ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
05 жовтня 2017 року
Справа № 923/1103/16
Вищий господарський суд України у складі колегії суддів :
головуючого судді
Ходаківської І.П.,
суддів
Данилової М.В.,
Сибіги О.М.,
розглянувши
касаційну скаргу
Фізичної особи-підприємця ОСОБА_4
на
постанову від 23.02.2017 Одеського апеляційного господарського суду
у справі
№923/1103/16 господарського суду Херсонської області
за позовом
Фізичної особи-підприємця ОСОБА_4
до за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача
Херсонської обласної клінічної лікарні Херсонської обласної ради
про
визнання недійсним пункту договору оренди нерухомого майна та внесення змін до договору
За участю представників сторін:
Від позивача - ОСОБА_5 (угода від 04.10.17)
Від відповідача - Рибась Ю.О. (дов. від 16.01.17)
Від 3-ї особи - не з'явились
ВСТАНОВИЛА:
ФОП ОСОБА_4 звернувся до господарського суду Херсонської області з позовними вимогами до Херсонської обласної клінічної лікарні про визнання недійсним пункт 10.1 розділу 10 Договору оренди нерухомого комунального майна частини вестибюлю площею 12,0 кв.м., що розташоване за адресою: АДРЕСА_1, на першому поверсі в будівлі центру діагностики від 22.11.2013, укладеного між Херсонською обласною клінічною лікарнею та ФОП ОСОБА_7; про визнання вказаного Договору оренди нерухомого комунального майна укладеним на 5 років, а саме - до 22 листопада 2018 включно.
Рішенням господарського суду Херсонської області від 12.12.2016 (суддя Литвинова В.В.) в задоволенні позову відмовлено. Рішення мотивовано тим, що позивачем не доведено підстав визнання недійсним п.10.1 договору (ч.1 ст. 215 ЦК України, ч.1-3,5 та 6 ст. 203 ЦК України).
Постановою колегії суддів Одеського апеляційного господарського суду від 23.02.2017 у складі: Величко Т.А., Жекова В.І., Таран С.В. рішення господарського суду першої інстанції залишено без змін.
ФОП ОСОБА_4 у касаційній скарзі просить рішення та постанову попередніх судових інстанцій скасувати, прийняти нове рішення, яким позов задовольнити. Скарга мотивована неправильним застосуванням та порушенням судами норм чинного законодавства, зокрема, ст.188 господарського кодексу України, ст.ст.203, 215, 651 Цивільного кодексу України, ст.17 Закону України "Про оренду державного та комунального майна".
Розглянувши матеріали справи та касаційної скарги, проаналізувавши на підставі встановлених фактичних обставин справи правильність застосування судом норм матеріального та процесуального права, колегія суддів зазначає наступне.
Господарськими судами попередніх інстанцій встановлено, що 22.11.2013 між Херсонською обласною клінічною лікарнею (орендодавець) та Фізичною особою-підприємцем ОСОБА_4 (орендар) укладено Договір оренди нерухомого майна, що належить до спільної власності територіальних громад Херсонської області, відповідно до умов якого орендодавець передає, а орендар приймає в строкове платне користування частина вестибюлю площею 12,0 кв.м., розміщене за адресою: АДРЕСА_2, на першому поверсі в будівлі центру діагностики, що знаходиться на балансі орендодавця. Майно передається в оренду з метою використання для продажу продовольчих товарів, крім товарів підакцизної групи (п.1 Договору).
Згідно п.2.1 Договору орендар вступає у строкове платне користування майном у строк, вказаний у договорі, але не раніше дати підписання сторонами цього договору та акта приймання-передачі майна.
Відповідно п.2.2 Договору передача майна у строкове платне користування (оренду) не тягне за собою виникнення в орендаря права власності на майно. Власником майна залишаються територіальні громади Херсонської області, а орендар користується ним протягом строку оренди.
Згідно п.5.7. Договору орендар зобов'язується по закінченню Договору оренди відповідно до п.10.1 у десятиденний термін повернути орендодавцеві орендоване майно в належному стані, не гіршому ніж на момент передачі його в оренду, з урахуванням нормального фізичного зносу та відшкодувати орендодавцеві збитки у разі погіршення стану або втрати (повної, часткової) орендованого майна з вини орендаря.
Відповідно до п.7.1. Договору орендодавець зобов'язується передати орендарю в оренду майно згідно з цим договором по акту приймання-передачі майна, який підписується одночасно з цим договором. Не вчиняти дій, які б перешкоджали орендарю користуватися майном на умовах цього договору.
За невиконання або неналежне виконання зобов'язань за цим договором сторони несуть відповідальність згідно з чинним законодавством (п.9.1 Договору). Спори, які виникають за цим договором або у зв'язку з ним, не вирішені шляхом переговорів, вирішуються в судовому порядку (п.9.2 Договору).
За умовами п.10.1. Договору цей договір укладено строком на 2 роки 11 місяців - до 21 жовтня 2016 року включно.
Відповідно до п.10.3 Договору розірвання цього договору допускаються за взаємною згодою сторін. Зміни та доповнення до договору вносяться шляхом укладання додаткової угоди з дозволу обласної ради.
Договір може бути продовженим, якщо до закінчення строку, на який його було укладено, орендодавець з дозволу обласної ради уклав з орендарем про це письмово додаткову угоду (п.10.6 Договору).
Згідно п.10.8 Договору чинність цього договору припиняється внаслідок:
- закінчення строку, на який його було укладено;
- приватизації майна орендарем;
- загибелі майна;
- достроково за взаємною згодою сторін або за рішенням господарського суду;
- банкрутства орендаря та в інших випадках, прямо передбачених чинним законодавством України.
Договір було підписано обома сторонами без будь-яких зауважень.
Посилаючись на те, що положення п.10.1. Договору щодо меншого терміну дії договору ніж п'ять років, передбаченого законом, суперечать приписам ст.17 Закону України "Про оренду державного та комунального майна", звернувся до суду з даним позовом.
Колегія суддів зазначає, що відповідно до норм ст.759 Цивільного кодексу України та ч.1 ст.283 Господарського кодексу України за договором оренди одна сторона (орендодавець) передає другій стороні (орендареві) за плату на певний строк у користування майно для здійснення господарської діяльності.
Відповідно до ст.638 Цивільного кодексу України договір вважається укладеним, коли між сторонами досягнуто згоди з усіх істотних умов.
Згідно з п.1 ст.193 Господарського кодексу України, суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться. До виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення ЦК України з урахуванням особливостей, передбачених ГК України.
Відповідно до ст. 526 Цивільного кодексу України зобов'язання має виконуватись належним чином відповідно до умов договору та вимог законодавства, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Згідно зі ст. 525 Цивільного кодексу України одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.
Статтею 203 Цивільного кодексу України передбачено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Відповідно до ч.1 ст. 215 Цивільного кодексу України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою ст. 203 ЦК України.
Вирішуючи спір про визнання угоди недійсною, господарський суд повинен встановити наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угод недійсними та настання відповідних наслідків: відповідність змісту угоди вимогам закону, додержання встановленої форми угоди, правоздатність сторін за угодою, у чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення спору, зокрема наявність спеціальних підстав визнання недійсною угоди.
Судами попередніх інстанцій обставин, за яких спірна угода може бути визнана недійсною не встановлено.
Щодо вимог позивача про визнання договору оренди укладеним на п'ять років, а саме до 22.11.2018, колегія суддів зазначає наступне.
Позивач з метою продовження строку дії договору оренди від 22.11.2013 на термін до п'яти років, звернувся до суду з позовом про визнання недійсним у частині терміну дії договору - п.10.1 договору оренди нерухомого комунального майна із подальшим приведенням сторонами даного положення договору у відповідність до вимог чинного законодавства - тобто, строк дії договору повинен бути не менший, ніж п'ять років. При цьому, послався на ст.17 Закону України "Про оренду державного та комунального майна".
Положення ст.17 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" дають орендарю право продовжувати орендні відносини на строк до п'яти років і визначення конкретного строку, на який продовжується строк договору, повинно бути здійснено шляхом внесення змін до договору.
Згідно ч.1 ч.2 ст.651 Цивільного кодексу України зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом; договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом.
Суди правомірно зазначили, що можливість внесення змін в договір відповідно до ч.2 ст. 651 Цивільного кодексу України, в тому числі і у випадках встановлених законом, пов'язується з обставинами, які виникли після укладення договору, а не через невідповідність змісту договору вимогам закону, як на це посилається позивач.
Крім того, право ініціювати внесення змін до договору оренди надане орендодавцю відповідно до п.8.2. спірного договору оренди, в свою чергу, відповідно до п.10.3 договору зміни та доповнення до договору вносяться шляхом укладення додаткової угоди з дозволу обласної ради.
Судами також взято до уваги, що рішенням Херсонської обласної ради ХХVI сесії VI скликання від 12.07.2013 за №801 оголошено конкурс з надання в оренду нерухомого майна, що перебуває у спільній власності територіальних громад сіл, селищ міст Херсонської області, зокрема на приміщення за адресою: АДРЕСА_2, загальною площею 12 кв.м. за умови розміщення торгівельного об'єкта з продажу продовольчих товарів, крім товарів підакцизної групи, терміном на 2 роки 11 місяців. Подаючи заяву на участь у конкурсі щодо оренди нерухомого майна позивач знав про всі істотні умови оренди нерухомого майна, в тому числі щодо терміну, на який пропонується укласти договір оренди і не заперечував проти цього.
Колегія суддів вважає, що суди обгрунтовано зазначили, що надавши відповідну заяву та підписавши спірний договір, позивач, як орендар, шляхом свого волевиявлення погодився із терміном оренди, меншим, ніж встановлено ч.1 ст. 17 Законом України "Про оренду державного та комунального майна".
Враховуючи викладене, суди правомірно дійшли висновку про відсутність підстав для визнання недійсним п.10.1 договору з підстав невідповідності його нормам ст.17 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" та відповідно про відсутність підстав визнання договору таким, що укладений на п'ять років.
В зв'язку з наведеним, колегія суддів зазначає, що суди обгрунтовано дійшли висновку про відмову в позові.
Відповідно до приписів статті 1117 Господарського процесуального кодексу України, касаційна інстанція не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти їх. Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, касаційна інстанція на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.
Колегія суддів вважає, що судом апеляційної інстанції вірно застосовані норми матеріального та процесуального права.
Доводи, викладені у касаційній скарзі не спростовують зазначених вище висновків та пов'язані з вирішенням питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, що виходить за межі повноважень суду касаційної інстанції.
Враховуючи наведене, колегія суддів вважає, що постанова апеляційної інстанції, якою залишено без змін рішення господарського суду першої інстанції про відмову в позові, відповідає нормам чинного законодавства і має бути залишена без змін.
Керуючись, ст.ст. 111-5, 111-7, 111-9, 111-11 Господарського процесуального кодексу України, колегія суддів Вищого господарського суду України
ПОСТАНОВИЛА:
Касаційну скаргу Фізичної особи-підприємця ОСОБА_4 залишити без задоволення.
Постанову від 23.02.2017 Одеського апеляційного господарського суду у справі №923/1103/16 господарського суду Херсонської області залишити без змін.
Головуючий суддя І. Ходаківська
Судді М. Данилова
О. Сибіга
