ОКРЕМА ДУМКА
судді Великої Палати Верховного Суду
Ситнік О.М.
13 червня 2018 року
м. Київ
справа № 761/30675/17
провадження № 14-189цс18
у справі за позовом ОСОБА_2 до Національного медичного університету імені О.О. Богомольця (далі - НМУ ім. О. О. Богомольця, Університет), ОСОБА_4, третя особа - Державна інспекція навчальних закладів України, про визнання неправомірними дій, незаконним рішення і скасування наказу про відрахування з вищого навчального закладу та поновлення на навчанні за касаційною скаргою ОСОБА_4 на ухвалу Шевченківського районного суду м. Києва від 31 жовтня 2017 року та постанову Апеляційного суду м. Києва від 26 лютого 2018 року.
13 червня 2018 року Велика Палата Верховного Суду закрила касаційне провадження у вказаній справі.
Велика Палата Верховного Суду зробила висновок, що касаційна скарга ОСОБА_4 на ухвалу Шевченківського районного суду м. Києва від 31 жовтня 2017 року та постанову Апеляційного суду м. Києва від 26 лютого 2018 року подана з підстав недотримання судами правил юрисдикції, що не передбачено статтями 353 та 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України від 03 жовтня 2017 року), тому касаційна скарга прийнята до провадження суду касаційної інстанції помилково, у зв'язку з чим касаційне провадження у справі належить закрити.
З наведеним висновком погодитися не можна з огляду на таке.
З матеріалів справи вбачається, що ухвала про відкриття провадження в справі у суді першої інстанції постановлена за дії ЦПК України в редакції від 2005 року, тоді як звернення з апеляційною та касаційною скаргами й розгляд справи в цих судових інстанціях здійснюється за дії ЦПК України в редакції від 03 жовтня 2017 року.
Згідно з частиною третьою статті 2 ЦПК України в редакції від 2005 року провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, які діяли на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Аналогічна вимога міститься й у частині третій статті 3 ЦПК України в редакції від 03 жовтня 2017 року: провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Тому вимоги щодо відкриття провадження у справі в суді першої інстанції підлягають застосуванню згідно з ЦПК України в редакції від 2005 року, яка діяла на час вчинення вказаної процесуальної дії.
З матеріалів справи вбачається, що позивачка звернулася до суду з позовом до двох осіб: НМУ ім. О. О. Богомольця, ОСОБА_4, третьою особою зазначено Державну інспекцію навчальних закладів України. Позовні вимоги стосувалися визнання неправомірними дій, незаконним рішення та скасування наказу про відрахування особи з вищого навчального закладу й поновлення на навчанні.
Відкриваючи провадження у справі, суд першої інстанції вважав, що позовну заяву подано і оформлено в порядку, встановленому статтями 118, 119 ЦПК України.
У статті 15 ЦПК України в редакції 2005 року передбачено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо: захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин; інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства.
Відповідно до вимог статті 16 ЦПК України в редакції 2005 року не допускається об'єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, якщо інше не встановлено законом.
Суд наділений повноваженнями відкривати провадження у справі в частині вимог, які належать до цивільної юрисдикції, і відмовляти у відкритті провадження у справі щодо вимог, коли їх розгляд проводиться за правилами іншого виду судочинства.
Разом з тим суд мав ураховувати, що в порядку цивільного судочинства підлягають розгляду справи в разі, якщо однією зі сторін є фізична особа, а вимоги взаємопов'язані між собою та окремий їх розгляд не можливий.
У даній справі сторонами спору є фізична особа, вищий навчальний заклад та посадова особа вищого навчального закладу.
Відповідно до пункту 7 частини першої статті 1 Закону України «Про вищу освіту» заклад вищої освіти - окремий вид установи, яка є юридичною особою приватного або публічного права, діє згідно з виданою ліцензією на провадження освітньої діяльності на певних рівнях вищої освіти, проводить наукову, науково-технічну, інноваційну та/або методичну діяльність, забезпечує організацію освітнього процесу і здобуття особами вищої освіти, післядипломної освіти з урахуванням їхніх покликань, інтересів і здібностей.
Згідно з пунктами 10, 11, 12 Статуту НМУ ім. О. О. Богомольця університет є юридичною особою, має відокремлене майно, може від свого імені набувати майнових та особистих немайнових прав і мати обов'язки, бути позивачем і відповідачем у суді. Університет веде самостійний баланс, має спеціальні реєстраційні рахунки, відкриті в територіальному органі центрального органу виконавчої влади у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, вкладні (депозитні) рахунки в установах державних банків в національній та іноземній валютах, печатку із зображенням Державного герба України та своєю назвою, штампи. Може мати інші необхідні реквізити та атрибути, які затверджуються вченою радою Університету. Права Університету, що визначають зміст його автономії, визначаються Законом України «Про вищу освіту» і не можуть бути обмежені іншими законами та нормативно-правовими актами. Університет здійснює свою діяльність відповідно до законодавства України та цього Статуту. У своїй діяльності Університет керується нормами законодавства України щодо захисту персональних даних.
Тобто Університет не є ні органом державної влади, ні органом місцевого самоврядування, ні суб'єктом владних повноважень щодо здійснення зарахування, процесу навчання та відрахування студентів з навчання.
Посадова особа університету, яка виконує управлінські функції щодо організації роботи вказаного закладу, перебуває у взаємовідносинах з особами, які проходять навчання, у тому числі і на договірних засадах, не суб'єктом владних повноважень у розумінні Кодексу адміністративного судочинства України у редакції, чинній на час звернення позивачки до суду (далі - КАС України).
Відповідно до пункту 1 частини першої статті 3 КАС України справа адміністративної юрисдикції - це переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.
У пункті 7 частини першої статті 3 КАС України визначено, що суб'єкт владних повноважень - орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.
Згідно зі статтею 2 КАС України в зазначеній редакції завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ.
До адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження.
Відповідно до частин першої, другої статті 17 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на правовідносини, що виникають у зв'язку зі здійсненням суб'єктом владних повноважень владних управлінських функцій, а також у зв'язку з публічним формуванням суб'єкта владних повноважень шляхом виборів або референдуму. Вказано, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, та наведено їх перелік.
З огляду на наведене адміністративним є спір про оскарження дій особи, які вона вчиняє як суб'єкт владних повноважень на виконання владних управлінських функцій.
Отже, ні НМУ ім. О. О. Богомольця, ні його посадова особа - перший проректор не є суб'єктами владних повноважень у розумінні положень КАС України та не здійснюють функції такого суб'єкта у сфері управлінської діяльності. Водночас спірні відносини не пов'язані також і з прийняттям, проходженням чи звільненням з публічної служби.
Тому справу не належить розглядати в порядку адміністративного судочинства.
Вважаю за необхідне вирішити питання про можливість оскарження ухвали суду першої інстанції у зв'язку з порушенням правил юрисдикції.
Апеляційну скаргу на ухвалу суду першої інстанції про відкриття провадження у справі подано та зареєстровано 19 січня 2018 року, тобто за дії ЦПК України в редакції від 03 жовтня 2017 року (у подальшому тексті будуть застосовуватися норми ЦПК України саме в зазначеній редакції).
Відповідно до пункту 8 частини першої статті 353 ЦПК України окремо від рішення суду можуть бути оскаржені в апеляційному порядку ухвали суду першої інстанції щодо відкриття провадження у справі з порушенням правил підсудності.
ЦПК України розрізняє предметну, суб'єктну, інстанційну та територіальну юрисдикцію (підсудність). Разом з тим усі вимоги щодо юрисдикції об'єднано в главі 2 «Цивільна юрисдикція».
Згідно зі статтею 19 ЦПК України, яка визначає, які справи відносяться до юрисдикції загальних судів, суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають із цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.
Суди розглядають у порядку цивільного судочинства також вимоги щодо реєстрації майна та майнових прав, інших реєстраційних дій, якщо такі вимоги є похідними від спору стосовно такого майна або майнових прав та якщо цей спір підлягає розгляду в місцевому загальному суді й переданий на його розгляд з такими вимогами.
У статтях 23?25 ЦПК України передбачено, які саме цивільні справи та які суди розглядають по першій інстанції, які суди переглядають справи в апеляційному та касаційному порядку. Тобто визначено інстанційну юрисдикцію.
У параграфі3 ЦПК України йдеться про територіальну юрисдикцію (підсудність). Згідно з загальним правилом, передбаченим у статті 27 ЦПК України позови до фізичної особи пред'являються в суд за зареєстрованим у встановленому законом порядку місцем її проживання або перебування, якщо інше не передбачено законом.
Позови до юридичних осіб пред'являються в суд за їхнім місцезнаходженням згідно з Єдиним державним реєстром юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань.
Якщо буквально тлумачити зміст пункту 8 частини першої статті 353 ЦПК України, то в апеляційному порядку можуть бути оскаржені ухвали суду першої інстанції щодо відкриття провадження у справі з порушенням правил територіальної юрисдикції, тобто підсудності.
Водночас погодитися з таким тлумаченням зазначеної норми не можна, оскільки вказане протирічить як завданням, так і основним засадам цивільного судочинства щодо справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави на засадах верховенства права, розумності строків розгляду справи судом.
Необхідно розуміти місце та роль Верховного Суду в судовій системі України.
Відповідно до частини першої статті 36 Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів»Верховний Суд є найвищим судом у системі судоустрою України, який забезпечує сталість та єдність судової практики у порядку та спосіб, визначені процесуальним законом.
Згідно з частиною другою цієї статті Верховний Суд здійснює правосуддя як суд касаційної інстанції, а у випадках, визначених процесуальним законом, ? як суд першої або апеляційної інстанції, в порядку, встановленому процесуальним законом; забезпечує однакове застосування норм права судами різних спеціалізацій у порядку та спосіб, визначені процесуальним законом; здійснює інші повноваження, визначені законом.
У справах про цивільні права та обов'язки моментом закінчення перебігу строку найчастіше Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) визнає повне виконання судового рішення. Для встановлення розумності строку розгляду конкретної справи у національних судових органах ЄСПЛ визначив у своїй практиці кілька взаємопов'язаних критеріїв: поведінку заявника; складність справи; важливість для заявника предмета розгляду; поведінку державних та судових органів. Під час визначення розумності строків справ ЄСПЛ бере до уваги не тільки поведінку заявника, але й процесуальну діяльність суду.
Одним з найважливіших є принцип юридичної визначеності, який передбачає, що у випадку, коли суд виніс рішення у справі, питання більше не може ставитися під сумнів (п. 61 рішення ЄСПЛ у справі Брумареску проти Румунії), а стаття 6 § 1 вимагає від суду винесення ефективного рішення (п. 70 рішення ЄСПЛ у справі Обермайєр проти Австрії, рішення ЄСПЛ у справі Окяяй та інші проти Туреччини).
Чи буде дотримано таких вимог до цивільного судочинства, якщо порушення вимог щодо юрисдикції справи може бути заявлено лише після ухвалення судом першої інстанції судового рішення?
Застосування буквального тлумачення пункту 8 частини першої статті 353 ЦПК України потягне за собою неможливість оскарження до апеляційної інстанції ухвали про відкриття провадження у справі, постановленої з порушенням вимог щодо юрисдикції спору.
Разом з тим це вплине і на неможливість звернення з позовом до належного суду, до юрисдикції якого відноситься розгляд спору, оскільки вимоги всіх процесуальних кодексів (ЦПК України, КАС України та ГПУ України у редакції від 03 жовтня 2017 року) певним чином уніфіковано і однією з підстав залишення позову без розгляду є перебування в провадженні цього чи іншого суду справи зі спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав.
Крім того, відповідно до наукової доктрини термін «підсудність» вживається в декількох значеннях. Одне з них передбачає підсудність як процесуальний інститут, що регулює розподіл справ не тільки між окремими ланками відповідної судової системи, але й між судами рівної компетенції та для визначення компетенції суду.
Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою.
Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати між собою компетенцію як різних ланок судової системи, так і різні види судочинства, якими є цивільне, кримінальне, господарське та адміністративне.
Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб'єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ.
Порушення, невизнання або оспорювання суб'єктивного права є підставою для звернення особи до суду за захистом цього права із застосуванням відповідного способу захисту.
Вважаю, що пункт 8 частини першої статті 353 ЦПК України слід розуміти як можливість оскарження в апеляційному порядку ухвали суду першої інстанції щодо відкриття провадження у справі з порушенням правил підсудності в розумінні як територіальної, так і предметної, суб'єктної та інстанційної юрисдикції.
Аналіз статей 353 та 389 ЦПК України передбачає можливість і касаційного оскарження зазначеної ухвали суду.
За таких обставин суд першої інстанції не мав підстав для відмови у відкритті провадження у справі у зв'язку з порушенням юрисдикції, а суд апеляційної інстанції обґрунтовано прийняв апеляційну скаргу до провадження та залишив ухвалу суду першої інстанції без змін.
Згідно зі статтею 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.
З огляду на викладене можна зробити такі висновки.
Адміністративним є спір про оскарження дій особи, які вона вчиняє як суб'єкт владних повноважень на виконання владних управлінських функцій.
Вищий навчальний заклад, який створений та здійснює свою діяльність відповідно до Закону України «Про вищу освіту», є юридичною особою приватного або публічного права, діє згідно з виданою ліцензією на провадження освітньої діяльності на певних рівнях вищої освіти, проводить наукову, науково-технічну, інноваційну та/або методичну діяльність, забезпечує організацію освітнього процесу та здобуття особами вищої освіти, післядипломної освіти з урахуванням їхніх покликань, інтересів і здібностей; посадові особи вищого навчального закладу не є суб'єктами владних повноважень у розумінні статті 3 КАС України, оскарження їх дій, бездіяльності чи рішень не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства.
Пункт 8 частини першої статті 353 ЦПК України слід вважати як можливість оскарження в апеляційному порядку ухвали суду першої інстанції щодо відкриття провадження у справі з порушенням правил підсудності в розумінні як територіальної, так і предметної, суб'єктної та інстанційної юрисдикції.
Касаційна скарга ОСОБА_4 мала бути залишена без задоволення, а ухвала Шевченківського районного суду м. Києва від 31 жовтня 2017 року та постанова Апеляційного суду м. Києва від 26 лютого 2018 року - без змін.
Повний текст окремої думки підписано 19 червня 2018 року.
Суддя О. М. Ситнік
