договору поруки №0709/0808/45-059-Р-1, яка зобов’язалася відповідати перед Банком як солідарний боржник (т.1, а.с.24). Пунктом 11 договору поруки передбачено, що сторони не мають права в односторонньому порядку відмовитися від прийнятих на себе зобов’язань за договором або змінити його умови. Сторони домовились, що будь-які зміни до основного зобов’язання, крім змін, наслідком яких є збільшення обсягу відповідальності поручителя за цим договором, погоджуються між позичальником та банком самостійно без повідомлення поручителя про такі зміни.

Факт отримання позичальником кредитних коштів підтверджується заявою на видачу готівки (т.2, а.с.87), згідно якої останньому видано кредитні кошти на суму 38 000 доларів США, що становило еквівалент 184 072 грн., а також укладенням договорів купівлі-продажу квартири, придбаної за кредитні кошти і договором іпотеки (т.2, а.с.44-46).

11.08.2009 між ПАТ «Сведбанк» та ОСОБА_3 укладено Договір про внесення змін та доповнень № 1 до кредитного договору (т.1, а.с.85-86 т.1), відповідно до п.1 якого, сторони дійшли згоди викласти п.1.3 Кредитного договору у іншій редакції, а саме: позичальник сплачує Банку проценти за користування кредитом за період з дати укладання цього Договору по 11.08.2009 рік включно – 12,5% річних, 12.08.2009 р. по 09.07.2010 р. – 7% річних, 10.07.2010 р. по 09.07.2011 р. – 10% річних, з 10.07.2011 р. по 15.08.2038 р. – 13,74% річних.

Зміни до договору поруки щодо збільшення відсоткової ставки з 10.07.2011 по 15.08.2038 до 13, 7% річних не вносилися, відомостей про повідомлення Банком і Позичальником поручителя про збільшення її відповідальності за кредитом після 10.07.2011 матеріали справи не містять.

На порушення умов кредитного договору позичальник взяті на себе зобов’язання виконував неналежним чином, допускався порушень графіка погашення кредиту, внаслідок чого станом на 19.08.2015 має заборгованість на загальну суму 38 107,22 долари США, що за курсом НБЛУ на час пред’явлення позову становило 841 688,15 грн., із яких за тілом кредиту – 34 642, 23 долари США, що становить еквівалент 765 155,65 грн.., за відсотками – 2 929, 38 доларів США , що становить еквівалент 64 702, 29 грн., за пенею, нарахованою за період з 10.01.2015 по 19.08.2015 – 535, 61 долар США, що становить еквівалент 11 830, 21 грн.(т.1, а.с.36).

Рішенням Енергодарського міського суду від 28.07.2017, зміненим постановою Апеляційного суду Запорізької області від 18.01.2018, в рахунок погашення заборгованості за вказаним кредитним договором, розмір якої станом на 10.06.2016 становив 41 418, 91 долар США, в т.ч. за тілом кредиту – 34 642, 23 долари США, за відсотками – 6 776, 68 доларів США, звернуто стягнення на предмет іпотеки – придбану за кредитні кошти квартиру.

Даних про виконання вказаного судового рішення, реалізацію предмету іпотеки матеріали справи не містять. Станом на час розгляду справи судом апеляційної інстанції предмет іпотеки не реалізований.

Відмовляючи Банку у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що останнім не доведено ні факту набуття права вимоги за кредитним договором, укладеним з ОСОБА_3, ні розміру кредитної заборгованості.

Проте такі висновки суду першої інстанції не ґрунтуються на законі і суперечать фактичним обставинам справи і зібраним у справі письмовим доказам.

Розділ І книги п'ятої ЦК України регулює загальні положення про зобов'язання, зокрема положення щодо сторін у зобов'язанні. Відповідно до частини першої статті 509 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

Сторонами у зобов'язанні є боржник і кредитор (частина перша статті 510 ЦК України).

Законодавством також передбачені порядок та підстави заміни сторони (боржника чи кредитора) у зобов'язанні.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 512 ЦК України кредитор у зобов'язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги).

У частині першій статті 516 ЦК України зазначено, що заміна кредитора у зобов'язанні здійснюється без згоди боржника, якщо інше не встановлено договором або законом.

Відступлення права вимоги за суттю означає договірну передачу зобов'язальних вимог первісного кредитора новому кредитору. Відступлення права вимоги відбувається шляхом укладення договору між первісним кредитором та новим кредитором.

За загальним правилом наявність згоди боржника на заміну кредитора в зобов'язанні не вимагається, якщо інше не встановлено договором або законом.

До нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов'язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом (частина перша статті 514 ЦК України).

Згідно зі статтею 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Як вбачається із зібраних у справі доказів, 25.05.2012 року між ПАТ «Сведбанк» та ПАТ «Дельта Банк» укладено Договір купівлі-продажу прав вимоги за кредитними договорами.

15.06.2012 року між ПАТ «Альфа Банк» та ПАТ «Дельта Банк» укладено Договір купівлі-продажу прав вимоги за кредитними договорами.

Згідно із вищезазначеними угодами (договорами) відбулось відступлення Права вимоги за кредитним договором № 0709/0808/45-059 від 15.08.2008 року, що було укладено між ВАТ «Сведбанк» (правонаступник ПАТ «Сведбанк») та ОСОБА_3 на користь ПАТ «Альфа-Банк».

На час набуття ПАТ «Альфа Банк» права вимоги заборгованість за кредитним договором ОСОБА_3 становила 36 173, 60 доларів США, що складало еквівалент 289 117, 50 грн.(т.1, а.с. 37).

Під час укладання вказаних правочинів було дотримано вимоги цивільного законодавства щодо змісту та форми вчинення договорів, отже, на час розгляду справи у суді всі права кредитора за вищевказаними кредитним і іпотечним договорами належать ПАТ «Альфа-Банк».

Після набуття ПАТ «Альфа Банк» права вимоги за кредитним договором позичальник виконував умови договору, до квітня 2015 вносив періодичні платежі на погашення як тіла кредиту, так і відсотків за користування кредитними коштами, а всього позичальником було сплачено 14 284, 59 дол. США.

Та обставина, що за період з 18.06.2012 до вересня 2015 заборгованість за кредитом зросла з 289 117, 50 грн. до 841 688, 15 грн., не свідчить про недоведеність позовних вимог, оскільки розмір заборгованості у валюті кредитування фактично зменшився з 36 173, 60 дол. СШАдо 34 642, 23 дол. США, зростання заборгованості викликано знеціненням гривні і значною курсовою різницею – збільшення курсу дол. США протягом червня 2012 - вересня 2015 з 7, 9930 до 22, 087367.

Крім того у відповідності з умовами кредитного договору ОСОБА_6 продовжував нарахування щомісячних відсотків за користування кредитним коштами і за період з 18.06.2012 до серпня 2015 було нараховано 15 478, 84 дол. США відсотків на залишок неповернутого тіла кредиту.

Висновок судової економічної експертизи про неможливість встановити відповідність розрахунку заборгованості умовам кредитного договору також не є підставою для висновку про недоведеність позову Банку.

Наданий Банком розрахунок заборгованості позичальником не спростований і підтверджується належними і допустимими доказами: витягами по особовим рахункам (т.1, а.с.36, т.3, а.с.119-179).

Крім того, рішенням Енергодарського міського суду від 28.07.2017, зміненим постановою Апеляційного суду Запорізької області від 18.01.2018, в рахунок погашення заборгованості позичальника ОСОБА_3 за спірним кредитним договором, розмір якої станом на 10.06.2016 становив 41 418, 91 дол США, в т.ч. за тілом кредиту – 34 642, 23 дол США, за відсотками – 6 776, 68 дол США, звернуто стягнення на предмет іпотеки – придбану за кредитні кошти квартиру.

Зазначені судові рішення також спростовують висновки суду першої інстанції про недоведеність позовних вимог Банку, оскільки вони стосуються спору між тими ж сторонами про той самий предмет.

Різниця у розмірі заборгованості за кредитом у цій справі і в справі про звернення стягнення на предмет іпотеки викликана тим, що після пред’явлення позову у цій справі, ОСОБА_6 до 10.06.2016 – дати пред’явлення позову про звернення стягнення на предмет іпотеки, продовжував нарахування відсотків. Правомірність таких дій Банку не є предметом спору у цій справі.

За вказаних обставин суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про недоведеність і необґрунтованість позову Банку, а тому на підставі ст.. 376 ЦПК в зазначеній частині рішення суду першої інстанції підлягає скасуванню з ухваленням нового – про часткове задоволення позову. З позичальника на користь Банку на підставі ст.1050 ч.2 ЦК підлягає стягненню заборгованість, розмір якої станом на 19.08.2015 становить 841 688, 15 грн., що за курсом НБУ на час пред’явлення позову становило еквівалент 38 107,22 доларів США, із яких за тілом кредиту – 765 155,65 грн., що становить 34 642, 23 долари США, за відсотками –64 702, 29 грн., що становить еквівалент 2 929, 38 доларів США , за пенею, нарахованою за період з 10.01.2015 по 19.08.2015 – 11 830, 21 грн , що становить еквівалент 535, 61 долар США, за курсом, що існував на час пред’явлення позову.

Стягнення заборгованості проводиться у відповідності із позовними вимогами Банку – в гривневому еквіваленті боргу за курсом НБУ, що діяв на час пред’явлення позову, оскільки свої позовні вимоги в ході розгляду справи ОСОБА_6 не уточнював, у позовній заяві просив про стягнення боргу в національній валюті.

Вимоги Банку про стягнення заборгованості з поручителя є необґрунтованими, а зустрічний позов поручителя про визнання поруки припиненим підлягає задоволенню з огляду на таке.

Як встановлено судом, за договором поруки №0709/0808/45-059-Р-1 від 15.08.2008 поручитель ОСОБА_4 зобов’язалася відповідати перед Банком як солідарний боржник (т.1, а.с.24). Пунктом 11 договору поруки передбачено, що сторони не мають права в односторонньому порядку відмовитися від прийнятих на себе зобов’язань за договором або змінити його умови. Сторони домовились, що будь-які зміни до основного зобов’язання, крім змін, наслідком яких є збільшення обсягу відповідальності поручителя за цим договором, погоджуються між позичальником та банком самостійно без повідомлення поручителя про такі зміни.

11.08.2009 між ПАТ «Сведбанк» та ОСОБА_3 укладено Договір про внесення змін та доповнень № 1 до кредитного договору (т.1, а.с.85-86 т.1), відповідно до п.1 якого, сторони дійшли згоди викласти п.1.3 Кредитного договору у іншій редакції, а саме: позичальник сплачує Банку проценти за користування кредитом за період з дати укладання цього Договору по 11.08.2009 рік включно – 12,5% річних, 12.08.2009 р. по 09.07.2010 р. – 7% річних, 10.07.2010 р. по 09.07.2011 р. – 10% річних, з 10.07.2011 р. по 15.08.2038 р. – 13,74% річних.

Зміни до договору поруки щодо збільшення відсоткової ставки з 10.07.2011 по 15.08.2038 до 13, 7% річних не вносилися, відомостей про повідомлення Банком і Позичальником поручителя про збільшення її відповідальності за кредитом після 10.07.2011 матеріали справи не містять.

Відповідно до частин першої статті 559 ЦК України порука припиняється з припиненням забезпеченого нею зобов'язання, а також у разі зміни зобов’язання без згоди поручителя, внаслідок чого збільшується обсяг його відповідальності.

За змістом частини першої статті 654 ЦК України зміна договору вчиняється в такій самій формі, що й договір, що змінюється, якщо інше не встановлено договором або законом чи не випливає зі звичаїв ділового обороту.

Відповідно до частини першої статті 638 ЦК України істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

У пункті 22 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин» №5 від 30.03.2012 року, із змінами та доповненнями, роз'яснено, що відповідно до частини першої статті 559 ЦК припинення договору поруки пов'язується зі зміною забезпеченого зобов'язання за відсутності згоди поручителя на таку зміну та за умови збільшення обсягу відповідальності поручителя.

До припинення поруки призводять такі зміни умов основного зобов'язання без згоди поручителя, які призвели до збільшення обсягу відповідальності останнього. Збільшення відповідальності поручителя внаслідок зміни основного зобов'язання виникає в разі: підвищення розміру процентів; відстрочення виконання, що призводить до збільшення періоду, за який нараховуються проценти за користування чужими грошовими коштами; установлення (збільшення розміру) неустойки; встановлення нових умов щодо порядку зміни процентної ставки в бік збільшення тощо.

Зазначена правова позиція викладена в постановах Верховного Суду України від 18 червня 2012 року №6-73цс12, від 17 лютого 2016 року№6-3176цс15.

Тобто змінами основного зобов'язання, в результаті яких збільшується відповідальність поручителя, вважаються такі умови та обставини, що тягнуть або можуть потягти негативні наслідки для поручителя, поява для нього інших нових ризиків, відмінних від тих, з якими він попередньо погодився при укладенні договору поруки, погіршення його майнового становища.

Вищевказане узгоджується з правовою позицією, викладеною в постанові Верховного Суду України від 21 жовтня 2015 року у справі №6-1161цс15.

Дійшовши обґрунтованого висновку про те, що внаслідок внесення змін до кредитного договору щодо підвищення відсоткової ставки, збільшилася відповідальність поручителя, який своєї згоди на таке збільшення не надавав, суд першої інстанції помилково вважав, що позов про припинення поруки пред’явлено до неналежного відповідача, оскільки договір поруки було укладено з іншою фінансовою установою.

Проте суд не звернув уваги на те, що за договорами купівлі-продажу прав вимоги від 25.05.2012 і 15.06.12 відбулася заміна кредитора як за кредитним і іпотечним договорами, так і за договором поруки, а отже ПАТ «Альфа-Банк», який набув права вимоги, є належним відповідачем у спорі про припинення поруки.

За вказаних обставин рішення суду в частині відмови у задоволенні зустрічного позову про визнання поруки припиненою є таким, що ухвалено з порушенням норм матеріального і процесуального права, а тому на підставі ст.376 ЦПК в цій частині позовних вимог воно підлягає скасуванню з ухваленням нового – про задоволення зустрічного позову ОСОБА_4 і визнання поруки припиненою.

Не ґрунтуються на вимогах закону і висновки суду щодо невідповідності кредитного і іпотечного договорів вимогам Закону України «Про захист прав споживачів».

Як вбачається із матеріалів справи, спірний кредитний договір підписаний сторонами, які досягли згоди з усіх його істотних умов; позичальник на момент його укладення не заявляв додаткових вимог щодо умов договору та в подальшому виконував їх, договір містить повну інформацію щодо умов кредитування: строк кредитування, процентну ставку за користування кредитом, строки сплати платежів, мету, для реалізації якої споживчий кредит може бути витрачений, а також права та обов'язки сторін, порядок розрахунків, відповідальність за порушення зобов'язань.

За положеннями ст.ст. 626-628 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав і обов’язків.

Сторони є вільними в укладанні договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов’язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Згідно ч.1 ст. 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов’язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, які є обов’язковими відповідно до актів цивільного законодавства, а позичальник зобов’язується повернути кредит та сплатити проценти.

За змістом ст.ст. 11,18 Закону України «Про захист прав споживачів» до договорів зі споживачами про надання споживчого кредиту застосовуються положення цього Закону про несправедливі умови в договорах, зокрема, про встановлення обов’язкових для споживача умов, з якими він не мав реальної можливості ознайомитися перед укладанням договору; надання продавцю( виконавцю, виробнику) права в односторонньому порядку змінювати умови договору на власний розсуд або на підставах, не зазначених у договорі; передбачення зміни в будь-яких витратах за договором, крім відсоткової ставки.

Продавець ( виконавець, виробник) не повинен включати в договори зі споживачем умови, які є несправедливими. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов’язків на шкоду споживача. Якщо положення договору визнано несправедливими, включаючи ціну договору, таке положення може бути змінене або визнане недійсним. Положення, що було визнане недійсним, вважається таким з моменту укладання договору.

Закон України «Про захист прав споживачів» застосовується до спорів, які виникли з кредитних правовідносин, лише в тому разі, якщо підставою позову є порушення порядку надання споживачеві інформації про умови отримання кредиту, типові процентні ставки, валютні знижки тощо, які передують укладанню договору.

Аналіз укладеного сторонами 15.08. 2008 року кредитного договору свідчить про те, що він відповідав вимогам чинного на той час законодавства та вільному волевиявленню сторін; під час укладання кредитного договору позичальник був ознайомлений з його умовами, додаткових вимог щодо умов договору не заявляв; з ним була проведена переддоговірна робота щодо повідомлення про сукупну вартість кредиту та реальну проценту ставку, що підтверджується підписаним ОСОБА_3 бюлетенем продукту про умови кредитування з додатками від 15.08.2008 (т.1, а.с.172-174). У додатках до договору споживчого кредиту у виді графіку платежів, які підписані позивачем, міститься інформація стосовно умов кредитування, у тому числі про реальну процентну ставку, абсолютне значення подорожчання кредиту(т.1, а.с.180). У п.11.13 кредитного договору міститься положення, що підписанням цього договору позичальник підтверджує, що перед укладанням договору ОСОБА_6 надав йому в письмовій формі всю інформацію про умови кредитування. Також при укладанні договору йому була надана вся необхідна інформація, передбачена «Правилами надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджена Постановою Правління НБУ від 10.05.2007 №168, у повному обсязі.

Після підписання договору позичальник до квітня 2015 виконував його умови, проте, у зв’язку із порушенням графіку погашення кредиту ОСОБА_6 звернувся до суду в порядку ст.1050 ч.2 ЦК України про дострокове звернення стягнення заборгованості в цій справі, а у липні 2016 – з вимогами про звернення стягнення не предмет іпотеки. Рішенням Енергодарського міського суду від 28.07.2017, зміненим постановою Апеляційного суду Запорізької області від 18.01.2018, в рахунок погашення заборгованості позичальника ОСОБА_3 за спірним кредитним договором, розмір якої станом на 10.06.2016 становив 41 418, 91 дол США, в т.ч. за тілом кредиту – 34 642, 23 дол США, за відсотками – 6 776, 68 дол США, звернуто стягнення на предмет іпотеки – придбану за кредитні кошти квартиру.

Згідно частини четвертої статті 82 ЦПК України обставини, встановлені судовим рішенням у цивільній, господарській або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.

Отже зазначеним рішенням, що набрало законної сили 18.01.2019 року та яке має преюдиційне значення, встановлено правомірність та дійсність оспорюваного в даній справі кредитного договору та іпотечного договору .

За вказаних обставин суд першої інстанції дійшов безпідставного висновку про недійсність спірних договорів, та про необхідність застосування положень ст.267 ЦК України.

Посилання ОСОБА_3 як на одну з підстав недійсності кредитного договору на введення його в оману є безпідставними.

Як передбачено ст. 230 ЦК України, що якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (ч.1 ст. 229 цього Кодексу), такий правочин визнається судом недійсним.

Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню право чину, або якщо вона замовчує їх існування.

Згідно роз’яснень п.20 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», правочин визнається вчиненим під впливом обману у випадку навмисного введення іншої сторони в оману щодо обставин, які впливають на вчинення право чину. На відміну від помилки, ознакою обману є умисел в діях однієї зі сторін право чину.

Наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману повинна довести та особа, яка діяла під впливом обману. Обман щодо мотивів правочину не має істотного значення.

Доводи позичальника про недійсність вказаного договору у зв'язку з несправедливість його умов через наданням коштів в іноземній валюті є безпідставними, оскільки вони не погоджуються із визначеними ст.ст. 11,18 Закону «Про захист прав споживачів» критеріями несправедливості. Доводи відповідача про неприпустимість надання йому кредитних коштів в іноземній валюті спростовуються положеннями ст.ст. 192, 533,1054 ЦК України, ст.ст. 32, 44 Закону України «Про банки і банківську діяльність», ст.ст. 1,4, 34 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», ст.ст.1,3,5 Декрету Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю», відповідно до яких банки та інші фінансові установи, які у встановленому порядку отримали генеральну ліцензію НБУ на здійснення валютних операцій, мають достатні юридичні підстави та законне право для надання резидентам України кредитів в іноземній валюті.

Згідно з п.6 ч.1 ст. 6 Закону України від 12.07.2001 року «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» договір про надання фінансових послуг повинен містити розмір фінансового активу, зазначений у грошовому виразі, строки його внесення та умови взаєморозрахунків.

Статтею 99 Конституції України встановлено, що грошовою одиницею України є гривня. При цьому Основний закон не встановлює обмежень щодо можливості використання в Україні грошових одиниць іноземних держав.

Відповідно до ч.2 ст. 192 та ч.3 ст. 533 ЦК України використання іноземної валюти, в тому числі при здійсненні розрахунків на території України за зобов'язаннями, допускається у випадках, в порядку та на умовах, встановлених законом. Законодавчим актом, який регулює правовідносини у сфері валютного регулювання і валютного контролю, є Декрет Кабінету міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю».

Згідно зі ст. 2 Закону України «Про банки і банківську діяльність» кошти – це гроші у національній або іноземній валюті. Статті 47 та 49 цього Закону визначають операції банків із розміщення залучених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик як кредитні операції, незалежно від виду валюти, яка використовується. Вказані операції здійснюються на підставі банківської ліцензії. Як визначено ст. 5 Декрету Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю», операції з валютними цінностями здійснюються на підставі генеральних та індивідуальних ліцензій ОСОБА_6 банку України. Операції з валютними цінностями банки мають право здійснювати на підставі письмового дозволу (генеральної ліцензії) на здійснення операцій з валютними цінностями відповідно до п.2 названої норми.

Вимога щодо необхідності отримання індивідуальної ліцензії на здійснення операцій з валютними цінностями встановлена в п. «в» ч.4 ст.5 Декрету Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю», якщо терміни і суми кредитів перевищують встановлені законодавством межі. Однак на сьогодні такі терміни і суми кредитів в іноземній валюті законодавцем не визначено.

Згідно з п.1.5 Положення про порядок видачі ОСОБА_6 банком України індивідуальних ліцензій на використання іноземної валюти на території України як засобу платежу, затвердженого постановою Правління ОСОБА_6 банку України від 14.10.2004 року № 483 та зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 09.11.2004 року за № 1429/10028, використання іноземної валюти як засобу платежу без індивідуальної ліцензії дозволяється, якщо ініціатором або отримувачем за валютною операцією є уповноважений банк (ця норма стосується лише тих операцій уповноваженого банку, на здійснення яких ОСОБА_6 банк України видав йому ліцензію та письмовий дозвіл на здійснення операції з валютними цінностями, який до переоформлення ОСОБА_6 банком України відповідних ліцензій на виконання вимог п.1 розділу П Закону України від 15.02.2011 року № 3024-УІ «Про внесення змін до деяких законів України щодо регулювання діяльності банків» генеральною ліцензією на здійснення валютних операцій, або генеральну ліцензію на здійснення валютних операцій).

Таким чином, надання та одержання кредиту в іноземній валюті, сплата процентів за таким кредитом не потребують наявності індивідуальної ліцензії на використання іноземної валюти на території України як засобу платежу у жодної зі сторін кредитного договору.

Підписуючи договір про надання кредиту, позичальник був ознайомлений з умовами надання кредитних ресурсів в іноземній валюті.

За вказаних обставин суд посилання позичальника на несправедливість умов договору щодо виконання зобов'язань в іноземній валюті без врахування ризику у разі знецінення національної валюти, є неспроможними.

Виходячи зі змісту статей 1046, 1054 ЦК України, відповідальність за валютні ризики лежить саме на позичальнику.

Статтею 36 Закону України «Про ОСОБА_6 України» визначено, що офіційний курс гривні до іноземних валют встановлюється ОСОБА_6 Банком України.

Валютні курси, як зазначено у ч.1 ст.8 Декрету Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання та валютного контролю», встановлюються ОСОБА_6 Банком України за погодженням з Кабінетом Міністрів України.

Поряд з цим, згідно Положенню про встановлення офіційного курсу гривні до іноземних валют та курсу банківських металів, затвердженого Постановою Правління ОСОБА_6 Банку України від 12 листопада 2003 року № 496, офіційний курс гривні до іноземних валют, зокрема, до долару США, установлюється щоденно. Для розрахунку курсу гривні до іноземних валют використовується інформація про котирування іноземних валют за станом на останню дату.

Отже незмінність курсу гривні до іноземних валют законодавчо не закріплена, а тому, укладаючи кредитний договір в іноземній валюті, сторони приймали на себе певні ризики на випадок зміни валютного курсу.

Відповідно до статті 230 ЦК України у взаємозв'язку зі статтею 12 ЦПК України наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману повинна довести особа, яка діяла під впливом обману.

Обравши способом захисту своїх прав визнання кредитного договору недійсним з підстав передбачених статтею 230 ЦК України та статтями 11, 19 Закону України «Про захист прав споживачів», у редакції чинній на час виникнення спірних правовідносин, споживач в силу положення частини третьої статті 11 ЦПК України зобов'язаний довести правову та фактичну підстави своїх позовних вимог.

У цій справі суд дійшов помилкового висновку про наявність правових підстав для визнання недійсним кредитного договору, неправильно застосував положення статей 203, 215 ЦК України та статей 11, 18, 19 Закону України «Про захист прав споживачів».

Фактичні обставини справи і зібрані у справі докази свідчать про те, що при вирішенні зустрічного позову ОСОБА_3 суд першої інстанції допустився порушень у застосуванні норм матеріального права. Проте ці порушення не призвели до неправильного вирішення спору.

За змістом частини першої статті 261 ЦК України позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи. Отже, перш ніж застосувати позовну давність, суд повинен з'ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. У разі, коли такі право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстав його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє у позові у зв'язку із спливом позовної давності – за відсутності наведених позивачем поважних причин її пропущення.

Зважаючи на те, що оспорюваними кредитним і іпотечним договорами права ОСОБА_3 як споживача фінансових послуг не порушені, підстав для висновку про пропуск останнім встановленого законом строку для звернення до суду за захистом свого права суд першої інстанції не мав. Позовні вимоги підлягають залишенню без задоволення з підстав їх необґрунтованості.

За положенням ст. 376 ЦПК України підставами для зміни судового рішення є невідповідність висновків суду обставинам справи, неправильне застосування норм матеріального права.

За вказаних обставин в частині вирішення зустрічного позову ОСОБА_3 рішення на підставі ст. 376 ЦПК України підлягає зміні в частині правового обґрунтування причин відмови у задоволенні позову.

На підставі ст. ст.141ч. ч.1, 13 ЦПК з ОСОБА_3 на користь Банку підлягають стягненню понесені останнім судові витрати зі сплати судового збору у суді першої і апеляційної інстанцій в загальному розмірі 9 961, 81 грн., з Банку на користь поручителя ОСОБА_4 підлягають стягненню 551, 21грн. – судових витрат зі сплати судового збору у суді першої інстанції.

Керуючись ст. ст.374, 376, 382 ЦПК України, апеляційний суд, -

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу Акціонерного товариства «Альфа -ОСОБА_6» задовольнити частково.

Рішення Енергодарського міського суду Запорізької області від 23 жовтня 2018 року по цій справі в частині відмови у задоволенні позову Банку про стягнення заборгованості за кредитним договором і в частині відмови у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_4 про визнання поруки припиненою скасувати.

Позов ПАТ «Альфа Банк» задовольнити частково. Стягнути з ОСОБА_3 на користь ПАТ «Альфа Банк» заборгованість за кредитним договором від 15.08.2008 №0709/0808/45-059, укладеним з ВАТ «СведБанк», розмір якої станом на 19.08.2015 становить 841 688, 15 грн., що за курсом НБУ на час пред’явлення позову становило еквівалент 38 107,22 доларів США, із яких за тілом кредиту – 765 155,65 грн., що становить еквівалент 34 642, 23 доларів США, за відсотками – 64 702, 29 грн., що становить еквівалент 2 929, 38 доларів США , за пенею, нарахованою за період з 10.01.2015 по 19.08.2015 – 11 830, 21 грн., що становить еквівалент 535, 61 долар США.

У задоволенні решти позовних вимог відмовити.

Зустрічний позов ОСОБА_4 задовольнити. Визнати припиненим договір поруки №0709/0808/45-059-Р-1, укладений 15.08.2008 між ВАТ «СведБанк», та ОСОБА_4.

В іншій частині рішення суду першої інстанції змінити в частині правового обґрунтування причин відмови у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_3 до ПАТ «Альфа-Банк» про визнання кредитного договору недійсним.

Стягнути з ОСОБА_3 на користь ПАТ «Альфа Банк» судові витрати зі сплати судового збору у суді першої і апеляційної інстанції на суму 9 961, 81 грн.

Стягнути з ПАТ «Альфа-Банк» на користь ОСОБА_4 судові витрати зі сплати судового збору у суді першої інстанції на суму 551, 21 грн.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, проте може бути оскаржена безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту цієї постанови.

Повний текст постанови складено і підписано 15 лютого 2019 року.

Головуючий

Судді :