ЛЬВІВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД 79018, м. Львів, вул. Чоловського, 2; e-mail: inbox@adm.lv.court.gov.ua; тел.: (032)-261-58-10
П О С Т А Н О В А
І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И
04 жовтня 2017 року справа № 813/91/17
Львівський окружний адміністративний суд у складі:
Головуючого - судді Кухар Н.А.
суддів - Грень Н.М., Хоми О.П.
секретар судового засідання Шавель М.М.
розглянув у відкритому судовому засіданні адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Апеляційного суду Львівської області, Державної судової адміністрації України, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача Державна казначейська служба України про визнання протиправними дій та бездіяльності, зобов'язання вчинити дії, -
в с т а н о в и в :
На розгляд до Львівського окружного адміністративного суду надійшла позовна заява ОСОБА_1 до Апеляційного суду Львівської області, Державної судової адміністрації, третя особа, яка не заявляє самостійних на предмет спору - Державна казначейська служба України, у якій позивач із врахуванням заяви про збільшення позовних вимог просить :
- «визнати неправомірною відмову Апеляційного суду Львівської області у листі від 14 грудня 2016 року за № 07.24/113/2016 про проведення нарахування та виплати ОСОБА_1 вихідної допомоги з посади судді у відставку;
- зобов'язати Апеляційний суд Львівської області провести нарахування та виплату суми вихідної допомоги при звільненні у відставку ОСОБА_1 у розмірі місячного заробітку за останньою посадою за кожен повний рік роботи на посаді судді без сплати податку ;
- визнати неправомірною бездіяльність Державної судової адміністрації України щодо незабезпечення на 2016 рік фінансування Апеляційного суду Львівської області на виплату вихідної допомоги судді при звільненні з посади у відставку та зобов'язати Державну судову адміністрацію України здійснити фінансування Апеляційного суду Львівської області на виплату вихідної допомоги при звільненні судді у відставку».
В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що дії і бездіяльність відповідачів щодо ненарахування та невиплати йому вихідної допомоги вчинені всупереч вимогам діючого законодавства України та порушують його законні права, свободи та інтереси.
Позивач в судове засідання не з'явився, подав заяву про слухання справи у його відсутності.
Відповідач 1 в судове засідання також не з'явився, про дату, час та місце проведення судового засідання повідомлявся належним чином, що підтверджується наявними в матеріалах справи доказами. Разом з тим, свою позицію щодо адміністративного позову відповідач виклав в поданих через канцелярію суду ( вх. № 1379 від 23.01.2017) письмових запереченнях, в яких він зазначає, що на час прийняття Верховною Радою України постанови від 08.09.2016 року № 4697-б «Про звільнення суддів», якою позивача було звільнено з посади судді Апеляційного суду Львівської області, був чинним (до 30.09.2016 року) Закон України «Про судоустрій і статус суддів» від 07.07.2010 року № 2753-VI, у якому відсутня норма, яка б передбачала виплату вихідної допомоги. Вказують, що Законом України «Про Державний бюджет України на 2016 рік» від 25.12.2015 року № 928 -VIII та кошторисом Апеляційного суду Львівської області на 2016 рік видатки на виплату вихідної допомоги суддям, які йдуть у відставку не передбачені. Зазначають, що у відповідача були відсутні правові підстави для нарахування та виплати вихідної допомоги при звільненні позивача х посади судді Апеляційного суду Львівської області. Дану справу просять розглядати за відсутності представника відповідача.
Відповідач 2 в судове засідання також не з'явився, про дату, час та місце проведення судового засідання повідомлявся належним чином, що підтверджується наявними в матеріалах справи доказами. Разом з тим, свою позицію щодо адміністративного позову відповідач виклав в поданих через канцелярію суду ( вх. № 1404 від 23.01.2017) письмових запереченнях, в яких він зазначає, ДСА України не наділена правом самостійно, без правового врегулювання та фінансової можливості здійснювати виплату вихідної допомоги. Вказують, що на суддів, звільнених з посади постановами Верховної Ради України прийнятими до 30.09.2016 року, не поширюються норми Закону України від 02.06.2016 року № 1402- VIII «Про судоустрій і статус суддів», а відтак відсутні підстави для виплати вихідної допомоги у зв'язку з відставкою.
Третя особа явку уповноваженого представника у судове засідання не забезпечила.
Розглянувши матеріали справи, дослідивши та оцінивши докази, які мають значення для справи, суд встановив наступне.
Судом із матеріалів справи встановлено, що Постановою Верховної Ради України № 1515-VIII від 08 вересня 2016 року «Про звільнення суддів» звільнено ОСОБА_1 з посади судді у зв'язку з поданням заяви про відставку відповідно до п.9 частини п'ятої статті 126 Конституції України.
Відповідно до довідки про заробітну плату для обчислення щомісячного довічного грошового утримання судді у відставці від 22.09.2016 № 392/07.20 заробітна плата ОСОБА_1, яка враховується при призначенні (перерахунку) щомісячного довічного грошового утримання суддям у відставці, склала 27115,00 грн., з яких оклад 15950,00 грн., надбавка за вислугу років 70% 11165, 00 грн.
Відповідно до розрахунку стажу судді, який дає право на відставку та отримання щомісячного довічного грошового утримання судді у відставці від 22.09.2016 року за № 05.30./112/16 стаж роботи станом на 22.09.2016 року ОСОБА_1, становить 34 роки 06 місяців 29 днів.
Позивач 07.12.2016 року звернувся до відповідачів із заявою про нарахування та виплату йому вихідної допомоги без сплати податку у розмірі місячного заробітку за останньою посадою за кожен повний рік роботи на посаді судді. (а.с. 16-22).
Листом за № 07.24/113/2016 від 14.12.2016 року Апеляційний суд Львівської області повідомив позивача, що на суддів, звільнених з посади постановами Верховної Ради України до 30.09.2016 року не поширюються норми Закону України від 02.06.2016 року №1402-VІІІ «Про судоустрій і статус суддів», а тому підстави для виплати вихідної допомоги суддям у зв'язку з відставкою відсутні.
Тож, не погодившись із діями і бездіяльністю відповідачів та прийнятим рішенням, позивач звернувся до суду з позовом.
Відповідно до п.9 ч.5 ст.126 Конституції України, в редакції, що була чинна на момент виникнення спірних правовідносин, суддя звільняється з посади органом, що його обрав або призначив, у разі, зокрема, подання суддею заяви про відставку або про звільнення з посади за власним бажанням.
Згідно ч.1 ст.136 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», який був чинний на момент виникнення спірних правовідносин (далі - Закон), судді, який вийшов у відставку, виплачується вихідна допомога у розмірі 10 місячних заробітних плат за останньою посадою.
Однак, у подальшому Законом України «Про запобігання фінансової катастрофи та створення передумов для економічного зростання України», який набрав чинності 01.04.2014 року, було внесено зміни до згаданого Закону, а саме - виключено статтю 136 даного Закону, яка передбачала виплату судді, який вийшов у відставку, вихідної допомоги у розмірі 10 місячних заробітних плат, за останньою посадою.
При цьому, суд зауважує, що рішення щодо неконституційності Закону України «Про запобігання фінансової катастрофи та створення передумов для економічного зростання в Україні» в частині виключення статті 136 із Закону, Конституційним Судом України не приймалося.
У рішенні Конституційного Суду України від 09.02.1999 року №1-рп/99 зазначено, що за загальновизнаним принципом права закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі. Цей принцип закріплений у частині першій статті 58 Конституції України, за якою дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється з втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце. Отже, в даному випадку, до спірних правовідносин слід застосовувати положення нормативно-правових актів, які діяли на час прийняття Верховною Радою України постанови про звільнення позивача.
Отже, на момент прийняття рішення про звільнення ОСОБА_1, з посади судді Апеляційного суду Львівської області, у зв'язку з поданням заяви про відставку не було визначено суб'єктивного права, як і не передбачено підстав, порядку реалізації, обов'язку відповідача щодо нарахування вихідної допомоги.
Крім того, Конституційний Суд України у своєму рішенні від 19.11.2013 року №10-рп/2013 висловив думку, що за своєю правовою природою вихідна допомога є разовою формою матеріальної винагороди при виході судді у відставку. Вона виплачується з метою забезпечення йому належних соціально-побутових умов, а також для стимулювання осіб, які перебувають на посаді судді, до довгострокового виконання ними професійних обов'язків. Вихідна допомога не належить до таких конституційних гарантій незалежності суддів, як суддівська винагорода чи довічне грошове утримання, оскільки не є основним джерелом матеріального забезпечення суддів, не має постійного характеру та не покриває соціальних ризиків, пов'язаних, зокрема, із хворобою, інвалідністю, старістю. У зв'язку з цим, парламент повноважний встановлювати вихідну допомогу та визначати її розмір.
Тож, суд не приймає до уваги доводи позивача із посиланням на рішення Конституційного Суду України щодо наявності підстав для виплати ОСОБА_1, вихідної допомоги, оскільки Конституційним Судом України така не відноситься до конституційних гарантій незалежності судді.
Європейський суд з прав людини у рішенні від 09.10.1979 року у справі «Ейрі проти Ірландії» констатував, що здійснення соціально-економічних прав людини значною мірою залежить від становища в державах, особливо фінансового. Такі положення поширюються й на питання допустимості зменшення соціальних виплат, про що зазначено у рішенні цього суду у справі «Кйартан Асмундсон проти Ісландії» від 12.10.2004 року.
Отже, одним з визначальних елементів у регулюванні суспільних відносин у соціальній сфері є додержання принципу пропорційності між соціальним захистом громадян та фінансовими можливостями держави, а також гарантування права кожного на достатній життєвий рівень.
Більш того, слід зауважити, що за ст.22 Загальної декларації прав людини кожна людина, як член суспільства, має право на соціальне забезпечення та на реалізацію необхідних для підтримання її гідності та для вільного розвитку її особистості прав в економічній, соціальній і культурній сферах за допомогою ресурсів кожної держави.
При цьому, згідно ч.1 ст.2 Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права, кожна держава, яка бере участь у цьому Пакті, зобов'язується в індивідуальному порядку і в порядку міжнародної допомоги та співробітництва, зокрема, в економічній і технічній галузях, вжити в максимальних межах наявних ресурсів заходів для того, щоб забезпечити поступово повне здійснення визнаних у цьому Пакті прав усіма належними способами, включаючи, зокрема, вжиття законодавчих заходів.
Тобто, міжнародними договорами, які ратифіковані Україною, передбачено можливість встановлення розмірів соціального забезпечення населення у межах наявних ресурсів держави.
Крім того, право встановлювати тимчасові обмеження щодо виплати соціальної допомоги узгоджуються з правовою позицією Європейського суду з прав людини, викладеною у справі «Великода проти України» та «Суханов та Ільченко проти України», яка полягає в тому, що зменшення розміру пенсійного забезпечення не є порушенням права власності у розумінні Протоколу №1, оскільки таке зменшення відбувається шляхом внесення законодавчих змін до акту, яким встановлено таке право власності. Крім того, суд стверджує, що перша і найважливіша вимога ст. 1 Протоколу №1 є те, що будь-яке втручання з боку державних органів в мирне володіння майном, повинно бути законним і що воно повинно переслідувати законну мету в інтересах суспільства. Будь-яке втручання також повинно бути пропорційними переслідуваній меті. Іншими словами, необхідно знайти справедливий баланс («золоту середину») до вимог загальних інтересів спільноти та вимог захисту основних прав особистості. Необхідний баланс не буде знайдений, якщо особі або особам доводиться нести індивідуальний і надмірний тягар. У той же час, ЄСПЛ зазначає, що зменшення розміру пенсії мабуть було зроблено державою через економічну політику і фінансові труднощі.
Таким чином, оскільки на день припинення повноважень позивача як судді частина 1 статті 136 Закону була виключена, а інші законодавчі акти виплати вихідної допомоги не передбачали.
Аналогічна позиція неодноразово висловлювалася Вищим адміністративним судом України, зокрема, у постановах від 01.12.2016 року у справі №826/22688/15, від 26.01.2017 року у справі №823/5424/15, від 28.02.2017 року у справі №821/427/16, від 23.03.2017 року у справі №809/4211/15.
Що стосується позовної вимоги про визнати неправомірною бездіяльність Державної судової адміністрації України щодо незабезпечення на 2016 рік фінансування Апеляційного суду Львівської області на виплату вихідної допомоги судді при звільненні з посади у відставку та зобов'язання ДСА України здійснити фінансування Апеляційного суду Львівської області на виплату вихідної допомоги при звільненні судді у відставку, суд зазначає, що Державна судова адміністрація України є головним розпорядником бюджетних коштів. Відповідно до частини 3 статті 145 Закону № 2453-VI, видатки кожного місцевого та апеляційного суду всіх видів та спеціалізації визначаються у Державному бюджеті України в окремому додатку. Статтею 146 цього ж Закону передбачено, що суди загальної юрисдикції фінансуються згідно з кошторисами і щомісячними розписами видатків, затвердженими відповідно до вимог цього Закону, у межах річної суми видатків, передбачених Державним бюджетом України на поточний фінансовий рік, у порядку, встановленому Бюджетним кодексом України.
Тобто, будь-яка виплата, у тому числі і виплата вихідної допомоги, здійснюється відповідно до наказу голови суду, як розпорядника бюджетних коштів, а не Державною судовою адміністрацією України.
Оскільки у Апеляційного суду Львівської області не було підстав для виплати такої допомоги ОСОБА_1., тому не було підстав для фінансування Апеляційного суду Львівської області на здійснення виплат суми вихідної допомоги судді при звільненні з посади у відставку.
Частиною третьою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
З урахуванням вищевикладеного, суд приходить до висновку, що відмова відповідача 1 у нарахуванні та виплаті позивачу вихідної допомоги при виході у відставку є правомірною та обґрунтованою, в його діях та рішеннях відсутнє порушення прав та інтересів позивача.
В силу положень ст. 71, 86 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, а суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні.
Перевіривши юридичну та фактичну обґрунтованість доводів сторін, надавши оцінку доказам, що наявні в матеріалах справи, суд приходить до висновку про відсутність правових підстав для задоволення адміністративного позову.
Керуючись ст.ст.7-14, 69-71, 94, 158-163, 167 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
п о с т а н о в и в:
1.У задоволенні адміністративного позову відмовити повністю.
2.Судові витрати стягненню не підлягають.
Постанову може бути оскаржено, згідно зі ст. 186 КАС України, протягом 10 днів з дня її проголошення чи отримання копії постанови, шляхом подання апеляційної скарги до Львівського апеляційного адміністративного суду через Львівський окружний адміністративний суд. Копія апеляційної скарги одночасно надсилається особою, яка її подає, до суду апеляційної інстанції. У разі застосування судом частини третьої статті 160 цього Кодексу, а також прийняття постанови у письмовому провадженні апеляційна скарга подається протягом 10 днів з дня отримання копії постанови.
Постанова набирає законної сили, згідно зі ст. 254 КАС України, після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо таку не було подано. У разі подання апеляційної скарги постанова, якщо її не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження або набрання законної сили рішенням за наслідками апеляційного провадження. Якщо строк апеляційного оскарження буде поновлено, то вважається, що постанова суду не набрала законної сили.
Повний текст постанови складено та підписано 06 жовтня 2017 року.
Головуючий - суддя Кухар Н.А.
Суддя Грень Н.М.
Суддя Хома О.П.
