Провадження №22-ц/784/756/18

Доповідач в апеляційній інстанції ОСОБА_1

Категорія 47

П О С Т А Н О В А

Іменем України

17 травня 2018 року м. Миколаїв

Колегія суддів судової палати в цивільних справах апеляційного суду Миколаївської

області у складі:

головуючого - Яворської Ж.М.,

суддів: Данилової О.О., Шаманської Н.О.,

при секретарі судового засідання - Яценко Л.В.,

за участю прокурора Цвікілевич Н.В.,

відповідача - ОСОБА_2 та його представника ОСОБА_3,

розглянувши у відкритому судовому засіданні

апеляційну скаргу

Прокуратури Миколаївської області

на рішення Вознесенського міськрайонного суду Миколаївської області від 28 лютого 2018 року, яке ухвалене головуючим суддею Ротар М.М. у приміщенні цього ж суду о 13 год. 30 хв., повний текст якого складено 01 березня 2018 року, у цивільній справі за позовом керівника ОСОБА_4 місцевої прокуратури в інтересах держави в особі ОСОБА_4 районної державної адміністрації Миколаївської області, Головного управління Держгеокадастру у Миколаївській області до ОСОБА_2 про дострокове розірвання договору оренди земельної ділянки та повернення земельної ділянки у розпорядження держави,

В С Т А Н О В И Л А :

29 грудня 2017 року керівник ОСОБА_4 місцевої прокуратури в інтересах держави в особі ОСОБА_4 районної державної адміністрації Миколаївської області ( далі - ОСОБА_4 РДА Миколаївської області), Головного управління Держгеокадастру у Миколаївській області звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про дострокове розірвання договору оренди земельної ділянки та повернення земельної ділянки у розпорядження держави.

Позов обгрунтовував тим, що 13 грудня 2006 року між ОСОБА_4 РДА Миколаївської області та ОСОБА_2 було укладено договір оренди земельної ділянки строком на 49 років та цього ж дня його зареєстровано у ОСОБА_4 реєстраційному окрузі Миколаївської регіональної філії ДЗК за №040601100111.

За умовами даного договору орендар прийняв у строкове платне користування земельну ділянку сільськогосподарського призначення площею 72,13 га. пасовищ для сінокосіння та випасання худоби із земель державної власності. Крім того, відповідач зобов’язався використовувати земельну ділянку за цільовим призначенням та сплачувати орендну плату в розмірі та строк, визначені договором.

Як вбачається із актів обстеження земельної ділянки та постанови про накладення на ОСОБА_2 адміністративного стягнення, відповідачем земельна ділянка використовувалася не за цільовим призначенням, а для здійснення товарного сільськогосподарського виробництва у вигляді засівання та вирощування соняшника та ячменю.Такими діями відповідача державі заподіяно значну шкоду у розмірі 29 483 грн.18 коп.

Посилаючись на вищевикладені обставини, прокурор просив достроково розірвати договір оренди землі від 13 грудня 2006 року, укладений між ОСОБА_4 РДА Миколаївської області та ОСОБА_2, зобов’язати його повернути земельну ділянку площею 72,13 га, яка знаходиться за межами населеного пункту на території Щербанівської сільської ради Вознесенського району Миколаївської області у розпорядження держави в особі Головного управління Держгеокадастру у Миколаївській області.

Рішенням Вознесенського міськрайонного суду Миколаївської області від 28 лютого 2018 року у задоволенні позову відмовлено.

Не погодившись із зазначеним рішенням суду першої інстанції Прокуратурою Миколаївської області подано апеляційну скаргу, в якій посилаючись на те, що рішення суду першої інстанції прийнято з порушенням норм матеріального та процесуального права, висновки суду, не відповідають обставинам справи, просили про його скасування та ухвалення нового, яким задовольнити позовні вимоги у повному обсязі.

03 травня 2018 року на адресу Апеляційного суду Миколаївської області від представника відповідача надійшов відзив. В якому він посилаючись на те, що оскаржуване рішення прийнято з дотриманням норм матеріального та процесуального права, просив відмовити в задоволенні апеляційної скарги.

Відповідно до п.8 ч.1 Розділу XIII Прикінцеві та перехідні положення ЦПК України у редакції Закону № 2147-VIII від 03 жовтня 2017 року, до утворення апеляційних судів в апеляційних округах їхні повноваження здійснюють апеляційні суди, у межах територіальної юрисдикції яких перебуває місцевий суд, який ухвалив судове рішення, що оскаржується.

Згідно з ч.6 ст.147 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», у разі ліквідації суду, що здійснює правосуддя на території відповідної адміністративно-територіальної одиниці (відповідних адміністративно-територіальних одиниць), та утворення нового суду, який забезпечує здійснення правосуддя на цій території, суд, що ліквідується, припиняє здійснення правосуддя з дня опублікування в газеті «Голос України» повідомлення голови новоутвореного суду про початок роботи новоутвореного суду.

Пунктом 3 Розділу XII Прикінцевих та перехідних положеннь Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 02 червня 2016 року №1402-VIII передбачено, що апеляційні суди, утворені до набрання чинності цим Законом, продовжують здійснювати свої повноваження до утворення апеляційних судів у відповідних апеляційних округах. Такі, апеляційні суди у відповідних апеляційних округах мають бути утворені та розпочати здійснювати правосуддя не пізніше трьох років з дня набрання чинності цим Законом.

У зв'язку із зазначеним справа підлягає розгляду судом у порядку, встановленому ЦПК України у редакції Закону №2147-VІІІ від 03 жовтня 2017 року.

У судовому засіданні представник прокуратури апеляційну скаргу підтримала та просила про її задоволення.

Представники позивачів у судове засідання не з’явилися, про дату та час розгляду справи повідомленні належним чином. Представник ОСОБА_4 РДА Миколаївської області просив слухати справу за їх відсутності, рішення по апеляційній скарзі прийняти на розсуд суду.

Відповідач та його представник апеляційну скаргу не визнали, просили її відхилити, а рішення суду першої інстанції залишити без змін.

Заслухавши доповідь судді, пояснення учасників справи, розглянувши справу в межах доводів апеляційної скарги, перевіривши законність і обґрунтованість ухваленого по справі рішення, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, а рішення суду першої інстанції залишенню без змін з наступних підстав.

Відповідно до ч.1 ст.367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Відповідно до ст.263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Звертаючись до суду з даним позовом прокурор зазначав, що ОСОБА_2 використовує надану йому в оренду земельну ділянку з порушенням умов договору, а саме не за цільовим призначенням, оскільки розорав пасовища та вирощує соняшник та ячмінь, тобто здійснює товарне сільськогосподарське виробництво. Дане порушення вимог земельного законодавства є істотним, призводить до погіршення якості грунтів та виснаження земель, що завдає значної шкоди земельним ресурсам держави. За наслідками проведеної перевірки відповідача притягнуто до адміністративної відповідальності.Крім того, такими діями останнього державі завдану шкоду у розмірі 29 483 грн.18 коп.

Суд першої інстанції відмовляючи у задоволенні позову виходив з того, що дійсно мало місце порушення відповідачем умов договору оренди землі, однак допущені порушення ним усунуто в строк, визначений у приписі головного спеціаліста відділу контролю за використанням та охороною земель ГУ Держгеокадастру у Миколаївській області, штраф та збитки сплачено, порушення є одноразовим, не триваючим. Між тим, прокурором не надано належних доказів на підтвердження тих обставин, що відповідач допустив істотне порушення умов договору, його діями заподіяння шкода, яка б значною мірою позбавила сторону договору того, на що вона розраховувала при укладанні договору.

Колегія суддів погоджується з таким висновком виходячи з такого.

Як вбачається із матеріалів справи та встановлено судом, розпорядженням ОСОБА_4 РДА Миколаївської області від 23 грудня 2005 року за № 553-р затверджено матеріали попереднього вибору місця розташування земельної ділянки ОСОБА_2 та надано дозвіл на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки площею 75,0 га пасовищ в оренду на 49 років із земель державної власності (земель запасу) в межах території Щербанівської сільської ради Вознесенського району Миколаївської області для сінокосіння та випасання худоби ( а.с.11-12).

Відповідно до проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки в оренду на 49 років громадянину ОСОБА_2 для сінокосіння та випасання худоби із земель державної власності ( землі запасу), в межах території Щербанівської сільської ради Вознесенського району Миколаївської області, в оренду останньому передано із земель сільськогосподарського призначення земельну ділянку загальною площею 72.13 га, в тому числі: рілля богарна, кадастрові номери 4822085400:14:000:0662 та 4822085400:14:000:0663 цільове використання землі та код за УКЗВЗ ( на час виговлення проекту земелеустрою) 2.2. для сінокосіння та випасання худоби; обмеження (обтяження) права користування – правові, екологічні, агротехнічні( а.с.46-50).

Пунктом 5 розпорядження ОСОБА_4 РДА Миколаївської області №426-р від 02 жовтня 2006 року затверджено проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки площею 72,13 га пасовищ в оренду на 49 років із земель державної власності (земель запасу) в межах території Щербанівської сільської ради Вознесенського району Миколаївської області( а.с.12-13).

13 грудня 2006 року між ОСОБА_4 РДА Миколаївської області з одного боку та громадянином України ОСОБА_2 укладено договір оренди земельної ділянки, площею 72,13 га., пасовищ для сінокосіння та випасання худоби із земель державної власності (землі запасу), яка розташована в межах території Щербанівської сільської ради Вознесенського району Миколаївської області строком на 49 років, який цього ж дня зареєстровано у ОСОБА_4 реєстраційному окрузі за № 04060110011 ( а.с.15-18).

Відповідно до п.1,2 Договору земельна ділянка загальною площею 72.13 га, в тому числі - пасовища 72.13 га, передана в строкове платне користування для сінокосіння та випасання худоби.

Згідно з п.п.15,16,17 Договору цільове призначення земельної ділянки сінокосіння та випасання худоби, умовами зберерження є використання за цільовим призначенням.

Вимоги щодо обмеження (обтяження) щодо користування земельною ділянкою сторонами не вирішено, оскільки в п.26 невизначено чи встановлені, чи не встановлені правові, екологічні, арготехнічні , згідно з ДБН 360-92 обмеження.

Згідно п.30 Договору орендар має право на використання земельної ділянки не порушуючи умов договору.

Крім того, дія договору припиняється шляхом його розірвання за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у наслідок невиконання другою стороною обовязків, передбачених договором, та внаслідок випадкого знищення, пошкодження орендованої земельної ділянки, яке істотно перешкоджає її використанню, а також з інших підстав, визначених законом ( п.38).

Згідно зі ст. ст. 525, 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

В силу положень ст. 629 ЦК України договір є обов'язковим для виконання сторонами.

06 липня 2017 року державним інспектором - спеціалістом відділу контролю за використанням та охороною земель у Братському, ОСОБА_4, Єланецькому, Новоодеському та м. Вознесенськ управління з контролю за використанням та охороною земель Головного управління Держгеокадастру у Миколаївській області ОСОБА_5 проведено перевірку дотримання вимог земельного законодавства, в результаті якої встановлено, що земельна ділянка площею 72.13 га, яка знаходиться в користуванні відповідача на умовах оренди згідно договору оренди земельної ділянки від 13 грудня 2006 року, оброблена сільськогосподарською технікою та засіяна соняшником та ячменем, що свідчить про використання земельної ділянки не за цільовим призначенням ( а.с.33,34).

В зв’язку з виявленими фактами, 06 липня 2017 року відносно ОСОБА_2 складено протокол про адміністративне правопорушення, передбачене ст. 53 КУпАП, п. «г» ч. 1 ст. 211 ЗК України, постановою від 07 липня 2017 року накладено адміністративне стягнення за вказане правопорушення у вигляді штрафу в розмірі 170 грн. та винесено припис про усунення порушень земельного законодавства ( а.с.35,85,86).

Відповідачем зазначений припис та постанова про накладення на неї адміністративного стягнення у зв’язку із порушенням вимог законодавства (використання земельної ділянки не за цільовим призначенням) оскаржена не була, суму призначеного штрафу ним сплачено в повному обсязі.

Відносини найму (оренди) врегульовані главою 58 Цивільного кодексу України, зокрема ч. 2 ст. 759 ЦК України вказує, що законом можуть бути передбачені особливості укладення та виконання договору найму (оренди).

Частиною 2 ст. 792 ЦК України визначено, що відносини щодо найму (оренди) земельної ділянки регулюються законом.

Частиною 8 ст. 93 ЗК України передбачено, що відносини, пов'язані з орендою землі, регулюються законом.

Відповідно до ч. 1 ст. 93 ЗК України право оренди земельної ділянки - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для провадження підприємницької та іншої діяльності.

Договір оренди землі - це договір, за яким орендодавець зобов'язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов'язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства (ст. 13 Закону України «Про оренду землі»).

Згідно із положеннями ст. 15 Закону України «Про оренду землі» істотними умовами договору оренди землі є, зокрема, об'єкт оренди (кадастровий номер, місце розташування та розмір земельної ділянки); умови використання та цільове призначення земельної ділянки, яка передається в оренду; існуючі обмеження (обтяження) щодо використання земельної

ділянки .

Відповідно до п. «а» ч. 1 ст. 96 ЗК України землекористувачі зобов'язані забезпечувати використання землі за цільовим призначенням та за свій рахунок приводити її у попередній стан у разі незаконної зміни її рельєфу, за винятком випадків незаконної зміни рельєфу не власником такої земельної ділянки.

Статтею 35 Закону України «Про охорону земель» передбачено, що власники і землекористувачі, в тому числі орендарі, земельних ділянок при здійсненні господарської діяльності зобов'язані: дотримуватися вимог земельного та природоохоронного законодавства України; забезпечувати використання земельних ділянок за цільовим призначенням та дотримуватися встановлених обмежень (обтяжень) на земельну ділянку.

Відповідно до ч. 1-3 ст. 37 цього ж закону власники та землекористувачі, в тому числі орендарі, земельних ділянок зобов'язані здійснювати заходи щодо охорони родючості ґрунтів, передбачені цим Законом та іншими нормативно-правовими актами України.

Використання земельних ділянок способами, що призводять до погіршення їх якості, забороняється.

На землях сільськогосподарського призначення може бути обмежена діяльність щодо: вирощування певних сільськогосподарських культур, застосування окремих технологій їх вирощування або проведення окремих агротехнічних операцій; розорювання сіножатей, пасовищ.

В силу ч. 1 ст. 24 Закону України «Про оренду землі» орендодавець має право вимагати від орендаря використання земельної ділянки за цільовим призначенням згідно з договором оренди.

Орендар земельної ділянки має право самостійно господарювати на землі з дотриманням умов договору оренди землі (ч. 1 ст. 25 Закону України «Про оренду землі»).

Відповідно до ч. 2 ст. 25 Закону України «Про оренду землі» орендар земельної ділянки зобов'язаний виконувати встановлені щодо об'єкта оренди обмеження (обтяження) в обсязі, передбаченому законом або договором оренди землі.

Згідно із ст.1 Закону України «Про землеустрій» цільове призначення земельної ділянки - це використання земельної ділянки за призначенням, визначеним на підставі документації із землеустрою у встановленому законодавством порядку.

Землі України за основним цільовим призначенням поділяються на такі категорії: а) землі сільськогосподарського призначення; б) землі житлової та громадської забудови; в) землі природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення; г) землі оздоровчого призначення; ґ) землі рекреаційного призначення; д) землі історико-культурного призначення; е) землі лісогосподарського призначення; є) землі водного фонду; ж) землі промисловості, транспорту, зв'язку, енергетики, оборони та іншого призначення (ст. 19 ЗК України).

Відповідно до п.п. 1.2, 1.4 Класифікації видів цільового призначення земель, затвердженої наказом Державного комітету України із земельних ресурсів від 23 липня 2010 р. № 548, зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 01 листопада 2010 р. за № 1011/18306 (далі - Класифікація), код та цільове призначення земель застосовуються для забезпечення обліку земельних ділянок за видами цільового призначення у державному земельному кадастрі. КВЦПЗ визначає поділ земель на окремі види цільового призначення земель, які характеризуються власним правовим режимом, екосистемними функціями, видом господарської діяльності, типами забудови, типами особливо цінних об'єктів.

Частиною 5 ст. 20 ЗК України передбачено, що види використання земельної ділянки в межах певної категорії земель (крім земель сільськогосподарського призначення та земель оборони) визначаються її власником або користувачем самостійно в межах вимог, встановлених законом до використання земель цієї категорії, з урахуванням містобудівної документації та документації із землеустрою.

Земельні ділянки сільськогосподарського призначення використовуються їх власниками або користувачами виключно в межах вимог щодо користування землями певного виду використання, встановлених статтями 31, 33-37 цього Кодексу.

Відповідно до ч. 1-4 ст. 22 ЗК України землями сільськогосподарського призначення визнаються землі, надані для виробництва сільськогосподарської продукції, здійснення сільськогосподарської науково-дослідної та навчальної діяльності, розміщення відповідної виробничої інфраструктури, у тому числі інфраструктури оптових ринків сільськогосподарської продукції, або призначені для цих цілей.

До земель сільськогосподарського призначення належать: а) сільськогосподарські угіддя (рілля, багаторічні насадження, сіножаті, пасовища та перелоги); б) несільськогосподарські угіддя (господарські шляхи і прогони, полезахисні лісові смуги та інші захисні насадження, крім тих, що віднесені до земель лісогосподарського призначення, землі під господарськими будівлями і дворами, землі під інфраструктурою оптових ринків сільськогосподарської продукції, землі тимчасової консервації тощо).

Землі сільськогосподарського призначення передаються у власність та надаються у користування: а) громадянам - для ведення особистого селянського господарства, садівництва, городництва, сінокосіння та випасання худоби, ведення товарного сільськогосподарського виробництва; б) сільськогосподарським підприємствам - для ведення товарного сільськогосподарського виробництва; в) сільськогосподарським науково-дослідним установам та навчальним закладам, сільським професійно-технічним училищам та загальноосвітнім школам - для дослідних і навчальних цілей, пропаганди передового досвіду ведення сільського господарства; г) несільськогосподарським підприємствам, установам та організаціям, релігійним організаціям і об'єднанням громадян - для ведення підсобного сільського господарства; ґ) оптовим ринкам сільськогосподарської продукції - для розміщення власної інфраструктури.

Як визначено ст. 34 ЗК України, громадяни можуть орендувати земельні ділянки для сінокосіння і випасання худоби. Органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування можуть створювати на землях, що перебувають у власності держави чи територіальної громади, громадські сіножаті і пасовища.

Системний аналіз положень вищевказаних норм дозволяє дійти висновку, що земельні ділянки, віднесені до однієї і тієї ж категорії, можуть використовуватися за різними видами цільового призначення, які характеризуються власним правовим режимом, екосистемними функціями, видом господарської діяльності тощо, та визначені у Класифікації.

Згідно з розділом ІІ Наказу Державного комітету статистики України від 05.08.2008, № 270 "Про затвердження Методики проведення розрахунків основних показників обсягів виробництва продукції тваринництва у господарствах усіх категорій" (чинного на момент укладання спірного договору оренди) - сільськогосподарські угіддя - земельні ділянки, які систематично використовуються для одержання сільськогосподарської продукції. До їхнього складу входять рілля (включаючи чисті пари), перелоги, багаторічні насадження, сіножаті та пасовища.

Рілля - земельні ділянки, які систематично обробляються та використовуються під посіви сільськогосподарських культур, уключаючи посіви багаторічних трав, а також чисті пари, площі парників та теплиць. До площі ріллі не належать сіножаті та пасовища, які розорано з метою їх докорінного поліпшення та які використовуються постійно під трав'яними кормовими культурами для сінокосіння та випасу худоби, а також міжряддя садів, які використовуються під посіви.

З аналізу викладених норм законодавства випливає, що сіножаті та пасовища - це земельні ділянки, які можуть бути розорані з метою їх докорінного поліпшення та які використовуються постійно під трав'яними кормовими культурами для сінокосіння та випасу худоби.

Отже, діючим законодавством не визначає вичерпного переліку сільськогосподарських культур, які можуть вирощуватись за землях, призначених для сінокосіння та випасання худоби.

Судом встановлено, що згідно умов Договору земельна ділянка передана відповідачу в оренду для сінокосіння та випасання худоби. Відповідно до проекту землеустрою земельна ділянка відноситься до категорії земель - землі сільськогосподарського призначення. Умовами договору передбачено, що земельна ділянка використовується виключно як пасовище для сінокосіння, випасання худоби.

Як вбачається з витягів з Державного земельного кадастру про земельну ділянку, що у користуванні відповідача перебуває дві земельні ділянки - 53.8819 га ( кадастровий номер 4822085400:14:000:0663) та 18.2528 га (кадастровий номер 4822085400:14:000:0662), загальна площа яких становить 72.13 га і за категорією земель вони належать до земель сільськогосподарського призначення, цільове призначення, вид використання – 01.08 для сінокосіння і випасання худоби ( а.с.92-99).

Отже, за приписами ч. 5 ст. 20, ст. 34 ЗК України земельна ділянка для сінокосіння і випасання худоби може використовуватися лише у межах вказаного виду використання, тобто відповідач зобов’язаний був використовувати земельну ділянку виключно як пасовище, тобто в межах виду користування, передбаченого умовами договору.

Факт розорювання земельної ділянки та засівання її зерновою культурою – соняшником та ячменем підтверджується матеріалами проведеної державним інспектором – спеціалістом відділу контрол за використанням та охороною земель у Братському, ОСОБА_4, Єланецькому, Новоодеському та м. Вознесенськ управління з контролю за використанням та охороною земель Головного управління Держгеокадастру у Миколаївській області ОСОБА_5 06 липня 2017 року перевірки дотримання вимог земельного законодавства та поясненнями останнього як свідка в суді.

Крім того, матеріали перевірки, а саме - акти перевірки, протокол про адміністративне правопорушення, припис про усунення порушень підписані ОСОБА_6 без зауважень та застережень, що свідчить про визнання викладених в документах фактів. Розорювання земельної діялнки, використання орендованої земельної ділянки для вирощування соняшника та ячменю також не заперечувалось ні відповідачем, ні його представником у суді першої та апеляційної інстанції.

Однак, дослідивши вказані прокурором і позивачами докази на предмет їх достатності, колегія суддів вважає, що вони у своїй сукупності не дають змоги дійти висновку про наявність обставин, які входять до предмету доказування прокурором і позивачами, а саме наявності зміни відповідачем виду використання земельної ділянки.

При цьому колегія суддів виходить з того, що встановлені 06 липня 2017 року при обстеженні земельної ділянки і вказані в акті обстеження земельної ділянки дані про зростання на спірній земельній ділянці сільськогосподарської зернової культури не є достатніми ознаками зміни відповідачем виду використання земельної ділянки сільськогосподарського призначення з пасовища на ріллю, оскільки ці ознаки також можуть свідчити про здійснення відповідачем на земельній ділянці агротехнічних заходів задля підвищення родючості ґрунтів, їх захисту від ерозії, що допускає ГОСТ 26640-85 і що відповідач зобов'язаний був робити згідно з вимогами договору і ст. 37 Закону України "Про охорону земель".

Акт обстеження земельної ділянки від 06 липня 2017 року не містить таких даних як систематичне розорювання спірної земельної ділянки, вирощування на ній сільськогосподарських культур задля збирання урожаю, а не для випасання худоби, фактичне збирання урожаю зі спірної земельної ділянки, які б (дані) означали про використання відповідачем спірної земельної ділянки як ріллі.

Порядок припинення права користування земельними ділянками, які використовуються з порушенням земельного законодавства встановлено ст.144 ЗК України. Однак цей порядок позивачами дотримано не було. Складання протоколу та притягнення до адміністративної відповідальності відповідача мало місце майже одночасно 06 та 07 липня 2017 року.

Факт виконання відповідачем припису контролюючого органу підтверджується актом перевікри дотримання вимог земельного законодавства за обєктом - земельної ділянки від 10 жовтня 2017 року, складеного відповідно до припису від 06 липня 2017 року та наказу ГУ Держгеокадастру у Миколаївській області №516 ДК від 22 вересня 2017 року( а.с.90,91).

Підстави та умови розірвання договору регулюється наступними нормами законодавства.

За приписами ст. 1 Закону України "Про оренду землі", орендою землі є засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для проведення підприємницької та інших видів діяльності.

Поняття договору оренди землі визначено статтею 13 цього ж Закону, за приписами якої договір оренди землі - це договір, за яким орендодавець зобов'язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов'язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства.

Статтями 24, 25 Закону України "Про оренду землі", передбачені права та обов'язки орендодавця та орендаря, зокрема орендодавець має право вимагати від орендаря: використання земельної ділянки за цільовим призначенням згідно з договором оренди; своєчасного внесення орендної плати, орендар в свою чергу має право самостійно господарювати на землі з дотриманням умов договору оренди землі, за письмовою згодою орендодавця зводити в установленому законодавством порядку жилі, виробничі, культурно-побутові та інші будівлі і споруди та закладати багаторічні насадження та зобов'язаний приступати до використання земельної ділянки в строки, встановлені договором оренди землі, зареєстрованим в установленому законом порядку.

Згідно із ч.ч. 3, 4 ст. 31 Закону України «Про оренду землі» договір оренди землі може бути розірваний за згодою сторін. На вимогу однієї із сторін договір оренди може бути достроково розірваний за рішенням суду в порядку, встановленому законом. Розірвання договору оренди землі в односторонньому порядку не допускається, якщо інше не передбачено законом або цим договором.

Як передбачено ч. 1 ст. 32 Закону України «Про оренду землі», на вимогу однієї із сторін договір оренди землі може бути достроково розірваний за рішенням суду в разі невиконання сторонами обов'язків, передбачених статтями 24 і 25 цього Закону та умовами договору, в разі випадкового знищення чи пошкодження об'єкта оренди, яке істотно перешкоджає передбаченому договором використанню земельної ділянки, а також на підставах, визначених Земельним кодексом України та іншими законами України.

Згідно з п. «ґ» ч.1 ст. 141, ст. 143 Земельного кодексу України підставою припинення права користування земельною ділянкою є використання земельної ділянки не за цільовим призначенням. Примусове припинення прав на земельну ділянку здійснюється у судовому порядку у разі використання земельної ділянки не за цільовим призначенням.

Статтею 651 ЦК України встановлено, що розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом. Договір може бути розірвано за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом. Істотним є таке порушення стороною договору, коли внаслідок завданої цим шкоди друга сторона значною мірою позбавляється того, на що вона розраховувала при укладенні договору.

Тобто, йдеться про таке порушення договору однією зі сторін, яке тягне для другої сторони неможливість досягнення нею цілей договору.

Оцінка порушення договору як істотного здійснюється відповідно до критеріїв, що встановлені вказаною нормою.

Оціночне поняття істотності порушення договору законодавець розкриває за допомогою іншого оціночного поняття - "значної міри" позбавлення сторони того, на що вона розраховувала при укладенні договору. Це (друге) оціночне поняття значно звужує сферу огляду суду. Істотність порушення визначається виключно за об'єктивними обставинами, що склалися у сторони, яка вимагає розірвання договору. В такому випадку вина (як суб'єктивний чинник) сторони, що припустилася порушення договору, не має будь-якого значення і для оцінки порушення як істотного, і для виникнення права вимагати розірвання договору на підставі ч.2 ст. 651 ЦК України.

Іншим критерієм істотного порушення договору закон визнає розмір завданої порушенням шкоди, який не дозволяє потерпілій стороні отримати очікуване при укладенні договору. При цьому йдеться не лише про грошовий вираз завданої шкоди, прямі збитки, а й випадки, коли потерпіла сторона не зможе використати результати договору.

Вирішальне значення для застосування зазначеного положення закону має співвідношення шкоди з тим, що могла очікувати від виконання договору сторона, що відповідає правовій позиції Верховного Суду України, викладеній в постанові Верховного Суду України від 18.09.2013 у справі № 6-75цс13.

Відтак, необхідно встановити не лише наявність істотного порушення договору, але й наявність шкоди, завданої цим порушенням другою стороною, яка може бути виражена у вигляді реальних збитків та/або упущеної вигоди, а її розмір не дозволяє потерпілій стороні отримати очікуване при укладенні договору; а також встановити, чи є дійсно істотною різниця між тим, на що має право розраховувати сторона, укладаючи договір, і тим, що в дійсності вона змогла отримати. У кожному конкретному випадку питання про істотність порушення повинне вирішуватися з урахуванням усіх обставин справи, що мають значення для правильного її вирішення.

Не дослідження питання наявності шкоди, а також відсутність належного обґрунтування істотності порушення договору, про яке зазначив суд у своєму рішенні, свідчить про порушення статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, яка є частиною національного законодавства України, адже право на справедливий суд, передбачене нею, це зокрема, і право на обґрунтоване рішення. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватися публічний контроль здійснення правосуддя (рішення ЄСПЛ "Гірвісаарі проти Фінляндії").

Обов'язок суду мотивувати судове рішення також спрямований на втілення принципу верховенства права, а саме підтримання довіри громадян до суду. Вмотивованість судового рішення демонструє сторонам те, що вони були почуті, забезпечує публічний контроль за здійсненням правосуддя (рішення ЄСПЛ "Серявін та інші проти України"). Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищою інстанцією. Зрештою вимога щодо вмотивованості судового рішення є важливим елементом "належної" (справедливої) судової процедури, як вона трактується ЄСПЛ.

Враховуючи вищенаведене, договір може бути розірваний судом за умови встановлення не лише наявності істотного порушення договору, але й наявності шкоди, завданої цим порушенням другою стороною, яка може бути виражена у вигляді реальних збитків та/або упущеної вигоди, а її розмір не дозволяє потерпілій стороні отримати очікуване при укладенні договору; а також суд має установити, чи є дійсно істотною різниця між тим, на що має право розраховувати сторона, укладаючи договір, і тим, що в дійсності вона змогла отримати.

Кваліфікуючи дії відповідача як істотне порушення умов договору, прокурор не навів ніяких висновків про те, які права позивача були порушені та якої шкоди зазнає остання, у зв'язку з такими діями відповідача, чи позбавляється ОСОБА_4 РДА того, на що очікувала при укладенні договору.

Обґрунтовуючи свої заперечення проти позову, відповідач посилався на те, що допущене ним порушення не є істотним порушенням договору оренди і таке порушення ніяк не позбавляє позивача того, на що він розраховував при укладенні договору. В звязку з несприятливими умовами: тривалими посухами, розповсюдження вітром насінням рослин, пасовище почало втрачати свої продуктивні властивості ( культурний травостій не зміг конкурувати з отруйними та шкідливими бурянами), що призвело до засмічення шкідливими рослинами ( блеокотою, молочаєм, дурманом, чемерицею), які в свою чергу, якщо їх не знищити можуть заподіяти школу тваринам. Вчиненні ним дії по розорюванню землі направлено на приведення спірної землі до ладу з подальшою метою використовувати її за цільовим призначенням відповдіно до агротехнології підвищенням її продуктивності.

Відповідно до ч.1 ст.16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Згідно до ч.ч.1,2 ст.4 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. У випадках, встановлених законом, до суду можуть звертатися органи та особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб або державних чи суспільних інтересах.

Отже, підставою для звернення до суду є наявність порушеного права особи, і таке звернення здійснюється саме з метою його захисту.

Стаття 129 Конституції України відносить до основних засад судочинства змагальність сторін, яка, зокрема, проявляється в тому, що, як передбачено в ч. 1 ст. 81 ЦПК України, сторона повинна довести обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Приписами ст.ст.76, 81 ЦПК України визначено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Згідно з ч.1,4 ст. 77 ЦПК України, належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.

Відповідно до ч.2 ст.78 ЦПК України обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Тобто, законодавчими актами тягар доказування певних обставин покладається на одну зі сторін матеріальних правовідносин, яка посилається на наявність цих обставин

Таким чином, прокурором та позивачами належними та допустимими доказами не доведено факту та висновків про те, які права позивача ОСОБА_4 РДА Миколаївської області в розумінні положень Цивільного кодексу України та Закону України "Про оренду землі" були порушені та якої шкоди зазнає остання, у зв`язку з такими діями відповідача, чи позбавляється позивач того, на що очікував при укладенні договору.

Доводи апеляційної скарги про те, що внаслідок розорювання та засівання земельної ділянки соняшником та ячменем спричинено шкоду, яка призводить до погіршення стану земельної ділянки, зниження її родючості, не ґрунтується на матеріалах справи.

А тверження апеляційної скарги проте, що на час укладання договору оренди землі розмір нормативної грошової оцінки як ріллі значно вищий за нормативну грошову оцінку як пасовища, а відтак і вища орендна плата за землю не заслугоювуть на увагу, оскільки не підтверджено належними та допустимими доказами.

Інші доводи апеляційної скарги прокурора фактично збігаються з доводами, викладеними у позовній заяві, а тому відхиляються судовою колегією з підстав вищенаведеного.

Таким чином, суд першої інстанції, повно та всебічно з'ясувавши обставини справи, дослідивши надані сторонами докази, дійшов обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні позову, підстав для його скасування колегія суддів не вбачає і в силу ст.375 ЦПК України апеляційну скаргу прокуратури Миколаївської області слід залишити без задоволення, а рішення Вознесенського міськрайонного суду Миколаївської області від 28 лютого 2018 року без змін.

Керуючись ст. ст. 367, 374, 375, 381, 382 ЦПК України, колегія суддів,

п о с т а н о в и л а

Апеляційну скаргу прокуратури Миколаївської області залишити без задоволення, а рішення Вознесенського міськрайонного суду Миколаївської області від 28 лютого 2018 року без змін.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення її повного тексту у випадку та з підстав, передбачених ст. 389 ЦПК України.

Головуючий Ж.М. Яворська

Судді О.О. Данилова

ОСОБА_7

_____________________________________________________________

Повний текст постанови складено 21 травня 2018 року.