Справа № 522/19886/14-ц
Провадження № 2/522/9246/14
РІШЕННЯ
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
29 жовтня 2014 року Приморський районний суд м. Одеси у складі:
Головуючого судді Кравчук Т.С.,
при секретарі Антонецькому С.Л.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі Приморського районного суду м. Одеси цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Сільськогосподарського товариства з обмеженою відповідальністю «Ірен-Агронатурпродукт» про визнання укладеного між сторонам 10 листопада 2006 року договору купівлі-продажу частково недійсним в частині зазначення в якості його предмету «аптека № 176» з моменту його укладення, а також про визнання предметом цього договору купівлі-продажу «житлового будинку», -
ВСТАНОВИВ:
ОСОБА _1 звернувся до суду з позовом про визнання частково недійсним укладеного 10 листопада 2006 року між ним і Сільськогосподарським товариством з обмеженою відповідальністю «Ірен-Агронатурпродукт» договору купівлі-продажу нерухомого майна в частині зазначення в якості його предмету «аптека № 176». Потім позивач звернувся до суду з заявою про збільшення розміру позовних вимог шляхом доповнення вимогою визнати предметом цього договору купівлі-продажу житловий будинок, загальною площею 334,3 (триста тридцять чотири і три десятих) кв. м., розташований за адресою АДРЕСА_1.
Свої вимоги позивач обґрунтував доводами, що аптека згідно чинного законодавства є підприємством роздрібної торгівлі лікарськими засобами, які вимагають особливого порядку державної акредитації, ліцензування та реєстрації. Тому він аптеку в якості підприємства не купував. При цьому позивач стверджував, що його цивільно-правова воля була направлена ??на придбання житлового будинку, оскільки зазначений будинок, будучи пам'ятником культурної спадщини, був зведений в 1898 року саме в якості житлового будинку.
Посилаючись на викладене, позивач просив суд визнати укладений з відповідачем 10 листопада 2006 року договір купівлі-продажу частково недійсним в частині зазначення в якості його предмету «аптека № 176» та визнати справжнім предметом цієї угоди купівлі-продажу «житловий будинок» з моменту укладення цього правочину.
Відповідач в представленому до суду відзиву на позов вказав, що для нього предметом угоди було нерухоме майно, та що на момент укладення зазначеної угоди відповідач мав інформацію, що дана будівля була наприкінці ХІХ століття зведена відомим архітектором в якості житлового будинку, а потім ця будівля використовувалася різними державними санаторіями в якості житлового приміщення (спального корпусу) для відпочиваючих, а також, що дана будівля була визнана пам'яткою культурної спадщини на підставі рішення виконкому Одеської обласної ради.
При цьому відповідач визнав, що з точки зору діючого законодавства аптека в якості підприємства роздрібної торгівлі лікарськими засобами не була предметом договору купівлі-продажу, укладеного між позивачем та відповідачем 10 листопада 2006 року. При цьому відповідач підтвердив, що в процесі ведення переговорів про продаж указаної будівлі ОСОБА_1 неодноразово заявляв, що має намір придбати зазначений будинок виключно в якості житлового будинку для подальшого проживання в ньому разом зі своєю родиною. З цією метою відповідач мав намір провести дорогий капітальний ремонт вказаного пам'ятника культурної спадщини з метою відновлення його первісного вигляду і призначення в якості житлового будинку.
Відповідач також показав, що був власником указаного нерухомого майна у вигляді будівлі, але не був власником аптеки в сенсі підприємства роздрібної торгівлі лікарськими засобами з наявністю відповідного трудового колективу, акредитації, державної реєстрації та інших необхідних атрибутів для отримання законного статусу аптеки. При цьому відповідач пояснив, що вказівка в даному частково оскарженому договорі купівлі-продажу в якості його предмета «аптека № 176» носить помилковий характер, який був продиктований виключно тою формальною обставиною, що ця будівля до досягнення нею стану руйнації (ветхість) деякий час перебувало в користуванні головного аптечного управління Одеської області.
В судове засідання з'явився представник позивача. Відповідач надав заяву про розгляд справи в його відсутність.
З'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги та відзив на позов, суд на підставі всебічного, повного, об'єктивного і безпосереднього дослідження наявних у справі доказів встановив наступне.
Будівля, що належить на праві приватної власності позивачу та розташована за адресою: АДРЕСА_1, була збудована за проектом архітектора А.Б. Мінкуса в 1896-1898 рр. в якості житлового будинку, який при цьому був частиною дачної садиби «Гершенкопа-Санца», що підтверджується Паспортом щойно виявленого об'єкта культурної спадщини «Садиба Гершенкопа-Санца», складеного в квітні 2007 року Науково-дослідним інститутом пам'яткоохоронних досліджень при Міністерстві культури і туризму України.
Зазначений будинок був взятий на державний облік як пам'ятка культурної спадщини відповідно до положень Закону УРСР «Про охорону і використання пам'яток історії та культури» N 3600-ІХ від 13.07.1978 р. на підставі рішення виконавчого комітету Одеської обласної ради народних депутатів № 580 від 27.12.1991 року «Про затвердження списку об'єктів, що підлягають взяттю під охорону як пам'ятки містобудування та архітектури місцевого значення» в складі комплексу дач під найменуванням корпус № 7 (охоронний номер 630).
Враховуючи всі матеріали справи в їх сукупності, суд приходить до висновку, що на момент укладення між позивачем і відповідачем 10 листопада 2006 року договору купівлі-продажу будинку за адресою: АДРЕСА_1 вживання в цій угоді в якості її предмету «аптека № 176» до пам'ятника культурної спадщини є неправомірним з наступних підстав.
Відповідно до положень ст. ст. 3, 16 Основ законодавства України про охорону здоров'я (в редакції на 03.03.2006 р.), «аптека» відноситься до категорії закладів охорони здоров'я, що підлягають акредитації у порядку встановленому Кабінетом Міністрів України, здійснюють свою діяльність на підставі статуту, керівник якого при цьому може бути лише особа, яка відповідає необхідним кваліфікаційним вимогам. Конкретне визначення «аптеки» як закладу охорони здоров'я було дано в пункті 3 Ліцензійних умов провадження господарської діяльності з виробництва лікарських засобів, оптової, роздрібної торгівлі лікарськими засобами, затверджених Наказом Державної інспекції з контролю якості лікарських засобів Міністерства охорони здоров'я України № 340 від 21.09.2010 р., а також в подальшому аналогічному акті, затвердженому Наказом Міністерства охорони здоров'я № 723 від 31.10.2011 р. Відповідно до цих актів, під аптекою слід розуміти «заклад охорони здоров'я, основним завданням якого є забезпечення населення, закладів охорони здоров'я, підприємств, установ та організацій лікарськими засобами шляхом здійснення роздрібної торгівлі».
Згідно з положеннями ст. 17 Основ законодавства України про охорону здоров'я, здійснення господарської діяльності у галузі охорони здоров'я, яка підлягає ліцензуванню, здійснюється на підставі ліцензії. На підставі положень ст. ст.10, 19 Закону України «Про лікарські засоби», а також п.9) ч.1 ст.9 Закону України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності», для виготовлення та торгівлі лікарськими засобами необхідна ліцензія, яка на момент придбання зазначеного будинку на підставі Постанови Кабінету Міністрів України № 1698 від 14.11.2000 р. «Про затвердження переліку органів ліцензування» підлягала видачі Державною службою лікарських засобів і виробів медичного призначення.
Таким чином, «аптека» не є видом будівлі, а згідно до положень ст. ст. 16, 17 Основ законодавства України про охорону здоров'я, ст. ст. 14, 43, 55, 57, 58, 62, 63 Господарського кодексу України є видом підприємства роздрібної торгівлі, що підлягає особливій акредитації, а також державної реєстрації, здійснюючим свою діяльність на підставі статуту, яка підлягає ліцензуванню та керівником якого може бути фахівець, що відповідає необхідним кваліфікаційним вимогам.
Оцінюючи представлені у справі матеріали в їх сукупності, суд приходить до висновку, що ОСОБА_1 аптеку, на підставі ч.4 ст.191 ЦК України, у якості різновиду підприємства не купував, його особливу акредитацію та державну реєстрацію не здійснював, його керівника, відповідального необхідним кваліфікаційним вимогам на роботу не наймав, ліцензію на продаж ліків не отримував і, відповідно, вказану будівлю використовувати як аптеку не мав наміру.
Суд також звертає увагу на те, що в згаданому рішенні виконавчого комітету Одеської обласної ради народних депутатів № 580 від 27.12.1991 р. поняття «аптека № 176» по відношенню до даної пам'ятки культурної спадщини не вживалося.
У зв'язку з вищевикладеним, суд приходить до висновку про те, що використання поняття «аптека № 176» в частково оскарженому договорі купівлі-продажу, а також в інших правовстановлюючих документах по відношенню до пам'ятки культурної спадщини, розташованої за адресою: АДРЕСА_1, яка є об'єктом права приватної власності ОСОБА_1, суперечить чинному законодавству України. Ця обставина відповідно до положень ч.1 ст.203, ст.ст.215, 217 ЦК України є підставою для визнання правочину частково недійсним.
Щодо статусу зазначеної пам'ятки культурної спадщини в якості житлового будинку суд встановив наступне.
Як вбачається з матеріалів справи згадана споруда, яка розташована за адресою АДРЕСА_1, була збудована за проектом архітектора А.Б. Мінкуса в 1896-1898 рр. безпосередньо в якості жилого будинку. Останній є жилим безперервно з 1898 року, оскільки відповідного рішення державної влади про переведення його з жилого будинку у нежилий не приймалося, що підтверджується численними доказами по справі.
Рішенням виконавчого комітету Одеської обласної ради народних депутатів № 580 від 27.12.1991 року, вказаний будинок був взятий на державний облік в складі комплексу дач під найменуванням корпус № 7 (охоронний номер 630). Згідно з матеріалами цивільної справи Приморського районного суду м.Одеси № 2-2628/11 встановлено, що корпус № 7, а раніше корпус № 14 «Б» використовувався як спальне приміщення, тобто житлового. Вказівка в матеріалах справи на те, що вказана будівля використовувалася санаторієм в якості спального (жилого) приміщення, дає суду підставу відповідно до положень ст. 5 ЖК УРСР віднести цю будівлю до категорії державного житлового фонду.
Згідно з положеннями ст. ст. 7, 8 ЖК УРСР, переведення жилих будинків і жилих приміщень, що відносяться до державного житлового фонду, в нежилі здійснюється на підставі рішення виконавчого комітету обласної Ради народних депутатів. Представлені в справі письмові докази, а саме: листи Одеської обласної ради № К-157 від 18.12.2013 р., Державного архіву Одеської області за № М-62 від 17.01.2014 р., Управління охорони об'єктів культурної спадщини Одеської обласної державної адміністрації за № 01-13/3458 від 17.12.2013 р., Комунального підприємства «Бюро технічної інвентаризації» Одеської міської ради № 204-06/59 від 21.01.2014 р. - свідчать про відсутність рішення виконкому Одеської обласної ради народних депутатів про переведення спального корпусу № 7 Державного заклада «Спеціалізований (спеціальний) клиничний санаторій імені В.П. Чкалова» з жилого приміщення в нежиле.
Тому, суд приходить до висновку, що на державний облік і під охорону як пам'ятки культурної спадщини приміщення корпусу № 7 у складі комплексу дач бралося рішенням виконкому Одеської обласної ради народних депутатів № 580 від 27 грудня 1991 року у статусі об'єкта державного житлового фонду.
Зокрема, у вказаному Паспорту щойно виявленого об'єкта культурної спадщини «Садиба Гершенкопа-Санца» в графі 9 «Функціональне використання» в якості первинного призначення вказано «Дачна садиба». Відповідно до ч.1 ст. 381 ЦК України: «Садиба є земельна ділянка разом з розташованими на ній житловим будинком, господарсько-побутовими будівлями, наземними і підземними комунікаціями, багаторічними насадженнями». При цьому, згідно з п.2.4. розділу 2 Інструкції про порядок проведення технічної інвентаризації об'єктів нерухомого майна, затвердженої наказом Державного комітету будівництва, архітектури та житлової політики України № 127 від 24.05.2001 року: «Дачний будинок - це житловий будинок для використання протягом року з метою позаміського відпочинку».
Позивач 10 листопада 2006 року придбав у відповідача вказану вище пам'ятку культурної спадщини на підставі договору купівлі-продажу. Його право власності на нерухомість відповідно до положень ст.ст.182, 210, ч.4 ст.334 ЦК України підтверджується актом державної реєстрації (витяг № 12545794 від 17.11.2006 р. про реєстрацію права власності на нерухоме майно). Тому суд приходить до висновку, що будівля, яка розташована за адресою АДРЕСА_1, є житловим будинком з моменту його споруди, а також що право власності на цей житловий будинок у ОСОБА_1 виникло з 17 листопада 2006 року.
Враховуючи всі матеріали справи в їх сукупності, суд приходить до висновку, що позовні вимоги позивача підлягають задоволенню повністю: договір купівлі-продажу нерухомого майна, який був укладений між позивачем і відповідачем 10 листопада 2006 року, підлягає визнанню частково недійсним у частині зазначення в якості його предмету «аптека № 176». Суд також вважає за необхідне визнати предметом цього правочину «житловий будинок» як спосіб захисту конституційних прав ОСОБА_1 на приватну власність та на житло відповідно до положень ст.ст.41, 47 Конституції України, та загальних засад цивільного законодавства: справедливості, добросовісності та розумності.
Згідно до положень статті 3 Конституції України людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави.
Відповідно до положень статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.
Відповідно до положень ч.1 ст.55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом.
Відповідно до положень ч.2 ст.124 Конституції України юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі.
На підставі викладеного, керуючись ст. ст. 3, 8, 19, 41, 47, 55, 124, 129 Конституції України, ст. ст. 3, 16, 202, 203, 213, 215, 217, 236, 655, 656 ЦК України, ст. ст. 1, 5, 7, 8 ЖК УРСР, ст. ст. 3-4, 15, 58, 59, 208, 212-215 ЦПК України, суд, -
ВИРІШИВ:
Позов ОСОБА_1 до Сільськогосподарського товариства з обмеженою відповідальністю «Ірен-Агронатурпродукт» про визнання укладеного між сторонам 10 листопада 2006 року договору купівлі-продажу частково недійсним та визнання предметом цій угоди житлового будинку - задовольнити в повному обсязі.
Визнати недійсною з моменту укладення правочину ту частку договору купівлі-продажу, укладеного 10 листопада 2006 року між ОСОБА_1 і Сільськогосподарським товариством з обмеженою відповідальністю «Ірен-Агронатурпродукт», в якої в якості предмету цього правочину зазначена «аптека № 176».
Визнати з моменту укладення правочину предметом договору купівлі-продажу, укладеного 10 листопада 2006 року між ОСОБА_1 і Сільськогосподарським товариством з обмеженою відповідальністю «Ірен-Агронатурпродукт», житловий будинок, загальною площею 334,3 (триста тридцять чотири і три десятих) кв. м., розташований за адресою АДРЕСА_1.
Апеляційна скарга на рішення суду подається до апеляційного суду Одеської області через суд першої інстанції протягом десяти днів з дня його проголошення. Особи, які брали участь у справі, але не були присутні в судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом десяти днів з дня отримання копії цього рішення.
Суддя 29.10.2014
