Головуючий у першій інстанції ОСОБА_1

Доповідач Варикаша О. Д.

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ОДЕСЬКОЇ ОБЛАСТІ

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

13.06.2016 року м. Одеса

Колегія суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Одеської області в складі:

головуючого – судді – Варикаші О.Д.

суддів - Станкевича В.А.

- ОСОБА_2

при секретарі - Желєзнову В.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Одесі цивільну справу за апеляційною скаргою Державного закладу «Спеціалізований Клінічний санаторій імені ОСОБА_3» Міністерства охорони здоров’я України на рішення Приморського районного суду м. Одеси від 29.10.2014 року по справі за позовом ОСОБА_4 до Сільськогосподарського товариства з обмеженою відповідальністю «Ірен-Агронатурпродукт» про визнання укладеного між сторонами 10 листопада 2006 року договору купівлі-продажу частково недійсним в частині зазначення в якості його предмету «аптека № 176» з моменту його укладення, а також про визнання предметом цього договору купівлі-продажу «житлового будинку»,-

встановила:

Позивач звернувся з вказаним позовом до суду (а. с. 2-6 т. 1), який в ході розгляду справи збільшив (а. с. 103 т. 1) та просив визнати частково недійсним з моменту укладення 10 листопада 2006 року між ним і Сільськогосподарським товариством з обмеженою відповідальністю «Ірен-Агронатурпродукт» договору купівлі-продажу нерухомого майна в частині зазначення в якості його предмету «аптека № 176», як зазначено в рішенні суду, визнати предметом цього договору купівлі-продажу житловий будинок, загальною площею 334,3 (триста тридцять чотири і три десятих) кв. м., розташований за адресою Французький бульвар, 85 у м. Одеса.

Свої позовні вимоги позивач, як зазначено в рішенні суду, обґрунтовував тим, що аптека згідно чинного законодавства є підприємством роздрібної торгівлі лікарськими засобами, які вимагають особливого порядку державної акредитації, ліцензування та реєстрації. Тому він аптеку в якості підприємства не купував. При цьому позивач стверджував, що його цивільно-правова воля була направлена на придбання житлового будинку, оскільки зазначений будинок, будучи пам’ятником культурної спадщини, був зведений в 1898 року саме в якості житлового будинку.

Як зазначено в рішенні суду, в судове засідання з’явився представник позивача, відповідач надав заяву про розгляд справи в його відсутність, а також надав до суду відзив на позов.

Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 29.10.2014 року позов ОСОБА_4 задоволено в повному обсязі. Визнано недійсною з моменту укладення правочину ту частку договору купівлі-продажу, укладеного 10 листопада 2006 року між ОСОБА_4 і Сільськогосподарським товариством з обмеженою відповідальністю «Ірен-Агронатурпродукт», в якої в якості предмету цього правочину зазначена «аптека № 176». Визнано з моменту укладення правочину предметом договору купівлі-продажу, укладеного 10 листопада 2006 року між ОСОБА_4 і Сільськогосподарським товариством з обмеженою відповідальністю «Ірен-Агронатурпродукт», житловий будинок, загальною площею 334,3 (триста тридцять чотири і три десятих) кв. м., розташований за адресою Французький бульвар, 85 у м. Одеса.

Не погодившись з рішенням суду, Державний заклад «Спеціалізований Клінічний санаторій імені ОСОБА_3» Міністерства охорони здоров’я України, який не брав участі у справі, однак вважає, що оскаржуване рішення впливає на його права, подав апеляційну скаргу на рішення Приморського районного суду м. Одеси від 29.10.2014 року, в якій просить скасувати рішення суду від 29.10.2014 року та ухвалити нове рішення, яким відмовити ОСОБА_4 в задоволенні позову в повному обсязі, посилаючись на те, що його не було залучено до участі у справі, справа судом першої інстанції розглянута без об’єктивної, повної та всебічної оцінки доказів та всіх обставин справи, неповно з’ясовані обставини, що мають значення для справи, недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд вважав встановленими, невідповідність висновків суду обставинам справи, на те, що суд невірно провів трактування діючого законодавства України, справа розглянута однобічно, що у свою чергу є порушенням норм матеріального і процесуального права.

В судовому засіданні представник Державного закладу «Спеціалізований Клінічний санаторій імені ОСОБА_3» Міністерства охорони здоров’я України та прокурор, який вступив у справу, підтримали апеляційну скаргу, представник ОСОБА_4 заперечував проти задоволення апеляційної скарги. Інші учасники процесу в судове засідання не з’явилися, про час та місце розгляду справи були повідомлені належним чином, відповідно до вимог чинного законодавства, причини неявки суду не повідомили, клопотання про відкладення розгляду справи від них на адресу суду не надходили.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення осіб, які з’явилися в судове засідання, дослідивши матеріали справи, обговоривши доводи апеляційної скарги, перевіривши законність і обґрунтованість судового рішення в межах позовних вимог і доводів апеляційної скарги, судова колегія приходить до висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню, а рішення суду скасуванню з ухваленням нового рішення з наступних підстав.

Відповідно до ч. 1 ст. 309 ЦПК України, підставами для скасування рішення суду першої інстанції і ухвалення нового рішення є зокрема: неповне з’ясування судом обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд вважав встановленими; невідповідність висновків суду обставинам справи; порушення або неправильне застосування норм матеріального або процесуального права.

Відповідно до ч. 3 ст. 303 ЦПК України, апеляційний суд не обмежений доводами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права, які є обов’язковою підставою для скасування рішення.

Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_4, суд першої інстанції виходив з наступного.

Судом встановлено, що будівля, що належить на праві приватної власності позивачу та розташована за адресою: м. Одеса, Французький бульвар, 85, була збудована за проектом архітектора ОСОБА_5 в 1896-1898 рр. в якості житлового будинку, який при цьому був частиною дачної садиби «Гершенкопа-Санца», що підтверджується Паспортом щойно виявленого об’єкта культурної спадщини «Садиба Гершенкопа-Санца», складеного в квітні 2007 року Науково-дослідним інститутом пам’яткоохоронних досліджень при Міністерстві культури і туризму України.

Зазначений будинок був взятий на державний облік як пам’ятка культурної спадщини відповідно до положень Закону УРСР «Про охорону і використання пам’яток історії та культури» N 3600-ІХ від 13.07.1978 р. на підставі рішення виконавчого комітету Одеської обласної ради народних депутатів № 580 від 27.12.1991 року «Про затвердження списку об’єктів, що підлягають взяттю під охорону як пам’ятки містобудування та архітектури місцевого значення» в складі комплексу дач під найменуванням корпус № 7 (охоронний номер 630).

Враховуючи всі матеріали справи в їх сукупності, суд першої інстанції дійшов висновку, що на момент укладення між позивачем і відповідачем 10 листопада 2006 року договору купівлі-продажу будинку за адресою: м. Одеса, Французький бульвар, 85 вживання в цій угоді в якості її предмету «аптека № 176» до пам’ятника культурної спадщини є неправомірним з наступних підстав.

Відповідно до положень ст. ст. 3, 16 Основ законодавства України про охорону здоров’я (в редакції на 03.03.2006 р.), «аптека» відноситься до категорії закладів охорони здоров’я, що підлягають акредитації у порядку встановленому Кабінетом Міністрів України, здійснюють свою діяльність на підставі статуту, керівник якого при цьому може бути лише особа, яка відповідає необхідним кваліфікаційним вимогам. Конкретне визначення «аптеки» як закладу охорони здоров’я було дано в пункті 3 Ліцензійних умов провадження господарської діяльності з виробництва лікарських засобів, оптової, роздрібної торгівлі лікарськими засобами, затверджених Наказом Державної інспекції з контролю якості лікарських засобів Міністерства охорони здоров’я України № 340 від 21.09.2010 р., а також в подальшому аналогічному акті, затвердженому Наказом Міністерства охорони здоров’я № 723 від 31.10.2011 р. Відповідно до цих актів, під аптекою слід розуміти «заклад охорони здоров’я, основним завданням якого є забезпечення населення, закладів охорони здоров’я, підприємств, установ та організацій лікарськими засобами шляхом здійснення роздрібної торгівлі».

Згідно з положеннями ст. 17 Основ законодавства України про охорону здоров’я, здійснення господарської діяльності у галузі охорони здоров’я, яка підлягає ліцензуванню, здійснюється на підставі ліцензії. На підставі положень ст. ст. 10, 19 Закону України «Про лікарські засоби», а також п. 9 ч. 1 ст. 9 Закону України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності», для виготовлення та торгівлі лікарськими засобами необхідна ліцензія, яка на момент придбання зазначеного будинку на підставі Постанови Кабінету Міністрів України № 1698 від 14.11.2000 р. «Про затвердження переліку органів ліцензування» підлягала видачі Державною службою лікарських засобів і виробів медичного призначення.

Таким чином, «аптека» не є видом будівлі, а згідно до положень ст. ст. 16, 17 Основ законодавства України про охорону здоров’я, ст. ст. 14, 43, 55, 57, 58, 62, 63 Господарського кодексу України є видом підприємства роздрібної торгівлі, що підлягає особливій акредитації, а також державної реєстрації, здійснюючим свою діяльність на підставі статуту, яка підлягає ліцензуванню та керівником якого може бути фахівець, що відповідає необхідним кваліфікаційним вимогам.

Оцінюючи представлені у справі матеріали в їх сукупності, суд першої інстанції дійшов висновку, що ОСОБА_4 аптеку, на підставі ч. 4 ст. 191 ЦК України, у якості різновиду підприємства не купував, його особливу акредитацію та державну реєстрацію не здійснював, його керівника, відповідального необхідним кваліфікаційним вимогам на роботу не наймав, ліцензію на продаж ліків не отримував і, відповідно, вказану будівлю використовувати як аптеку не мав наміру.

Суд також звернув увагу на те, що в згаданому рішенні виконавчого комітету Одеської обласної ради народних депутатів № 580 від 27.12.1991 р. поняття «аптека № 176» по відношенню до даної пам’ятки культурної спадщини не вживалося.

У зв’язку з вищевикладеним, суд першої інстанції дійшов висновку про те, що використання поняття «аптека № 176» в частково оскарженому договорі купівлі-продажу, а також в інших правовстановлюючих документах по відношенню до пам’ятки культурної спадщини, розташованої за адресою: м. Одеса, Французький бульвар, 85, яка є об’єктом права приватної власності ОСОБА_4, суперечить чинному законодавству України. Ця обставина відповідно до положень ч. 1 ст. 203, ст. ст. 215, 217 ЦК України є підставою для визнання правочину частково недійсним.

Щодо статусу зазначеної пам’ятки культурної спадщини в якості житлового будинку суд першої інстанції встановив наступне.

Як вбачається з матеріалів справи, згадана споруда, яка розташована за адресою м. Одеса, Французький бульвар, 85, була збудована за проектом архітектора ОСОБА_5 в 1896-1898 рр. безпосередньо в якості жилого будинку. Останній є жилим безперервно з 1898 року, оскільки відповідного рішення державної влади про переведення його з жилого будинку у нежилий не приймалося, що підтверджується численними доказами по справі.

Рішенням виконавчого комітету Одеської обласної ради народних депутатів № 580 від 27.12.1991 року, вказаний будинок був взятий на державний облік в складі комплексу дач під найменуванням корпус № 7 (охоронний номер 630). Згідно з матеріалами цивільної справи Приморського районного суду м. Одеси № 2-2628/11 встановлено, що корпус № 7, а раніше корпус № 14 «Б» використовувався як спальне приміщення, тобто житлового. Вказівка в матеріалах справи на те, що вказана будівля використовувалася санаторієм в якості спального (жилого) приміщення, дає суду підставу відповідно до положень ст. 5 ЖК УРСР віднести цю будівлю до категорії державного житлового фонду.

Згідно з положеннями ст. ст. 7, 8 ЖК УРСР, переведення жилих будинків і жилих приміщень, що відносяться до державного житлового фонду, в нежилі здійснюється на підставі рішення виконавчого комітету обласної Ради народних депутатів. Представлені в справі письмові докази, а саме: листи Одеської обласної ради № К-157 від 18.12.2013 р., Державного архіву Одеської області за № М-62 від 17.01.2014 р., Управління охорони об’єктів культурної спадщини Одеської обласної державної адміністрації за № 01-13/3458 від 17.12.2013 р., Комунального підприємства «Бюро технічної інвентаризації» Одеської міської ради № 204-06/59 від 21.01.2014 р. свідчать про відсутність рішення виконкому Одеської обласної ради народних депутатів про переведення спального корпусу № 7 Державного заклада «Спеціалізований (спеціальний) клінічний санаторій імені ОСОБА_3» з жилого приміщення в нежиле.

Тому, суд першої інстанції дійшов висновку, що на державний облік і під охорону як пам’ятки культурної спадщини приміщення корпусу № 7 у складі комплексу дач бралося рішенням виконкому Одеської обласної ради народних депутатів № 580 від 27 грудня 1991 року у статусі об’єкта державного житлового фонду.

Зокрема, у вказаному Паспорту щойно виявленого об’єкта культурної спадщини «Садиба Гершенкопа-Санца» в графі 9 «Функціональне використання» в якості первинного призначення вказано «Дачна садиба». Відповідно до ч. 1 ст. 381 ЦК України: «Садиба є земельна ділянка разом з розташованими на ній житловим будинком, господарсько-побутовими будівлями, наземними і підземними комунікаціями, багаторічними насадженнями». При цьому, згідно з п. 2.4. розділу 2 Інструкції про порядок проведення технічної інвентаризації об’єктів нерухомого майна, затвердженої наказом Державного комітету будівництва, архітектури та житлової політики України № 127 від 24.05.2001 року: «Дачний будинок – це житловий будинок для використання протягом року з метою позаміського відпочинку».

Позивач 10 листопада 2006 року придбав у відповідача вказану вище пам’ятку культурної спадщини на підставі договору купівлі-продажу. Його право власності на нерухомість відповідно до положень ст. ст. 182, 210, ч. 4 ст. 334 ЦК України підтверджується актом державної реєстрації (витяг № 12545794 від 17.11.2006 р. про реєстрацію права власності на нерухоме майно). Тому суд першої інстанції дійшов висновку, що будівля, яка розташована за адресою Французький бульвар, 85 у м. Одеса, є житловим будинком з моменту його споруди, а також що право власності на цей житловий будинок у ОСОБА_4 виникло з 17 листопада 2006 року.

За таких обставин, суд першої інстанції, керуючись ст. ст. 3, 8, 19, 41, 47, 55, 124, 129 Конституції України, ст. ст. 3, 16, 202, 203, 213, 215, 217, 236, 655, 656 ЦК України, ст. ст. 1, 5, 7, 8 ЖК УРСР, ст. ст. 3-4, 15, 58, 59, 208, 212-215 ЦПК України, задовольнив позов ОСОБА_4 в повному обсязі.

Однак, судова колегія не погоджується з висновками суду першої інстанції, оскільки суд першої інстанції дійшов таких висновків неповно з’ясувавши обставини по справі, з порушенням норм матеріального і процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи.

Оскільки, судом встановлено, що скасовуючи ухвалу апеляційного суду Одеської області від 22.12.2014 року, якою було відмовлено у відкритті апеляційного провадження за апеляційною скаргою Державного закладу «Спеціалізований Клінічний санаторій імені ОСОБА_3» Міністерства охорони здоров’я України на рішення Приморського районного суду м. Одеси від 29.10.2014 року з тих підстав, що суд першої інстанції не вирішував права та обов’язки Державного закладу «Спеціалізований Клінічний санаторій імені ОСОБА_3» Міністерства охорони здоров’я України при ухваленні вказаного рішення, суд касаційної інстанції в ухвалі від 07.10.2015 року (а. с. 263-264 т. 3) встановив наступне.

Підставою для апеляційного оскарження рішення суду першої інстанції стало те, що на території земельної ділянки загальною площею 17,9040 га розташованої за адресою: Французький бульвар, буд. 85, м. Одеса, яка надана в постійне користування для експлуатації та обслуговування санаторію і є державним пам’ятником садово-паркового мистецтва, розташована нежитлова будівля – аптека № 176 (колишній спальний корпус), яка належить на праві власності ОСОБА_4 на підставі договору купівлі-продажу від 10 листопада 2006 року, укладеному між ним та СТОВ «Ірен-Агронатурпродукт», а тому рішення суду першої інстанції стосується прав та обов’язків Державного закладу «Спеціалізований (спеціальний) Клінічний санаторій імені ОСОБА_3» Міністерства охорони здоров’я України, як землекористувача.

Відповідно до ч. 4 ст. 338 ЦПК України, висновки і мотиви, з яких скасовані рішення є обов’язковими для суду першої чи апеляційної інстанції при новому розгляді справи.

Тобто, Державний заклад «Спеціалізований (спеціальний) Клінічний санаторій імені ОСОБА_3» Міністерства охорони здоров’я України (апелянт) є землекористувачем земельної ділянки, на якій розташоване спірне нерухоме майно, належне ОСОБА_4 (позивачу).

Тому на підставі наведеного судова колегія вважає, що оскаржуваним рішенням суду зачіпаються права Державного закладу «Спеціалізований (спеціальний) Клінічний санаторій імені ОСОБА_3» Міністерства охорони здоров’я України.

За таких обставин, суд першої інстанції, розглядаючи справу без залучення до участі у справі апелянта – Державного закладу «Спеціалізований (спеціальний) Клінічний санаторій імені ОСОБА_3» Міністерства охорони здоров’я України, враховуючи вище наведене,вирішив питання стосовно його прав та обов’язків без його участі, чим порушив норми процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи.

Тому, враховуючи, що суд апеляційної інстанції не має повноважень відповідно до вимог чинного законодавства щодо залучення до участі у справі на стадії апеляційного провадження осіб, які не брали участі у справі в суді першої інстанції, відсутні правові підстави для задоволення позову позивача саме з підстав не залучення до участі у справі Державного закладу «Спеціалізований (спеціальний) Клінічний санаторій імені ОСОБА_3» Міністерства охорони здоров’я України, права якого зачіпаються оскаржуваним рішенням суду, на що вказує останній в апеляційній скарзі.

Таким чином, на підставі наведеного, судова колегія погоджується з апеляційною скаргою та вважає, що рішення Приморського районного суду м. Одеси від 29.10.2014 року необхідно скасувати і ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог ОСОБА_4, що не позбавляє останнього за наявності підстав звернутися з позовом до суду, залучивши до участі у справі Державний закладу «Спеціалізований (спеціальний) Клінічний санаторій імені ОСОБА_3» Міністерства охорони здоров’я України.

Доводи апеляційної скарги, які стосуються суті спору, судова колегія не приймає до уваги, враховуючи підстави, з яких скасовується рішення.

Керуючись ст. ст. 304, 307, 309, 313, 314, 316, 319 ЦПК України, колегія суддів,-

вирішила:

Апеляційну скаргу Державного закладу «Спеціалізований Клінічний санаторій імені ОСОБА_3» Міністерства охорони здоров’я України задовольнити.

Рішення Приморського районного суду м. Одеси від 29.10.2014 року – скасувати.

Ухвалити нове рішення, яким відмовити в задоволенні позовних вимог ОСОБА_4.

Рішення апеляційного суду набирає законної сили з моменту його проголошення, однак може бути оскаржено шляхом подачі касаційної скарги протягом двадцяти днів з дня набрання законної сили до суду касаційної інстанції.

Судді апеляційного суду Одеської області О.Д. Варикаша

ОСОБА_6

ОСОБА_2