П О С Т А Н О В А
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
5 квітня 2016 року м. Київ
Колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України у складі:
головуючого
МаринченкаВ.Л.,
суддів:
ВолковаО.Ф., Гриціва М.І., Коротких О.А., Кривенди О.В., Панталієнка П.В., Прокопенка О.Б., Самсіна І.Л., Терлецького О.О.,
при секретарі судового засідання Шатило Р.П.,
за участю представника відповідача - Павловича Д.М., -
розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом товариства з обмеженою відповідальністю «Спецтранссервіс» (далі - Товариство) до державної податкової інспекції у Шевченківському районі Головного управління Міністерства доходів і зборів у м. Києві (далі - ДПІ) про скасування податкового повідомлення-рішення,
в с т а н о в и л а:
У липні 2012 року Товариство звернулося до суду з позовом, у якому просило визнати недійсним та скасувати податкове повідомлення-рішення від 3 березня 2012 року № 0000352202.
Товариство посилалося на те, що воно відповідно до положень пункту13.2 статті 13, пункту 18.1 статті 18 Закону України від 28 грудня 1994 року № 334/94-ВР «Про оподаткування прибутку підприємств» (чинного на час виникнення спірних відносин; далі - Закон № 334/94-ВР), пункту 11 Конвенції між Урядом України і Урядом Латвійської Республіки про уникнення подвійного оподаткування та попередження податкових ухилень стосовно податків на доход і на майно, яку ратифіковано Законом України від 12 липня 1996 року № 331/96-ВР (далі - Конвенція) та Порядку звільнення (зменшення) від оподаткування доходів із джерелом їх походження з України згідно з міжнародними договорами України про уникнення подвійного оподаткування, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 6 травня 2001 року № 470 (який був чинний на час виникнення спірних відносин; далі - Порядок), у повному обсязі дотримало порядок оподаткування операцій з виплати нерезиденту процентів по кредитному договору, у зв'язку з чим позивач вважає, що зазначене податкове повідомлення-рішення винесене з порушенням чинного законодавства, а тому є неправомірним.
Суди встановили, що ДПІ здійснила планову документальну перевірку Товариства з питань дотримання вимог податкового, валютного та іншого законодавства за період з 1 жовтня 2008 року по 30 вересня 2011 року, за результатами якої складено акт перевірки.
У ході перевірки було встановлено, що Товариство за період з 1 жовтня 2008 року по 30 вересня 2011 року за кредитним договором від 3 березня 2005 року № К-18/2005, укладеним із компанією АТ «TRASTA KOMERCBANKA» Латвія (далі - Компанія), при перерахуванні відсотків на користь останньої, не сплатило до Державного бюджету України податок з доходів нерезидента із джерелом їх походження з України в розмірі 10 % від суми таких доходів, що призвело до заниження податку на прибуток іноземних юридичних осіб з джерелом їх походження з України, а саме: за ІV квартал - на суму 67 505 грн 30 коп., за I квартал 2011 року - на суму169 307 грн 12 коп., за 2009 рік - на суму 610 467 грн, за 2010 рік, - на суму 803 043 грн 79 коп.
Окружний адміністративний суд міста Києва постановою від 17 жовтня 2012 року, залишеною без змін ухвалами Київського апеляційного адміністративного суду від 26 лютого 2013 року та Вищого адміністративного суду України від 20 січня 2015 року, позов задовольнив виходячи з того, що Товариство, здійснюючи виплату процентів нерезиденту (Компанії) за зазначеним кредитним договором, відповідно до пункту 18.1 статті 18 Закону № 334/94-ВР, пункту 1 статті 11 Конвенції та Порядку мало право не утримувати податок на прибуток іноземних юридичних осіб, оскільки з метою уникнення подвійного оподаткування отримані нерезидентом (Компанією) вказані проценти протягом 2008 - 2011 років були оподатковані на території Латвійської Республіки.
Не погоджуючись із ухвалою суду касаційної інстанції, ДПІ звернулась із заявою про її перегляд Верховним Судом України з підстави неоднакового застосування Вищим адміністративним судом України одних і тих самих норм права у подібних правовідносинах, а саме: пункту 13.2 статті 13, пункту 18.1 статті 18 Закону № 334/94-ВР та пункту 1 статті 11 Конвенції. На обґрунтування заяви ДПІ додала копію постанови Вищого адміністративного суду України від 28 січня 2015 року (№ К/9991/80864/11), яка, на думку заявника, підтверджує неоднакове застосування касаційним судом одних і тих самих норм права у подібних правовідносинах.
Заслухавши представника відповідача, перевіривши наведені заявником доводи, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає задоволенню з таких підстав.
Вищий адміністративний суд України, допускаючи справу до провадження Верховного Суду України, виходив із того, що в доданій до заяви позивача копії постанови Вищого адміністративного суду України
по-іншому, ніж у справі, що розглядається, застосовано пункт 13.2 статті 13, пункт 18.1 статті 18 Закону № 334/94-ВР та пункт 1 статті 11 Конвенції.
Так, в постанові від 28 січня 2015 року, яку додано на підтвердження неоднакового застосування норм матеріального права, Вищий адміністративний суд України, скасувавши рішення судів попередніх інстанцій про задоволення позову та ухваливши нове - про відмову у його задоволенні, виходив із того, що відповідно до зазначених вище норм проценти, сплачені позивачем за кредитними договорами резиденту Латвійської Республіки, можуть оподатковуватись в Україні відповідно до її законодавства з урахуванням норм міжнародних угод щодо максимального розміру податку та інших особливостей оподаткування за цими угодами. Положення статті 11 Конвенції не можуть трактуватись як такі, що надають платнику податку право вибору, в якій саме з двох договірних держав здійснюватиметься оподаткування одержаного доходу, оскільки таке тлумачення не відповідає дійсному змісту вказаних міжнародних угод та суті податку, наведеному у статті 2 Закону № 334/94-ВР.
У справі, що розглядається, суд касаційної інстанції, погодившись із рішеннями судів попередніх інстанцій про задоволення позову, виходив із того, що Товариство, здійснюючи виплату процентів нерезиденту (Компанії) за зазначеним кредитним договором протягом 2008 -2011 років, відповідно до положень пункту 18.1 статті 18 Закону № 334/94-ВР, пункту 1 статті 11 Конвенції та Порядку, мало право не утримувати податки на прибуток іноземних юридичних осіб, оскільки з метою уникнення подвійного оподаткування отримані нерезидентом (Компанією) вказані проценти протягом 2008 - 2011 років були оподатковані на території Латвійської Республіки.
Аналіз наведених рішень суду касаційної інстанції дає підстави вважати, що цей суд неоднаково застосував зазначені норми права.
Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції одних і тих самих норм права у подібних правовідносинах, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України виходить із такого.
Відповідно до пункту 13.1 статті 13 Закону № 334/94-ВР будь-які доходи, отримані нерезидентом із джерелом їх походження з України, від провадження господарської діяльності (у тому числі на рахунки нерезидента, що ведуться в гривнях) оподатковуються у порядку і за ставками, визначеними цією статтею.
Для цілей цієї статті як доход, отриманий нерезидентом із джерелом їх походження з України, слід розуміти, зокрема, проценти, дисконтні доходи, що сплачуються на користь нерезидента, у тому числі проценти за борговими зобов'язаннями, випущеними (виданими) резидентом.
Пунктом 13.2 статті 13 Закону № 334/94-ВР передбачено, що резидент або постійне представництво нерезидента, що здійснюють на користь нерезидента або уповноваженої ним особи будь-яку виплату з доходу з джерелом його походження з України, отриманого таким нерезидентом від провадження господарської діяльності (у тому числі на рахунки нерезидента, що ведуться в гривнях), крім доходів, зазначених у пунктах 13.3-13.6, зобов'язані утримувати податок з таких доходів, зазначених у пункті 13.1 цієї статті, за ставкою у розмірі 15 відсотків від їх суми та за їх рахунок, який сплачується до бюджету під час такої виплати, якщо інше не передбачене нормами міжнародних угод, які набрали чинності.
Нормами міжнародного права, а саме пунктами 1, 2 статті 11 Конвенції, визначено, що проценти, які виникають в одній Договірній Державі і сплачуються резиденту другої Договірної Держави, будуть оподатковуватись у цій другій Державі. Однак такі проценти можуть також оподатковуватись у Договірній Державі, в якій вони виникають, і відповідно до законодавства цієї Держави, але якщо одержувач є фактичним власником процентів, податок, що стягується, не повинен перевищувати розміру, встановленого пунктом 2 статті 11 Конвенції. При цьому механізм усунення подвійного оподаткування передбачено статтею 23 цієї Конвенції.
Випадки, коли проценти, які виникають у Договірній Державі, мають звільнятися від оподаткування в цій Державі, передбачено пунктом 7 статті 11 Конвенції. Зокрема, це стосується процентів, якщо вони одержуються Урядом другої Договірної Держави або її політико-адміністративним підрозділом, або будь-яким агентством, або за допомогою цього Уряду чи політико-адміністративного підрозділу і дійсно належать Уряду другої Договірної Держави або її політико-адміністративному підрозділу, або будь-якому агентству.
Аналізуючи зазначені норми матеріального права, колегія суддів дійшла правового висновку, який полягає у тому, що проценти, сплачені позивачем за кредитним договором резиденту Латвійської Республіки, можуть також оподатковуватись в Україні відповідно до її законодавства з урахуванням норм міжнародних угод щодо максимального розміру ставки податку та інших особливостей оподаткування за цими угодами. Положення статті 11 Конвенції не можуть трактуватися як такі, що надають платнику податку право вибору, в якій саме з двох договірних держав здійснюватиметься оподаткування одержаного доходу, оскільки таке тлумачення не відповідає дійсному змісту вказаних міжнародних угод та суті податку, наведеному у статті 2 Закону № 334/94-ВР.
За наведених обставин ухвала Вищого адміністративного суду України від 20 січня 2015 року не узгоджується з вимогами чинного законодавства і підлягає скасуванню.
Керуючись підпунктом 2 пункту 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону України від 12 лютого 2015 року № 192-VIII «Про забезпечення права на справедливий суд» та статтями 241-243 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України
п о с т а н о в и л а:
Заяву державної податкової інспекції у Шевченківському районі Головного управління Міністерства доходів і зборів у м. Києві задовольнити.
Ухвалу Вищого адміністративного суду України від 20 січня 2015 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду касаційної інстанції.
Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає, крім випадку, встановленого пунктом 3 частини першої статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України.
Головуючий
В.Л. Маринченко
Судді:
О.Ф. Волков
М.І. Гриців
О.А. Коротких
О.В. Кривенда
П.В. Панталієнко
О.Б. Прокопенко
І.Л. Самсін
О.О. Терлецький
