ЛЬВІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
08 червня 2017 року
Львів
№ 876/4498/17
Львівський апеляційний адміністративний суд у складі:
головуючого судді Затолочного В.С.,
суддів Костіва М.В., Матковської З.М.,
за участі секретарів судового засідання Нефедової А.О., Керод Х.І.,
представника позивача ОСОБА_1,
представника відповідача ОСОБА_2,
представників третіх осіб ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Львові апеляційні скарги Приватного підприємства «АСТОР МЕДІА», Публічного акціонерного товариства «Українська залізниця» в особі регіональної філії «Львівська залізниця» на постанову Галицького районного суду м. Львова від 16.03.2017 року у справі за позовом Приватного підприємства «АСТОР МЕДІА» до ОСОБА_6 економічного розвитку Львівської міської ради, треті особи Публічне акціонерне товариство «Українська залізниця» в особі регіональної філії «Львівська залізниця», Комунальне підприємство «Адміністративно-технічне управління» ОСОБА_6 містобудування Львівської міської ради про визнання протиправними та скасування наказів, -
В С Т А Н О В И В:
Приватне підприємство «АСТОР МЕДІА» (далі – Позивач, ПП «АСТОР МЕДІА») звернулося до суду з адміністративним позовом до ОСОБА_6 економічної політики Львівської міської ради (далі – Відповідач, ДЕП Львівської міської ради), в якому просить визнати протиправними та скасувати накази ОСОБА_6 економічної політики Львівської міської ради:
- № 57-Д від 10.08.2016 р. «Про демонтаж самовільно встановлених конструкцій зовнішньої реклами»;
- № 58-Д від 10.08.2016 р. «Про демонтаж самовільно встановлених конструкцій зовнішньої реклами»;
- № 59Д від 10.08.2016 р. «Про демонтаж самовільно встановлених конструкцій зовнішньої реклами»;
- № 62Д від 10.08.2016 р. «Про демонтаж самовільно встановлених конструкцій зовнішньої реклами»;
- № 63Д від 11.08.2016 р. «Про демонтаж самовільно встановлених конструкцій зовнішньої реклами»;
- № 64Д від 11.08.2016 р. «Про демонтаж самовільно встановлених конструкцій зовнішньої реклами»;
- № 72Д від 08.09.2016- р, «Про демонтаж самовільно встановлених конструкцій зовнішньої реклами»;
- № 78Д від 26.09.2016 р. «Про демонтаж самовільно встановлених конструкцій зовнішньої реклами» в частині демонтажу рекламних конструкцій, які належать на праві приватної власності ПП «АСТОР МЕДІА».
Обґрунтовуючи позовні вимоги, покликається на те, що між ПП «АСТОР МЕДІА» та Державним територіально-галузевим об’єднанням «Львівська залізниця», правонаступником якого є Публічне акціонерне товариство «Українська залізниця» (далі – ПАТ «Українська залізниця») були укладені договори про надання рекламних послуг № Л/П-14172п/НЮ від 02.01.2014 р., № Л/Л-1592п/НЮ від 30.01.2015 р., № Л/Л-1594п/НЮ від 30.01.2015 р., № Л/ІОЦ-15817п/НЮ від 18.08.2015 р.
Відповідно до п. 2.1. зазначених договорів ПАТ «Українська залізниця» розмістила рекламні конструкції, які є власністю ПП «АСТОР МЕДІА», на об'єктах залізничного транспорту. ДЕП Львівської міської ради видав ряд наказів про демонтаж конструкцій зовнішньої реклами, які адресувались регіональній філії «Львівська залізниця» ПАТ «Українська залізниця». Однак, дані конструкції, хоч і розташовані на території ПАТ «Українська залізниця», проте належать ПП «АСТОР МЕДІА» на праві приватної власності. Позивач зазначає, що на його адресу, як власника конструкцій, не приходило жодного повідомлення чи вимоги на проведення демонтажу, що є грубим порушенням порядку прийняття вказаних рішень та проведення робіт по демонтажу.
Під час розгляду справи відбулася зміна найменування Відповідача ОСОБА_6 економічної політики Львівської міської ради на ОСОБА_6 економічного розвитку Львівської міської ради.
В розгляді справи брали участь треті особи ПАТ «Українська залізниця» в особі регіональної філії «Львівська залізниця» та Комунальне підприємство «Адміністративно-технічне управління» ОСОБА_6 містобудування Львівської міської ради (далі – КП «Адміністративно-технічне управління»).
Галицький районний суд м. Львова постановою від 16.03.2017 року в задоволенні позову відмовив.
Постанову суду першої інстанції оскаржили Позивач та третя особа ПАТ «Українська залізниця» в особі регіональної філії «Львівська залізниця».
Апелянти, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, просять скасувати постанову від 16.03.2017 року та винести нову про задоволення позову.
Доводи апелянтів щодо незаконності ухваленого судом першої інстанції рішення зводяться до невідповідності оскаржуваних пунктів спірних наказів положенням Закону України «Про рекламу», яким не передбачено отримання дозволів на розміщення реклами на території підприємств транспорту. Пункти наказів Відповідача, які оскаржує Позивач, стосуються саме рекламних конструкцій, які розміщені на території підприємства транспорту – третьої особи ПАТ «Українська залізниця» в особі регіональної філії «Львівська залізниця».
Вислухавши суддю-доповідача, представників апелянтів, які наполягали на задоволенні апеляційних скарг, представника Відповідача та представника третьої особи КП «Адміністративно-технічне управління», які проти задоволення апеляційних скарг заперечували, дослідивши обставини справи та доводи апеляційних скарг, колегія суддів приходить до висновку про те, що апеляційні скарги підлягають частковому задоволенню з наступних підстав.
Судом першої інстанції вірно встановлено те, що у період з липня по жовтень 2016 року на адресу Регіональної філії «Львівська залізниця» ПАТ «Українська залізниця» ДЕП Львівської міської ради скеровано ряд вимог на про усунення у визначений термін порушень ч. 1 ст. 16 Закону України «Про рекламу» у зв’язку з самовільним встановленням спеціальних конструкцій зовнішньої реклами (вимоги № 23/Р-1-2919 від 15.07.2016 року, № 23/Р-1-2920 від 15.07.2016 р., № 23/Р-1- 3145 від 29.07.2016 р., № 23/Р-1-3146 від 29.07.2016 р., № 23/Р-1-4365 від 05.09.2016 р.).
Як вбачається із листів Регіональної філії «Львівська залізниця» ПАТ «Українська залізниця» (НМК -6/671 від 21.09.2016 року, НМК -9/680 від 21.07.2016 року, НМК-9/822 від 08.09..2016 року), надісланих Відповідачу за результатами розгляду вимог, порушень законодавства про рекламу допущено не було, тому що рекламні конструкції розміщені на території підприємства транспорту, що виключає необхідність отримання дозволів на їх встановлення від виконавчих органів місцевого самоврядування.
У зв'язку з невиконанням вищевказаних вимог ДЕП Львівської міської ради виніс ряд наказів «Про демонтаж самовільно встановлених конструкцій зовнішньої реклами» (накази №№ 57-Д від 08.08.2016 р., № 58-д від 08.08.2016 р., № 59Д від 08.08.2016 р., № 62Д від 08.08.2016 р., № 63Д від 10.08.2016 р., № 64Д від 10.08.2016 р., № 72Д від 07.09.2016 р., № 78Д від 23.09.2016 р.)
Крім того, КП «Адміністративно-технічне управління» ОСОБА_6 містобудування Львівської міської ради третій особі Регіональній філії «Львівська залізниця» ПАТ «Укрзалізниця» направлено попередження № 2410-06-7593 від 12.09.2016 р. про те, що самовільно встановлені рекламні конструкції підлягають демонтажу на підставі наказу ДЕП Львівської міської ради № 72Д від 08.09.2016 р. та запропоновано добровільно демонтувати самовільно встановлену конструкцію. Зазначено, що у випадку невиконання демонтажу рекламних конструкцій в добровільному порядку, такий буде здійснено КП «Адміністративно-технічне управління» у будь-який робочий день, а компенсацію понесених витрат нестиме Регіональна філія «Львівська залізниця» ПАТ «Українська залізниця».
Приймаючи оскаржуване рішення, суд першої інстанції виходив з того, що оскільки рекламні конструкції розташовані на земельній ділянці у межах населеного пункту, рекламорозповсюджувач повинен отримати погодження органу місцевого самоврядування на розташування рекламної конструкції.
Виходячи з встановлених обставин справи та положень чинного законодавства, якими регулюються взаємовідносини сторін в даному спорі, колегія суддів Львівського апеляційного адміністративного суду не погоджується з такими висновками суду першої інстанції.
Основні засади рекламної діяльності в Україні визначає ОСОБА_7 України «Про рекламу» від 03.07.1996 року № 270/96-ВР, який також регулює відносини, що виникають у процесі виробництва, розповсюдження та споживання реклами.
Відповідно до ст.. 1 даного Закону реклама буває наступних видів:
- внутрішня реклама – реклама, що розміщується всередині будинків, споруд, у тому числі в кінотеатрах і театрах під час, до і після демонстрації кінофільмів та вистав, концертів, а також під час спортивних змагань, що проходять у закритих приміщеннях, крім місць торгівлі (у тому числі буфетів, кіосків, яток), де може розміщуватись інформація про товари, що безпосередньо в цих місцях продаються;
- зовнішня реклама – реклама, що розміщується на спеціальних тимчасових і стаціонарних конструкціях – рекламоносіях, розташованих на відкритій місцевості, а також на зовнішніх поверхнях будинків, споруд, на елементах вуличного обладнання, над проїжджою частиною вулиць і доріг;
- реклама на транспорті – реклама, що розміщується на території транспорту загального користування, метрополітену, зовнішній та внутрішній поверхнях транспортних засобів та споруд підприємств транспорту загального користування і метрополітену.
Таким чином, наведеними законодавчими положеннями визначено, що реклама на транспорті є окремим видом реклами, що має ряд спільних ознак із зовнішньою та внутрішньою рекламою, та водночас має певні особливості, а також окремий порядок регулювання розповсюдження реклами.
Так, на відміну від зовнішньої реклами, порядок розповсюдження якої регулюється ст.. 16 Закону України «Про рекламу», порядок розповсюдження реклами на транспорті врегульовано ст.. 18 того ж Закону, яка передбачає, що розміщення реклами на транспорті погоджується лише з власниками об’єктів транспорту або уповноваженими ними органами (особами). При погодженні розміщення реклами на транспорті втручання у форму та зміст реклами забороняється. За умови розміщення реклами на транспорті з дотриманням вимог безпеки і правил дорожнього руху забороняється вимагати від власників транспортних засобів отримання дозволів, погоджень, інших документів щодо розміщення реклами.
Таким чином, для розміщення реклами на транспорті не потрібно отримувати дозволи органів місцевого самоврядування, як це передбачено для реклами зовнішньої. Розміщення реклами на транспорті погоджується лише з власниками об’єктів транспорту або уповноваженими ними органами (особами).
Як вбачається зі ст.. 1 Закону України «Про рекламу» рекламою на транспорті є реклама, яка розміщується на території підприємств транспорту загального користування.
ПАТ «Укрзалізниця» відповідно до Закону України «Про особливості утворення публічного акціонерного товариства залізничного транспорту загального користування» є публічним акціонерним товариством залізничного транспорту загального користування, утвореним згідно цього ж Закону.
Для визначення поняття територія підприємства слід звернутися до інших законодавчих актів, оскільки в Законі України «Про рекламу» воно не розкрито.
Так, відповідно до пункту 4 частини 1 ст. 13 Закону України «Про благоустрій населених пунктів» територія підприємства належить до території благоустрою населених пунктів.
Згідно положень ст.. 1 вказаного Закону територія – сукупність земельних ділянок, які використовуються для розміщення об’єктів благоустрою населених пунктів, зокрема об’єктів промисловості та інших об’єктів у межах населеного пункту.
Відповідно до ст.. 67 Земельного кодексу України до земель транспорту належать землі, надані підприємствам, установам та організаціям залізничного, автомобільного транспорту і дорожнього господарства, морського, річкового, авіаційного, трубопровідного транспорту та міського електротранспорту для виконання покладених на них завдань щодо експлуатації, ремонту і розвитку об’єктів транспорту.
Положеннями ст.. 68 Земельного кодексу України передбачено, що до земель залізничного транспорту належать землі смуг відведення залізниць під залізничним полотном та його облаштуванням, станціями з усіма будівлями і спорудами і спорудами енергетичного, локомотивного, вагонного, колійного, вантажного і пасажирського господарства, сигналізації та зв’язку, водопостачання, каналізації; під захисними та укріплювальними насадженнями, службовими, культурно-побутовими будівлями та іншими спорудами, необхідними для забезпечення роботи залізничного транспорту.
Аналогічні положення містяться в ст.. 11 Закону України «Про транспорт» та ст.. 6 Закону України «Про залізничний транспорт».
Тому суд погоджується з доводами апелянтів, що реклама, розміщена на землях смуг відведення залізниці, є рекламою, розміщеною на території підприємства залізничного транспорту, а відтак – рекламою на транспорті.
Виходячи з даного висновку, обґрунтування судом першої інстанції в оскаржуваному рішенні правомірності дій Відповідача посиланнями на Типові правила розміщення зовнішньої реклами, затверджені Постановою Кабінету Міністрів України від 29.12.2003 року № 2067, безпідставні, оскільки вони регулюють відносини, що виникають у зв’язку з розміщенням зовнішньої реклами у населених пунктах та визначають порядок надання дозволів на розміщення такої реклами.
Заперечуючи проти позову та апеляційних скарг, Відповідач зазначив про відсутність доказів підтвердження перебування у користуванні чи власності ПАТ «Українська залізниця» земельних ділянок, на яких розміщені рекламні конструкції, які відповідно до спірних наказів відповідача підлягають демонтажу.
Колегія суддів Львівського апеляційного адміністративного суду, оцінюючи дані доводи, вважає за необхідне застосувати правову позицію викладену в ряді судових рішень Верховного Суду України (постанови від 24.06.2015 року у справі № 3-305гс15, від 06.07.2015 року у справі № 3-399гс15, від 16.09.2015 року у справах №№ 3-562гс15, 3-460гс15, 3-495гс15, від 30.09.2015 року у справі № 3-586гс15, від 07.10.2015 року у справах №№ 3-590гс15, 3-641гс15, 3-900гс15), винесених в ході спільних засідань судових палат у господарських справах, у цивільних справах, в адміністративних справах Верховного Суду України.
Зокрема, у постанові від 07.10.2015 року міститься наступний висновок щодо застосування норм права:
«Відповідно до частин 1, 2 статті 6 Закону України «Про залізничний транспорт» землі, що надаються в користування для потреб залізничного транспорту, визначаються відповідно до Земельного кодексу України та Закону України «Про транспорт».
До земель залізничного транспорту належать землі смуг відведення залізниць під залізничним полотном та його облаштуванням, станціями з усіма будівлями і спорудами енергетичного, локомотивного, вагонного, колійного, вантажного і пасажирського господарства, сигналізації та зв’язку, водопостачання, каналізації; під захисними та укріплювальними насадженнями, службовими, культурно-побутовими будівлями та іншими спорудами, необхідними для забезпечення роботи залізничного транспорту.
Згідно з частиною 1 статті 11 Закону України «Про транспорт» (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) землями транспорту визнаються землі, надані в користування підприємствам і організаціям транспорту згідно із Земельним кодексом України, для виконання покладених на них завдань щодо експлуатації, ремонту, вдосконалення і розвитку об’єктів транспорту.
Частиною 1 статті 23 Закону України «Про транспорт», яка кореспондується з положеннями статті 68 Земельного кодексу України, встановлено, що до земель залізничного транспорту належать землі, надані в користування підприємствам і організаціям залізничного транспорту відповідно до чинного законодавства України. До складу цих земель входять землі, які є смугою відведення залізниць, а саме землі, надані під залізничне полотно та його облаштування, станції з усіма будівлями і спорудами енергетичного, локомотивного, вагонного, колійного, вантажного і пасажирського господарства, сигналізації та зв’язку, водопостачання, каналізації, захисні та укріплюючі насадження, службові, культурно-побутові приміщення та інші споруди, необхідні для забезпечення роботи залізничного транспорту.
За таких обставин наявність чи відсутність у землекористувача документів на користування земельною ділянкою не змінює її правового статусу, оскільки його вже визначено законом.
<�…>
Відповідно до частини 1 статті 84 Земельного кодексу України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) у державній власності перебувають усі землі України, крім земель комунальної та приватної власності.
До земель державної власності, які не можуть передаватись у приватну власність, належать землі під державними залізницями (пункт «б» частини четвертої статті 84 Земельного кодексу України у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин).
Згідно з частиною другою статті 84 Земельного кодексу України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) право державної власності на землю набувається і реалізується державою в особі Кабінету Міністрів України, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських, районних державних адміністрацій та державних органів приватизації щодо земельних ділянок, на яких розташовані об’єкти, які підлягають приватизації, відповідно до закону.
Отже, спірна земельна ділянка належить до земель державної власності, а саме до земель залізничного транспорту, які не можуть передаватися у приватну власність<�…>.
<�…>
Наявність чи відсутність у ДТГО «Львівська залізниця» документів, які посвідчують право на користування земельною ділянкою, не змінює її правового статусу, який ґрунтується на визначеному законом юридичному факті належності до земель залізничного транспорту.»
Інші зазначені вище Постанови Верховного Суду України містять аналогічні правові висновки.
Відповідно до частини 1 ст.. 244-2 Кодексу адміністративного судочинства України висновок Верховного Суду України щодо застосування норми права, викладений у його постанові, прийнятій за результатами розгляду справи з підстав, передбачених пунктами 1 і 2 частини першої статті 237 цього Кодексу, є обов’язковим для всіх суб’єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить відповідну норму права.
Висновок щодо застосування норм права, викладений у постанові Верховного Суду України, має враховуватися іншими судами загальної юрисдикції при застосуванні таких норм права. Суд має право відступити від правової позиції, викладеної у висновках Верховного Суду України, з одночасним наведенням відповідних мотивів.
За обставинами справи, що розглядається, колегія суддів не вбачає підстав для відступу від правової позиції Верховного Суду України.
Відповідно до матеріалів справи у 1998 році Львівським державним проектно-вишукувальним інститутом залізничного транспорту «Львівтранспроект» розроблений Технічний звіт по виконаних проектно-пошукових роботах з розмежування земельних ділянок підприємств Львівської залізниці в межах м. Львова.
Згідно з пояснювальною запискою до даного Технічного звіту в ньому вміщено опис комплексу топо-геодезичних робіт з розмежування земельних ділянок між підприємствами Львівської залізниці і встановлення зовнішніх меж землекористування залізниці в межах м. Львова.
Дані роботи з інвентаризації земель у 1998 році були проведені на підставі Постанови Кабінету Міністрів України від 12.01.1993 року № 15, розпорядження державної адміністрації м. Львова «Про інвентаризацію земель м. Львова» від 07.05.1993 року № 370, завдання на розмежування земельних ділянок підприємств залізниці від 09.01.1996 року.
Необхідність виконання робіт з розмежування земельних ділянок підприємств Львівської залізниці і земель м. Львова виникла у зв’язку із проведенням інвентаризації земель м. Львова, з метою створення земельного кадастру.
Як вбачається із наданих на вимогу апеляційного суду копій планів зовнішніх смуг відчуження Львівської залізниці, дані смуги погоджені інженерами-землевпорядниками районів міста Львова та попередньо погоджені Львівським міським управлінням земельних ресурсів.
Виходячи із зазначених доказів, об’єкти реклами, про демонтаж яких стоїть вимога у оспорюваних пунктах наказів Відповідача, розташовані на землях ПАТ «Українська залізниця». Ці фактичні дані доказами не спростовано і їх слід визнати такими, що відповідають дійсності.
Поміж зазначених вище та з наведених колегією суддів підстав спростованих обґрунтувань відмови в позові, суд першої інстанції вказав на необхідність отримання дозволів органу місцевого самоврядування для розміщення реклами на землях транспорту, виходячи з положень ст.ст. 11 та 23 Закону України «Про транспорт».
Проте даний висновок суду попередньої інстанції не узгоджується зі змістом наведених законодавчих норм.
Зокрема, відповідно до частини 3 ст. 11 Закону України «Про транспорт» розміщення споруд та інших об’єктів транспорту на землях, наданих в користування підприємствам транспорту, здійснюється за погодженням з місцевими органами влади і самоврядування з урахуванням особливостей, передбачених спеціальними законами.
Таким чином, дана правова норма передбачає отримання погодження із врахуванням особливостей, передбачених спеціальними законом. Виходячи із обставин справи, що розглядається, спеціальним законом слід визнати ОСОБА_7 України «Про рекламу», ст. 18 якого прямо зазначає про відсутність необхідності отримання будь-яких дозволів для розміщення реклами на транспорті.
Крім іншого, судом першої інстанції не було враховано, що Позивач просив визнати протиправними накази Відповідача в частині демонтажу належних на праві власності Позивачу рекламних конструкцій, розташованих не лише на земельних ділянках (що, на думку суду попередньої інстанції передбачає необхідність отримання дозволу органу місцевого самоврядування), а і на об’єктах, відмінних від земельних ділянок, які перебувають у користуванні ПАТ «Українська залізниця», зокрема на шляхопроводах та під ними, на опорах шляхопроводів, на опорах залізничних мостів, на фасадах будівель.
Так, згідно оскаржуваних наказів ДЕП Львівської міської ради демонтажу підлягають рекламні конструкції Позивача, розміщені на підставі чинних договорів за адресами:
- м. Львів, просп.. Чорновола, шляхопровід (рекламна конструкція «банер», розміром 3мх25м – площини), розміщені згідно Договору від 02.01.2014 року № Л-П-14172п/НЮ;
- м. Львів, просп.. Чорновола (права та ліва сторона автомобільної траси під шляхопроводом) (біл-борд, розміром 3мх6м – 4 навісні площини), розміщені згідно Договору від 02.01.2014 року № Л-П-14172п/НЮ;
- м. Львів, вул.. Липинського/вул.. Єрошенка (навісний, на опорі шляхопроводу, з центру, зліва - № 1) (біл-борд, розміром 3мх6м – 1 навісна площина), розміщена згідно Договору від 02.01.2014 року № Л-П-14172п/НЮ;
- м. Львів, вул.. Джерельна, на опорі мосту (біл-борд, розміром 3мх6м – 1 навісна площина), розміщена згідно Договору від 02.01.2014 року № Л-П-14172п/НЮ;
- м. Львів, вул.. Чернівецька, 17б, на фасаді будинку (спеціальна рекламна конструкція, одностороння, розміром 18мх6,7м, 1 площина), розміщена згідно Договору від 18.08.2015 року № Л/Л-15817п/НЮ
Якщо щодо розміщення рекламних конструкцій на земельних ділянках, що перебувають в користуванні ПАТ «Українська залізниця», суд першої інстанції навів певні правові обґрунтування, які, на його погляд, передбачали необхідність отримання дозволу від органу місцевого самоврядування, то щодо рекламних конструкцій, розміщених на шляхопроводах, під ними, опорах мосту і будівлях підприємства транспорту (в даному випадку ПАТ «Українська залізниця») такого обґрунтування, яке б спростовувало положення ст.. 18 Закону України «Про рекламу», що чітко вказують про відсутність необхідності отримання дозволів, не наведено.
Колегія суддів Львівського апеляційного адміністративного суду повторно наголошує, що системний аналіз правових норм, які регулюють правовідносини, що склалися у справі, яка розглядається, виключає отримання дозволів на розміщення реклами на транспорті.
Слід також зазначити, що відповідно до ст.. 3 Закону України «Про основні засади державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності», якою визначені основні принципи, за якими здійснюється державний нагляд (контроль), одним із таких принципів є презумпція правомірності діяльності суб’єкта господарювання у разі, якщо норма закону чи іншого нормативно-правового акта, виданого на підставі закону, або якщо норми різних законів чи різних нормативно-правових актів допускають неоднозначне (множинне) трактування прав та обов’язків суб’єкта господарювання та/або повноважень органу державного нагляду (контролю).
Виходячи з даної правової норми та неоднозначного трактування учасниками спору положень Закону України «Про рекламу» щодо необхідності отримання дозволів на розміщення реклами на землях транспорту в межах населених пунктів, необхідно визнати, що Позивач та ПАТ «Українська залізниця» правомірно виходили з положень ст.. 18 Закону України «Про рекламу» щодо відсутності підстав для отримання такого дозволу.
Одним із висновків суду першої інстанції, які стали підставою для відмови в позові, є визначення спірних пунктів оспорюваних наказів актами індивідуальної дії, які породжують правові наслідки лише для третьої особи ПАТ «Українська залізниця» як розповсюджувача реклами.
Дані висновки не відповідають встановленим обставинам справи.
Зокрема, оспорювнаі пункти спірних наказів містять положення, яке відсилає до Правил розміщення зовнішньої реклами у м. Львові, затверджених Рішенням Львівської міської ради від 21.05.2010 року № 569.
Відповідно до підпункту 8.1.1 зазначених Правил демонтаж рекламних засобів повинні здійснювати власники (законні користувачі) рекламного засобу самостійно за власний рахунок у термін, вказаний у вимозі робочого органу про усунення порушення Правил розміщення зовнішньої реклами у м. Львові.
Як вбачається із наявних у справі копій договорів про надання рекламних послуг, власником рекламних конструкцій є Позивач.
Відтак саме він, у випадку законної вимоги про демонтаж рекламних конструкцій мав би здійснювати такий демонтаж.
Однак Відповідачем вимоги про демонтаж рекламних конструкцій, належних Позивачу, безпідставно були адресовані ПАТ «Укрзалізниця».
Крім того, як встановлено та зазначено вище, вимога про демонтаж рекламних конструкцій, належних Позивачу, є втручанням суб’єкта владних повноважень у двосторонні договірні відносини між позивачем та ПАТ «Українська залізниця» в особі Регіональної філії «Львівська залізниця» щодо надання рекламних послуг. Таке втручання не ґрунтується на законі, а відтак і порушує права Позивача, тоді як згідно ст.. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Суд першої інстанції жодним чином не врахував та не дав оцінки обґрунтованим доводам Позивача про те, що примусовий демонтаж рекламних конструкцій, належних Позивачу, призводить до їх пошкодження, а відповідно до порушення права власності на них. При цьому є підставним посилання Позивача на ст.. 321 Цивільного кодексу України, якою встановлено, що право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні інакше, як за рішенням суду.
На недопустимість незаконного втручання у мирне володіння майном неодноразово звертав увагу у своїх рішеннях Європейський Суд з Прав Людини.
Для прикладу, у справі «Сєрков проти України» даний суд зазначив, що перша та найважливіша вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод полягає в тому, що будь-яке втручання державного органу в мирне володіння майном повинно бути законним.
У справі, що розглядається, з огляду на викладені вище мотиви, встановлена незаконність втручання Відповідача у права Позивача щодо належного йому майна, що суперечить статті 1 Першого протоколу до Конвенції.
Одним із доводів Відповідача та третьої особи КП «Адміністративно-технічне управління» проти апеляційних скарг є посилання на судову практику в інших аналогічних справах.
Відкидаючи такі доводи, колегія суддів Львівського апеляційного адміністративного суду зазначає, що справи, в яких виносились рішення, на які посилаються Відповідач та КП «Адміністративно-технічне управління» не є тотожними справі, яка розглядається. Крім того, при обґрунтуванні своїх висновків у даній справі, як зазначалося вище, колегія суддів виходила із системного аналізу правових норм, які регулюють предмет спору, правових позицій Верховного Суду України, а тому дійшла висновку про законність вимог апелянтів.
Відповідно до підпунктів 1-3 частини 3 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб’єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано, обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії).
Оскаржувані накази в частині демонтажу рекламних конструкцій, які належать на праві приватної власності ПП «АСТОР МЕДІА», зазначеним критеріям не відповідають з підстав зазначених вище у мотивувальній частині даного судового рішення, а відтак мають бути визнані в цій частині протиправними та скасовані.
В ході апеляційного перегляду справи встановлено, що через відсутність в розпорядженні Позивача на момент звернення до суду з позовом, спірних наказів, ним були невірно дати їх винесення, а також не конкретизовані вимоги щодо того, які саме пункти цих наказів порушують права Позивача. До того ж лише частина оспорюваних в позовній заяві наказів порушють охоронювані законом права та інтереси Позивача.
В судовому засіданні з пояснень учасників спору та співставлення зазначених в позовній заяві номерів і дат наказів Відповідача, адрес рекламних конструкцій, які підлягають демонтажу, з договорами про надання рекламних послуг між Позивачем та ПАТ «Українська залізниця» з’ясовано, що порушують права Позивача, а відтак є незаконними та підлягають скасуванню: наказ Відповідача № 57-Д від 08.08.2016 року в частині пунктів 49 (про демонтаж рекламних конструкцій по вул.. Городоцькій – Приміський вокзал (місце 10) просто неба), 50 (про демонтаж рекламних конструкцій по вул.. Городоцькій – Приміський вокзал (місце 12) просто неба); наказ Відповідача № 72-Д від 07.09.2016 року в частині пунктів 5 (про демонтаж рекламних конструкцій по вул.. Чернівецькій – Приміський вокзал просто неба), 14 (про демонтаж рекламних конструкцій по вул.. Чернівецькій, 17 на фасаді будинку), 19 (про демонтаж рекламних конструкцій по вул.. Двірцева пл.. – біля входу в приміщення вокзалу (місце 2) просто неба), 20 (про демонтаж рекламних конструкцій по вул.. Двірцева пл.. – біля входу в приміщення вокзалу (місце 3) просто неба), 29 (про демонтаж рекламних конструкцій по вул.. Шевченка, 180 (місце 1) просто неба, 35 (про демонтаж рекламних конструкцій по вул.. Шевченка, 180 (місце 2) просто неба), наказ Відповідача № 78-Д від 23.09.2016 року в частині пунктів 5 (про демонтаж рекламних конструкцій по вул.. Єрошенка – Джерельна (біля залізничного мосту) просто неба), 6 (про демонтаж рекламних конструкцій по вул. Єрошенка – Варшавська (місце 6) інженерній споруді), 8 (про демонтаж рекламних конструкцій по вул.. Єрошенка - біля залізничного мосту (місце 4) просто неба), 9 (про демонтаж рекламних конструкцій по вул.. Єрошенка біля залізничного мосту (місце 2) просто неба), 10 (про демонтаж рекламних конструкцій по вул.. Єрошенка біля залізничного мосту (місце 3) просто неба), 15 (про демонтаж рекламних конструкцій по вул.. Єрошенка – Варшавська (місце 5) інженерній споруді), 37 (про демонтаж рекламних конструкцій по вул.. Чорновола просп.. – Під дубом (місце 1) інженерній споруді).
Відповідно до ст.. 202 Кодексу адміністративного судочинства України підставами для скасування постанови або ухвали суду першої інстанції та ухвалення нового рішення є:
1) неповне з’ясування судом обставин, що мають значення для справи;
2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції вважає встановленими;
3) невідповідність висновків суду обставинам справи;
4) порушення норм матеріального або процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи або питання, а так само розгляд і вирішення справи неповноважним судом; участь в ухваленні постанови судді, якому було заявлено відвід на підставі обставин, які викликали сумнів у неупередженості судді, і заяву про його відвід визнано судом апеляційної інстанції обґрунтованою; ухвалення чи підписання постанови не тим суддею, який розглянув справу.
Таким чином, враховуючи, що суд першої інстанції не в повній мірі з’ясував обставини, що мають значення для справи, висновки суду не відповідають обставинам справи, а також ухвалення рішення з порушенням норм матеріального права, судова колегія вважає за необхідне скасувати постанову суду першої інстанції та ухвалити нову про задоволення позову.
Керуючись ст.ст. 160 ч. 3, 196, 197, 198, 202, 205, 207, 254 КАС України, апеляційний суд -
П О С Т А Н О В И В:
Апеляційні скарги Приватного підприємства «АСТОР МЕДІА», Публічного акціонерного товариства «Українська залізниця» в особі регіональної філії «Львівська залізниця» задовольнити.
Постанову Галицького районного суду м. Львова від 16.03.2017 року у справі № 461/8179/16-а скасувати.
Винести нову постанову, якою позов Приватного підприємства «АСТОР МЕДІА» до ОСОБА_6 економічного розвитку Львівської міської ради про визнання протиправними та скасування наказів задовольнити.
Визнати протиправними та скасувати пункти 49, 50 Наказу ОСОБА_6 економічної політики Львівської міської ради від 08.08.2016 року № 57-Д, пункти 5, 14, 19, 20, 29, 35 Наказу ОСОБА_6 економічної політики Львівської міської ради від 07.09.2016 року № 72-Д, пункти 5, 6, 8, 9, 10, 16, 37 Наказу ОСОБА_6 економічної політики Львівської міської ради від 23.09.2016 року № 78-Д.
Постанова набирає законної сили з моменту проголошення та може бути оскаржена до Вищого адміністративного суду України протягом двадцяти днів шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції.
Головуючий суддя
ОСОБА_8
судді
ОСОБА_9
ОСОБА_7
Повний текст виготовлено 12.06.2017
