КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
Справа : № 826/294/16 Головуючий у 1-й інстанції: Арсірій Р.О.
Суддя-доповідач: Губська О.А.
ПОСТАНОВА
Іменем України
02 березня 2017 року м. Київ
Київський апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:
головуючого судді Губської О.А.
суддів: Парінова А.Б., Беспалова О.О.
за участю: секретаря судового засідання Сергієнко Т.О.,
позивача ОСОБА_2,
представника відповідача Шумейко І.В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Територіального управління Державної судової адміністрації України в м.Києві на постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 28 грудня 2016 року у справі за позовом ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_2, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9 до Територіального управління Державної судової адміністрації України в м.Києві, треті особи - Кабінет Міністрів України, Державна судова адміністрація України про визнання протиправною бездіяльності та зобов'язання вчинити дії,
В С Т А Н О В И В
Позивачі звернулися до суду з позовом до Територіального управління Державної судової адміністрації України в місті Києві, треті особи - Кабінет Міністрів України, Державна судова адміністрація України, у якому, з урахуванням заяви про збільшення позовних вимог просили: визнати протиправною бездіяльність Територіального управління Державної судової адміністрації України в місті Києві щодо невиплати позивачам заробітної плати за період з 26.10.2014 по 31.03.2015 відповідно до частини першої статті 144 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" у редакції Закону України "Про прокуратуру"; визнати протиправною бездіяльність Територіального управління Державної судової адміністрації в місті Києві щодо невиплати позивачам заробітної плати за період з 01.05.2014 по 31.12.2015 відповідно до абз. 2 ч.1 ст. 147 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" в редакції Закону "Про забезпечення права на справедливий суд"; зобов'язати Територіальне управління Державної судової адміністрації України в місті Києві нарахувати та виплатити позивачам заробітну плату за період з 26.10.2014 по 31.03.2015 відповідно до посадового окладу, встановленого частиною першої статті 144 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" у редакції Закону України "Про прокуратуру"; зобов'язати Територіальне управління Державної судової адміністрації України в місті Києві нарахувати та виплатити позивачам заробітну плату за період з 01.05.2015 по 31.12.2015 відповідно до посадового окладу, встановленого абз. 2 ч.1 ст. 147 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" в редакції Закону "Про забезпечення права на справедливий суд" з урахуванням проведених виплат.
Вимоги позову обґрунтовані тим, що у періоди з 26.10.2014 по 31.03.2015 та з 01.05.2015 по 31.12.2015 відповідач здійснював нарахування та виплату позивачам заробітної плати у розмірах, що не відповідають положенням Закону України «Про судоустрій і статус суддів», чинного у названі періоди в редакціях, відповідно, Законів України "Про прокуратуру" та "Про забезпечення права на справедливий суд", в силу яких розмір посадового окладу працівника апарату суду, посада якого віднесена до шостої категорії посад державних службовців, установлюється в розмірі 30 відсотків посадового окладу судді місцевого суду; посадові оклади працівників апарату суду, посади яких віднесені до кожної наступної категорії посад державних службовців, установлюються з коефіцієнтом 1,3 пропорційно посадовим окладам працівників апарату суду, посади яких віднесені до попередньої категорії посад державних службовців. При цьому, на переконання позивачів, у Територіального управління Державної судової адміністрації України в місті Києві не було будь-яких правових підстав для незастосування цих норм Закону.
Постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 28 грудня 2016 року позов задоволено повністю. Вирішуючи спір, місцевий суд відступив від висновків Верховного Суду України, наведених у постановах від 12.07.2016 у справі №820/4648/15 та від 13.07.2016 у справах №820/4653/15, №818/3372/15, мотивувавши своє рішення тим, що право позивачів на визначену Законом заробітну плату підлягає реалізації і захисту незважаючи на те, що законами про Державний бюджет України видатків на ці потреби не було передбачено. Суд акцентував увагу на тому, що у разі відсутності у держави в особі її уповноважених органів механізму реалізації певного положення закону таке положення може бути скасоване, змінене або відтерміноване щодо часу набрання ним чинності, однак, лише шляхом прийняття відповідного Закону Верховною Радою України.
В апеляційній скарзі відповідач просить зазначене рішення скасувати та прийняти нову постанову, якою відмовити у задоволенні вимог позивачів. На переконання скаржника, рішення суду першої інстанції всупереч вимогам ст. 159 Кодексу адміністративного судочинства України (далі за текстом - КАС) є незаконним та необґрунтованим, а тому підлягає скасуванню. Доводи своєї скарги апелянт обґрунтовує тим, що Окружний адміністративний суд міста Києва помилково відступив від правової позиції Верховного Суду України. Скаржник зазначає, що саме Кабінет Міністрів України повинен був привести свої нормативно-правові акти у відповідність із згадуваними Законами, однак до 02.09.2015 цього не зробив, у свою чергу Територіальне управління Державної судової адміністрації України в м.Києві не мало юридично обґрунтованих підстав фінансувати, нараховувати та виплачувати посадові оклади працівникам апарату суду у розмірах інших, ніж це передбачено нормами постанови Кабінету Міністрів України від 09.03.2006 № 268 «Про упорядкування структури та умов оплати праці працівників апарату органів виконавчої влади, органів прокуратури, судів та інших органів». Апелянт наполягає на тому, що нарахування та виплата позивачам заробітної плати у вказані періоди було здійснено із неухильним дотриманням вимог чинного законодавства.
Також відповідачем подано доповнення до апеляційної скарги, у яких, посилаючись на висновки Європейського суду з прав людини у рішенні від 09.10.1979 у справі «Ейрі проти Ірландії», а також правову позицію Конституційного Суду України в рішенні від 26.12.2011 № 20-рп/2011, скаржник звернув увагу на те, що механізм реалізації соціально-економічних прав може бути змінений державною, зокрема через неможливість їх фінансового забезпечення шляхом пропорційного перерозподілу коштів з метою збереження балансу інтересів всього суспільства. Крім того, такі заходи можуть бути обумовлені необхідністю запобігання чи усунення.
Позивачами подано письмові заперечення на апеляційну скаргу відповідача, у яких заявники наполягають на тому, що рішення місцевого суду є законним і обґрунтованим, водночас вказують на безпідставність доводів апелянта.
У судовому засіданні представник відповідача підтримала апеляційну скаргу та просила її задовольнити. Позивач (ОСОБА_2) заперечував проти задоволення апеляційної скарги та просив залишити оскаржуване рішення без змін.
Інші учасники у судове засідання не з'явилися, хоча були належним чином повідомлені про дату, час та місце судового засідання. Колегія суддів вважає за можливе розглянути справу у їх відсутності, відповідно до ч. 4 ст. 196 Кодексу адміністративного судочинства України.
Заслухавши суддю-доповідача, представника відповідача та позивача, перевіривши матеріали справи, колегія суддів апеляційної інстанції виходить із таких фактичних обставин.
Як випливає з матеріалів справи, у розглядуваний період позивачі працювали на посадах помічників суддів в Деснянському районному суді міста Києва і відповідно до п. 5 розпорядження Кабінету Міністрів України від 24.03.2003 №88-р відносилися до 5 категорії державних службовців.
При цьому заробітна плата, у період до 31 серпня 2015 року позивачам виплачувалася виходячи із розміру посадового окладу у 1218 грн., а починаючи з 1 вересня 2015 року - з посадового окладу 2756 грн.
Позивачі, посилаючись на те, що у періоди з 26.10.2014 по 31.03.2015 та з 01.05.2015 по 31.12.2015 відповідач здійснював нарахування та виплату позивачам заробітної плати у розмірах, що не відповідають положенням Закону України «Про судоустрій і статус суддів», чинного у названі періоди в редакціях, відповідно, Законів України "Про прокуратуру" та "Про забезпечення права на справедливий суд", звернулися до суду.
Вирішуючи спір, суд першої інстанції дійшов висновку про наявність правових підстав для задоволення позову.
Перевіривши правову оцінку обставин справи, повноту їх встановлення та правильність застосування судом норм матеріального і процесуального права, з урахуванням доводів апеляційної скарги та заперечень на неї, колегія суддів Київського апеляційного адміністративного суду дійшла висновку про таке.
Частиною 2 статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до ч. 1 ст. 144 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" (у редакції Закону від 07 липня 2010 року) розмір заробітної плати працівників апаратів судів, їхнє побутове забезпечення і рівень соціального захисту визначаються законом і не можуть бути меншими, ніж у відповідних категорій державних службовців органів законодавчої та виконавчої влади.
Згідно з ч. 5 ст. 149 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" (у редакції Закону від 07 липня 2010 року) та ч. 6 ст. 152 цього Закону (у редакції Закону від 12 лютого 2015 року), правовий статус працівників апарату суду визначається Законом України "Про державну службу". Умови оплати праці, матеріально-побутового, медичного, санаторно-курортного і транспортного забезпечення працівників апарату суду визначаються на засадах, що встановлені для відповідної категорії працівників апаратів центральних та місцевих органів виконавчої влади.
За правилами ч. 7 ст. 33 Закону України "Про державну службу", умови оплати праці державних службовців, розміри їх посадових окладів, надбавок, доплат і матеріальної допомоги визначаються Кабінетом Міністрів України.
Крім того, відповідно до ч. 2 ст. 8 Закону України "Про оплату праці" умови розміру оплати праці працівників установ та організацій, що фінансуються з бюджету, визначаються Кабінетом Міністрів України, крім випадків, передбачених частиною третьою цієї статті (умови розміру оплати праці суддів), та частиною першою статті 10 цього Закону (розмір мінімальної заробітної плати).
Постановою Кабінету Міністрів України від 09 березня 2006 року № 268 "Про упорядкування структури та умов оплати праці працівників апарату органів виконавчої влади, органів прокуратури, судів та інших органів" (далі за текстом - Постанова №268) затверджено схему посадових окладів керівних працівників і спеціалістів апарату місцевих загальних судів (додаток 47).
Так, згідно із положеннями названої Постанови № 268 у редакції, яка діяла на час виникнення спірних відносин, зокрема, для помічника судді районного суду у місті Києві встановлено місячний посадовий оклад у розмірі 624 - 642 грн. Така редакція Постанови № 268 діяла до 08.09.2015.
Поряд із цим, пунктом 1 постанови Кабінету Міністрів України від 20 травня 2009 року № 482 "Деякі питання оплати праці працівників апарату органів виконавчої влади, органів прокуратури, судів та інших органів, що фінансуються з бюджету" (далі за текстом - Постанова № 482) у разі, коли розмір посадового окладу працівників апарату органів виконавчої влади, органів прокуратури, судів та інших органів, що фінансуються з бюджету, нижчий ніж визначений законом розмір мінімальної заробітної плати, посадовий оклад установлюється на рівні відповідного розміру мінімальної заробітної плати.
За змістом положень Законів України «Про Державний бюджет України на 2014 рік» та «Про Державний бюджет України на 2015 рік», мінімальний розмір заробітної плати у 2014 році і з 1 січня 2015 року становить 1 218 грн., а з 1 вересня 2015 року - 1378 грн.
Як вбачається з наявних у матеріалах справи розрахункових листків, заробітна плата у період до 31 серпня 2015 року позивачам виплачувалася виходячи із розміру посадового окладу у 1218 грн., а починаючи з 1 вересня 2015 року - з посадового окладу 2756 грн.
З 26 жовтня 2014 року набрав чинності Закон України від 14.10.2014 № 1697-VII "Про прокуратуру", підпунктом 59 пункту 5 розділу XII якого частину першу статті 144 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" доповнено абзацом другим такого змісту: "При цьому розмір посадового окладу працівника апарату суду, посада якого віднесена до шостої категорії посад державних службовців, установлюється в розмірі 30 відсотків посадового окладу судді місцевого суду. Посадові оклади працівників апарату суду, посади яких віднесені до кожної наступної категорії посад державних службовців, установлюються з коефіцієнтом 1,3 пропорційно посадовим окладам працівників апарату суду, посади яких віднесені до попередньої категорії посад державних службовців".
При цьому абзацом другим підпункту 1 і абзацом третім підпункту 2 пункту 13 розділу XIII "Перехідні положення" Закону України "Про прокуратуру" на Кабінет Міністрів України покладено обов'язок у тримісячний строк з дня, наступного за днем опублікування цього Закону, привести свої нормативно-правові акти у відповідність із цим Законом та у двомісячний строк - внести на розгляд Верховної Ради України пропозиції щодо приведення законодавчих актів у відповідність із цим Законом, у тому числі з метою забезпечення збільшення видатків Державного бюджету України на оплату праці працівників апаратів судів та встановлення їм посадових окладів у розмірі, не меншому за передбачені Законом України "Про судоустрій і статус суддів".
Колегія суддів звертає увагу на те, що наведені положення абзацу 2 частини 1 статті 144 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" у редакції Закону України "Про прокуратуру" набрав чинності пізніше, ніж норми Закону України "Про Державний бюджет України на 2014 рік", а тому, мають пріоритет у застосуванні до спірних правовідносин.
Кабінетом Міністрів України з 26 жовтня 2014 року до 2 вересня 2015 року змін до своїх нормативно-правових актів внесено не було, Постанова № 268 у цей період продовжувала діяти у редакції, якою посадові оклади позивачів встановлені у розмірі 624 - 642 грн., а заробітна плата нараховувалася і виплачувалася виходячи із посадового окладу, встановленого у розмірі однієї мінімальної заробітної плати, зважаючи на вимоги Постанови № 482.
З цього приводу апеляційний суд враховує положення ч. 4 ст. 9 КАС, згідно із якими у разі невідповідності нормативно-правового акта Конституції України, закону України, міжнародному договору, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, або іншому правовому акту суд застосовує правовий акт, який має вищу юридичну силу.
Отже, зважаючи на закріплений наведеною нормою права принцип законності, до спірних правовідносин не можуть застосовуватися підзаконні правові акти, в тому числі акти Уряду України, положення яких суперечать вимогам Закону, як нормативно-правового акта вищої юридичної сили.
За наведеного нормативного регулювання, колегія суддів апеляційної інстанції погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що починаючи з 26 жовтня 2014 року працівники апаратів судів мають право на посадові оклади у розмірах, визначених абзацом другим частини першої статті 144 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" у редакції Закону України "Про прокуратуру", а саме в розмірі 30 відсотків посадового окладу судді місцевого суду, з урахуванням коефіцієнту 1,3.
У подальшому з 1 січня 2015 року набрали чинності Закон України від 28.12.2014 № 79-VIII «Про внесення змін до Бюджетного кодексу України щодо реформи міжбюджетних відносин» та Закон України від 28.12.2014 № 80-VIII «Про Державний бюджет України на 2015 рік», якими передбачено, що норми і положення частини першої статті 144 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" застосовуються у порядку та розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України, виходячи з наявних фінансових ресурсів державного і місцевого бюджетів та бюджетів фондів загальнообов'язкового державного соціального страхування.
Отже, наведеними положеннями по-іншому врегулювало відносини в частині розміру посадових окладів працівників апарату судів, ніж абзац другий частини першої статті 144 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» у редакції Закону України «Про прокуратуру», а саме розмір посадових окладів визначався не законом, а повинен був визначатися постановою Кабінету Міністрів України.
Починаючи з 29 березня 2015 року набрав чинності Закон України від 12.02.2015 № 192-VIII "Про забезпечення права на справедливий суд", згідно із яким Закон України "Про судоустрій і статус суддів" викладено в новій редакції.
Зокрема, абзацом другим частини першої статті 147 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" передбачено, що розмір заробітної плати працівників апаратів судів, їхнє побутове забезпечення і рівень соціального захисту визначаються законом і не можуть бути меншими, ніж у відповідних категорій державних службовців органів законодавчої та виконавчої влади. При цьому розмір посадового окладу працівника апарату суду, посада якого віднесена до шостої категорії посад державних службовців, установлюється в розмірі 30 відсотків посадового окладу судді місцевого суду. Посадові оклади працівників апарату суду, посади яких віднесені до кожної наступної категорії посад державних службовців, установлюються з коефіцієнтом 1,3 пропорційно посадовим окладам працівників апарату суду, посади яких віднесені до попередньої категорії посад державних службовців.
Відповідно до абз. 8 п. 4 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 25.01.2012 року № 3-рп/2012 нормативно-правові акти Кабінету Міністрів України, якими регулюються бюджетні відносини, зокрема питання соціального захисту за рахунок коштів Державного бюджету України, є складовою бюджетного законодавства відповідно до пункту 5 частини першої статті 4 Бюджетного кодексу України. Отже, суди загальної юрисдикції України під час вирішення справ щодо соціального захисту прав громадян повинні застосовувати нормативно-правові акти Кабінету Міністрів України, прийняті на підставі і на виконання Бюджетного кодексу України, інших законів України, в тому числі закону про Державний бюджет України на відповідний рік.
В рішенні Конституційного Суду України № 3-рп/2012 від 25.01.2012 року зазначено, що суди під час вирішення справ про соціальний захист громадян керуються, зокрема, принципом законності. Цей принцип передбачає застосування судами законів України, а також нормативно-правових актів відповідних органів державної влади, виданих на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією України та законами України, в тому числі нормативно-правових актів Кабінету Міністрів України, виданих у межах його компетенції, на основі і на виконання Бюджетного кодексу України, закону про Державний бюджет України на відповідний рік та інших законів України. Однією з ознак України як соціальної держави є забезпечення загальносуспільних потреб у сфері соціального захисту за рахунок коштів Державного бюджету України виходячи з фінансових можливостей держави, яка зобов'язана справедливо і неупереджено розподіляти суспільне багатство між громадянами і територіальними громадами та прагнути до збалансованості бюджету України. При цьому рівень державних гарантій права на соціальний захист має відповідати Конституції України, а мета і засоби зміни механізму нарахування соціальних виплат та допомоги - принципам пропорційності і справедливості.
Колегія суддів вважає за необхідне акцентувати увагу на тому, що у період з 1 січня 2015 року - з моменту набрання чинності Законом України «Про Державний бюджет України на 2015 рік», яким Уряду України делеговано повноваження щодо встановлення розміру посадових окладів працівників апарату судів і до 29 березня 2015 року, тобто до набрання чинності Законом України "Про судоустрій і статус суддів" у редакції Закону України "Про забезпечення права на справедливий суд", Кабінет Міністрів України цим повноваженням не скористався, розмірів посадових окладів не визначив, а тому, на переконання апеляційного суду, починаючи з 26 жовтня 2014 року до 28 березня 2015 року розмір посадових окладів працівників апарату судів визначався відповідно до абзацу другого частини першої статті 144 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" у редакції Закону України "Про прокуратуру".
Посилання відповідача на дію у цей період Постанови № 268 та необхідність здійснення розрахунку і виплати заробітної плати позивачам виходячи із встановлених цією Постановою розмірів, на думку колегії суддів, є необґрунтованими, оскільки згадувана Постанова № 268, в тому числі її додаток №47 (у редакції постанови Кабінету Міністрів України від 09.03.2011 № 215, з подальшими змінами), у будь-якому разі була прийнята не на виконання пункту 9 Прикінцевих положень Закону України «Про Державний бюджет України на 2015 рік», про що свідчать як час (момент) так і мета прийняття цієї Постанови порівняно із пунктом 9 Прикінцевих положень зазначеного Закону. До того ж об'єктивно у ній не можуть бути враховані фінансові ресурси державного бюджету протягом інших бюджетних періодів, ніж бюджетний період 2011 року.
Відповідно до підпункту 2 пункту 13 Прикінцевих та перехідних положень Закону України "Про забезпечення права на справедливий суд" на Кабінет Міністрів України покладено обов'язок у тримісячний строк з дня набрання чинності цим Законом, зокрема, привести свої нормативно-правові акти у відповідність із цим Законом; забезпечити в межах своїх повноважень перегляд та скасування нормативно-правових актів, що суперечать цьому Закону; забезпечити приведення міністерствами та іншими центральними органами виконавчої влади своїх нормативно-правових актів у відповідність із цим Законом
13 березня 2015 року набрав чинності Закон України від 2 березня 2015 року № 217-VIII "Про внесення змін до Закону України "Про Державний бюджет України на 2015 рік", підпунктом 12 пункту 1 якого з абзацу третього пункту 9 Закону про Державний бюджет України на 2015 рік було виключено посилання на частину третю статті 69, статтю 129, частину першу статті 144 Закону України "Про судоустрій і статус суддів", зберігши при цьому загальне посилання на положення Закону України "Про судоустрій і статус суддів". Тобто, прийнявши такі зміни законодавець фактично відтворив положення абзацу третього пункту 9 Закону України «Про Державний бюджет України на 2015 рік», якими Кабінету Міністрів України делеговано право визначати розмір посадових окладів працівників апаратів судів.
Проте, Закон України № 217-VIII від 02.03.2015 "Про внесення змін до Закону України "Про Державний бюджет України на 2015 рік" набрав чинності з 13 березня 2015 року, а Закон України № 192-VIII від 12.02.2015 "Про забезпечення права на справедливий суд" - з 29 березня 2015 року, тому останній із названих законів почав справляти вплив на розмір посадових окладів працівників апаратів судів.
Уряд України скористався делегованими йому повноваженнями щодо встановлення розміру посадових окладів працівників апарату судів лише 2 вересня 2015 року, прийнявши постанову від 2 вересня 2015 року N 644 «Про внесення змін до деяких актів Кабінету Міністрів України», яка набрала чинності 9 вересня 2015 року.
Поряд із цим, положення, закріплене у абзаці другому частини першої статті 147 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" в редакції Закону України "Про забезпечення права на справедливий суд" не передбачає повноважень Кабінету Міністрів України щодо регулювання розміру посадових окладів працівників апаратів судів.
Також, місцевий суд звернув увагу на те, що підпунктом 2 пункту 13 Перехідних положень Закону України "Про прокуратуру", так само, як і підпунктом 2 пункту 13 Перехідних положень Закону України "Про забезпечення права на справедливий суд", Кабінету Міністрів України не надано права на визначення чи коригування розміру посадового окладу працівників апаратів судів, а лише вказано на необхідність приведення своїх нормативно-правових актів у відповідність із зазначеними законами.
За такого нормативно-правового регулювання, починаючи з 26 жовтня 2014 року по 28 березня 2015 року розмір посадових окладів працівників апаратів судів мав визначатись відповідно до абзацу другого частини першої статті 144 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" у редакції Закону України "Про прокуратуру", а з 29 березня 2015 року по 31 грудня 2015 року - відповідно до абзацу другого частини першої статті 147 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" в редакції Закону України "Про забезпечення права на справедливий суд".
Як вбачається з матеріалі справи, вимоги позивачів про визнання протиправною бездіяльності відповідача та зобов'язання його нарахувати і виплатити заробітну плату за квітень 2015 року відповідно до посадового окладу, встановленого абзацом 2 частини 1 статті 147 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" в редакції Закону України "Про забезпечення права на справедливий суд" з урахуванням проведених виплат, були предметом розгляду іншої адміністративної справи (№ 826/10000/15), рішення у якій набрало законної сили.
З урахуванням наведеного, та виходячи з меж заявлених позивачами вимог, колегія суддів вважає, що вимоги підлягають задоволенню у частині визнання бездіяльності відповідача протиправною та зобов'язання його нарахувати та виплатити позивачам заробітну плату за період з 26 жовтня 2014 року по 28 березня 2015 року відповідно до посадового окладу, встановленого частиною першої статті 144 Закону України від 7 липня 2010 року № 2453-VI "Про судоустрій і статус суддів у редакції Закону України від 14 жовтня 2014 року № 1697-VII "Про прокуратуру", а з 29 березня 2015 року по 31 березня 2015 року та з 1 травня 2015 року по 31 грудня 2015 року відповідно до посадового окладу, встановленого абзацом 2 частини 1 статті 147 Закону України від 7 липня 2010 року № 2453-VI "Про судоустрій і статус суддів" в редакції Закону України від 12 лютого 2015 року № 192-VIII "Про забезпечення права на справедливий суд", з урахуванням проведених виплат.
Отже, висновок суду першої інстанції про наявність правових підстав для задоволення позову, на думку апеляційного суду, є законним і обґрунтованим.
Разом з тим, визнаючи бездіяльність відповідача протиправною та зобов'язуючи його нарахувати та виплати позивачам заробітну плату за період з 26 жовтня 2014 року по 31 березня 2015 року відповідно до посадового окладу встановленого частиною першої статті 144 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" у редакції Закону України "Про прокуратуру", суд помилково не звернув уваги на те, що у період з 29 березня 2015 року по 31 березня 2015 року розмір посадового окладу визначався вже нормами в редакції Закону України "Про забезпечення права на справедливий суд".
У решті ж обґрунтованість позиції суду першої інстанції не викликає жодного сумніву.
В апеляційній скарзі, відповідач, посилаючись на висновки Верховного Суду України, наведені у постановах від 12.07.2016 у справі №820/4648/15 та від 13.07.2016 у справах №820/4653/15, №818/3372/15, вказує на те, що оскільки з 26.10.2014 по 09.09.2015 Кабінетом Міністрів України зміни до постанови №268 щодо умов оплати праці, зокрема розмірів окладів працівників апарату суду, не внесено, а Законами України від 16.01.2014 №719-VІІ "Про Державний бюджет України на 2014 рік" та №80-VІІІ видатки на реалізацію положень абзацу другого частини першої статті 144 Закону №2453-VІ, частини першої статті 147 Закону №2453-VІ (у редакції з 28.03.2015) не передбачено, відповідач як розпорядник бюджетних коштів не мав правових підстав для перерахунку та виплати заробітної плати працівникам апарату суду поза межами видатків державного бюджету на оплату праці таких працівників у розмірах інших, ніж встановлено Кабінетом Міністрів України.
Згідно з положеннями другого абзацу частини 1 статті 244-2 КАС суду надано право відступити від правової позиції, викладеної у висновках Верховного Суду України, з одночасним наведенням відповідних мотивів.
На думку колегії суддів, суд першої інстанції, відступаючи у даній адміністративній справі від правової позиції Верховного Суду України, цілком обґрунтував свої мотиви, висновки та наявність для цього підстав із посиланням на практику Європейського Суду з прав людини, Рішення Конституційного Суду України та правові висновки Верховного Суду України у інших справах.
Відповідно до частин 1 та 2 статті 8 КАС суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого зокрема людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави.
Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини.
Згідно зі статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.
Так, Окружний адміністративний суд міста Києва обґрунтовано звернув увагу на те, що у своїх висновках Європейський суд з прав людини неодноразово нагадував, що перша та найважливіша вимога статті 1 Першого протоколу полягає в тому, що будь-яке втручання публічної влади в право на мирне володіння майном має бути законним: друге речення пункту 1 дозволяє позбавлення власності лише "на умовах, передбачених законом", а пункт 2 визнає, що держави мають право здійснювати контроль за користуванням майном шляхом введення в дію "законів" (рішення у справах "Амюр проти Франції", "Колишній король Греції та інші проти Греції" та "Малама проти Греції"). "Майном" може бути як "існуюче майно", так і активи, включаючи вимоги, стосовно яких особа може стверджувати, що вона має принаймні "легітимні сподівання" на реалізацію майнового права (пункт 83 рішення від 12.07.2001 у справі Ганс-Адам ІІ проти Німеччини"). "Легітимні сподівання" за своїм характером повинні бути більш конкретними, ніж просто надія й повинні ґрунтуватися на законодавчому положенні або юридичному акті, такому як судовий вердикт (рішення у справі "Копецький проти Словаччини").
У даному випадку легітимні сподівання позивачів на отримання заробітної плати у більшому розмірі передбачені чинними нормами Законів України, тобто вони є конкретними. Таким чином на них поширюється режим "існуючого майна".
Також, Європейський Суд з прав людини у рішенні від 24.04.2015 за заявою №38667/06 у справі "Будченко проти України" наголосив, що відсутність механізму реалізації законодавчого положення становить втручання у право заявника за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції (пункт 39). А у рішенні від 10.03.2011 у справі "Сук проти України" (заява №10972/05) - вказав, що держава на власний розсуд визначає, які доплати надавати своїм працівникам із державного бюджету. Держава може ввести, призупинити або припинити їх виплату, вносячи відповідні законодавчі зміни. Однак, якщо законодавча норма, яка передбачає певні доплати, є чинною, а передбачені умови - дотриманими, державні органи не можуть відмовляти у їх наданні, доки законодавче положення залишається чинним (пункт 23).
Крім того, за правовою позицією Європейського Суду з прав людини, викладеної у рішенні по справі "Суханов та Ільченко проти України" (Sukhanov and Ilchenko v. Ukraine) від 26.09.2014, за певних обставин "законне сподівання" на отримання "активу" також може захищатися статтею 1 Першого протоколу. Так, якщо суть вимоги особи пов'язана з майновим правом, особа, якій воно надане, може вважатися такою, що має "законне сподівання", якщо для такого права у національному законодавстві існує достатнє підґрунтя - наприклад, коли є усталена практика національних Судів, якою підтверджується його існування.
Тобто, бездіяльність держави щодо прийняття нормативного акту, який визначає механізм реалізації прав та свобод громадян, закріплених у конституційних та інших актах, тримання громадян у невизначеності є невиправданим втручанням у права, передбачені статтею 1 Першого протоколу.
При цьому, у даному випадку йдеться не про додаткові доплати, а про оплату праці певної категорії державних службовців у встановленому Законом розмірі.
Крім того, суд, із посиланням на рішення Європейського Суду з прав людини від 08.11.2005 у справі "Кечко проти України", Рішення Конституційного Суду України від 20.03.2002 №5-рп/2002, від 17.03.2004 №7-рп/2004, від 01.12.2004 №20-рп/2004, від 09.07.2007 №6-рп/2007, а також правову позицію Верховного Суду України у постанові від 22.05.2013, цілком слушно зауважив, що право позивачів на визначену Законом заробітну плату підлягає реалізації і захисту незважаючи на те, що законами про Державний бюджет України видатків на ці потреби не було передбачено.
Апелянтом з цього приводу жодних доводів на спростування висновків суду першої інстанції наведено не було.
Посилання ж відповідача на положення Бюджетного кодексу України, Закону України "Про державну службу" і Закону України "Про оплату праці" є помилковими і колегією суддів відхиляються, з огляду на те, що останні не мають пріоритету у застосуванні до спірних відносин порівняно із положеннями Закону України «Про судоустрій і статус суддів» (у відповідних редакціях) з огляду на загальний характер їх норм у питанні оплати праці працівників апарату місцевих судів порівняно з нормами вказаного Закону, а також час прийняття.
Також колегія суддів відхиляє посилання відповідача на відсутність механізму реалізації норм названого Закону, як підстави для не здійснення нарахування та виплати заробітної плати у відповідності до його вимог.
З цього приводу видається слушною позиція суду першої інстанції, який звернув увагу на те, що положення Закону України "Про судоустрій і статус суддів" (у редакції Законів «Про прокуратуру» і в подальшому «Про забезпечення права на справедливий суд») залишались чинними з моменту введення їх в дію. Законодавцем норми згадуваного Закону не були скасовані, змінені або відтерміновані щодо часу набрання ними чинності, а тому підлягають застосуванню з моменту набрання чинності, при цьому невиплата позивачам заробітної плати у розмірі, гарантованому Законом, виходячи із наведених рішень Європейського Суду з прав людини, можуть розумітися як втручання у право на мирне володіння майном.
Поряд із цим, судова колегія відзначає, що абзац другий частини першої статті 144 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» у редакції Закону України «Про прокуратуру» та абзац другий частини першої статті 147 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» у редакції Закону України «Про забезпечення права на справедливий суд» безпосередньо встановлюють розмір окладу. Ці положення за своїм змістом не потребують деталізації чи процедур реалізації.
Колегія суддів відхиляє послання відповідача у його доповненнях до апеляційної скарги на висновки Європейського суду з прав людини у рішенні від 09.10.1979 у справі «Ейрі проти Ірландії» з приводу того, що здійснення соціально-економічних прав людини значною мірою залежить від становища в державах, особливо фінансового; такі положення поширюються й на питання допустимості зменшення соціальних виплат, а також посилання на правову позицію Конституційного Суду України в рішенні від 26.12.2011 № 20-рп/2011, згідно із яким механізм реалізації соціально-економічних прав може бути змінений державною, зокрема через неможливість їх фінансового забезпечення шляхом пропорційного перерозподілу коштів з метою збереження балансу інтересів всього суспільства. Крім того, такі заходи можуть бути обумовлені необхідністю запобігання чи усунення реальних загроз економічній безпеці України, що згідно з частиною першою статті 17 Конституції України є найважливішою функцією держави.
Наведені висновки не можуть бути застосовані до спірних правовідносин, оскільки у них мова йде про зміну механізму реалізації соціально-економічних прав шляхом прийняття відповідного нормативно-правового акта.
У даному ж випадку відповідач наполягає на тому, що положення Закону, якими визначено розмір посадових окладів працівників апарату судів не підлягали застосуванню не у зв'язку із прийняттям певного нормативно-правового акта, яким обмежувалася дія норм Закону, а саме через невнесення Кабінетом Міністрів України змін до Постанови № 268 та відсутність видатків на реалізацію положень названого Закону, що не може розумітися, як зміна механізму реалізації соціально-економічних прав.
Враховуючи наведене, доводи апеляційної скарги відповідача, на думку колегії суддів, висновків Окружного адміністративного суду міста Києва у цій адміністративній справі не спростовують, а отже підстави для задоволення його апеляційної скарги - відсутні.
З приводу доводів апелянта про те, що саме Кабінет Міністрів України повинен був привести свої нормативно-правові акти у відповідність із згадуваними Законами, однак до 02.09.2015 цього не зробив, у свою чергу Територіальне управління Державної судової адміністрації України в м.Києві не мало юридично обґрунтованих підстав фінансувати, нараховувати та виплачувати посадові оклади працівникам апарату суду у розмірах інших, ніж це передбачено нормами постанови Кабінету Міністрів України від 09.03.2006 № 268 «Про упорядкування структури та умов оплати праці працівників апарату органів виконавчої влади, органів прокуратури, судів та інших органів», колегія суддів виходить з такого.
В силу положень ч. 1 ст. 144 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» у редакції Закону України «Про прокуратуру» (на час виникнення спірних відносин) розмір заробітної плати працівників апаратів судів, Державної судової адміністрації України, Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, Національної школи суддів України, їхнє побутове забезпечення і рівень соціального захисту визначаються законом і не можуть бути меншими, ніж у відповідних категорій державних службовців органів законодавчої та виконавчої влади.
Аналогічне положення закріплене і у ч. 1 ст. 147 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» у редакції Закону України «Про забезпечення права на справедливий суд».
Як вже зазначалося, закріплений у ст. 9 КАС принцип законності передбачає, що у разі невідповідності нормативно-правового акта Конституції України, закону України, міжнародному договору, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, або іншому правовому акту суд застосовує правовий акт, який має вищу юридичну силу.
Враховуючи наведене, посилання відповідача на неприйняття Кабінетом Міністрів України змін до постанови №268 щодо умов оплати праці працівників апарату суду як підстави для невиконання вимог Закону, яким визначено розміри їх посадових окладів, колегія суддів відхиляє, оскільки таке застосування правових норм не відповідає ані принципу законності, ані принципу верховенства права.
Крім того, положеннями ч. 9 ст. 171 КАС Суду надано право визнати акт чи окремі його положення незаконними або такими, що не відповідають правовому акту вищої юридичної сили у разі виявлення під час розгляду справи незаконність або невідповідність правовому акту вищої юридичної сили правових актів чи їх окремих положень.
Згідно з абз. 2 ч. 1 ст. 144 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» у редакції Закону України «Про прокуратуру», який набрав чинності з 26.10.2014, розмір посадового окладу працівника апарату суду, посада якого віднесена до шостої категорії посад державних службовців, установлюється в розмірі 30 відсотків посадового окладу судді місцевого суду. Посадові оклади працівників апарату суду, посади яких віднесені до кожної наступної категорії посад державних службовців, установлюються з коефіцієнтом 1,3 пропорційно посадовим окладам працівників апарату суду, посади яких віднесені до попередньої категорії посад державних службовців.
Аналогічні положення закріплені у абз. 2 ч. 1 ст. 143 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» у редакції Закону України «Про забезпечення права на справедливий суд», який набрав чинності з 29.03.2015.
Поряд із цим, враховуючи, що ч. 3 ст. 129 цього Закону (у редакції Закону України «Про прокуратуру»), а з 29.03.2015 ч. 3 ст. 133 (у редакції Закону України «Про забезпечення права на справедливий суд») посадовий оклад судді місцевого суду встановлюється у розмірі 10 мінімальних заробітних плат, визначених законом, при цьому Законом України «Про Державний бюджет України на 2014 рік» мінімальний розмір заробітної плати встановлено у розмірі 1218 грн., а Законом України «Про Державний бюджет України на 2015 рік» - з першого січня 2015 року - у розмірі 1218 грн., а з 1 вересня - 1378 грн. (з урахуванням змін, внесених Законом від 17.09.2015 № 704-VIII), то посадовий оклад помічника судді районного суду у м. Києві, посаду якого віднесено до 5 категорії, починаючи з 26.10.2014 повинен був з 26.10.2014 по 31.08.2014 становити 4750 грн. 20 коп. (1218 х 10 х 30% х 1,3), а починаючи з 01.09.2015 - 5374 грн. 20 коп.
Проте, під час вирішення спору судом встановлено, що у період, зокрема, з 26.10.2014 по 08.09.2015 Постанова № 268 (в тому числі додаток № 47) діяла у редакції постанови Кабінету Міністрів України від 12 травня 2007 року № 700 «Про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 9 березня 2006 р. N 268», якою місячний посадовий оклад помічника судді районного суду у м. Києві встановлено у розмірі 624 - 642 грн. Враховуючи вимоги Постанови № 482, посадовий оклад встановлювався у цей період у розмірі мінімальної заробітної плати - 1218 грн., що суперечить вимогам Закону України «Про судоустрій і статус суддів».
Починаючи з 09.09.2015 набрала чинності постанова Кабінету Міністрів України від 02.09.2015 № 644, якою внесено зміни до Постанови № 268. Зокрема Додатком № 47 встановлено посадовий оклад помічника судді місцевого суду у розмірі 0,4 від посадового окладу судді місцевого суду, при цьому не враховано передбаченого Законом коефіцієнту 1,3, який застосовується до кожної наступної категорії посад державних службовців, крім того, згідно із приміткою Додатку № 47 встановлено, що у 2015 році місячний посадовий оклад застосовується з урахуванням 50-відсоткового зменшення; інші виплати працівникам апарату судів, передбачені цією постановою, здійснюються виключно в межах фонду оплати праці суду. Тобто, відповідно до положень названої Постанови, розмір посадового окладу позивачів мав становити 2756 грн. (1378 х 10 х 0,4 х 50%), що також не відповідає вимогам зазначеного Закону.
Враховуючи викладене, зокрема те, що по-перше, розмір заробітної плати працівників апаратів судів визначаються виключно Законом і не можуть бути меншими, ніж у відповідних категорій державних службовців органів законодавчої та виконавчої влади, а, по-друге, те, що установлені Постановою № 268 розміри посадових окладів працівників апарату судів не відповідають положенням акту вищої юридичної сили - Закону, колегія суддів апеляційної інстанції дійшла висновку про наявність правових підстав для визнання такою, що з 26 жовтня 2014 року не відповідає статті 144 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" у редакції Закону України "Про прокуратуру" та з 29 березня 2015 року статті 147 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" в редакції Закону України "Про забезпечення права на справедливий суд" положення графи «помічник судді, заступника голови суду» та примітка додатку №47 постанови Кабінету Міністрів України від 09.03.2006 № 268 «Про упорядкування структури та умов оплати праці працівників апарату органів виконавчої влади, органів прокуратури, судів та інших органів», з наступними змінами.
Згідно із частинами 11 та 12 ст. 171 КАС резолютивна частина постанови суду про визнання нормативно-правового акта незаконним або таким, що не відповідає правовому акту вищої юридичної сили, і про визнання його нечинним невідкладно публікується відповідачем у виданні, в якому його було офіційно оприлюднено, після набрання постановою законної сили.
Правила цієї статті застосовуються також у випадках, коли питання про законність нормативно-правового акта чи відповідність його правовому акту вищої юридичної сили постало під час розгляду іншої адміністративної справи.
Отже, на відповідача слід покласти обов'язок невідкладно опублікувати резолютивну частину постанови про визнання нормативно-правового акта таким, що не відповідає правовому акту вищої юридичної сили, у виданні, в якому його було офіційно оприлюднено, після набрання постановою законної сили.
Підсумовуючи викладене, колегія суддів апеляційної інстанції вважає, що висновок суду першої інстанції про наявність правових підстав для задоволення вимог позивача є правильним, а прийняте ним рішення - законним і обґрунтованим.
Відповідно до ст. 200 КАС суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а постанову або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Згідно із п. 1 ч. 1 ст. 201 КАС підставами для зміни постанови або ухвали суду першої інстанції є правильне по суті вирішення справи чи питання, але із помилковим застосуванням норм матеріального чи процесуального права.
На думку колегії суддів, суд першої інстанції при вирішенні спору повно та всебічно дослідив обставини справи та правильно по суті її вирішив, тому апеляційна скарга відповідача не підлягає задоволенню, проте у частині помилково застосував норми матеріального права, оскільки визнаючи бездіяльність відповідача протиправною та зобов'язуючи його нарахувати та виплати позивачам заробітну плату за період з 26 жовтня 2014 року по 31 березня 2015 року відповідно до посадового окладу, встановленого частиною першої статті 144 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" у редакції Закону України "Про прокуратуру", суд помилково не звернув уваги на те, що у період з 29 березня 2015 року по 31 березня 2015 року розмір посадового окладу визначався вже нормами в редакції Закону України "Про забезпечення права на справедливий суд".
Керуючись статтями 160, 195, 196, 198, 200, 201, 205, 207, 212, 254 КАС України, Київський апеляційний адміністративний суд
П О С Т А Н О В И В
Апеляційну скаргу Територіального управління Державної судової адміністрації України в м.Києві на постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 28 грудня 2016 року у справі за позовом ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_2, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9 до Територіального управління Державної судової адміністрації України в м.Києві, треті особи - Кабінет Міністрів України, Державна судова адміністрація України про визнання протиправною бездіяльності та зобов'язання вчинити дії - залишити без задоволення.
Постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 28 грудня 2016 року змінити.
Викласти перший - четвертий абзаци резолютивної частини постанови у такій редакції:
«Визнати протиправною бездіяльність Територіального управління Державної судової адміністрації України в місті Києві щодо невиплати заробітної плати за період з 26 жовтня 2014 року по 28 березня 2015 року відповідно до частини першої статті 144 Закону України від 7 липня 2010 року № 2453-VI "Про судоустрій і статус суддів" у редакції Закону України від 14 жовтня 2014 року № 1697-VII "Про прокуратуру" ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_2, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9.
Визнати протиправною бездіяльність Територіального управління Державної судової адміністрації в місті Києві щодо невиплати заробітної плати за період з 29 березня 2015 року по 31 березня 2015 року та з 1 травня 2015 року по 31 грудня 2015 року відповідно до абзацу 2 частини 1 статті 147 Закону України від 7 липня 2010 року № 2453-VI "Про судоустрій і статус суддів" в редакції Закону України від 12 лютого 2015 року № 192-VIII "Про забезпечення права на справедливий суд" ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_2, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9.
Зобов'язати Територіальне управління Державної судової адміністрації України в місті Києві нарахувати та виплати заробітну плату за період з 26 жовтня 2014 року по 28 березня 2015 року відповідно до посадового окладу встановленого частиною першої статті 144 Закону України від 7 липня 2010 року № 2453-VI "Про судоустрій і статус суддів" у редакції Закону України від 14 жовтня 2014 року № 1697-VII "Про прокуратуру" ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_2, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9.
Зобов'язати Територіальне управління Державної судової адміністрації України в місті Києві нарахувати та виплати заробітну плату за період 29 березня 2015 року по 31 березня 2015 року та з 1 травня 2015 року по 31 грудня 2015 року відповідно до посадового окладу встановленого абзацу 2 частини 1 статті 147 Закону України від 7 липня 2010 року № 2453-VI "Про судоустрій і статус суддів" в редакції Закону України від 12 лютого 2015 року № 192-VIII "Про забезпечення права на справедливий суд" з урахуванням проведених виплат ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_2, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9».
В іншій частині постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 28 грудня 2016 року залишити без змін.
Визнати такою, що з 26 жовтня 2014 року не відповідає статті 144 Закону України від 7 липня 2010 року № 2453-VI "Про судоустрій і статус суддів" у редакції Закону України від 14 жовтня 2014 року № 1697-VII "Про прокуратуру" та з 29 березня 2015 року статті 147 Закону України 7 липня 2010 року № 2453-VI "Про судоустрій і статус суддів" в редакції Закону України від 12 лютого 2015 року № 192-VIII "Про забезпечення права на справедливий суд" положення графи «помічник судді, заступника голови суду» та примітка додатку №47 постанови Кабінету Міністрів України від 09.03.2006 № 268 «Про упорядкування структури та умов оплати праці працівників апарату органів виконавчої влади, органів прокуратури, судів та інших органів», з наступними змінами.
Зобов'язати Територіальне управління Державної судової адміністрації України в місті Києві невідкладно опублікувати абзац дев'ятий резолютивної частини постанови у виданні, в якому була офіційно оприлюднена постанова Кабінету Міністрів України від 09.03.2006 № 268 «Про упорядкування структури та умов оплати праці працівників апарату органів виконавчої влади, органів прокуратури, судів та інших органів».
Постанова набирає законної сили з моменту проголошення та може бути оскаржена протягом двадцяти днів з дня складання постанови в повному обсязі шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Вищого адміністративного суду України.
Головуючий суддя
О.А. Губська
Суддя
А.Б. Парінов
Суддя
О.О. Беспалов
Повний текст постанови виготовлено 06.03.2017
Головуючий суддя Губська О.А.
Судді: Беспалов О.О.
Парінов А.Б.
